20 січня Геннадій, житель Горлівки, мав святкувати 58-й день народження. Під час війни, звичайно, не до свят, проте вирішив хоч трохи додати позитиву в життя – купив торт, щоб відзначити дату з друзями на роботі. Не вдалося. 19 січня місто почали обстрілювати. А торт став останньою протягом наступного місяця радістю для нього і його родини. Зараз вже навіть не до такої розкіші. Обмежуються тими запасами, які є. Крамниці працюють, однак там лише найнеобхідніше – хліб, крупи.

– Дуже багато людей виїхало, всі, у кого була можливість, і кого тут нічого не тримало. Ми не можемо поїхати, – розповідає Ганна, дружина Геннадія. – У мене мати старенька і хвора, вона не ходить. Діти зараз живуть в інших містах: старша – в Москві, молодша – в Києві. Виїхали ще влітку, коли все тільки починалося. У Москву не їздила, а з Києва тільки повернулася – нібито в іншій країні побувала. Там все живе, красиво, сучасно. Тут, у Горлівці… багато зруйнованого після обстрілів. Принаймні зараз нібито тихо, не стріляють. Але небезпечно. Днями сусід пішов за хлібом до крамниці – більше не повернувся. Однак робити тут нема чого. Заводи вже місяць не працюють. Сидемо без робити і коштів. Хоча банки працюють, один – «Надра» – закривають по всій Україні, не лише у нас, тому сказали замінити банківські картки на «Ощадбанк». Чоловік зараз поїхав за пропуском, буде їхати в Україну, шукати роботу.

Тут звільниться, бо незрозуміло, коли все закінчиться. До пенсії два роки, треба стаж напрацювати. Та й гроші якісь потрібні. Не влаштується на роботу, хоч буде отримувати допомогу для безробітних. Я залишусь вдома – не покину ж матір. Вона нікуди їхати не хоче – вона Росію підтримує. Стара людина, дивиться телевізор, всьому вірить, що там кажуть. Важко з нею. Однак це – мати. Не можу покинути її, хоча й сваримося постійно. Днями до неї збирається сестра з Криму приїхати. Буде з ким поспілкуватися. Живемо, здавалося б, ще вчора в одній державі, проте вже зовсім різні. Прямого сполучення з Кримом зараз немає. Теж важко дістатися. До Чонгара доїде, а там 20 кілометрів пішки, якщо не буде ніхто їхати. Від Алексіївки вже можна Україною на потязі якось. Якось живемо…

Natalia Seliukova

Принято решение в интересах Вооруженных сил Украины в рамках ГОЗ-2015 закупить несколько беспилотных комплексов зарубежного производства. Примерно такой сценарий и прогнозировался, когда наша компания проводила оценку перспектив по оснащению наших силовых струкутр беспилотными авиационными комплексами и системами.

А что будут покупать? Предлагается закупка БпЛА микро- и мини-класса. Назову один из них. Это мини БпЛА FlyEye, который производит польская компания Flytronic ( http://www.flytronic.pl/ )

Несколько штрихов о комплексе. Стартовый вес: 11 кг. Длительность полёта: 180 мин. Дальность радиосвязи: 30 км (50 км – при спец антенне). Дальность работы с получением данных на наручные видеоприёмники: 16 км. Точность определения координат наземных объектов: 9,75 м (< 15 m CEP)., - с непосредственной передачей данных в систему C4I. Точность посадки - в зоне 15 м. Посадка – автоматическая. Самый ценный и тяжёлый элемент системы – полезная нагрузка - приземляется безопасно на парашюте. Планер приземляется отдельно, на автопилоте. Как это работает - можно посмотреть на видео на сайте производителя. В качестве полезной нагрузки – интегрированная дневная и ночная камера. Камеры крепятся под фюзеляжем. Время подготовки к первому/очередному полёту: 12/7 мин. С применением мини-беспилотника FlyEye в Польше создана система артиллерийской разведки. В целом аппарат получил высокие оценки в ходе анализа украинскими военными. Готов позитивно отнестись к этим выводам. Тем более, что поляки самостоятельно производят этот и другие аппараты. Но из важного следует отметить следующее. Закупка партий иностранных БпЛА должна сопровождаться если не передачей определенных технологий (так как некоторые технологии Украина пока не способна «переварить»), то хотя бы локализацией производства. Без этого нормальная эксплуатация импортных образцов не представляется возможной. Для локализации производства должны выбираться партнеры среди украинских государственных или частных компаний, способные обеспечить дальнейшее развитие беспилотных проектов с использованием зарубежного и своего задела. В идеальном варианте, работа зарубежных компаний с украинскими в направлении совершенствования поставляемых БпАК может быть одним из условий оффсетных требований, то есть - встречных инвестиций компании-продавца в экономику страны-покупателя или определенную отрасль. Сергей ЗГУРЕЦ, Defense Express http://www.defense-ua.com/rus/hotnews/?id=44318

КИЇВ. 20 лютого. УНН. Радник Президента Юрій Бірюков на своїй сторінці у Facebook повідомив про близько 200 загиблих українських військових у районі Дебальцевого, передає УНН.

“Втрати особового складу за період 18/01 — 18/02 оцінюються в 179 чоловік, потрапили в полон 110 осіб, вважаються зниклими безвісти 81 осіб. Доля 81 людини поки не до кінця зрозуміла. Я, наприклад, знаю про групу з 26 осіб, які зараз практично закінчують вихід, а значить їх доля проясниться… 179 осіб пали за цей місяць. Насправді — трохи більше, частина з „зниклих безвісти“ неминуче будуть загиблими, на жаль”, — написавв він.
З його слів, ці цифри і факти з підписами і печатками.

“Ось інші цифри з іншого звіту: „Довідка щодо втрат незаконних збройних формувань і підрозділів збройних сил Російської Федерації в зоні проведення АТО“. З початку 2015 року з Дебальцевського плацдарму: Особовий склад 2911 осіб, танки 42 одиниці, ББМ 33 одиниці, РСЗВ 27 одиниць. З моменту припинення вогню (15.02.2015 р): особовий склад 868 людей, танки 8 одиниць, ББМ 11 одиниць, РСЗВ 4 одиниці”, — повідомив Ю.Бірюков.

Також він заявив, що втрати бойовиків значно більші.

“На наше угрупування в 2500 чоловік було кинуте 15000 — 17000 тисяч особового складу супротивника! Перевага по живій силі в 5-7 разів! Наші втрати 180-200 чоловік, втрати противника 868”, — додав Ю.Бірюков.

Нагадаємо, сьогодні, 20 лютого, за інформацією в.о. речника Генштабу ЗСУ В’ячеслава Селезньова, в полоні бойовиків перебуває 110 військовослужбовців.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1440568-yu-biryukov-povidomiv-pro-blizko-200-zagiblikh-biytsiv-u-debaltsevomu

КИЇВ. 20 лютого. УНН. На Майдані Незалежності в Києві зібралися жителі та гості столиці для участі в заходах вшанування пам’яті героїв Небесної сотні, передає УНН.

Люди розмістилися на Майдані Незалежності по обидві сторони вул. Хрещатик, сама центральна вулиця столиці перекрита для руху автомобілів.

Люди тримають в руках державні прапори України й іншу національну символіку.

Територія Майдану Незалежності з боку стели Незалежності обнесена металевою огорожею, за яку людей пускають після попереднього огляду через рамки металошукачів. Усередині простору встановлені майданчики для родичів загиблих героїв Небесної сотні, почесних гостей і преси.

Президент України Петро Порошенко, виступаючи на Майдані Незалежності на мітингу пам’яті героям Небесної сотні, закликав українців бути єдиними в цей непростий час, аби не допустити розвитку внутрішнього фронту в державі.
“Зараз ми жодним чином не допустимо внутрішнього фронту, над відкриттям якого дуже наполегливо працюють спецслужби сусідньої держави, сіючи страх, паніку, невір’я в наші сили і недовіру українців один до одного. Ми зламаємо цей сценарій і переможемо, як перемагали досі”, – сказав Президент.

Порошенко пообіцяв зробити все можливе для того, щоб “великі жертви, які за останній рік поніс наш народ, не виявилися марними”.

“Зупинимо війну і вже через кілька років кожен помітить, як змінюється України, і ми кожною клітиною відчуваємо, як народ вимагає прискорити зміни”, – підкреслив він.

20 лютого в Україні відзначають день Героїв Небесної Сотні. Акції пам’яті про жертви Майдану відбуваються в багатьох містах країни.

Нагадаємо, у лютому 2014 року під час сутичок протестувальників із силовиками в центрі Києва загинули понад сто осіб, сотні були поранені, найбільше з яких – 20 лютого. Більшість людей загинули від куль снайперів. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати “Небесною сотнею”.

За даними Генпрокуратури під час придушення акцій Майдану постраждало 2500 осіб, з них 104 загинули, 1200 зазнали травм, з-поміж них 185 – з вогнепальної зброї.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1440601-u-kiyevi-na-maydani-vshanovuyut-pamyat-geroyiv-nebesnoyi-sotni

Перше порозуміння про перемир’я в східній Україні підписали в столиці Білорусі у вересні 2014 року після серії важких боїв на рубежі серпня і вересня, які точилися, серед іншого під Ілловайськом, за участю вже не тільки угруповань так званих бойовиків Народних республік, але також регулярної російської армії, яка була змушена втручатися, щоб не дійшло до тотальної поразки сил сепаратистів, яких щораз то сильніше відтісняли в сторону кордону з Росією українські підрозділи, які проводять антитерористичну операцію (ATO). Це порозуміння, хоч офіційно діяло, не призвело до припинення боїв – воно регулярно переривалося черговими обстрілами з боку сепаратистів (зазвичай 50-60 випадків на добу), і така ситуація тривала аж до середини січня, коли відбулася чергова ескалація конфлікту.

Цього разу територією з найінтенсивнішими боями стало місто Дебальцеве, розташоване поблизу кордону Донецької і Луганьської областей, яке має стратегічне значення, в т.ч. з огляду на залізничну лінію, яка поєднує Донецьк і Луганськ. Крім того Дебальцеве і його околиці створювали дуже характерний вилом в позиції проросійських сил сепаратистів, яких, як видавалося, легко було оточити і ліквідувати. Цю загрозу усвідомлювало також українське командування яке, передбачаючи можливість ескалації конфлікту, подбало про відповідне підкріплення сил на цьому відтинку.

Так звана “дебальцівська битва”, яка тривала понад місяць, без сумніву увійде в історію як приклад ефективного ведення дій з метою захисту при винятково несприятливих умовах. Українські позиції, розташовані в самому місті і декількох довколишніх місцевостях, увесь час знаходилися в зоні досяжності артилерії супротивника, більше того, з рештою України їх з’єднувала лише одна головна дорога Дебальцеве-Артемівськ. Українське командування зробило висновки з подій, які мали місце в період боїв під Ілловайськом і завдяки покращенням в декількох суттєвих сферах, стало можливим відбиття чергових атак на позиції під Дебальцевим. Після кількатижневого спостереження, можна зробити висновки про значно краще командування і маневрування доступними силами, а також про покращення комунікації між одиницями регулярної армії і добровільними батальйонами (хоч в цій сфері надалі залишається чимало проблем, на що багаторазово звертали увагу солдати і командування, в тому числі керівник батальйону Донбас Семен Семенченко) . Можна ствердити також покращення координації дій на операційному рівні – для прикладу: перед самими розмовами в Мінську, в період найбільшого загострення боїв під Дебальцевим, наступальні дії, які розпочав під Маріуполем полк Азов, змусили супротивника відвести частину сил на південь, що дозволило зменшити навантаження на підрозділи, які оборонялися на півночі. Значне покращення відбулося також в розвідці, в тому числі завдяки використанню безпілотників для коригування вогню артилерії. Найбільш ймовірно, що це серед іншого саме цей чинник вплинув на ефективність артилерійського вогню з українського боку – регулярні і високоточні обстріли районів концентрації і складів амуніції супротивника не допустили до збору сил для масштабних наступів та допомогли відбити ті атаки, які вдалося провести сепаратистам і російським підрозділам.

Військова поразка сепаратистів (тобто фактично Російської Федерації) в головній фазі битви за Дебальцеве, яка тривала з середини січня до 15 лютого, була одним з ключових чинників, які мали вплив на перебіг розмов у Мінську. Українська сторона могла розпочати переговори на значно кращій вихідній позиції ніж у випадку, якби Дебальцеве було захоплене або хоч би ефективно оточене бойовиками. Нарощування конфлікту на фоні зростаючих втрат стало обтяжливим також для Москви, яка почала шукати рішення, яке б дозволило принаймні тимчасово заморозити бої, звісно на найвигідніших для себе умовах.

Як відомо, результатом розмов в Мінську було порозуміння, яке мало ввійти в силу 15 лютого опівночі. Проте так не трапилося і крім призупинення вогню українськими силами надалі тривав обстріл позиції сил ATO в Дебальцевому і околицях. Крім того, українське керівництво прийняло рішення не відповідати на ці дії і дотримуватися “режиму тиші” де-факто односторонньо, вибираючи потенційні політичні вигоди в виді дискредитації як Росії ,так і сепаратистів в очах світової громадськості в обмін на необхідність виходу з Дебальцевого. З 15 лютого ключовий чинник в захисті, яким був вогонь української артилерії не застосовувався до діючих положень порозумінь з Мінська, що дозволило російським силам підійти безпосередньо до міста і позиції українських підрозділів.

У цій ситуації єдиним логічним рішенням було відведення українських підрозділів з Дебальцевого і його околиць. Остаточно, таке рішення повинні були прийняти у вівторок 17 лютого увечері, а його результатом був організований відступ підрозділів Збройних сил, Нацгвардії України і добровольчих батальйонів з Дебальцевого до Артемівська. Українські підрозділи вийшли з міста, забираючи з собою все справне устаткування, в тому числі танки, броньовані автомобілі і артилерію. Відступ ефективно прикривали українські солдати спецпідрозділів та артилерія, завдяки чому він закінчився успішно з відносно невеликими втратами з українського боку, незважаючи на обстріли і спроби відітнути шляхи відступу з боку сепаратистів.

Порівнюючи події, які відбувалися під Дебальцевим з ситуацією, яка відбулася нецілі півроку тому під Ілловайськом, досконало видно, наскільки великі зміни відбулися в українській армії. Варто пам’ятати, що необхідність передати проросійським сепаратистам контроль над Дебальцевим була результатом політичного рішення, а не військової поразки. Якби українська сторона наважилася на симетричне застосування зброї в моменти порушення сепаратистами Мінських домовленостей, ефективний захист міста міг би надалі тривати. Звісно це мусило б відбуватися ціною жертв також з українського боку (менших ніж з боку атакуючих, проте неуникненних), а також значної кількості сил і засобів, залучених на цьому відтинку фронту, який в довшій перспективі був би складним для оборони без значного ризику. Тим більше, враховуючи знищення залізничної інфраструктури в Дебальцевому, місто втратило на якийсь час свою роль, як залізничний вузол, який міг би з’єднувати Донецьк і Луганськ.

Важко в цей момент оцінити, чи вибір влади в Києві був правильним, оскільки головні зацікавлені (а також винні у цій ситуації) ще не висловилися – йдеться звісно про глав Франції і Німеччини, які брали участь в переговорах щодо Мінських домовленостей і обіцяли відреагувати, якщо вони не будуть дотримуватися. Проте, не слід плекати великих надій на Ангелу Меркель і Франсуа Олланда. В контексті знаних фактів міжнародний авторитет Берліна і Парижа значно похитнувся, хоч звісно не так разюче як Москви, яка представилася з як якнайгіршої сторони порушуючи підписані домовленості. Приблизно на цьому ж рівні опинилося ОБСЄ, спостерігачі якого не були в стані ствердити чи Дебальцеве обстрілюється у зв’язку з … обстрілами, які не дозволили їм в’їхати до міста.

З посеред висновків, до яких змушений буде дійти Київ, у зв’язку з подіями останнього тижня, швидше за все опиниться також неефективність дипломатії Євросоюзу в сутичці з терористично-пропагандистською махіною Російської Федерації. Також слід освоїтися зі свідомістю необхідності розраховувати перш за все на власні збройні сили, позиція яких під Дебальцевим показала, що на них можна покладати надію. Уїнстон Черчіль ствердив, після евакуації Дюнкерка в 1940 році, що “війна не виграється евакуаціями”. Але завдяки ним можна воювати далі.

Даріуш Матерняк

Хто втратив, а хто примножив статки за час україно-російської війни

Військові дії на Сході України завдали збитків і державі, і приватному сектору на мільярди гривень. Окупація частини території держави, фактична зупинка багатьох виробничих підприємств, які сьогодні опинились в зоні, контрольованій бойовиками «ДНР» та «ЛНР», параліч транспортних шляхів (передусім залізничних), повна зупинка експорту товарів в Росію спричинили катастрофічне падіння обсягів виробництва продукції в окремих галузях економіки України. Загалом же, за оцінками радника прем’єр-міністра України Данила Лубківського, в результаті конфлікту на Донбасі знищено 20% економічного потенціалу України.

«Війна, розгорнута Путіним проти України, на сьогодні знищила майже 20% нашого нинішнього економічного потенціалу, включно з орієнтовними доходами і валютними надходженнями. До бюджету не надійшло близько 23 млрд гривень через окупацію Донбасу і Криму. Бойовики знищили 1,4 тис. об’єктів залізничної інфраструктури та 1,5 тис. км автомобільних доріг. Зруйновано понад 9 тис. житлових будинків. Загальна сума руйнувань становить 1 млрд гривень», – відзначив посадовець (http://www.epravda.com.ua/news/2015/02/17/528616/ ).

Не меншими виявились втрати і для власників приватного бізнесу – від суттєвого погіршення інвестиційного клімату, санкцій і військових дій на Сході постраждали усі. Точніше – майже всі. Окремі олігархи змогли навіть у надскладній економічній та політичній ситуації знайти можливості якщо не для примноження статків, то хоча б для стабілізації ситуації. Тенденція полягає в тому, що найбільше збитків було завдано тим галузям, що найбільше залежали від експорту продукції до Росії, і які не змогли вчасно компенсувати збитки диверсифікацією ринків збуту.

Поневіряння колишніх «улюбленців влади»

Історично склалось так, що більшість таких підприємств знаходяться на Сході та Півдні України, стосуються переважно металургії, машинобудування чи видобутку корисних копалин. Так, в зоні бойових дій або ж під контролем терористів знаходяться найпотужніші підприємства країни, що забезпечують 16% ВВП. Ще одна тотальна особливість – усі вони належать членам команди колишнього президента Януковича, так званим «донецьким».

Чотири роки – з 2010 року (з часу обрання Януковича Президентом) ці люди отримували небачені преференції від уряду, які полягали у багатомільйонних субсидіях з державного бюджету, гігантських відшкодуваннях ПДВ, державних гарантіях на позики у міжнародних банках та інше. Оскільки курс на зближення з Росією лежав в основі політики Януковича, природно, що й наближені олігархи шукали для себе ринки збуту, передусім, в Росії. Крім цього, при лояльній політиці Російської федерації до українських експортерів з України до 2013 року, останні не бачили особливих потреб шукати альтернативні ринки збуту. Відтак, в минулому році, коли співпраця з Росією стала неможливою, а преференції для своїх підприємств зі збіднілого бюджету вибивати стало все важче, колишні наближені до владного олімпу бізнесмени почали відчувати суттєві складнощі.

Відтак, хоча топ-10 українських олігархів суттєво не змінився у порівнянні з 2013 роком, однак їх гаманці суттєво схудли. Сумарні статки найуспішніших багатіїв зменшились на понад $13 млрд. і скоротилися до $42 млрд.

Ренат Ахметов: колишній «король» Донбасу

Коли мова заходить про «донецьких» бізнесменів, перший, хто спадає на згадку – це, звичайно ж, найбагатша людина України, донедавна – тіньовий господар Донбасу Ренат Ахметов.

Людина, позиції якої не змогли похитнути ані прихід до влади політичних ворогів в 2004 році внаслідок Помаранчевої революції, ані численні конфлікти в стані панівної донедавна Партії Регіонів, ані тихий «віджим» бізнесу на користь сім’ї у виконанні Януковича в 2012-2013 роках.

Окремі політики та громадські активісти з Донецька приписують Ахметову намагання контролювати бойовиків та фінансову підтримку сепаратистів на Сході навесні-влітку 2014 року. Таким чином, Ахметов хотів відновити статус-кво єдиної людини, яка може контролювати Донбас, втрачений після втечі Януковича (http://tyzhden.ua/News/128917 ). Самопроголошений «губернатор» «ДНР» Павло Губарєв стверджував, що на початках конфлікту Ахметов фінансував частину сепаратистів. Звісно, сам олігарх відкидав такі звинувачення.

Така поведінка абсолютно вписується в логіку стосунків Ахметова та подібних йому напівфеодальних представників Сходу з Києвом. Практика, розпочата ще в 1993 році зі страйку шахтарів в Києві виправдовувала себе і при Кучмі, і при Ющенку: керівники у Києві воліли відкупитись від «варварів» з Донбасу великим сумами з бюджету взамін на лояльність регіонів.

Однак цього разу гра в Ахметова явно не склалась. Стосунки олігарха і бойовиків ДНР постійно погіршувались. Якщо на початках Ахметову вдавалось якимось чином захищати свої підприємства від пограбування чи обстрілів, то зараз бойовики в Донецьку та Луганську не вирізняють бізнес Ахметова з-поміж інших: або платиш «податки» на користь ДНР – 20% від обороту, як правило, готівку, або ж чекай «випадкового» потрапляння снаряду з міномету…

Зараз найбагатша людина країни змушена з Києва спостерігати, як нищиться та грабується його батьківщина, Донецьк та його гордість – стадіон «Донбас-Арена». Частина його підприємств уже зараз або зупинила виробництво, або ж знаходиться на межі зупинки. Так, в серпні 2014 року зупинилися п’ять підприємств групи «Метінвест», які знаходяться на території, окупованій бойовиками. Через це виробництво продукції сталеливарних підприємств олігарха в третьому кварталі 2014 року скоротилось на 40%. Страждають також вугільні, енергетичні та коксохімічні підприємства бізнесмена.

Не складаються в олігарха також стосунки з Росією. Так, 21 січня Рада окупованої республіки Крим націоналізувала компанію ДТЕК «Крименерго», що входить у холдинг ДТЕК, який належить Ренатові Ахметову. А в лютому розташоване на півострові майно ПАТ «Укртелеком» (власність Ахметова) за такою ж схемою було оголошене власністю республіки Крим.
За даними Bloomberg, Рінат Ахметов втратив в 2014 році приблизно 2,5 мільярдів доларів. У порівнянні з попереднім, 2013 роком статки власника футбольної команди «Шахтар» скоротились майже вдвічі і зараз становлять 10,5 мільярда доларів.

В січні 2015 року компаньйон Ахметова, екс-очільник Донецької області Сергій Тарута в інтерв’ю виданню Lb.ua, оцінюючи вплив на події і ситуацію в країні Рината Ахметова, наголосив, «що суспільство переоцінило можливості Рената Ахметова. А сам Ахметов більше не олігарх»( http://lb.ua/news/2014/01/05/290927_sergey_taruta_rinat_bolshe.html ). Схоже, ці слова є недалекими від істини – через власну невизначеність та постійні коливання Ахметов стрімко втрачає можливість впливати на ситуацію в країні та регіоні. А в умовах сучасної України це може означати лише одне – подальшу втрату активів та багатств.

Дмитро Фірташ: невдаха року

Ще один олігарх, якому за будь-якої влади вдавалось лише прирощувати активи, різко втрачає вплив та активи, відповідно й гроші.

Вважається, що перші великі кошти для закупівлі значних обсягів газу своїми підприємствами Фірташ отримав завдяки сприянню Кремля та особисто Володимира Путіна.

Як повідомляє Reuters в своєму розслідуванні, завдяки лояльності вищих керівних кіл Росіi (http://www.reuters.com/investigates/special-report/comrade-capitalism-the-kiev-connection/), Дмитро Фірташ зміг придбати за пільговою ціною понад 20 мільярдів кубометрів газу та отримати кредити на понад $11 мільярдів від підконтрольного Путіну «Газпромбанку».

Ця оборудка дозволила компаніям Фірташа заробити більше $3 мільярдів. По суті, Дмитро Фірташ був таким собі контролем від російської сторони спільного нафтогазового бізнесу українських та російських владоможців. І Кучма, і Ющенко, і, природно, Янукович отримували великі зиски з газового «бізнесу президентів» – напівлегальної форми хабара на міждержавному рівні, яким Росія купувала лояльність сусідніх країн. Однак, не особливо довіряючи «компаньйонам», Путін вимагав, щоб усі угоди у цій сфері проходили через компанії, контрольовані саме Фірташем. Очевидно, кадровий кадебіст Путін мав свої підстави не сумніватись у вірності українського олігарха.
Однак, через події в Україні, і зміну ставлення до Росії на міжнародній арені внаслідок агресії в Криму та на Сході, «смуга везіння» Дмитра Фірташа раптово обірвалась.

12 березня 2014 року Фірташ був затриманий австрійськими правоохоронцями у Відні за запитом ФБР. Федеральна поліція Австрії повідомила, що Фірташ перебуває в розшуку з 2006 року і звинувачується у хабарництві і створенні злочинної міжнародної організації. Слід відзначити, що до останнього часу запит на затримання та арешт Фірташа не особливо сковував пересування олігарха по світу. Відповідно, раптовий арешт у Відні став наслідком політичного рішення, прийнятого в США. Зараз Фірташ залишається у Відні та чекає на рішення суду про екстрадицію до США. Зважаючи на посилення антиросійських настроїв в Європі та Австрії, рішення суду буде, швидше за все, позитивне.
Окрім перспективи отримати 20 років за ґратами (відповідно до американського законодавства), Фірташу загрожує й небезпека втрати активів в Україні. Один з небагатьох олігархів, який, виглядає на те, що лише здобув після початку бойових дій – співвласник групи компаній «Приват» Ігор Коломойський – не проти перебрати частину прибуткових підприємств Фірташа, зокрема, в хімічній галузі. Ось уже півроку на телеканалі, підконтрольному Коломойському – «1+1» систематично виходять розгромні відео сюжети про Фірташа та його партнерів.

Ще одна прикра несподіванка для Фірташа – блокування роботи «перлини» його бізнесу – підприємства «Кримський Титан». Оскільки більшість виробничих та видобувних потужностей цього гіганта знаходяться на території Криму, зі зрозумілих причин його робота надзвичайно ускладнена. Дія економічних санкцій вкупі з ускладненням транспортуванням продукції територією України зменшили прибутки цього підприємства на 40% у порівнянні з 2013 роком.

Кримський титан, розташований в Армянську (АР Крим) і є, як стверджує сайт компанії, найбільшим у Східній Європі виробником діоксиду титану, який використовується для виготовлення лакофарбової продукції, пластмас, каучуку, гуми, паперу та інших виробів. Близько 80% продукції, що випускається “Кримським титаном” експортується на Захід. «Кримський титан» займає близько 30% російського ринку діоксиду титану, повідомляє компанія на своєму сайті.
Велика проблема для підприємства, яка виникла після анексії Криму – відсутність поставок технічної води з Дніпра по Північно-Кримському каналу. Хоча представники підприємства в грудні минулого року стверджували, що їм вдалось вирішити цю проблему, пробуривши власні свердловини, однак такий оптимізм викликає сумніви – з настанням весни гідрологічний баланс на півострові зміниться у від’ємний бік, тож води не побільшає. До того ж вода, видобута на місці, не відповідає вимогам виробництва за своїм хімічним складом.

Політичне лобі Фірташа в парламенті суттєво ослабло, відтак, слід чекати ударів по бізнесу опального олігарха і з цього боку. Так, Державна служба геології та надр України (Держгеонадр) анулювала дві ліцензії «Кримського Титана» на користування Лемненським і Міжрічним родовищами титанових руд у Житомирській області площею понад 6000 га.
Крім цього, Ігорю Коломойському вдалось відвоювати у Фірташа Іршанський і Вільногірський гірничо-збагачувальні комбінати. Ще одне підприємство хімічної промисловості з імперії Фірташа – «Стирол», у Горлівці, окупованій бойовиками, повністю зупинений.

Банк «Надра», який теж належить австрійському в’язневі, вдруге оголошений неплатоспроможним. «Основна причина віднесення ПАТ« КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних – недокапіталізація фінустанови згідно з вимогами стрес-тестування, і не приведення його діяльності у відповідність до вимог законодавства України », – повідомили в Нацбанку.

Український Forbes в 2013 році оцінював багатство Фірташа в 673 млн доларів. У 2014 році, за даними журналу, олігарх збіднів на 273 млн, до 400 мільйонів доларів.

Віктор Пінчук: імідж – понад усе

В 2013 році Віктор Пінчук, зять колишнього президента України Леоніда Кучми займав другу позицію в рейтингу найбагатших людей країни з статком у 3800 млн. доларів. В 2014 році олігарх збіднів на 800 млн. доларів, однак втримав другу позицію рейтингу (за даними журналу Forbes).

Ще після втрати влади Леонідом Кучмою в 2004 році Віктор Пінчук зрозумів, що залежність від внутрішньополітичної кон’юктури та стосунків України з Росією – це справжня загроза для бізнесу. Відтак він перший з українських олігархів надзвичайно серйозно поставився до власного реноме на Заході. Суми, які бізнесмен вкладав в іміджеві заходи в країнах Європи, співмірні з інвестиціями у бізнес. Протягом 2010 – 2013 років олігарх щороку витрачав $ 15-25 млн на благодійні проекти всередині країни та поза її межами. Обсяг витрат благодійного фонду Олени Пінчук «АНТИСНІД» – кілька мільйонів доларів в рік.

На початку 2014 року олігарх публічно підтримав Євромайдан, заявивши, що українці мають право на боротьбу про свавілля влади. Активно підтримує подружжя Пінчуків і українську армію.

Паралельно, бізнесмен розміщував акції своїх підприємств на світових біржах. В 2013 році мова йшла про можливість первинної публічної пропозиції (IPO) акцій трубно-колісної компанії «Інтерпайп». Віктор Пінчук добре відчуває вимоги часу і намагається не відставати від нових віянь. В 2012 – 2013 роках бізнесмен інвестував свої кошти в Facebook і Twitter. У 2012 році вклав близько $ 20 млн в технологічні стартами, пов’язані з цифровими технологіями.

Як наслідок – з усіх наближених до влади олігархів Віктор Пінчук у 2014 році постраждав найменше.
Основна стаття доходів Пінчука – виробництво труб підприємством «Інтерпайп». В середині 2014 року Європейська Комісія скасувала антидемпінгові заходи, щодо зварних труб з України. Мита для продукції підприємств Пінчука складали 10,7%, а сам обсяг поставок ледь досягав 1 млн євро на рік. Однак, скасування мит в руслі декларованої Заходом відкритості ринків для України може стати добрим стартом для Пінука, який і без цього користується заслужено хорошим реноме в країнах Європи.

Протилежна ситуація в олігарха склалась на російських ринках. Ще в 2013 році в ході митних воєн, якими Росія примушувала Україну відмовитись від інтеграції з ЄС, поставки труб «Інтерпайпу» в Росію обклали митом 18-19% залежно від типу. У звіті компанії за 2013 рік йшлось про те, що внаслідок введення мит виручка компанії впала на 91 млн доларів.

Лояльність ЄС дозволила Віктору Пінчуку практично повністю відмовитись у 2015 році від експорту продукції Інтерпайпу до Росії. «У нашому бізнес-плані на 2015 рік немає поставок в Росію. Девальвація рубля і антидемпінгові мита зробили поставки на цей ринок нерентабельними. «Інтерпайп» вважає пріоритетними ринки країн Європи, НАФТА (Північноамериканська зона вільної торгівлі – США, Канада, Мексика), Близького Сходу та Африки і планує реалізувати в цих регіонах 60% своєї продукції », – йдеться в офіційному прес-релізі компанії, поширеному наприкінці січня 2015 року.

Відтак, незважаючи на втрати, пов’язані з об’єктивними обставинами, бізнес-імперія Пінчука має усі шанси скористатись лояльністю Заходу (станом на зараза, щоправда, більше декларованою, аніж реальною) для того, щоб розширити ринку збуту та, відповідно, прибутки. Цьому сприяла завбачливість олігарха, який заздалегідь почав вкладати ресурси в лобіювання власних інтересів на Заході та роботу над іміджем «правильного» бізнесмена та мецената.

Єдина загроза для Віктора Пінчука – конкуренція всередині країни, пов’язана з давніми конфліктами з найуспішнішою наразі фінансово-політичною групою «Приват» Коломойського-Боголюбова. Наразі конфлікт триває швидше в інформаційній сфері, і в 2014 році виражався в намаганні медіа-ресурсів Коломойського реанімувати в суспільстві справи проти зятя Пінчука Леоніда Кучми, перш за все – справу про вбивство журналіста Гонгадзе.
Якщо порівняти результати 2014 року для трьох олігархів – Ахметова, Фірташа та Пінчука, можна зробити висновки, що минулий рік був невдалим для всіх через об’єктивні обставини. Війна, навіть на невеликій частині території це завжди інвестиційні ризики, з якими ніхто не хоче зв’язуватись.

Як уже було сказано вище, найбільше постраждали ті, чиї підприємства знаходяться в зоні бойових дій або ж залежать від сировини та транспортної мережі в цій зоні; експортозалежні від Росії та, як правило, належать прямо чи опосередковано наближеним до попередньої влади. Якщо ж додати до цього ускладнення, які пов’язані із зміною політичної або й геополітичної ситуації (як у випадку з Фірташем), то перспективи колишніх «улюбленців долі» виглядають досить похмурими.

Натомість, позитив у цій ситуації полягає в тому, що фактична втрата російських ринків ставить перед власниками великих підприємств однозначний вибір пошуку партнерів поза межами СНД та Митного Союзу. Приклад Віктора Пінчука демонструє, що така альтернатива реальна і в довгостроковій перспективі принесе значно більше вигоди.

Віктор Біщук

Конфлікт між двома найвпливовішими українцями набирає обертів

Наприкінці 2014 року журнал «Фокус» склав рейтинг найбільш впливових українців. Перше місце зайняв Президент України Петро Порошенко. На другому – олігарх, намісник Президента у Дніпропетровській області Ігор Коломойський.
Об’єднує їх обох те, що на перші ролі в країні вони вийшли уже після Революції Гідності. Як очільник Дніпропетровської ОДА Ігор Коломойський зайняв активну проукраїнську позицію у конфлікті з Росією, був один з перших ініціаторів створення добровольчих батальйонів територіальної оборони і загалом здобув репутацію людини, яка не дозволила Путіну реалізувати свій план з поділу України «по Дніпро». Він володіє значними економічними, фінансовими, і медійними впливами. Саме йому належить один з найбільших українських банків – Приватбанк та один з найвпливовіших телеканалів «1+1».

Після парламентських виборів Ігор Коломойський серйозно закріпився у політиці – за оцінками експертів, він контролює близько третини парламенту. До його сфер впливу відносять частину «Народного фронту» і «Самопомочі». Окрім того, «людьми Коломойського» називають низку позафракційних депутатів, серед яких найвідомішими є Борис Філатов, який до народного депутатства був заступником голови Дніпропетровської ОДА, лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош та «сотник, що змінив хід історії» Володимир Парасюк, та загалом усіх комбатів, незалежно від того, в якій вони фракції.

Очевидно, що з такими ресурсами Ігорю Коломойському тісно в межах Дніпропетровщини і фактично підконтрольної йому Одещини. І не менш очевидно, що зростаючі апетити олігарха не можуть подобатися Петру Порошенку, в плани якого як президента України не входить створення регіональних князівств (хай навіть проукраїнських). Відтак конфлікт між двома найвпливовішими українцями був неминучий.

Але вилився він у публічну площину лише у листопаді – уже після виборів до Верховної Ради. Тоді було звільнено прокурора Дніпропетровська Романа Федика. Окрім того, у ГПУ викликали на допити людей з найближчого оточення Коломойського – Геннадія Корбана та Святослава Олійника. «Права рука Коломойського» (хоч сам він це активно заперечує) Борис Філатов демонстративно вийшов з фракції «Блоку Петра Порошенка» через день після вступу туди і сформував міжфракційну групу «Укроп», яка розшифровується як «Українська опозиція». Увійшли туди, крім Філатова, уже згадувані Володимир Парасюк, Дмитро Ярош та Борислав Береза.

А сам Коломойський розгорнув вендетту проти тодішнього генерального прокурора Віталія Яреми і не тільки. Загалом основними мішенями стали люди, яких призначав персонально Петро Порошенко, або ідеї, які називають власне проектами президента. Таким чином, хоч президента й відверто не критикували, жорстка критика діяльності його креатур у тій чи іншій гілці влади вільно чи невільно кидала тінь на оцінку діяльності Петра Порошенка. Звісно, критика не завжди була безпідставною.

Зокрема підконтрольні Коломойському ЗМІ та нардепи жорстко критикують діяльність глави Нацбанку Валерію Гонтарєву за катастрофічне падіння гривні та голову Генштабу Віктора Муженка за провали на фронті. Поза всіляким сумнівом, підстави для такої оцінки їх діяльності є, втім Петро Порошенко наразі підписувати укази про їхню відставку не спішить.

Віталію Яремі пощастило менше. Кампанія з його дискредитації тривала кілька місяців, і сам Ярема прямо звинувачував у цьому Ігоря Коломойського. Правда, й аргументовано відповісти на звинувачення він не зміг – ГПУ за його керівництва так і не змогла продемонструвати суттєвих результатів своєї роботи, особливо у резонансних справах як то розкрадання держбюджету командою Януковича та злочинами проти активістів Майдану. Водночас очевидно, що у питанні відставки Яреми для Коломойського і компанії відсутність результатів стала лише причиною – зміна Генпрокурора на іншого стала своєрідною грою м’язів перед Порошенком: така собі демонстрація сили і спроба змусити президента скоритися волі дніпропетровського очільника. Але гра не пройшла.

Низка депутатів ініціювала збір підписів відставку Віталія Яреми, але необхідної кількість зібрати так і не змогла. Здавалося, що його посаді нічого не загрожує. Але уже за пару днів Ярема сам написав заяву про відставку, а Порошенко її задовольнив, назвавши кроком назустріч громадськості. Перебравши м’яча на свій бік поля, Порошенко пішов ще далі: у той же день він запропонував на пост Генпрокурора Віктора Шокіна, заступника Генпрокурора і особистого ворога Ігоря Коломойського. Так, саме Шокін у 2005 році відкрив кримінальну справу проти Ігоря Коломойського. Олігарх ледь не опинився за ґратами і був змушений втікати з України. Підконтрольні Коломийському нардепи пробували зірвати це призначення, але Рада таки проголосувала «за». Підтримали президентську кандидатуру навіть представники «Опозиційного блоку», серед яких якраз чимало тих, кого новий Генпрокурор мав би посадити одними з перших. Подейкують, цей жест вони зробили власне з вредності, аби насолити Коломойському, який добряче попсував їм нерви і потріпав бізнеси після втечі Януковича. А заодно й дискредитувати новопризначеного Генпрокурора – мовляв, які можуть результати за його керівництва, якщо його підтримують колишні регіонали?
Окрім того, нещодавно під пристальною увагою ЗМІ, підконтрольних Коломойському, опинилася «справа Гонгадзе». Але не тому, що у ній з’явилися якісь нові обставини. Шум навколо суду над Пукачем, якого обвинувачують у вбивстві журналіста, переслідує кілька цілей. Одна – цілком приватна. Тиснучи на Леоніда Кучму (якого вважають одним із справжніх замовників вбивства Гонгадзе) Коломийський пробує добратися до Віктора Пінчука, зятя Кучми. Річ в тім, що з 2013 року олігархи судяться за право володіння акціями Криворізького залізнорудного комбінату і дивіденди від них на загальну суму близько 2 млрд.дол.

Друга мета – значно глибша. Дискредитація Леоніда Кучми має на меті нівелювання мінського переговорного формату, в якому власне Кучма є переговірником з представниками так званих «ДНР-ЛНР» з боку України. А це уже прямий випад в бік Порошенка, який називає Мінські умови найоптимальнішим способом врегулювання конфлікту на Донбасі. Втім у цій грі удари Коломойського, знову ж таки, не досягнули цілі: після Мінська-2 Порошенко повернувся в Україну якщо не національним героєм, то людиною, яка робить усе можливе, аби врегулювати ситуацію на Донбасі.
Наразі можна сказати, що по кількох напрямках перемогу здобув Президент. Але навряд чи на цьому боротьба завершиться. Єдина надія, що вона не набуде катастрофічних масштабів: нам іще війну треба виграти, тож час для внутрішніх взаємопоборювань геть недоречний.

Ірина Гамрищак

З Яковом Рогаліним, головою донецького благодійного фонду «Доброта», довелося поспілкуватися у жовтні. Тоді він розповідав про те, що настрої у населення дуже різні і не сталі – змінюються протягом навіть однієї розмови, залежно від почутого, побаченого. Минуло чотири місяці, протягом яких відбулося значне загострення конфлікту на Донбасі. Як сьогодні ставляться донеччани до ситуації, кого бачать винними і який вихід з війни існує на їх думку?

Благодійний фонд «Доброта» не залишив Донецьк. Протягом всього часу війни його працівники допомагають дітям постраждалих територій. Причому більшість гуманітарної допомоги надходить від західних областей України. Вимога у них одна – допомога не може поширюватися на тих, хто воює.

«Донецьк потрапив під обстріли з двох боків: з одного – ополченців, з іншого – української армії – знищуючи ворога, вони також руйнують мегаполіс, – розповідає Яків Рогалін, голова Благодійного фонду «Доброта» під час телемосту з Києвом. – Єдиний вихід – введення миротворчих сил, причому інтернаціональних, під егідою ООН. Якщо ми хочемо насамперед миру, потрібно наступити на горло всім політичним амбіціям. Бо українська влада виявилася неспроможною захистити самостійно своїх громадян, не допустити гуманітарну катастрофу». Говорить Які про це дуже емоційно, пояснюючи: «Різниця між Києвом і Донецьком сьогодні полягає в тому, що кияни живуть у мирі, в тиші, а донеччани повертаються з роботи додому під грохот канонади, і ніч проводять під нього ж. Цим і виправданий емоційний заряд. Просто зрозумійте, важко говорити спокійно, коли ти перебуваєш всередині цього пекла».

Переконує, що в Донецьку не збиралися пожертви серед населення для ополчення. Жоден своєю копійкою за військові дії не голосував. «Коли ми чуємо статистику, що 30 % населення України голосує за те, щоб військові дії були продовжені, як ми можемо утримати емоції. Тут жінки, діти і старі люди, а ополченців тут мізерна кількість у порівнянні з мирним населенням».

Вирішенням війни голова донецького благодійного фонду бачить, за його словами, в милосерді, проте провину покладає на український уряд і населення інших територій, що не захистили Донбас. «Перше, де з’являється війна, – в голові. Тому перше, що ми можемо зробити, – погасити війну у власній голові і тих, хто підпадає під наш вплив. Друге – потрібно культивувати, пестити у собі милосердя, співчуття. Фонд «Доброта» – це приязне ставлення до всіх людей: полонених, ображених, голодних. Адже саме до мирних жителів Донбасу відбувся масовий злочин. Це – невиплати пенсій і соціальної допомоги. Чому всі українці не піднялися проти цього? Це ж злочин».

Natalia Seliukova

Дії проросійських сепаратистів у Дебальцево суперечать Мінським домовленностям, вони перекреслюють будь-які шанси на мирне врегулювання ситуації у цьому районі. З такою заявою виступило МЗС Польщі.

«Прагнення сепаратистів, яких підтримує російська сторона, встановити контроль над містом можна розглядати виключно як відкрите порушення угоди, оскільки спостерігається відверте порушення фактичної розмежувальної лінії, про яку йдеться в документі. Це ставить під сумнів можливість мирного врегулювання конфлікту і утримання сепаратистів від подальшої експансії в Україні», – наголошує польське зовнішньополітичне відомство.

Польща підтриує Федеріку Могеріні, високого представника ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики, щодо забезпечення виконання Мінських домовленостей і допущення спостерігачів ОБСЄ у район Дебальцевого.
Джерело – МЗС Польщі

Мікуліч Катерина

Після отримання наказу про виведення військ із Дебальцева, картина на вулицях Артемівська, що в 45 км, жахлива. «На вулицях багато солдат, – розповідає мешканка міста. – Вони з чорними обличчями від диму, втомлені. Сидять по кілька осіб і навіть не розмовляють. До лікарні один за одним привозять поранених. Один з бійців весь час повторює, що вони не складали зброю, а змушені були виконувати наказ про відступ. І розповідає, що там (у Дебальцеве) не було ополченців, були чеченці».

Настя Станко, журналістска «Громадського», розповідає про те, що бачила в Артемівську зранку:

«О пів на 10 ранку військові виходять із Дебальцева. Стоять машини “швидкої допомоги”, забирають поранених. Деяких оперують прямо на місці. Лікарі не можуть назвати точну кількість поранених, вони постійно прибувають. Лише кажуть, що більше 70 (через 6 годин вже говорили про 167 поранених). Зараз не можна сказати і про кількість полонених.

За словами бійців, інформація від російських представників про створення “зеленого” коридору, насправді не відповідає дійсності. Бійці говорять, що вважають, що це поразка, вийшли не тому, що не могли вистояти, а тому що був наказ, який вони виконали. Якщо б наказу не було, вони готові були відстоювати територією. Хоча з наявною кількістю техніки це було зробити дуже важко. У 128-й бригаді побита вся техніка, на ходу залишився лише один танк.

У Логвіново зараз не вчухають бої. Чути артилерію, мінометні обстріли. Стріляють з “Ураганів”, “Градів”, працюють гаубіци».

Проте, за інформацією штабу АТО, траса Артемівськ – Дебальцеве перебуває під контролем українських військових.
За попередніми даними визнано більш 40 загиблих і 200 пораненими.

За словами Президента України Петра Порошенка, всі бійці, які вийшли з Дебальцева, будуть відправлені на ротацію.

Natalia Seliukova