Що ближче Україна підходить до виборів 2019 року, то частіше чуємо від політиків про плани порятунку і миру для нашої держави. Насправді ці плани й стратегії створені лише для одного – заманити електорат нездійсненними обіцянками. Натомість політизація теми шкодить самому процесові конфліктного регулювання. Українська влада має винести тему реінтеграції Донбасу та Криму «за дужки» електорального дискурсу – спекулювати на ній сьогодні не етично. Натомість потрібен єдиний план або бодай позиція держави, що саме робити та як рухатись у питанні повернення окупованих територій. Окрім цього, потрібен консенсус щодо червоних ліній та компромісних напрямків для уникнення розгляду питання в контексті «зрада/перемога».

Вже очевидно, що нинішнє російсько-українське протистояння має довгостроковий характер. На відміну від російської риторики, яка представляє події на Донбасі як громадянську війну, йдеться саме про російсько-український конфлікт, інспірований Росією з метою не допустити європейського та євроатлантичного розвитку України, остаточно закріпити її у своїй сфері впливу.

З цією метою Росія в 2014 році ситуативно використовувала протестну аудиторію Сходу і Півдня України, обробивши її за допомогою пропаганди, що зводилась до обіцянок економічного процвітання регіонів. Насправді ж Москва, використовуючи «зелених чоловічків», підготовлених агентів і місцевий проросійський елемент, здійснила акт збройної агресії в Україні. Примітним є небажання жителів окупованих територій захищати фейкові цінності, що найяскравіше проявляється у відмові проходити військову службу в 1-му і 2-му армійських корпусах окупаційних сил РФ. Мета ж Росії – «замісити» цей конфлікт на крові місцевих жителів, спрямувати Україну шляхом братовбивчої війни.

Сьогодні, на четвертий рік протистояння, вже зрозуміло, що ці плани Москви провалилися. Конфлікт має цілком штучний характер, його намагаються актуалізувати за допомогою таких надуманих страхів, як переслідування за використання російської мови, а єдині, хто зацікавлені в його продовженні, – так звані «нові» донецькі й луганські еліти, що розбагатіли на грабунках під «дахом» ФСБ РФ. Конфлікт підтримується виключно завдяки поставкам зброї, найманців, фінансування і прямого воєнного управління незаконними збройними формуваннями на Донбасі з боку Росії. Більшість населення окупованих регіонів втомилося від війни, постійної напруги, невизначеності, відсутності майбутнього. Зважаючи на це, перспективи запровадження Миротворчої місії ООН у форматі Міжнародної тимчасової (перехідної) адміністрації (далі – МТА) як інструмента мирного врегулювання знайдуть безумовну підтримку і розуміння серед населення окупованих територій.

Що ж до України, то Київ розглядає Миротворчу місію ООН у форматі МТА як єдино прийнятний інструмент мирного врегулювання, де використання цивільного персоналу країн-гарантів Будапештського меморандуму найбільше сприятиме примиренню. На відміну від Балкан та Південного Кавказу, воно, в основному, полягатиме у простому подоланні жителями регіону посттравматичного синдрому.

Головне завдання МТА на початковому етапі – не допустити «заморожування» конфлікту, що збереже конфліктогенний потенціал і напругу в суспільстві. При визначенні мандата МТА потрібно заздалегідь окреслити супутні ризики, зокрема опір представників квазідержавних утворень «ДНР» і «ЛНР», загрозу провокацій і військових зіткнень між збройними формуваннями «ДНР»/«ЛНР» і миротворцями.

Коли йдеться про критичні й чуттєві для України червоні лінії, у контексті дискусії про реалістичність запуску МТА на окупованих територіях треба враховувати таке:

1. Головна мета України – відновлення територіальної цілісності України станом на березень 2014 року, неприпустимість федералізації держави.

2. Для Києва абсолютно неприпустимий торг «Донбас за Крим»: статус невизнання незаконної анексії Криму РФ в 2014 році не прив’язаний і не може бути компенсований за рахунок прогресу у врегулюванні конфлікту на Донбасі.

3) До складу миротворчої місії (військового та поліцейського компонентів) не можуть входити представники держави-агресора – Росії, а також їхні союзники й проксі (Білорусь, Вірменія, меншою мірою Казахстан).

4) В процесі впровадження МТА неприпустима участь керівників квазідержавних формувань «ДНР» і «ЛНР».

5) Проведення місцевих виборів відбувається виключно за українським законодавством.

6) Політичне регулювання на Донбасі не впливає на європейський і євроатлантичний курс України, кінцевою метою якого є членство в ЄС і НАТО.

Водночас, існує простір для компромісних рішень. Це зокрема:

1) надання тимчасового спеціального статусу окупованим районам Донбасу на час проведення Миротворчої місії ООН та подальшого постконфліктного регулювання (але не більше, ніж на 10 років).

2) відновлення прикордонного контролю над непідконтрольною ділянкою російсько-українського кордону представниками Миротворчої місії ООН (в присутності українських прикордонників);

3) амністія: закони про «колабораціонізм» і «прощення» повинні містити максимально лояльні норми щодо місцевого населення, яке стало заручником конфлікту. Всі злочини, які були скоєні членами незаконних збройних формувань на окупованій території на ґрунті політичної, етнічної, релігійної неприязні, військові злочини чи злочини проти людяності будуть передані для розгляду військовим кримінальним трибуналом ООН, який повинен бути створений окремо;

4) соціально-економічне відновлення відбувається за рахунок фінансових вкладень зацікавлених держав, перш за все – держав-гарантів Будапештського меморандуму. Представники Росії можуть входити до складу установ громадянського та економічного управління МВА, проте їхня присутність у будь-якому з цих органів управління має бути чітко нормованою.

Перетворити МТА на реальність можна за умови повної деполітизації проекту у внутрішньоукраїнському інформаційному та політичному полі. Водночас потрібна конструктивна позиція Росії, якої можна досягти через сукупний тиск міжнародних гравців, втягування Москви в гру під назвою «Примирення на Донбасі». Але чи зможе нинішнє дипломатичне керівництво України грати в цю гру за своїми правилами? Або доведеться вчити чужі?

Валерій Кравченко

Європейські канікули Дональда Трампа, що включали в себе саміт НАТО в Брюсселі, гру в гольф у Шотландії та «зустріч століття» з Путіним у Гельсінкі, добігли кінця. Що залишилося в сухому залишку, то це наглядна інструкція, як не треба робити політику в Європі. Начебто президента США й готували до таких викликів (зокрема в контексті зустрічі з «досвідченим КДБістом» Путіним), проте, де факто, Трамп везе з Європи гіркий досвід. Хоча не виключено, що сам він так не вважає. Імпозантна й алогічна манера поведінки президента-бізнесмена дедалі більше нагадує Бориса Єльцина в розквіті сил. Шкода від таких «зовнішньополітичних зусиль» однакова. То що ж сьогодні трапилося зі «старими добрими Штатами»?

Якщо на початку каденції Трампа більшість сподівалася, що американська політична система не дасть новообраному президентові робити все, що йому заманеться, то сьогодні стає очевидним, що ці сподівання були марними. Трамп переміг американську політичну систему. США – це Трамп, а Трамп – це США. Комусь це не подобається, але так є. І з кожною наступною витівкою Трампа Америка програє дедалі більше.

Саміт НАТО розпочався з неприємної бесіди генерального секретаря Альянсу Йєнса Столтенберга з Дональдом Трампом, під час якої президент США докоряв першому позицією Німеччини, яка будує «Північний потік-2», потрапляючи таким чином в енергетичну залежність від Росії. При цьому Берлін не хоче витрачати на оборону 2%! Нібито все правильно, проте вже наступного дня Дональд встав з ліжка з іншої ноги, заявивши про «гарні відносини з Німеччиною». Але на обід з’їв щось не те й пригрозив узагалі вийти з НАТО, зібравши екстрену нараду голів держав. А потім, зустрівшись у Гельсінкі з головним бенефіціаром газової труби Путіним, жодним словом не видав свого занепокоєння, яке він так завзято демонстрував у Брюсселі.

Або візьмемо інший кейс – Україну. Спочатку Трамп говорив, що він ніколи не допустив би окупації Криму та війни на Донбасі, як це зробив його попередник. І коли в Києві вже радісно аплодували «вірному другу» Дональду, той змістив акценти свого висловлювання – «у всьому винен Обама та демократи». Перед зустріччю з Путіним він пішов іще далі, заявивши, що це через «американську дурість (попередників)» відносини з Росією зараз такі погані (українці також полюбляють історії про «попередників»). Натомість на пряме запитання перед зустріччю з Путіним «Чий Крим?», Трамп відповів ухильно – мовляв, «побачимо». Про Україну, яка, вочевидь, є болючою темою для Європи, Трамп взагалі вирішив не говорити. Принаймні публічно. Хоча йдеться про тему, яка є беззаперечним козирем президента США, де провина Росії очевидна. Замість Дональда говорив Володимир. На підсумковій прес-конференції він взагалі говорив за двох. Ні, Трамп не виглядав розгубленим – вся його артикуляція і показна впевненість були при ньому . Проте він просто не говорив. А разом із ним мовчала й та частина світу, яку прийнято вважати демократичною. Для якої США досі є гарантом, символом і беззаперечним лідером. Чи ж надовго?

Трамп ламає будь-які стереотипи про те, що має говорити і як поводитись лідер демократичного світу. Його не бентежать червоні лінії, через які він переступає. Зустрітися з північнокорейським диктатором, який очолює найбільш репресивну систему в світі? Будь ласка! Публічно знехтувати позицією розвідувального співтовариства США щодо втручання Росії у американські вибори (де факто – виставити їх некомпетентними бовдурами)? Залюбки! А й справді, «навіщо це їм потрібно»? Особливо, коли Путін говорить, що «це не ми» (українці відразу згадають «іхтамнєт»), але він дуже хотів, аби Трамп став президентом. Які ще обсяги зради потрібні американському народові?

І все ж станом на сьогодні президент США не поступився ключовими позиціями. Незважаючи на специфічну манеру ведення справ, національні інтереси США все ще дотримуються деінде. Проте все може радикально змінитися завтра. Зокрема те, що саме є національними інтересами США? Ні, Вашингтон точно не піде на ізоляціонізм, але агресивний економічний протекціонізм вже призводить до того, що ЄС і Канада стають суперниками США. Добре, що хоча б не доєдналися до «осі зла». Натомість юні марксисти і схиблені на реванші диктатори стають для Трампа ледь не любими друзями.

Цікаво, як довго проживуть за таких умов традиційні національні інтереси США? Доки США виступатимуть захисниками демократичного світу? Або останній дуже скоро загубиться під уламками популізму, національного егоїзму, скептицизму та банальної брехні, уособленій у викривленій реальності буття? США із Трампом на чолі швидко втрачають лідерство в Європі, яка дедалі менше розуміє перепади настрою президента Дональда. Натомість Європа залишається, фактично, беззахисною перед путінським ревізіонізмом з його гібридним обличчям.

Валерій Кравченко

У Головному слідчому управлінні Національної поліції закінчили досудове розслідування і склали обвинувальний акт щодо двох членів злочинної групи, яка скоїла, загалом, більше двох десятків злочинів, серед них шість терактів. Про це повідомив 2 серпня Департамент комунікації Національної поліції України.

У повідомленні йдеться, що членам групи інкримінують вчинення 27 злочинів — шести терактів, закінченого замаху на вбивство у Києві 24 серпня 2017 р., вибуху на території посольства США 8 червня 2017 р., актів вандалізму, спрямованих на розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо.

Як розповідав PolUkr.NET у січні цього року з посиланням на ухвали слідчих суддів Печерського районного суду Києва, на рахунку цієї групи підрив пам’ятника загиблим мешканцям Гути-Пеняцької 9 січня 2017 р., акт вандалізму в меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» біля Києва 25 січня 2017 р., акти вандалізму у цвинтарі у Підкамені та у Гуті-Пеняцькій 12 березня 2017 р.

Трьох членів групи затримали 1 та 2 жовтня 2017 р.. Нагадаємо, що двох з них затримали у Сколівському районі на Львівщині під час спроби підірвати пам’ятник на честь 1000-ліття віднайдення угорцями батьківщини на Верецькому перевалі.

Фото із затримання – Джерело: zakarpattya.net.ua

Йдеться про Бориса Мущенка (1969 р.н.), Сергія Бахчевана (1981 р.н.) та Дмитра Чорнодубравського (1982 р.н.). Четвертим підозрюваним і членом цієї групи слідчі поліції вважають Богдана Шевченка (1992 р.н.), що перебуває у розшуку з листопада 2017 р. Уcі, за винятком, Бахчевана — черкащани. Чорнодубравський та Шевченко, за даними порталу «Посіпаки-2», були помічниками депутата Черкаської міської ради VI скликання (2010-2014 рр.) Ігоря Мельникова, що очолював у минулому Черкаську міську організацію Партії Регіонів, а нині очолює Черкаську обласну організацію «Опозиційного блоку».

Проте, зараз у Печерському районному суді Києва судитимуть лише Бахчевана та Чорнодубравського, адже Мущенко з 26 червня цього року перебуває у розшуку. З ухвали слідчого судді Печерського районного суду від 11 травня цього року випливає, що з 1 жовтня 2017 року Мущенко перебував під вартою, але 19 січня 2018 р. слідчий суддя неочікувано задовольнив клопотання сторони захисту та змінив запобіжний захід з тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт. Натомість, 11 травня вже інший слідчий суддя так само задовольнив клопотання захисту і змінив цілодобовий домашній арешт на періодичний, тобто нічний.

Запобіжні заходи Бахчевану та Чорнодубравському так само були пом’якшені слідчими суддями Печерського районного суду у травні, але прокуратурі вдалося скасувати відповідні ухвали в апеляційній інстанції. Досудове розслідування щодо Мущенка та Шевченка, ймовірно, прокуратура виділила в окреме провадження.

Д. Б.

Незважаючи на потужний суспільний запит на нові обличчя в політиці й на зміни загалом, навряд чи наступні президентські та парламентські вибори стануть переломними. Ані настрої виборців, ані об’єднавчі перемовини майбутніх учасників виборів не сприяють появі великої кількості якісно нових політиків у майбутньому парламенті.

Нещодавно відомий журналіст-розслідувач Дмитро Гнап оголосив, що більше не займатиметься журналістикою та йде у політику.

Таке рішення він пояснив браком «нових» людей у політиці й оголосив про готовність об’єднуватись і об’єднувати однодумців. Бо й справді, навіть незважаючи на те, що порівняно з попереднім складом нинішній парламент оновився майже на дві третини, а за партійними списками до парламенту потрапило чимало відомих журналістів, громадських активістів та волонтерів, назвати їхній похід у велику українську політику успішним навряд чи можна.

Однак останні соціологічні опитування вказують, що запит суспільства на оновлення політичної системи та нові обличчя у владі й далі залишається величезним. «Несподівана» поява в опитувальних листах прізвищ Вакарчука та Зеленського – свідчення тому. Втім, такі бажання українські виборці мають доволі давно, от лише невідомо, чи матеріалізуються вони в реальну підтримку під час виборів. Адже серед лідерів соціологічних опитувань сьогодні переважають (а точніше – безроздільно панують) «старі партії». Більше того, якщо в 2014-2015 роках «нові обличчя» були модним трендом, то сьогодні традиційні партії раз по раз натякають на те, що оновлення політики – не на часі.

Задля справедливості варто сказати, що ця картина може змінитися, якщо «нові обличчя», які розсіяні сьогодні по різних партіях та проектах або ж «пробиваються» самостійно, домовляться про спільний похід на парламентські вибори.

В єдності їх сила?

Однією з причин, чому нові обличчя не змогли змінити порядок денний української політики, була їх роз’єднаність. Перед виборами громадські активісти, журналісти, волонтери та добровольці не змогли зорганізуватися в одну політичну силу. Тож у новому парламенті вони розпорошилися по фракціях і партійних групах. Міжфракційне об’єднання «Єврооптимісти» так і не стало чимось більшим, аніж майданчиком для виголошення декларацій та промов, і однозначно не витримує конкуренції з партійною чи фракційною приналежністю політиків, які туди входять. Тому навряд чи «єврооптимізм» може стати об’єднувальним майданчиком, а його навіть декларативна діяльність не буде тривалішою, аніж робота парламенту VIII скликання.

Уже традиційно «молоді» і «нові» політики з «Демократичного альянсу» після провального походу на вибори спільно з партією Гриценка «Громадянська позиція» змогли заручитися підтримкою народних депутатів від БПП Найєма, Заліщук та Лещенка, які увійшли до керівних органів партії. Лідер «Демальянсу» Василь Гацько, заявляючи про можливість об’єднання перед виборами, говорить про загальнодержавні, а не партійні інтереси, та пріоритет президентських виборів. У цьому контексті він готовий розглядати як можливих партнерів перш за все Анатолія Гриценка, Андрія Садового та Святослава Вакарчука. Однак про президентські рейтинги міського голови Львова говорити сьогодні не доводиться, Святослав Вакарчук навряд чи братиме участь у наступних виборах як кандидат, а Анатолій Гриценко, якщо і готовий об’єднуватись, то лише на власних умовах.

Показово, що перший союз Гриценка-кандидата був «оголошений» не із Садовим (що було б очікувано) і не з перевіреними партнерами з Демальянсу, а з «Народним контролем» Дмитра Добродомова та «Альтернативою» Єгора Фірсова. Такий крок на випередження свідчить швидше про те, що Гриценко розглядає усі можливі об’єднання перед президентськими виборами лише з точки зору власної політичної перспективи. І навряд чи він захоче бути «криголамом», який проведе у майбутній парламент різношерсту компанію з чесних, перспективних, однак абсолютно неконтрольованих нових політиків. В умовах парламентсько-президентської республіки такий президент був би «кривенькою качечкою» – без можливостей реалізовувати свої передвиборчі обіцянки та й узагалі впливати на будь-які процеси. Відтак, якщо об’єднання «нових» навколо Гриценка і відбудеться, то навряд чи лідер «Громадянської позиції» дозволить будь-кому забрати в нього «контрольний пакет» у його майбутній фракції.

Потужним фактором наступної виборчої кампанії може стати антикорупційна риторика, яка залишається однією із найзатребуваніших у суспільстві. На цьому «полі» помічені і колишні журналісти Гнап, Лещенко, Найєм та Заліщук, і громадські активісти (в першу чергу – лідер «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін), і численні політики з «великих» партій, готові на повну експлуатувати політично перспективний тренд. З огляду на те, що до виборів Президента залишилося менше року, свого кандидата, який мав би шанси на перемогу, таке гіпотетичне об’єднання знайти не зможе. Тому залишається підтримати когось з існуючих, найімовірніше – Анатолія Гриценка, який найбільше підходить на цю роль. Однак через згадані вище причини таке об’єднання також видається малоймовірним.

Тому оптимальним виходом може стати неформальний пул політиків, громадських активістів та небайдужих громадян, які задекларували б про підтримку одного із кандидатів. Своєю чергою, відсутність жорстких зобов’язань щодо наступних парламентських виборів ставить під сумнів спільний похід умовного «антикорупційного» руху.

Залишаються ще партії-«одинаки», які давно прийняли для себе рішення почати гру «в довгу» із самостійним поступовим просуванням у політичній українській ієрархії, паралельно проводячи просвітницьку кампанію серед виборців. Можна сказати, що такі партії чи рухи самостійно «вирощують» свого виборця. Передусім це «Сила людей», яка вже сьогодні має локальні політичні успіхи на рівні місцевих громад, однак до прийнятного загальноукраїнського рівня підтримки їм ще далеко.

Про політичну ж перспективу телевізійних проектів на кшталт «Нових лідерів» на одному із центральних телеканалів взагалі не варто говорити всерйоз.

Ціна компромісу

Якщо ж ті, хто хоче приміряти на себе «почесне звання» нових політиків, всерйоз збираються впроваджувати в життя всі свої обіцянки, то компроміси тут не допоможуть. Адже компроміс, як відомо, – це поступки з обох сторін. Якщо поступкою з боку нинішнього політичного істеблішменту буде допуск умовних «молодих» до важелів прийняття рішень, то якими мають бути поступки іншої сторони? Економічна амністія? Гарантії недоторканності? «Нульові декларації»? Але ж усе це ми вже проходили! Щонайменше тричі в своїй історії українці мали шанс на революційні зміни внаслідок політичних катаклізмів. Можливість швидко, рішуче і назавжди змести «попередників» з політичної мапи країни, остаточно позбавивши їх впливів і зв’язків, була і в 1990-х, і після Помаранчевої революції 2004 року, і чотири роки тому, після Революції Гідності. Однак ми (говорячи про такий незначний проміжок часу, якось не пасує «переводити стрілки» на когось іншого) чомусь вибирали домовленості зі «старими». Лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл неодноразово згадував, що однією з найбільших помилок вважає те, що після краху Радянського Союзу українським націонал-демократичним силам не вдалося «відтиснути» радянську номенклатуру від влади. Ще один шанс на докорінні зміни було втрачено в 2005 році, коли новообраний президент Ющенко підписав Меморандум порозуміння з Партією Регіонів. І вже сьогодні, в 2018 році, в переддень президентських та парламентських виборів основним акцентом є не прихід до влади нових облич, а тотальний реванш «колишніх» регіоналів.

Відтак, болісний досвід невдалих спроб пошуків «нової» еліти мав би підказувати, що компроміси завжди призводять до перемоги «старих», відкату реформ і втрати потенціалу до змін. Однак і сьогодні політики, яких можна віднести до когорти «нових облич», чомусь знову намагаються іти старим шляхом. Адже участь у виборах (дуже ймовірно, що за старим виборчим законом) – це шлях до «вливання» в політичний істеблішмент, сформований переважно зі «старих», відсутність доступу до реальних владних інструментів і девальвація особистого політичного іміджу. Це те, що відбувається зараз із тими, хто вперше потрапив до влади в 2014–2015 роках. З огляду на це, заклики до проведення «внутрішньоопозиційних праймеріз» для єдиного кандидата – не більш ніж модний аксесуар, такий собі фетиш, непотрібний рейтинговим кандидатам-важковаговикам і незрозумілий виборцям. Адже якщо в ньому не візьмуть участь політичні «важковаговики» (а вони з цілком прагматичних міркувань не збираються це робити), то такі праймеріз – лише ще одна політтехнологія, покликана привернути увагу виборців.

Тому, попри ілюзорні очікування «нових облич» у владі, майбутні президентські та парламентські вибори не стануть переломним моментом у політичному житті країни. Можливо, питома вага «нових» (ще раз зауважу, йдеться про якісно нових політиків, які представлятимуть світоглядну, етичну категорію, яка в позитивному сенсі відрізнятиметься від тієї, що превалює сьогодні) стане більшою, однак не критичною. Тим, хто хоче бачити оновлену українську політику, варто запастися терпінням. Або, за закликом того ж Дмитра Гнапа, особисто братися до змін.

Віктор Біщук

Долі української та польської держави переплетені настільки близько та химерно, що складно уявити українців без поляків. Те саме, напевно, можна сказати й про українців та росіян. Але в той час як союз Богдана Хмельницького з російським царем на Переяславській раді історики старанно підносили протягом століть, то спільні сторінки героїчного спротиву українців та поляків тим таки росіянам старанно замовчувались. Сьогодні, коли Україна та Польща існують як суверенні держави, ніби й настав час виправити це історичне протиріччя. Особливо після піднесення спільною організацією Євро-2012, після подій на Майдані в 2014 р. та гібридного нападу Росії на Україну. Проте Москва зіграла навипередки, розсваривши Київ та Варшаву на історичному ґрунті. Замість будувати геополітичний союз, Україна та Польща сьогодні займаються, передусім, питаннями порозуміння та історичної пам’яті. А Росія готується до нових завоювань.

Історія – предмет політики. Політики-популісти роблять історію стержнем державності. Проте це є істиною у випадку держав-націй, що мають певні комплекси самореалізації. Комплекси України та Польщі однаково пов’язані з Російською імперією, реінкарнацію якої ми зараз спостерігаємо. Для України політизувати історію не просто складно, але й небезпечно. Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович каже про несформований історичний наратив для України, неоформлену політику історичної пам’яті. Українці продовжують плекати радянську інтерпретацію історії України, представлену в шкільних підручниках. Проте формування агресивного наративу з викресленням всього радянського – шлях у нікуди для сьогоденної України. Гасло «геть від совка» правильне по суті, проти застосовувати його на практиці набагато складніше, аніж виголошувати.

Чи не правильніше буде для України не вибудовувати власний історичний наратив, протиставляючи українську правду польській чи російській? Адже антагонізм в історії, це легкий шлях до звеличення держави на тлі ворожості сусідів, але шлях, по суті, у нікуди, якщо за звеличенням немає економічного підґрунтя чи ядерних ракет.

Немає в Європі інших двох націй, що мають найбільші умови для історичного антагонізму, аніж Франція та Німеччина. Протягом 70 років, з 1870 р. по 1940 р. Франція тричі вела війну проти Німеччини та двічі була повністю завойована. Тим не менш, незважаючи на мільйонні людські втрати з обох сторін, обидві країни дістали примирення та порозуміння в другій половині ХХ ст. Передусім через економічну інтеграцію в межах ЄС та під захисною парасолькою НАТО. Але це зовні – куди складніше було історикам. Ані Франція, ані Німеччина (друга з об’єктивних причин) не будували власний історичний наратив на ворожнечі до сусідів. Історики збирались у м. Шпеєр, ФРН в 1950-1960 рр., а в 1970 рр. був заснований Інститут європейської історії в м. Майнц (ФРН). 50 років історики Франції та Німеччини писали спільний підручник історії, заснований на концепції Abenland. За цією концепцією сучасна Європа представлялась як спадкоємниця християнського Заходу, де століттями плекались принципи християнської етики. Таким чином був збудований фундамент наднаціонального трактування історії. При цьому не варто забувати про релігійні відмінності, які не стали на заваді історикам – більшість французів є католиками, в той час як більшість німців – протестанти. Чи можливо побудувати подібний підхід для Польщі та України? Коли польські та українські діти в школах будуть навчатись за спільним підручником історії?

Почати можна з субрегіональної інтеграції, проте вона має стосуватись, передусім, політичної та оборонної площини, аніж економічної (про економіку можна буде говорити паралельно та більш активно, коли «проблема Росії» буде вирішена). Проекти Міжмор’я або Балто-Чорноморського союзу, базовані на існуючих організаційних спроможностях (ГУАМ, Вишеградська четвірка), чи засновані «з чистого листа» мають втілюватись у життя якнайшвидше. Ядром інтеграції є співпраця двох найбільших регіональних держав – України та Польщі, що мають спільно нести вагу відповідальності за лідерство та розвиток проекту. Та чи готові вони до цього?

Польща все глибше «закопується» в євроскептицизм через своїх консервативних правителів, проте відмовлятись від ЄС, за прикладом Великобританії, зовсім не збирається. Навпаки, успіх та добробут для сучасної Польщі прийшов саме внаслідок європейської інтеграції та суттєвих вливань Брюсселю в економіку та інфраструктуру. Мета зовнішньополітичних зусиль Польщі – отримати більшу вагу та повагу в європейських інституціях, на тлі стримування зі сторони традиційних лідерів – Німеччини, Франції, Італії, Іспанії. Проте засоби орієнтовані на конфронтацію, які обирає для цього Варшава, достатньо контраверсійні. Ствердження Польщі в якості лідера Центральної та Східної Європи за рахунок нового геополітичного проекту (Міжмор’я) додасть ваги словам польських дипломатів в європейських бюрократичних установах. А допомога проекту зі сторони США змусить європейців прислухатись до цих слів.

За цих умов викликом для України є рівність партнерства. На користь Києва говорять як розміри країни, так й чисельність її збройних сил. Але мінуси більш обтяжливі – вони виходять з природи сучасної української держави.

Варшава, за міркуванням Валентина Балюка директора центру Східноєвропейських досліджень Університету Марії Кюрі-Складовської, все ще переживає демократичний транзит, як й Україна. Стан, в якому знаходиться Польща він характеризує як неконсолідовану демократію. Автор цих рядків додав би ще, з рисами авторитарного управління. Проте це все ж таки демократія, при чому ліберальна. Що стосується України, то Балюк назвав політичний режим в Києві гібридним, олігархічним. Найбільша загроза сьогодні для України – консолідація цього гібридного режиму, що загрожує зривом реальних реформ, які субсидуються сьогодні Заходом. Так сталось, що в Україні олігархічна система монополізувала економічний та політичний простір. Відповідно розвиток державності відбувається не природньо, як це відбувалось в Польщі, а штучно. Навіть феномен двох майданів не зрушив Україну з олігархічної дороги, а лише призвів до переділу влади та фінансових схем. Розвиток українського етнічно-культурного державного проекту сьогодні прямо протиставляється проекту держави-економіки, що викликає відторгнення частини населення, та розв’язує руки для маніпуляцій ворогу – Росії. Головна проблема України – деолігархізація, але вирішити її в умовах наближення російської інтервенції неможливо. Тож Польщі та іншим державам ймовірного Міжмор’я доведеться приймати Київ таким, який він є.

Чим більш реальних обрисів набуває загроза конвенційної війни в Європі, тим швидше питання субрегіональної інтеграції для України стає питанням виживання суверенної держави. З Україною зрозуміло, але навіщо це Польщі? Хтось може зауважити, що Польща та країни Балтії є членами НАТО. Це так, на щастя для них, але хто сказав, що війна розпочнеться з її проголошення. Росія сьогодні діє зовсім навпаки, використовуючи гібридні інформаційні та економічні інструменти, в той час, коли військові готуються до танкових проривів сувалкського коридору. Так сталось історично, що військові завжди готуються до війн, які вже відбулись. Колись Франція побудувала величну лінію Мажино на кордоні з Німеччиною, пам’ятаючи уроки Першої світової війни…

Але політики діють не краще за військових. Слабкість НАТО полягає в принципі консенсусу голосування, де 29 країн-членів мають дійти абсолютної згоди стосовно війни з Росією. На жаль, справжніх «буйних» небагато, всі інші, знаходячись за тисячі кілометрів від східного кордону Альянсу, цілковито ведуться на російську риторику залякування ядерною загрозою.

Польща зробила головним лозунгом саміту НАТО в Варшаві в 2016 р. слоган «щит Альянсу». Настав час перейти від слів до справи, адже краще зупиняти ворога на Донбасі, аніж в Малій Польщі. Україна та Польща – природні союзники, але, на жаль, часом Росія розуміє це краще, за нас самих. Менше історії та популізму в відносинах – більше стратегічних проектів, тому що просто говорячи про історію, ми можемо втратити майбутнє. Це ми – Варшава та Київ – східний вал Заходу. Тож згадаємо з історії те, що насправді варто сьогодні згадати українцям та полякам – гасло часів повстання Тадеуша Костюшка: Za naszą wolność i waszą.

Валерій Кравченко

Травень був відзначений наймасштабнішою в 2018 році ескалацією на лінії розмежування. За календарний місяць, за даними Інформаційно-аналітичного центру РНБО, проросійські бойовики на Донбасі здійснили загалом 1552 обстріли (в середньому 50 за добу), внаслідок чого було поранено 85 українських вояків. Безпосередньо на полі бою було вбито 10 українських солдатів, ще 7 померло в лікарні від травм. За березень-квітень 2018 року Україна втратила вбитими на Донбасі ще 19 осіб.

Назагал Операція об’єднаних сил поки що мало чим відрізняється від АТО. Ті самі кволі рухи на лінії зіткнення, що іменуються як позиційне протистояння, – військові дії малої інтенсивності на виконання Мінських домовленостей. Однак, з точки зору російського командування бойовиків, зміна формату операції зумовлена підготовкою Києва до силового звільнення Донбасу. Окупанти активізувалися, щоб запобігти можливому, на їхній погляд, удару на певних напрямках і вивчити конфігурацію сил оборони української армії. Цьому сприяють допоміжні об’єктивні чинники. По-перше, після мобілізаційних заходів лютого-березня 2018 року в силах бойовиків відбулася ротація. По-друге, розпустилася «зеленка», відтак з’явилося природне прикриття-маскування для провокативних військових дій. Та все ж головними причинами активізації бойовиків є політичні вказівки Кремля.

Путін має тримати ситуацію в регіоні під контролем, нагнітаючи напруженість принаймні на одному театрі – українському. Не виключено, що восени з’являться нові субрегіони для дестабілізації – грузинський чи молдовський. Проте сьогодні, після тріумфального переобрання, приймаючи одну за одною делегації західних країн (після візиту канцлера ФРН Ангели Меркель у Сочі до Санкт-Петербурга завітав президент Франції Еммануель Макрон), Путін має підкріплювати свою браваду не лише відкриттям Кримського мосту, Північним потоком-2 та іміджевим Чемпіонатом світу з футболу. Світ має боятися Росії й на цій основі сприймати її ідею ревізії світопорядку, уособлену в пропаганді «русского мира». Саме для цього й потрібен Донбас. І коли ж іще загострювати бойові дії, як не в травні? Адже в червні-липні туристи можуть злякатися й не приїхати в Росію дивитися футбол.

Прийнято пов’язувати збільшення інтенсивності обстрілів на лінії розмежування із черговим надходженням «гумконвоїв». США навіть зробили (вперше!) офіційне звернення щодо 75-го конвою, який прибув із Росії через Краснодон у Луганськ і Донецьк, заявивши про військовий характер вантажу, замаскованого під гуманітарну допомогу населенню. Насправді дуже сумнівно, що росіяни аж настільки ризикуватимуть, відправляючи вантаж автомобільною колоною на четвертий рік війни. До того ж колона мала пройти побіжний огляд місії ОБСЄ на кордоні (мандат цієї місії – 50 метрів кордону, дислокація – м. Донецьк Ростовської області РФ). Подібні трюки були потрібні в перші тижні/місяці гібридної агресії. Сьогодні ж Москва відправляє зброю на «списання» в Донбас залізницею – переважно через Іловайськ і Краснодон. Танк у вантажівку просто не поміститься.

Нова зброя спонукала бойовиків до агресивних дій. Гарячими видались, як і очікувалось, травневі свята, коли бойовики активізувалися на фронті перед пропагандистськими святами 9 та 11 травня (День Перемоги та день «референдуму»). 6 травня було зафіксовано найбільшу кількість обстрілів за місяць – 80. Проте зазначені події були прелюдією до найгарячішого періоду конфронтації – з 16 по 23 травня, коли в центрі уваги опинилися передмістя Горлівки. Ці події затьмарили навіть вбивство командира «п’ятнашки» – терористичної групи «ДНР» – дагестанця Олега Мамієва, що сталося 17 травня в «промзоні» Авдіївки.

18 травня українські військові взяли під контроль населений пункт Південне, що за 5 км від зайнятої бойовиками Горлівки. До останнього часу селище було спірною територією. За даними української сторони, З квітня 2018 року бойовики вирішили змінити ситуацію й відправили у Південне підкріплення. Селище могло стати для них плацдармом для ударів по контрольованому ЗСУ Залізному. Враховуючи загрозу, командування ООС вирішило закріпитися у Південному. Відчайдушні дії бойовиків з метою «звільнення» Південного підштовхнули ЗСУ до низки контратакуючих дій (наймасштабніші – 21 травня). Бойовики застосували БМ-21 «Град» (вперше за довгий проміжок часу), обстрілюючи не лише позиції українських військових у Зайцевому та Шумах, але й подвір’я мирних мешканців у Залізному й Торецьку. Великий резонанс спричинила загибель 28 травня від російської міни 15-річної школярки в Залізному.

Характер проведеної в Південному операції, а також подібних дій українських сил в районі Горлівки та на Світлодарській дузі, свідчить про перехід ЗСУ до активної гнучкої оборони, мета якої – відкидання ворога зі своїх передових позицій та повільне просування стратегічними напрямками. Поблизу Горлівки селища Південне, Шуми та Зайцеве із заходу та лінія Бахмутка–Доломітне з півночі формують півколо української оборони. У випадку захоплення Широкої Балки та Озерянівки на півдні Горлівка опиниться у напівкільці, відрізана від стратегічної траси Донецьк–Горлівка (район Озерянівки), яка є надважливим логістичним вузлом для сил «ДНР». Це, своєю чергою, сформує умови для українського наступу на горлівському напрямку.

Крім Горлівки, спорадична активізація відбувалася й на інших ділянках фронту: найбільше – під Світлодарськом та поблизу Донецька. Під обстріл неодноразово потрапляла Донецька фільтрувальна станція – важливий інфраструктурний об’єкт водозабезпечення для всього Західного Донбасу. Не зменшується загроза й на Маріупольському напрямку. З кінця квітня 2018 року Україна проводить активні навчання на узбережжі Азовського моря. Росія натомість відповідає своїми навчаннями зі стрільбами, які розпочалися 21 травня 2018 року, в акваторії на відстані лише 10 морських миль від українського узбережжя. При цьому Росія в ультимативній формі закрила для українських суден дві тисячі квадратних кілометрів моря.

Донбас продовжує залишатися «гарячою точкою», де Росія відпрацьовує своє «вставання з колін» перед Заходом. Об’єктивно кількість обстрілів у червні-липні 2018 року має зменшитись через проведення в Росії Чемпіонату світу з футболу. Проте мешканці «ДНР/ЛНР» побачать його виключно по телебаченню (канал «Матч ТВ», що транслюватиме всі матчі Мундіалю, включений до безкоштовного цифрового пакету Т2 на окупованих територіях). Поїхати в «братню» Росію не вдасться. У Москві вирішили обмежити пересування мешканців «ДНР» через неконтрольовану ділянку російсько-українського кордону на час проведення Чемпіонату світу з футболу. Тож власники паспортів «ДНР» та автомобільних номерних знаків самопроголошеної «республіки» не зможуть побачити футболістів зі світовим ім’ям у сусідньому (всього 110 км) Ростові-на-Дону. Для певності росіяни навіть вирішили влаштувати бензиновий колапс, обмеживши постачання пального до «ДНР» та «ЛНР». Наразі всі автозаправні станції видають бензин виключно за спеціальними картками, а його вільний продаж обмежений. Наглядна демонстрація ставлення Москви до своїх безправних маріонеток. Одним Кримський міст у подарунок, а іншим – обстріли та гужовий транспорт.

Валерій Кравченко

ХІV Українсько-польська наукова конференція «Львів: місто – суспільство – культура», яка відбулася 24-25 травня 2018 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка, об’єднала провідних дослідників обох держав довкола дискусій про історію столиці Галичини як міста, яке у різні періоди було осередком політичного, інтелектуального та культурного життя різних народів.

Традиція проведення наукового зібрання доволі тривала: конференції під такою назвою відбуваються з 1992 року почергово у Львові та Кракові. За цей час вони здобули визнання наукової спільноти як важливий форум для представлення та обговорення результатів досліджень з історії Львова. На сьогодні це найбільш тривала українсько-польська конференційна співпраця. За результатами попередніх конференцій опубліковано десять томів матеріалів. Одинадцятий том підготують за підсумками цьогорічного форуму, який був присвячений проблематиці Львова як «столичного міста».

«Багатовимірність культурного, суспільного, історичного життя Львова завжди продукує потребу нового дискурсу, – зазначила проректор з науково-педагогічної роботи та міжнародної співпраці ЛНУ ім. Івана Франка Марія Зубрицька. – Насправді ми маємо небагато досліджень саме з цього ракурсу (Львова як столичного міста. – Авт.), і я сподіваюся, що доповіді, обговорення, обмін думками якраз доповнять науковий дискурс Львова як міста культури, міста освіти, міста науки, – ще й як міста бурхливого громадського життя».

Упродовж роботи наукового форуму його учасники розглянули «столичність» Львова з двох перспектив: як частину місцевої культурної та інтелектуальної традиції, а також крізь призму конкретних історичних подій, коли Львів був фактичною столицею (як-от у часи Галицько-Волинської держави чи Західноукраїнської Народної Республіки) або ж перебував у статусі центру великих адміністративно-політичних утворень у складі різних держав.

Один із співорганізаторів наукового зібрання, заступник декана історичного факультету Львівського університету Мар’ян Мудрий у коментарі «Polukr.net» зазначив, що для кожної конференції з «львівського циклу» організатори шукають теми, які об’єднують вчених і дають конкретні наукові результати, тобто «формують тези і думки, що будуть відкривати мисленнєві, історіографічні та джерелознавчі перспективи для подальших наукових досліджень».

Щодо цьогорічної конференції, то, за оцінкою організаторів, її результати навіть перевершили очікування, адже питання столичності Львова на науковому, конференційному рівні розглядалося вперше. А відтак, теми доповідей абсорбували широкий спектр ключових аспектів життя міста упродовж століть – духовний, соціальний, культурний, політичний, економічний. Вчені провідних установ України та Польщі розглянули місто в контексті інших європейських культурних та політичних столиць з усіма їхніми перевагами та недоліками – Києва, Відня, Варшави, Кракова, Праги тощо.

«Коли ми спершу говорили про столичність, то навіть не задумувалися, що це поняття може існувати на дуже багатьох рівнях. Львів у надзвичайно різних контекстах і в різні епохи міг виступати столицею практично для всіх народів, які тут мешкали, – українців, поляків, вірмен та євреїв. Звичайно, кожного разу в різних аспектах. Зокрема, політичних та державних – як це є у випадку українців, коли йдеться про Галицько-Волинську державу чи Західноукраїнську Народну Республіку. Поряд із цим Львів також був столицею і для інших народів, якщо говорити про столицю інтелектуальну, про місто, яке давало прихисток, об’єднувало людей», – зазначив Мар’ян Мудрий.

Практичні напрацювання цілої серії спільних форумів мають прямий вплив на формування наукової та громадської думки в Україні, Польщі та інших країнах, а також сприяють історичному порозумінню між державами. Про це свідчать численні покликання на дослідження науковців, які раніше брали участь у конференціях з цього циклу.

«Низка спільних конференцій якнайкраще сприяє процесові українсько-польського порозуміння. Ми бачимо багаторічний приклад існування середовища українських та польських вчених, а також науковців з Австрії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, які досліджують цю проблематику. Кожен учасник наших форумів – а це люди, які мають надзвичайно широке коло наукових зв’язків, – стає у своїх інтелектуальних осередках носієм знань про Україну», – зазначив Мар’ян Мудрий і додав, що неодноразово був свідком того, як у різних виступах та різних текстах вчені включали у порівняльні контексти аргументи й матеріали з попередніх конференцій.

Втім, завданням конференції є не лише напрацювання конкретних наукових матеріалів, а й формування певних логічних конструкцій щодо того, як слід вивчати історію Львова. Уже зараз дослідження, які були представлені на попередніх конференціях, увійшли до енциклопедичних видань про Львів та Львівський університет.

«Напрацювання конференції активно проникають у публічну сферу. Це справа не миттєва і часто інерційна, але помилково було б вважати, що думка не керує світом. Практика показує, що думки, які формує ця конференція, творять хороше поле для добросусідських стосунків між Україною та Польщею, і насамперед створюють інтелектуальні, товариські середовища. Часто від конференції відбруньковуються окремі групи, які усвідомили, що про складні речі можна говорити дуже зрозуміло, приязно, не виставляючи рахунків минулому, а навпаки – намагаючись перетворити його на майбутнє», – наголошує Мар’ян Мудрий.

Розширення парадигми і категоріальної бази наукових досліджень можна вважати ще одним вагомим здобутком конференції. Ректор Педагогічного університету у Кракові Казімєж Карольчак у коментарі «Polukr.net» назвав основним результатом цих наукових форумів великий поступ у сфері досліджень історії Львова й інтенсифікацію співпраці між українськими та польськими істориками.

«Коли ми розпочинали серію цих конференцій у 1992 році, то науковці – як українські, так і польські – не до кінця навіть розуміли, як досліджувати Львів, а наші знання про це місто вичерпувалися працями, які з’явилися до Другої світової війни. Окрім того, польські вчені досліджували Львів тільки зі своєї сторони, а українці – зі своєї. Натомість на наших конференціях ми спільно говоримо про історію українців, поляків, а також вірмен та євреїв, які мешкали у Львові», – зазначив Казімєж Карольчак.

Водночас ректор поскаржився, що, на превеликий жаль, політики зазвичай не читають наукових праць учасників конференцій, маючи іншу «підживу» для прийняття рішень. Втім, професор Карольчак переконаний, що результати конференції все ж певним чином впливають на суспільні й наукові середовища Польщі. «Історик завжди мріє, аби його напрацювання вчили тих, хто керує суспільством зараз. Але це тільки мрії, бо політики, які при владі, зазвичай не вчаться на історичних помилках і знову їх допускають. Втім, конференція таки покликана до того, аби допомагати приймати правильні рішення», – наголосив Казімєж Карольчак.

Загалом упродовж двох днів у конференції взяли участь близько 50 вчених, які представляли Львівський національний університет імені Івана Франка, Педагогічний університет у Кракові, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Яґеллонський університет та інші наукові центри.

Олег Вівчарик

Фото автора

На думку Президента України Петра Порошенка, запровадження миротворчої місії на Донбасі стає дедалі реальнішим. Цю ідею просувають українські делегації на різноманітних міжнародних форумах, зокрема і найвищого рівня. Сам Президент уже встиг заручитися підтримкою та обіцянкою участі в миротворчих зусиллях Туреччини (готова надати персонал) та Німеччини (готова спонсорувати). Це дозволяє Гаранту з оптимізмом дивитися в майбутнє, обіцяючи миротворців ООН вже до кінця 2018 року. Терміни дещо форсовані й нереалістичні, але інакше не можна: у березні 2019 року – президентські вибори. Відразу згадуються інші гучні обіцянки Петра Олексійовича: закінчити АТО за місяць (триває й досі), отримати «безвіз» (процес затягнувся на три роки), вступити в НАТО (сьогодні виглядає малоймовірним навіть у середньостроковій перспективі).

Проте миротворці – це те, що може задовольнити всі сторони конфлікту, навіть Росію, якщо вона змінить войовничу риторику на позицію «збереження обличчя». Україна ж наразі не має інших мирних важелів вирішення проблеми й дедалі сильніше втрачає довіру населення окупованих територій, заляканого російською та місцевою пропагандою. Ось тільки на Донбасі потрібні не просто «блакитні шоломи», а багатокомпонентна місія ООН із запровадження міжнародної тимчасової адміністрації (МТА). Наразі Порошенко про це не говорить, але спеціальний представник Державного департаменту США у справах України Курт Волкер уже натякнув, що миротворча місія на Донбасі буде не зовсім типовою.

Перша складність запровадження МТА полягає у непорушності та безальтернативності процесу виконання Мінських домовленостей – єдиного підписаного міжнародного документа з деескалації в регіоні. Саме до «Мінська-2» прив’язані антиросійські санкції, навіть незважаючи на той факт, що Москва взагалі не сприймає себе стороною конфлікту і підписувалась під документом як певна третя сторона на рівні з іншими медіаторами Нормандського формату – Німеччиною та Францією. Риторика «нас там немає» вже добряче набридла Заходу, який кожного дня отримує від Києва нові свідчення військової присутності РФ на Донбасі та повного залучення Москви до фінансування й цивільного управління тимчасово непідконтрольними Україні територіями. Звісно ж, Росія, яку цілковито влаштовує програшний для Києва «Мінськ-2», і далі продовжуватиме лінію конфронтаційної поведінки, якщо їй не запропонувати щось інше.

Наприклад – змінити Комплекс заходів на такий, що виглядатиме ще привабливіше для Москви. Звичайно, за умови наявності у Росії волі продовжувати піклуватися про російськомовних українців на Донбасі, але стратегічно рухатись «на вихід», підтримуючи реінтеграцію окупованих територій в «тіло» суверенної України. Москва плекає надії, що цей процес ще більше дестабілізує Україну й уможливить проросійський реванш. Сценарій сильно залежить від стійкості суспільства та дієздатності правоохоронних органів. Проте Україна на державному рівні декларує політику деокупації та реінтеграції, відтак глобальні цілі Москви та Києва можуть збігтися. Далі – деталі, які Києву допоможуть імплементувати правильно прописані принципи та механізми, а також вплив західних союзників.

Оскільки виконання Комплексу заходів Мінських домовленостей від лютого 2015-го було розраховане (і це записано в тексті) до 31 грудня 2015 року (офіційно його пролонгували лише один раз – до 31 грудня 2016 року, а далі процедура відбувалася за замовчуванням), то, можливо, настав час змінити Комплекс як такий, що довів свою неефективність упродовж останніх 3 років. Зміна Комплексу не означає «торпедування» Мінських домовленостей, оскільки останні – це заходи з деескалації, що полягають у виконанні Комплексу. Треба лише змінити базові елементи Комплексу, який тепер повинен передбачати запуск МТА на Донбасі як ключовий елемент відновлення миру і стабільності в регіоні.

З цією метою має зібратися формат переговорників (країни Нормандської четвірки плюс США з огляду на напрацювання групи «Волкер-Сурков»), щоб визначити і закріпити проект нового Комплексу заходів для виконання Мінських домовленостей. Донбасу потрібна своя ефективна «Дейтонська угода», проте, зважаючи на специфіку ситуації, штучність конфлікту та поведінку сусіда-агресора, вона має істотно відрізнятися від боснійського варіанта.

Базисом нового Комплексу мають стати такі фундаментальні принципи:

• єдиним інструментом, що забезпечить повну деескалацію на Донбасі й прискорить врегулювання конфлікту, є запровадження багатокомпонентної міжнародної тимчасової адміністрації, яка включатиме військову, поліцейську та цивільну управлінську складові;

• кінцевою метою діяльності МТА є реінтеграція окупованих територій Донецької та Луганської областей до складу України;

• реінтеграція – це комплекс заходів з відновлення суверенітету і територіальної цілісності України, що враховує безпекові, правові, соціально-економічні, інформаційні аспекти;

• місія запроваджується виключно на тимчасово неконтрольованих Україною територіях Донецької та Луганської областей;

• представники держав-сусідів України не входять до складу військової та поліцейської компоненти МТА, а їх присутність у будь-якому органі цивільного та економічного управління не може перевищувати 50% (таким чином у Росії залишається можливість наглядати і певним чином впливати на розвиток регіону);

• щодо громадян, які живуть на окупованій території Донецької та Луганської областей (або осіб без громадянства), МТА керується нормами та положеннями чинного законодавства України (на відміну від загальної практики застосування міжнародного перехідного законодавства).

Запровадження МТА відбувається у кілька етапів і передбачає такі механізми:

1. Запит парламенту України на запровадження МТА.

2. Визначення мандату Місії та оперативне планування:

• відбувається на рівні Ради Безпеки ООН, що потребуватиме політичної волі Росії;

• визначається необхідна кількість персоналу та джерела фінансування.

3. Згода українського парламенту на прийняття МТА з визначеним міжнародним мандатом. Ухвалення Україною законів про «колабораціонізм» та «прощення» («амністію»).

4. Розгортання військової та поліцейської місій МТА:

• роззброєння незаконних збройних формувань;

• встановлення контролю на ділянці державного кордону України і РФ на окупованій території за присутності представників України;

• виконання функцій міграційної та митної служби в присутності моніторингової місії ОБСЄ;

• гуманітарне розмінування;

• контроль за обігом зброї серед населення.

5. Розгортання цивільної місії МТА, що відбувається в міру встановлення ефективного контролю над тимчасово окупованими територіями, яка:

• регулює соціально-економічне управління (валютна і фінансова системи окупованих територій діють відповідно до українського законодавства);

• формує місцеві перехідні адміністрації;

• сприяє відновленню прав та захисту внутрішньо переміщених осіб;

• припиняє діяльність після проведення місцевих виборів.

6. Проведення місцевих виборів реалізується МТА виключно після досягнення таких критеріїв:

• стабільна безпека (повне припинення вогню, контроль МТА над неконтрольованими ділянками кордону, роззброєння незаконних формувань);

• забезпечення правового режиму соціально-економічної діяльності відповідно до законодавства України;

• стабільна робота засобів масової інформації відповідно до українського законодавства.

Часові рамки виконання зазначених етапів мають бути гнучкими, без наперед визначених термінів. Реалізацію кожного наступного етапу слід офіційно фіксувати з дотриманням послідовності (крім 4 та 5, які слід проводити паралельно). Укладення такого Комплексу заходів наповнить Мінські домовленості новим змістом. Однак ключовою умовою запуску цього процесу (як, утім, і реалізації нинішнього) є тривіальна політична воля Росії до реального (а не паперового) врегулювання на Донбасі. МТА спрямована не на замороження конфлікту, а на його вирішення шляхом створення умов для економічного відновлення, громадянського примирення та соціально-психологічної реабілітації населення окупованих територій.

За умов успішного покрокового виконання напрацьована модель може стати прецедентом для вирішення конфліктів на пострадянському просторі, ініційованих або спровокованих імперською поведінкою Росії. Для цього притиснута санкціями Москва має викинути з голови ідею реваншу проти Заходу та ревізії свого міжнародного положення. Єдина проблема: зазвичай, сильний тиск і заганяння Росії у безвихідь призводять до протилежного результату.

Валерій Кравченко

Під час Київського безпекового формуму серед гостей був глава меншості в польському Сенаті – очільник опозиційної партії «Громадянська платформа» (ГП) в верхній палаті парламенту Богдан Кліх. За нагоди Polukr.net розпитав сенатора про польсько-українські відносини і його погляди на те, як їх можна було б покращити.

– Від 2015 року відбувається активізація співпраці між Україною і Польщею на тлі риторики, пов’язаної з історичними суперечками. Як можна було б виправити ситуацію з цими історичними дискусіями?

– Сильно шкодую, що польсько-українські відносини погіршились. Вважаю їх ключовими для безпеки Польщі та важливими для України. У цьому сенсі я учень Єжи Гедройця і Юліуша Мєрушевського. Поділяю думку, що немає безпечної Польщі без незалежної України. Особисто присвятив багато років праці задля покращення цих відносин. Відтоді не змінив погляду, що умовою успіху як Польщі, так і України є думання на майбутнє, задля блага поколінь, які прийдуть після нас. 25 років польським та українським політикам вдавалося весь час покращувати відносини між нами. Лише від 2015 року триває їх невпинне погіршення з вини обох сторін.

– Соціологічні дослідження показують, що через історичну дискусію між країнами погіршується ставлення звичайних поляків до українців. Чи польські політики розуміють ризики, які це несе для сотень тисяч українських заробітчан у Польщі?

– Не зауважую цього погіршення ставлення серед простих поляків. Але якщо таке є, то це відповідальність політиків, які при владі в обох країнах. За 25 років нам вдалося збудувати тривалий і міцний фундамент суспільної довіри між нашими народами, добрі відносини, контакти між звичайними громадянами. Через інтенсивну міграцію, співпрацю університетів, фірм, неурядових організацій виплелася величезна мережа людських контактів.

Якщо подивитися на польсько-українські відносини, то вони мають форму піраміди. Внизу та посередині вони досі стабільні та добрі. Псуватися почали нагорі. Відголос псування поволі сходить додолу. Але, на щастя, це погіршення ще не настільки критичне.

Владі в обох країнах потрібно брати це до уваги. Надіюся, польські та українські політики при владі нарешті візьмуться за голову, і ці відносини вдасться швидко виправити. Наразі критичного погіршення внизу ще не бачу.

Українські заробітчани навпаки покращують польсько-українські відносини, скріплюють їх через тисячі приватних звʼязків. Українських працівників добре оцінюють польські роботодавці з усіх сфер.

Я багато років залучений в будування добрих польсько-українських відносин. Свій рецепт, як виправити ситуацію, виклав у спільному листі з колегою, заступником голови комітету Верховної Ради у закордонних справах Борисом Тарасюком. Вважаємо, що владі наших країн слід про минуле пам’ятати, жертв конфліктів шанувати, формувати взаємні відносини за принципом «пробачаємо і просимо вибачення», як до цього заклакав папа Іван Павло ІІ і як у минулому чинили наші церкви, президенти, уряди і парламенти, а саму історію віддати дослідникам, які повинні мати свободу, ніхто не може їх карати за погляди, якщо в них немає закликів до насилля і ворожнечі.

Тарасюк зауважив, що останнім часом місце Польщі у відстоюванні інтересів України в ЄС перебрала Литва.

– Українські спецслужби говорять, що постійно відбуваються провокації на польсько-українському прикордонні, щоб зіпсувати відносини між нашими країнами. Які висновки можемо з цього зробити?

– Не маю сумнівів, що це російські провокації, націлені на щонайбільше псування польсько-української співпраці. Росія знає: якщо поляк поб’ється з українцем, то від цього виграє росіянин. Тому завдання спецслужб наших країн – вчасно виявляти та знешкоджувати таких провокаторів.

Атаку на Польське консульство в Луцьку, напад на українську процесію в Перемишлі та інші провокації були справою рук спецслужб Росії. Польські політики це розуміють. Росія вбиває клин між нами, щоб розширювати свою сферу впливу. Польські спецслужби швидко і досить успішно реагують на такі провокації. Як приклад можу навести арешт Агенцією внутрішньої безпеки трьох громадян Польщі, які підпалили Угорський дім культури в Ужгороді. Так само ефективно працювали українські спецслужби. Про це мене запевнила віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної співпраці Іванна Климпуш-Цинцадзе. Вона розповіла, що провокатори, які чинили антипольські дії в Україні, ідентифіковані та їх шукають.

Довідка

Богдан Кліх народився 8 травня 1960 року в Кракові. Від 2011 року – сенатор. До цього займав посаду міністра оборони Польщі у 2007–2011 роках. Від 2004 до 2007 року був депутатом Європарламенту від партії ГП та членом Комітету закордонних справ Європарламенту. Був депутатом Сейму у 2001–2004 роках, де працював заступником голови Комітету закордонних справ, членом Комітету з питань національної оборони, польським представником і членом ПАРЄ.

У 1999–2000 роках – заступник міністра національної оборони, а від 1989 до 1999 року – радник керівника польської делегації на переговорах з ЄС. Нагороджений орденом «За заслуги перед Литвою у сфері оборони» та Золотим орденом «За заслуги» від МЗС Словаччини.

Ігор Тимоць

В організації підриву офісу Товариства угорської культури Закарпаття в Ужгороді 27 лютого цього року підозрюють колишнього бійця батальйону «ОУН» та батальйону (роти) «Свята Марія» Костянтина Кривича. Саме він, на думку слідчих СБУ, доручив за винагороду учаснику АТО Олександру Білобородьку підірвати офіс, дав йому для здійснення злочину автомобіль та саморобний вибуховий пристрій. Про це PolUkr.NET дізнався з ухвали слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду.

Нагадаємо, що в ніч на 27 лютого в Ужгороді внаслідок підриву вибухового пристрою повністю згорів офіс Товариства угорської культури Закарпаття. У прокуратурі й поліції Закарпатської області назвали у березні імена та прізвища двох підозрюваних у цьому злочині, кваліфікованому спочатку як умисне знищення або пошкодження майна, вчинене шляхом підпалу або вибуху (ч. 2 ст. 194 КК), а потім ще й як теракт (ч. 2. ст. 258 КК) — учасників АТО Олександра Білобородька та Володимира Кондратенка. Обох затримали 4 березня у Кропивницькому, і 6 березня Ужгородський міськрайонний суд обрав для них запобіжний захід — тримання під вартою. Досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні зараз веде слідчий відділ Управління СБУ у Закарпатській області. Додамо, що 4 лютого цього року невдалу спробу підпалу офісу ТУКЗ здійснили польські фалангісти Адріан Марглєвський та Томаш Рафал Шимков’як.

У ГУ НП Закарпатської області на початку березня згадували також, що до підриву офісу ТУКЗ причетними є один мешканець Черкас та один мешканець Придністров’я. Ними, як з’ясував PolUkr.NET, є Костянтин Кривич (1981 р. н.) та Сергій Василиха (1963 р. н.). Обидва перебувають у розшуку: Кривич з 16 березня, а Василиха — з 4 березня. Відомо, що Кривич зареєстрований у Донецьку, але мешкав останнім часом у Черкасах, де зареєстрована його дружина Анна. Сергій Василиха є громадянином Молдови, і, ймовірно, переховується зараз у Придністров’ї, куди він виїхав з України через пункт пропуску «Кучурган» зранку 28 лютого.

Фото скрін Сергій Василиха

Фото скрін Костянтин Кривич

На початку березня голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль заявив, що організатором другого підпалу офісу ТУКЗ, що стався 27 лютого, є мешканець Придністров’я, ймовірно, співробітник МГБ «ПМР». Проте в ухвалі слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду від 27 квітня, якою термін тримання під вартою Білобородька було продовжено до 2 липня, йдеться про зовсім інший розподіл ролей між Білобородьком, Кондратенком, Кривичем та Василихою.

Слідчі СБУ встановили, що у січні–лютому цього року Кривич «вирішив організувати та здійснити підрив адміністративної будівлі громадської організації «Товариство угорської культури Закарпаття». Вчинити підрив він доручив за винагороду своєму знайомому, колишньому військовому Білобородьку, якого він забезпечив грошима, саморобним вибуховим пристроєм, інформацією про об’єкт, який треба підірвати, та автомобілем Mitsubishi L200.

Білобородько погодився на пропозицію Кривича, але через те, що самому йому не вдалося б підірвати офіс ТУКЗ, він залучив до вчинення злочину своїх знайомих — Володимира Кондратенка та Сергія Василиху (безпосереднього виконавця). Утрьох увечері 26 лютого вони в’їхали на Закарпаття в автомобілі, який дав Білобородьку Кривич, та після зупинки у Мукачеві прибули до центру Ужгорода. Василиха вийшов з вибуховим пристроєм у пакеті з автомобіля, пішки дійшов до офісу ТУКЗ, залишив пакет на підвіконні одного з вікон та попрямував у домовлене місце, де його підібрали Білобородько та Кондратенко. Пристрій здетонував за 6 хвилин 37 секунд після того, як Василиха поклав пакет з ним на підвіконня. Усі троє поспішили відразу ж виїхати із Закарпаття.

Поки що незрозуміло, як вдалося зникнути Костянтину Кривичу. PolUkr.NET відомо, що 4 березня, тобто того самого дня, коли затримали Білобородька та Кондратенка, у Черкасах вже працювали слідчі поліції. Повідомлення про підозру у вчиненні злочину за ч. 2 ст. 258 КК Кривичу склали 12 березня, але вручили заочно, через представника ЖЕКу, оскільки не змогли його вже знайти.

Зазначмо, що Кривич є доволі відомою особою у середовищі політиків, добровольців та громадських активістів. На місцевих виборах 2015 року його обрали депутатом Жашківської міської ради (Черкаська область) — Кривич був першим кандидатом у виборчому списку місцевої організації «Радикальної партії Олега Ляшка». Депутатом він пробув два роки — до виборів у Жашківській міській об’єднаній громаді, що відбулися у жовтні 2017 року. Крім того, Кривич безуспішно балотувався у 2015 році до Черкаської обласної ради в окрузі №27 як кандидат тієї самої «Радикальної партії», а у 2014 році партія висунула його кандидатом у депутати до Верховної Ради в одномандатному окрузі №59 (Донецька область). На виборах до ВР Кривич посів 11-те місце в окрузі і набрав 694 голоси.

До слова, під час місцевих виборів 2015 року Кривич перебував у СІЗО в Маріуполі, оскільки був підозрюваним у справі про розбійний напад. Його звільнення особливо активно вимагали депутати від «Радикальної партії Олега Ляшка» — Андрій Лозовий та Ігор Мосійчук.

Кривича обвинувачували у тому, що 8 травня 2015 року він, на той час інспектор взводу №2 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Свята Марія» (відомої також як батальйон «Свята Марія»), на чолі групи з 9 людей здійснив розбійний напад на агроферму у селі Євгенівка Великоновосілківського району Донецької області. Кривич та його знайомі зв’язали охоронців агроферми та вилучили зі сейфу близько 79 тис. грн готівки, трудові книжки працівників, касову книгу та інші документи. Згодом Кривич повідомив міліцію про те, що на агрофермі викрито диверсійно-розвідувальну групу сепаратистів (насправді — охоронців). Водночас охоронцям підкинули зброю, російський прапор та георгіївську стрічку.

До того, як у квітні 2015 року Кривича оформили на службу у «Святу Марію», він, за його словами, був у січні–березні 2015 року стрільцем у батальйоні «ОУН».

Загалом Кривича та його знайомих обвинувачували у вчиненні чотирьох злочинів — розбої, поєднаному з проникненням у приміщення (ч. 3 ст. 187 КК), завідомо неправдивому повідомленні про вчинення злочину поєднаному зі штучним створенням доказів обвинувачення (ч. 2 ст. 383 КК), незаконному поводженні зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч. 1 ст. 263 КК) та незаконному позбавленні волі (ч. 2 ст. 146 КК).

Проте Іллічівський районний суд міста Маріуполя у вироку від 26 грудня 2016 року перекваліфікував обвинувачення Кривича з ч. 3 ст. 187 і ч. 2 ст. 146 КК на ч. 2 ст. 365 КК, тобто на перевищення службових повноважень працівником правоохоронного органу, а обвинувачення щодо його знайомих — на пособництво у перевищенні ним своїх службових повноважень (ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 365 КК). Докази щодо вчинення групою інших злочинів були судом відхилені. Отже, суд визнав Кривича винним у вчиненні злочину за ч. 2 ст. 365 КК України, призначив йому основне покарання — п’ять років позбавлення волі, але звільнив від його відбування з випробувальним терміном у два роки. Втім, прокуратура і потерпілі оскаржують зараз цей вирок у Верховному Суді.

Д. Б.