Сьогодні, 19-го березня, вулицями Львова під молитовним проводом Чину Святого Василія Великого з нагоди 400-ліття реформування Василіанського Чину святого Йосафата пройшла Хресна дорога.

Очолив багатотисячну ходу високопреосвященний владика Ігор, митрополит і архиєпископ Львівський. Також були присутні представники влади міста та Львівщини.

Хресна дорога проводиться у Львові щороку у Хрестопоклінну неділю, у той час, коли минає половина Великого посту.

Фото: Андрій Поліковський

Сьогодні, 20 лютого, студенти львівських вишів пройшли центром Львова мовчазною ходою, вшановуючи пам’ять загиблих на Майдані Героїв Небесної сотні.

На площі перед пам’ятником Шевченку до студентів долучилося керівництво міста та області, а священики відслужили поминальну панахиду.

Увечері біля пам’ятника Шевченку відбулося віче з нагоди Дня Героїв Небесної Сотні. Львів’яни вшанували пам’ять загиблих героїв хвилиною мовчання.

Після цього перший заступник голови Львівської облдержадміністрації Ростислав Замлинський вручив державні нагороди – Орден за мужність ІІІ ступеня – п’ятьом учасникам Революції Гідності.

У середині січня президент Порошенко представив нового намісника в Одеській області – Максима Степанова. Під час представлення він гостро критикував попередника Степанова на цій посаді – грузинського екс-президента і реформатора Михайла Саакашвілі. Той, мовляв, реформ не провів, а лише займався піаром. Однією з ключових осіб у команді Саакашвілі була заступник голови Одеської ОДА та керівник Одеської митниці Юлія Марушевська. У листопаді 2016-го Марушевська подала у відставку, звинувативши голову Державної фіскальної служби України Романа Насірова у блокуванні реформ та підтримці системної корупції. Своєю чергою, Насіров заявив (уже після звільнення Марушевської), що ініціював проти неї розслідування за підозрою у корупції. Що діється в найбільшій області України, PolUkr.net розпитав у Юлії Марушевської, яка після відставки повернулася до громадської роботи.

– Як виглядає зараз ваш конфлікт із Насіровим?

– Насіров ініціював дисциплінарні провадження щодо моєї роботи. Крім того, за час моєї роботи він видав п’ять доган, які я оскаржую в суді, як і процедуру мого звільнення.

– А в чому, власне, вас звинувачують?

– Знайшли бюрократичні зачіпки. Наприклад, ми запустили «гарячу лінію» на митниці, то мене тепер звинувачують, що я кудись невчасно повідомила про це, не мала права цього робити. Нашою метою було створити найзручніші умови для бізнесу, причому зробити це максимально в межах українського законодавства. І ми цього досягли.

Українська економіка дуже потерпає, хоч і демонструє мінімальний ріст після сильної рецесії. Аби вона почала розвиватися, держава має хоча б не заважати. Наша робота була спрямована на те, щоб пожвавити економіку, поліпшити бізнес-клімат, максимально спростити процедури і запалити перед бізнесом зелене світло. Ми отримали гарні результати. За рік зареєстрували на Одеській митниці 640 нових компаній; компанії відкривали в регіоні нові офіси, магазини. Бізнес бачив, що немає ніяких вимагань хабарів на митниці, що через нас усе можна робити легально.

У Насірова інші цілі. Прикриваючись надходженнями до бюджету, він висуває проти мене цілком безпідставні звинувачення. Він каже, що почне проти мене кримінальне провадження. Це смішно, бо, по-перше, у нього немає таких повноважень, він не суд і не прокурор. По-друге, його звинувачення притягнуті за вуха.

– Змушування команди Саакашвілі до відходу від керівництва Одещиною і ваше звільнення з митниці спрямовані на те, щоб відновити корупційні схеми?

– Так. Українська митниця – це тотально вражений та інфікований організм. Ми пробували його локально вилікувати.

Регіональні митниці є в кожній області. Всього їх зараз – 25. Плюс окремо енергетична та митниця для великих платників податків. В Україні діє правило, що бізнес може обирати, на якій митниці оформлювати товар. Через Одеську митницю в Україну заходить 65% всіх українських товарів. Але тільки 20% із них оформлюють в Одесі. Решту – в інших областях. Ми створили альтернативу корупційній системі. Таку собі діру в павутинні. Бізнес міг оформлюватися, наприклад, у Житомирі, але мав аргумент: якщо його вчасно не оформлять, то він поїде в Одесу. Ми стали ворогом для всієї корумпованої системи. Бо для чого людині платити хабар, якщо все можна зробити чесно? Ми вибудували систему: якщо хочеш чесно працювати, то тобі зручніше це зробити з нами. Але якщо не хочеш, то можеш деінде на іншій митниці зекономити через корупційні схеми. Ми запропонували альтернативу.

Корупційний потік завжди був потужний в одеських портах. В області діє п’ять морських портів. Там на митниці працює близько 1400 осіб. Обсяг товарів у контейнерах, які проходять через Одеську митницю, – величезний. Те, що протягом року з цього потоку не «гризли» гроші, стало для певних кіл великою проблемою. Як мені казали напівжартома, «ти їм надто дорого обходишся». Відтак великі кошти, які раніше розподілялися по кишенях чиновників, не розкрадали. Ці гроші не виводили в офшори, не витрачали на дорогі будинки та інші розкоші. Коли вдалося усунути команду Саакашвілі, все повернулося на свої місця.

– Тож яку державу прагне збудувати Порошенко в Україні?

– Порошенко, попри передвиборчі обіцянки про нову Україну, не готовий ані будувати нову країну, ані жити по-новому, ані діяти за новими принципами. Він – особа, породжена попередньою системою, особа, яка мислить категоріями старої, гнилої пострадянської системи координат. Він не може створити якісно нову, модерну державу. На жаль, у нього немає й політичної волі збудувати сучасну, розвинену державу, в існуванні якої зацікавлений кожен громадянин України.

– Що вдалося зробити команді Саакашвілі за період керування Одеською областю?

– Наскільки дозволили обставини, ми показали, що можна зробити навіть за божевільного спротиву. Можу більше сказати про роботу митниці. Це те, що відчула на собі, коли більшість енергії витрачаєш не на те, щоб створювати щось нове, а на протистояння державній машині. Це дуже прикро. На митниці ми зробили багато того, що не було зроблено більше ніде в країні, – гарантували компаніям із хорошою репутацією розмитнення за годину, транзит за 12 хвилин, зменшили до мінімуму кількість необґрунтованих оглядів, суворо контролювали своїх митників, набрали сотні нових працівників, багатьох старих звільнили… Все це робили всупереч, а не завдяки допомозі центральних органів влади. Це третина з того, що можна було б зробити за цей період. Якби більшість часу не витрачали на протистояння, а отримували хоча б якусь підтримку, то можна було б зробити значно більше, збудувати дієву, сучасну систему світового рівня. А так – намагалися запустити щось нове в рамках старої системи.

І ще… Ми почали розбудовувати трасу Одеса–Рені. Вона дуже важлива для регіону. Знаю, бо сама родом звідтіля, з цього закутка Бессарабії. Це, можна сказати, забута частина України, там десятиліттями нічого не будували, для тамтешніх людей відновлення доріг – гарний символ присутності української держави. Були запущені поромні переправи. Насправді багато всього було зроблено. Нові інфраструктурні об’єкти, новий термінал аеропорту в Одесі. Багато нових людей прийшли із Саакашвілі. Керівники 23 районів Одещини були набрані за прозорим конкурсом. Ці люди, які відчутно струсонули область. Кожен запустив свої проекти. Наприклад, у Лиманському районі відкрили освітні вузлові центри. Прискорився розвиток туристичного бізнесу.

Ми намагалися пробити стіну головою, аби перейти від старого до нового. Коли, наприклад, намагались скористатися міжнародним програмним забезпеченням від ООН, то мені з ДФС надійшов лист, що за це передбачена кримінальна відповідальність і починається дисциплінарне провадження. Це смішно, бо спочатку ініціативу погоджують на рівні президента і нижче, а потім починають перекручувати. Такі дурні ігри, які забирають час і сили, не дають змоги показати результат.

– Може тому в Україні й не відбуваються реформи, а маємо радше якесь тупцювання на місці?

– Те, що відбувається в Україні, я назвала б симуляцією реформ. Як тільки нашому уряду щось треба від Заходу, то відразу інтенсифікується імітація реформаторської активності. На жаль, багато ключових змін у нас лише вдають.

Про які реформи можемо говорити, якщо керівник обласної митниці отримує 3000 гривень? Це трохи більше 100 доларів на місяць. А це митниця, яка щомісяця перераховує до бюджету близько мільярда гривень. За 3000 гривень навіть тяжко прожити той місяць в Одесі. Тому, очевидно, всі люди, які працюють на таких посадах, – корумповані.

Інакше незрозуміло, що вони там роблять? Постійні телефонні дзвінки серед ночі, бо десь пропало світло, щось прибуло, понад дві тисячі осіб у підпорядкуванні, ти весь час на зв’язку, величезна відповідальність – і така зарплатня… Я даю приклад однієї посади. А в нас міністри заробляють 12000 грн. З чого почнуться реформи, чиїми руками будемо їх робити, якщо не створена елементарна база – команда управлінців?

Де-не-де є поступ. Але лише на тих напрямках, які особливо не шкодять інтересам великих кланів. Наприклад, чому немає реформи на митниці? Бо, якщо вона відбудеться, один із найбільших корупційних потоків буде перекрито. Якщо буде податкова реформа, то ще один великий потік буде перекрито.

Якимось дивом наче почали потроху наводити лад в нафтогазовій сфері. Це безпека держави, це можна вважати позитивом. Щодо держзакупівель – теж є гарні новини. Тобто якісь кроки є, але це все відбувається точково, часто на низькому рівні, у невеликих масштабах. Хотілося б, щоб ці зміни були комплексними і стосувалися також найбільш чутливих для людей і бізнесу систем – прокуратури, суду… Того, що може зв’язати руки клановій системі.

– Що це за клани, хто їх представляє?

– Це наша управлінська верхівка. Не знаю точної структури цих кланів. Це зв’язка політиків і великого бізнесу, ці люди нерозривно поєднані. У нас політика стає бізнесом і все це будується на корупції. Немає такого уявлення, що політика – це державотворення.

– Що змінилося на Одещині за два місяці після відставки Саакашвілі й призначення головою облдержадміністрації Максима Степанова?

– Відбувається загальний та бадьорий відкат назад. Щодо митниці, то отримую багато дзвінків від бізнесу зі скаргами, що повертаються конкретні суми хабарів, які вимагають на митниці, знову все йде через особу, щодо якої я подавала скаргу про корумпованість. Ця людина виконує зараз функції начальника Одеської митниці – Генадій Іваненко. Коли я прийшла, він був заступником. Його впіймали на гарячому, на хабарі. Подала документи, щоб його звільнили. Не мала повноважень його звільняти. Це функція керівництва Державної фіскальної служби. Його ж не звільнили, а повернули до керівництва…

Наша команда перевела документообіг ОДА в онлайн-режим. Зараз там знову повертаються паперові журнали обліку, бюрократія радянського типу. Якщо маєш намір зустрітися з інвестором, треба попередньо записуватись, сповіщати про це аж Адміністрацію Президента. Повертається абсурд…

– В чому специфіка Одеської області? Чим вона назагал відрізняється від решти областей?

– І подібностей, і відмінностей багато. У ній ті самі проблеми, що і в інших областях. Специфіка в тому, що область перебуває у зоні ризику через російські експансіоністські інтереси. Вона – між підконтрольним Росії Придністров’ям і анексованим нею ж Кримом. Буджак, він же Південна Бессарабія – чутлива до сепаратистських настроїв місцевість, де помітне збурення окремих общин. Коли люди там об’єднуються начебто для захисту інтересів національних меншин, насправді під цим прикриттям запускаються неоднозначні процеси. Там залишається реальною загроза зовнішньої агресії. Це регіон із підвищеним ризиком.

Водночас це туристичний регіон. Наразі, якщо приїхати на море, там усе спокійно. Минулого року кількість туристів подвоїлася. Літо минуло нормально. Але якщо мислити стратегічно, то в ці території треба вкладати кошти, розвивати їх. Це регіон з великою перспективою. Тут чи не останні в Європі незаймані пляжі, величезні піщані коси, фантастичний рекреаційний потенціал.

А ще Одещина могла б стати важливим міжнародним транспортним вузлом. Одеська область має стати частиною так званого «шовкового шляху» між Китаєм і Євросоюзом. Якщо ці проекти розвивати, то регіон буде просто золотий. Але зараз, на жаль, ще маємо доволі багато проблем. Відчуваю також різницю між Одесою та Києвом. В Одесі більший вплив місцевих «царьків», які десятиліттями там верховодять…

– Отже специфіка – в поєднанні бізнесу, політики та криміналітету із загрозою сепаратизму?

– Навіщо далеко ходити, якщо в мера Одеси Геннадія Труханова, крім українського, ще два паспорти – грецький і російський. Він має бізнес, який заробляє на державних проектах. Володіє офшорними компаніями.

Труханов заробляв навіть на елементарному – перекривав дорожніми знаками вільний в’їзд в порт, щоб весь транспорт їхав через його приватний термінал. Кожна машина мала платити йому 500-600 грн. Це мільйони гривень на рівному місці. Нам довелося поборотися, аби знову відкрити безкоштовний проїзд. Це дрібниця, одна з багатьох речей, про які можна розказувати. Бізнес Труханова тісно пов’язаний з Росією і це велика небезпека…

– Влада у Києві з цим мириться?

– На жаль, схоже на те, що тут київська й одеська влади підтримують одна одну.

– Яку ж тоді державу будують Порошенко і київська влада?

– Вони нічого нового не будують. У цьому й проблема: вони оберігають старі схеми, завдяки яким продовжують смоктати соки з цієї землі.

– І який вихід із цього зачарованого кола?

– Насправді маленький поступ є. Не той, який ми очікували на Майдані. Є певні зрушення в головах людей. Але ніхто за нас нічого не зробить. Всі ці зміни будуть відбуватися довго, болісно і складно.

Вихід у тому, що люди мають активно працювати, а громадянське суспільство – діяти. Коли 10-15% людей почнуть не просто думати і говорити, а й робити правильні речі, коли кожен почне активно брати участь у суспільному житті, а не тільки «лайкати» у Facebook, почне створювати осередки на локальному рівні, проводити реформи знизу, і згодом виходити на державний рівень, тоді будуть помітні зміни.

Важливо, щоб почали виникати нові політичні сили – з нормальними людьми, прозорим фінансуванням. Щоб виникали молоді партії, конкурували між собою, створювали програми, завойовували довіру. Потім за них мають голосувати люди. Усе це зможе рухати країну вперед.

Для прогресу потрібні також вільні медіа. Україні, де найбільші медіа-ресурси – олігархічні, важко вийти із зачарованого кола. Наш суперник у владі має великі ресурси. У нас же багато хороших ідей, на реалізацію яких бракує ресурсів. Наприклад, людина могла б працювати на державу, але там немає гідної оплати, тому вона йде в приватну сферу. Треба, щоб крок за кроком ці люди – чесні, професіональні, патріотичні, порядні – змогли ухвалювати рішення і, зрештою, вийшли на рівень, де реально щось вирішується.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Юлія Марушевська – активістка Євромайдану. Автор англомовного звернення «I Am a Ukrainian» із поясненням, чому люди вийшли на вулиці, й закликом допомогти українцям у боротьбі з диктатурою. Відео стало «вірусним» і зібрало понад 8,7 млн переглядів на YouTube, завдяки чому Юлія стала одним із облич Революції гідності.

Народилася 2 жовтня 1989 року в селі Щербані Миколаївської області, в дитинстві багато часу провела в селі Садове на Одещині, звідки походить рідня. У 2012-му закінчила КНУ ім. Т. Шевченка, спеціальність – українська мова і література, німецька мова, кваліфікація – магістр з української мови і літератури. У 2014-му була учасником літньої програми Українського наукового інституту Гарвардського університету. У 2015-му як запрошений дослідник вивчала політичні науки, зокрема, процеси реформування і державотворення, у Стенфордському університеті. Аспірантка Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка.

Була в команді намісника Президента в Одеській області Михайла Саакашвілі. З червня по вересень 2015-го очолювала Агентство інвестицій і розвитку Одеської ОДА. З липня по вересень 2015-го – заступник голови Одеської ОДА. У жовтні 2015-го президент Порошенко призначив Юлію Марушевську керівником Одеської митниці. 14 листопада 2016 року написала заяву про звільнення з посади. 17 листопада глава Державної фіскальної служби Роман Насіров звільнив її з посади.

У шлюбі з комерційним директором телеканалу «24» Маркіяном Процівим.

Кажуть, що війна змінює людей раз та назавжди. Ті хто взяв в руки зброю, пройшов через горнила баталій, повертаються додому з важкими неврологічними хворобами та постравматичними симптомами. Що стосується мирних мешканців, що опинились в зоні бойових дій та не залишили свої домівки – у них спостерігаються схожі проблеми.

Проте феномен війни на Донбасі полягає в тому, що через низьку інтенсивність конфлікту його відчувають далеко не всі. Мешканці селищ у сірій зоні біля лінії зіткнення – Гранітного, Авдіївки, Красногорівки, Маріїнки, Попасної, Станиці Луганської дуже гостро відчувають та реагують на війну, тоді як вже за 30-40 км. звідти у Маріуполі, Курахово, Сєверодонецьку війни наче й немає. Лише машини ОБСЄ та Червоного Хреста нагадують про близькість до зони конфлікту, а люди більше говорять про економічні негаразди та політичні чвари, аніж про війну. Ще за 200 км. – у Харкові або Дніпрі – війни наче й немає як такої. А в столиці України, якби не ранкові зведення з фронту, взагалі мирна  ідилія, точніше її ілюзія.

Справа в тому, що Донбас завжди виділявся як робочим прагматизмом населення, так й пасивністю та навіть байдужістю до всього навколишнього. Великі заводи на наймані працівники на них завжди потребували в сильній руці господаря, ніколи не покладались на себе. Сьогодні це породило побутову «ватність», коли навіть війна не активізувала громаду. Громадські активісти хоч й збільшились у кількості, проте все ще знаходяться у меншості та часто зустрічаються з нерозумінням цілей своєї роботи в населення та, особливо, місцевої влади. Пасивне життя найманого працівника на заводі у режимі робота-дім-робота переходить в старість у режимі дім-ринок-дім.

На Донбасі люди не просто не мобільні, а вайлуваті. Вони часто проводять все життя не виїжджаючи за межі своєї області, а путівка від профспілки в Трускавець часто ставала надзвичайною подією. При чому, якщо порівнювати Донецьку та Луганську області, в останній ця тенденція більш яскраво виражена. За цих умов «безвіз» з ЄС, фішка в обіцянках президента Порошенка, виглядає як знущання над цими людьми. З Донбасу в Європу поїдуть одиниці, й вони точно можуть дозволити собі купити візу.

Пасивність місцевого населення була сповна використана місцевими бізнес-елітами, які влаштували собі феодальні володіння, закріплюючи за собою кріпаків-робітників заводів та їх родини. При чому останніх така практика цілком задовольняла. Й досі позиції феодалів від Партії Регіонів (або Оппоблоку, як би вони не називались) на Донбасі непохитні. Саме тому, коли треба говорити про відновлення Донбасу на тлі скорочень та закриття заводів (Азовмаш, Азот, Лісхім та інші) варто розуміти, що далеко не всі люди готові займатись бізнесом, бути самозайнятими. Саме на це спрямовуються кошти та гранти міжнародних донорів, зокрема стосовно переселенців. Мікрогранти на відкриття бізнесу або на закупівлю обладнання для ведення бізнесу зовсім не означають, що такий досвід буде успішним. Навіть самі місцеві активісти-бізнесмени зауважують, що якщо хоча б 30% подібних проектів у дворічній перспективі виживуть – це буде успіхом. Тут скоріше потрібен повний супровід – бізнес-інкубатор повного циклу – від написання технічно-проектної документації, тренінгів з фінансової грамотності, до критичного менеджменту. Проблема, яка стоїть на заваді реалізації на місцях одна – кадри.

Вправні економісти із знанням англійської мови недовго залишаються у містах та селищах Донбасу, в умовах, коли стара еліта не дозволяє їм робити прогресивні проекти. Закостінілість та відсталість влади є природним гальмом, коли молодь не отримавши жодних повноважень на реформи назавжди їде з рідних міст у пошуках кращої долі (часто в Харків або Київ). Прогрес територій залежить від розумності влади підтримувати ініціативність молоді. В цьому контексті на Донбасі вже сьогодні спостерігається суттєва диспропорція. При досить рівних умовах, адже великі університети працюють і в Маріуполі, і в Краматорсько-Слов’янській агломерації, і в Сєверодонецьку, більше всього креативних платформ та молодіжних проектів саме в Маріуполі. Тут запросто можна зустріти студентів-бізнесменів та громадських активістів, які виграють міжнародні гранти. Тут функціонують три платформи – «Вежа», «Халабуда» та «Ізба-читальня», створені активною молоддю для молоді. Краматорськ та Сєверодонецьк у цьому контексті відстають, хоча не можна говорити що там немає активної групи молоді – просто в них менше можливостей й їм складніше подолати пасивність оточення.

Поруч зі зростанням активності, проукраїнської патріотичної налаштованості студентів, все більш чітко проглядається ментальна прірва між ними та більшістю людей категорії плюс 35. Останні більшою мірою зберігають вірність пасивності, покладаючись на господаря та не розуміючи, що свої проблеми можна вирішувати власноруч. Ці люди не є українофобами, вони переважно виступають «за мир», й є побоювання, що їм байдуже, якщо це буде «руський мир». Молодь з цим категорично незгодна й вже сьогодні готова рухати Донбас вперед. Чи дозволять їй це зробити?

Валерій Кравченко

 

У неділю, 29 січня, у Львові відзначили 99-у річницю подвигу Героїв Крут.

У парку «На валах» на вул. Винниченка відбулося театралізоване військово-історичне дійство «Бій за станцію Крути».

Реконструкцію провели активісти громадської організації «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» за підтримки Львівської обласної державної адміністрації.

Довідка

Бій під Крутами – відбувся 16 січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

Джерела: Polukr.net, uk.wikipedia.org

Фото: Андрій Поліковський

 

 

Сьогодні, у свято Богоявлення, на площі Ринок у центрі Львова відбулося традиційне загальноміське водосвяття за участю священиків різних християнських конфесій. Цього року очолив освячення води єпископ Вірменської апостольської церкви Маркос Оганесян.

За традицією у цей день люди пірнають в ополонки, адже вважається, що на Водохреща вода може набувати цілющих властивостей.

Фото: Андрій Поліковський

В Україні до наших днів дійшла дохристиянська традиція святкування Нового року. У свято Маланки, переддень Нового Року за так званим «старим» стилем, в окремих куточках Галичини, Прикарпаття та Буковини справляють символічне дійство для переходу до нового річного циклу.

Неодмінною умовою такого святкування є перевдягання учасників у колоритних персонажів, одні з яких дають уявлення про давні вірування, а інші пародійно відображають українські суспільні реалії і настрої та власне сама карнавальна хода.

У Вашківцях у Чернівецькій області «Переберія», колись локальна місцева забава, завдяки багаторічній увазі чутливих до автентики мандрівників та фотографів, поступово перетворилася на відомий серед туристів фестиваль.

Цього року у ній взяли участь 20 колективів із Чернівеччини, сусідніх областей, а також з Молдови, Румунії, Польщі й Білорусі, де теж зберігають традиції святкування Маланки. Та й гості з’їжджалися з усіх усюд: з Чернівців, Буковелю, Івано-Франківська, Львова, Києва.

До «Переберії» готуються заздалегідь: щороку добирають нових «героїв», підбирають костюми, роблять нові маски. У місті віддавна існує ремесло з їх виготовлення. Колись маски з «переберій» зберігали для родинної памяті удома, тепер їх віддають до місцевого музею.

Фото: Андрій Поліковський

У Львові на Різдвяні свята відбувається безліч цікавих подій для дорослих та дітей, туристів і місцевих жителів. Тут і святковий дідух, і вертепи, і льодові скульптури. Все покликано зробити в місті на Різдво справжню казку.

Незважаючи на морозну погоду, варто таки вийти із теплих домівок і поринути у святкову атмосферу міста.

Познайомитися з Україною босими ногами – така ідея прийшла нам з Юрком навесні 2016 року. Ми це зробили. Сто днів тривала безпрецедентна боса пішохідна експедиція Україною. За 3 місяці ми пройшли 2001 км через 10 областей без речей, грошей та взуття! Почали свою мандрівку 8 липня в Ужгороді, а 16 жовтня дісталися Харкова.

Все почалось з того, що в квітні ми дізнались про існування туристичного маршруту «Вишиваний шлях», який створений для популяризації внутрішнього туризму в Україні, дізнався навесні Іван. До цього ми вже мандрували багатьма країнами Європи, Азії та Африки, а в Україні побували не в багатьох місцях. Спочатку я запропонував пробігти у взутті від Ужгорода до Харкова без речей та без грошей, але ідею довершив Юрко, запропонувавши не бігти, а йти, і не взутими, а босими.

Протягом 100 днів ми відвідали дуже багато цікавих місць. Деякі з них залишать в пам’яті надовго. Особливо запам’яталися екскурсія Йозефа Бартоша по замку Сент-Міколош на Закарпатті, дерев’яна церква в Дрогобичі, ландшафти на півночі Тернопільщини, Михайлівський собор у Житомирі, кручі Дніпра між Києвом та Каневом, кобзарська майстерня українця американського походження Юрія Фединського в селі Крячківка на Полтавщині, осінні краєвиди на берегах Ворскли, національний музей гончарства в селищі Опішня, музей Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині.

Подорож є такою, що ми до неї особливо не готувались: завантажили в телефон маршрут, зібрали необхідний мінімум речей: паспорти, телефони, камеру і запасні батареї до неї, флешки, протигрибковий крем і зубну пасту зі щітками.

Спочатку йти було важко – ноги довго звикали до навантаження, але згодом середня швидкість  розвинулася до 20 км на добу. А на Черкащині ми встановили власний рекорд – 36 км за день! Це неабияке досягнення, враховуючи щоденне навантаження та принципове невикористання жодного з видів транспорту.

Відсутністю грошей і стабільного нічлігу ми не переймалися. Найбільша складність була йти босими. Було таке, що ноги напухали, надувались пухирі, в стопи залізали дротики та скло. Та зі всіма труднощами ми давали собі раду і з кожним днем впевнено наближалися до Харкова. Час від часу щастило зустріти дуже цікавих особистостей. Наприклад, Олександра козацького роду на Харківщині:

– Куди це ви тікаєте?
– Та ні, не тікаємо, просто швидко йдемо 🙂

Після привітання дядько в шапці вибіг зі свого двору на вулицю. Йому явно було цікаво дізнатись, що це за диваки чалапають босі по багнюці попри його оселю. Братчик Юрчик запитав, чи може господар закип’ятити нам води і дати три кружки. Олександр радо погодився. Першим ділом виніс нам на лавку біля воріт теплий кожух. Ми всілись і мали теплі попи. За мить перед нами з’явився імпровізований столик. Було помітне ледь помітне розчарування на обличчі вусатого чоловіка, коли дізнався, що ми не вживаємо алкоголь. Щось подібне і про вегетаріанство. Каже, ніколи в житті не їв суп без м’яса. Оскільки я та Ядвіга їмо рибу, то перед нами з’явилась тарілка чогось ухоподібного. Олександр – зварник.

– А як ви стали зварником? Самі захотіли?

– Зварником треба народитись. То дуже тонка справа. Треба, щоб руки не тряслись. Треба відчувати метал. Розуміти головою тут недостатньо. Це справжнє мистецтво.

– А чому ви захотіли освоїти таку професію?

– Мені енергетик сказав.

– Енергетик?

– Не знаю, чи він ще живе. Якщо живе, то дай йому Боже здоров’я. А якщо помер, то Царство йому Небесне.

Нам дуже сподобалась філософська думка Саші. Крім ухи та чаю виніс нам домашній кавун. Коли з’їли найсмачніше, господар жбурнув залишки через паркан на подвір’я. На ньому бігали качки.

– Там же ж качки! А якщо вб’єте?

– Так і що тут поганого?! Буду мати на вечерю качку…

Нам було дуже весело, коли полетіла інша половина кавуна. Аби подивувати нас ще більше, Олександр жбурнув через ворота важкий 30-сантиметровий ніж, яким він зарізав уже не один десяток свиней. Дуже цікаво, як напів-доленосно чоловік визначає свій раціон. Під час його забав жодна жива істота не постраждала, але було дуже близько до того. Так нас ще ніхто не дивував. Прямо, «хліба і видовищ!»

Олександр козацького роду. Має прізвище Чуйко і прекрасні кольорові вуса, які за життя підстригав тільки 3 рази. Вусачу менше 60-ти. Каже, що скоро помре, бо має проблеми зі шлунком. Вважає, що людина не може прожитии довше, ніж їй Бог відміряв. Ми йому побажали доброго життя і пішли далі.

Під час подорожі було багато різних думок, а по закінченні ми зробили собі кілька висновків, якими хотіли б поділитися:

– Україна – дуже мальовнича країна і приваблива як для внутрішнього туризму, так і для іноземців. Україною варто подорожувати по маршруту “Вишиваний шлях”. Тут дуже багато колориту й автентики;

– українці – неймовірно гостинний та привітний народ. Ми йшли без грошей і за 100 днів ми жодної ночі не ночували просто неба і жодного дня не були без їжі;

– людський організм може значно більше, ніж ми можемо уявити. Виявляється, без попередньої підготовки можна пройти 2001 км босоніж без жодного перепочинку на цілий день;

– для босих стоп немає стільки небезпек в урбаністичному середовищі, як ми собі думали. За 100 днів тільки 1 раз витягали з ніг скло і 2 рази дротики. Найбільше мороки мали від колючок бур’янів та акацій.

А якщо говорити про дорогу взагалі, то вона є дуже добрим вчителем. Зрештою, чи ти кочуєш, чи живеш на одному місці, важливим є бути уважним та спостережливим, допитливим. Думаю, це веде до глибшої мудрості. У подорожі легше бути спостережливому, бо ж, крім внутрішньої картинки, постійно міняється зовнішня. А в рутині існує більша ймовірність втратити пильність та зацікавленість, бо є упереджене очікування, що й так вже все знаєш і нічого цікавого не відбувається й не може відбутись. Дорога вчить нас цінувати ті миті, які нам випадає пережити, не прив’язуватись до людей та предметів, радіти простим речам.

Іван Онисько

Фото: Prostoboso