Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Кажуть, що війна змінює людей раз та назавжди. Ті хто взяв в руки зброю, пройшов через горнила баталій, повертаються додому з важкими неврологічними хворобами та постравматичними симптомами. Що стосується мирних мешканців, що опинились в зоні бойових дій та не залишили свої домівки – у них спостерігаються схожі проблеми.
Проте феномен війни на Донбасі полягає в тому, що через низьку інтенсивність конфлікту його відчувають далеко не всі. Мешканці селищ у сірій зоні біля лінії зіткнення – Гранітного, Авдіївки, Красногорівки, Маріїнки, Попасної, Станиці Луганської дуже гостро відчувають та реагують на війну, тоді як вже за 30-40 км. звідти у Маріуполі, Курахово, Сєверодонецьку війни наче й немає. Лише машини ОБСЄ та Червоного Хреста нагадують про близькість до зони конфлікту, а люди більше говорять про економічні негаразди та політичні чвари, аніж про війну. Ще за 200 км. – у Харкові або Дніпрі – війни наче й немає як такої. А в столиці України, якби не ранкові зведення з фронту, взагалі мирна ідилія, точніше її ілюзія.
Справа в тому, що Донбас завжди виділявся як робочим прагматизмом населення, так й пасивністю та навіть байдужістю до всього навколишнього. Великі заводи на наймані працівники на них завжди потребували в сильній руці господаря, ніколи не покладались на себе. Сьогодні це породило побутову «ватність», коли навіть війна не активізувала громаду. Громадські активісти хоч й збільшились у кількості, проте все ще знаходяться у меншості та часто зустрічаються з нерозумінням цілей своєї роботи в населення та, особливо, місцевої влади. Пасивне життя найманого працівника на заводі у режимі робота-дім-робота переходить в старість у режимі дім-ринок-дім.
На Донбасі люди не просто не мобільні, а вайлуваті. Вони часто проводять все життя не виїжджаючи за межі своєї області, а путівка від профспілки в Трускавець часто ставала надзвичайною подією. При чому, якщо порівнювати Донецьку та Луганську області, в останній ця тенденція більш яскраво виражена. За цих умов «безвіз» з ЄС, фішка в обіцянках президента Порошенка, виглядає як знущання над цими людьми. З Донбасу в Європу поїдуть одиниці, й вони точно можуть дозволити собі купити візу.
Пасивність місцевого населення була сповна використана місцевими бізнес-елітами, які влаштували собі феодальні володіння, закріплюючи за собою кріпаків-робітників заводів та їх родини. При чому останніх така практика цілком задовольняла. Й досі позиції феодалів від Партії Регіонів (або Оппоблоку, як би вони не називались) на Донбасі непохитні. Саме тому, коли треба говорити про відновлення Донбасу на тлі скорочень та закриття заводів (Азовмаш, Азот, Лісхім та інші) варто розуміти, що далеко не всі люди готові займатись бізнесом, бути самозайнятими. Саме на це спрямовуються кошти та гранти міжнародних донорів, зокрема стосовно переселенців. Мікрогранти на відкриття бізнесу або на закупівлю обладнання для ведення бізнесу зовсім не означають, що такий досвід буде успішним. Навіть самі місцеві активісти-бізнесмени зауважують, що якщо хоча б 30% подібних проектів у дворічній перспективі виживуть – це буде успіхом. Тут скоріше потрібен повний супровід – бізнес-інкубатор повного циклу – від написання технічно-проектної документації, тренінгів з фінансової грамотності, до критичного менеджменту. Проблема, яка стоїть на заваді реалізації на місцях одна – кадри.
Вправні економісти із знанням англійської мови недовго залишаються у містах та селищах Донбасу, в умовах, коли стара еліта не дозволяє їм робити прогресивні проекти. Закостінілість та відсталість влади є природним гальмом, коли молодь не отримавши жодних повноважень на реформи назавжди їде з рідних міст у пошуках кращої долі (часто в Харків або Київ). Прогрес територій залежить від розумності влади підтримувати ініціативність молоді. В цьому контексті на Донбасі вже сьогодні спостерігається суттєва диспропорція. При досить рівних умовах, адже великі університети працюють і в Маріуполі, і в Краматорсько-Слов’янській агломерації, і в Сєверодонецьку, більше всього креативних платформ та молодіжних проектів саме в Маріуполі. Тут запросто можна зустріти студентів-бізнесменів та громадських активістів, які виграють міжнародні гранти. Тут функціонують три платформи – «Вежа», «Халабуда» та «Ізба-читальня», створені активною молоддю для молоді. Краматорськ та Сєверодонецьк у цьому контексті відстають, хоча не можна говорити що там немає активної групи молоді – просто в них менше можливостей й їм складніше подолати пасивність оточення.
Поруч зі зростанням активності, проукраїнської патріотичної налаштованості студентів, все більш чітко проглядається ментальна прірва між ними та більшістю людей категорії плюс 35. Останні більшою мірою зберігають вірність пасивності, покладаючись на господаря та не розуміючи, що свої проблеми можна вирішувати власноруч. Ці люди не є українофобами, вони переважно виступають «за мир», й є побоювання, що їм байдуже, якщо це буде «руський мир». Молодь з цим категорично незгодна й вже сьогодні готова рухати Донбас вперед. Чи дозволять їй це зробити?
Валерій Кравченко
