Prostoboso – без взуття через всю Україну

Познайомитися з Україною босими ногами – така ідея прийшла нам з Юрком навесні 2016 року. Ми це зробили. Сто днів тривала безпрецедентна боса пішохідна експедиція Україною. За 3 місяці ми пройшли 2001 км через 10 областей без речей, грошей та взуття! Почали свою мандрівку 8 липня в Ужгороді, а 16 жовтня дісталися Харкова.

Все почалось з того, що в квітні ми дізнались про існування туристичного маршруту «Вишиваний шлях», який створений для популяризації внутрішнього туризму в Україні, дізнався навесні Іван. До цього ми вже мандрували багатьма країнами Європи, Азії та Африки, а в Україні побували не в багатьох місцях. Спочатку я запропонував пробігти у взутті від Ужгорода до Харкова без речей та без грошей, але ідею довершив Юрко, запропонувавши не бігти, а йти, і не взутими, а босими.

Протягом 100 днів ми відвідали дуже багато цікавих місць. Деякі з них залишать в пам’яті надовго. Особливо запам’яталися екскурсія Йозефа Бартоша по замку Сент-Міколош на Закарпатті, дерев’яна церква в Дрогобичі, ландшафти на півночі Тернопільщини, Михайлівський собор у Житомирі, кручі Дніпра між Києвом та Каневом, кобзарська майстерня українця американського походження Юрія Фединського в селі Крячківка на Полтавщині, осінні краєвиди на берегах Ворскли, національний музей гончарства в селищі Опішня, музей Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині.

Подорож є такою, що ми до неї особливо не готувались: завантажили в телефон маршрут, зібрали необхідний мінімум речей: паспорти, телефони, камеру і запасні батареї до неї, флешки, протигрибковий крем і зубну пасту зі щітками.

Спочатку йти було важко – ноги довго звикали до навантаження, але згодом середня швидкість  розвинулася до 20 км на добу. А на Черкащині ми встановили власний рекорд – 36 км за день! Це неабияке досягнення, враховуючи щоденне навантаження та принципове невикористання жодного з видів транспорту.

Відсутністю грошей і стабільного нічлігу ми не переймалися. Найбільша складність була йти босими. Було таке, що ноги напухали, надувались пухирі, в стопи залізали дротики та скло. Та зі всіма труднощами ми давали собі раду і з кожним днем впевнено наближалися до Харкова. Час від часу щастило зустріти дуже цікавих особистостей. Наприклад, Олександра козацького роду на Харківщині:

– Куди це ви тікаєте?
– Та ні, не тікаємо, просто швидко йдемо 🙂

Після привітання дядько в шапці вибіг зі свого двору на вулицю. Йому явно було цікаво дізнатись, що це за диваки чалапають босі по багнюці попри його оселю. Братчик Юрчик запитав, чи може господар закип’ятити нам води і дати три кружки. Олександр радо погодився. Першим ділом виніс нам на лавку біля воріт теплий кожух. Ми всілись і мали теплі попи. За мить перед нами з’явився імпровізований столик. Було помітне ледь помітне розчарування на обличчі вусатого чоловіка, коли дізнався, що ми не вживаємо алкоголь. Щось подібне і про вегетаріанство. Каже, ніколи в житті не їв суп без м’яса. Оскільки я та Ядвіга їмо рибу, то перед нами з’явилась тарілка чогось ухоподібного. Олександр – зварник.

– А як ви стали зварником? Самі захотіли?

– Зварником треба народитись. То дуже тонка справа. Треба, щоб руки не тряслись. Треба відчувати метал. Розуміти головою тут недостатньо. Це справжнє мистецтво.

– А чому ви захотіли освоїти таку професію?

– Мені енергетик сказав.

– Енергетик?

– Не знаю, чи він ще живе. Якщо живе, то дай йому Боже здоров’я. А якщо помер, то Царство йому Небесне.

Нам дуже сподобалась філософська думка Саші. Крім ухи та чаю виніс нам домашній кавун. Коли з’їли найсмачніше, господар жбурнув залишки через паркан на подвір’я. На ньому бігали качки.

– Там же ж качки! А якщо вб’єте?

– Так і що тут поганого?! Буду мати на вечерю качку…

Нам було дуже весело, коли полетіла інша половина кавуна. Аби подивувати нас ще більше, Олександр жбурнув через ворота важкий 30-сантиметровий ніж, яким він зарізав уже не один десяток свиней. Дуже цікаво, як напів-доленосно чоловік визначає свій раціон. Під час його забав жодна жива істота не постраждала, але було дуже близько до того. Так нас ще ніхто не дивував. Прямо, «хліба і видовищ!»

Олександр козацького роду. Має прізвище Чуйко і прекрасні кольорові вуса, які за життя підстригав тільки 3 рази. Вусачу менше 60-ти. Каже, що скоро помре, бо має проблеми зі шлунком. Вважає, що людина не може прожитии довше, ніж їй Бог відміряв. Ми йому побажали доброго життя і пішли далі.

Під час подорожі було багато різних думок, а по закінченні ми зробили собі кілька висновків, якими хотіли б поділитися:

– Україна – дуже мальовнича країна і приваблива як для внутрішнього туризму, так і для іноземців. Україною варто подорожувати по маршруту “Вишиваний шлях”. Тут дуже багато колориту й автентики;

– українці – неймовірно гостинний та привітний народ. Ми йшли без грошей і за 100 днів ми жодної ночі не ночували просто неба і жодного дня не були без їжі;

– людський організм може значно більше, ніж ми можемо уявити. Виявляється, без попередньої підготовки можна пройти 2001 км босоніж без жодного перепочинку на цілий день;

– для босих стоп немає стільки небезпек в урбаністичному середовищі, як ми собі думали. За 100 днів тільки 1 раз витягали з ніг скло і 2 рази дротики. Найбільше мороки мали від колючок бур’янів та акацій.

А якщо говорити про дорогу взагалі, то вона є дуже добрим вчителем. Зрештою, чи ти кочуєш, чи живеш на одному місці, важливим є бути уважним та спостережливим, допитливим. Думаю, це веде до глибшої мудрості. У подорожі легше бути спостережливому, бо ж, крім внутрішньої картинки, постійно міняється зовнішня. А в рутині існує більша ймовірність втратити пильність та зацікавленість, бо є упереджене очікування, що й так вже все знаєш і нічого цікавого не відбувається й не може відбутись. Дорога вчить нас цінувати ті миті, які нам випадає пережити, не прив’язуватись до людей та предметів, радіти простим речам.

Іван Онисько

Фото: Prostoboso