Як і 100 років тому, ліва популістська риторика сьогодні здобуває дедалі більше шанувальників у світі, де грошова нерівність провокує розшарування заможних суспільств, а профспілки лише обслуговують великі корпорації, замість захищати права робітників. Ліві ідеї, історично пов’язані з Радянською Росією, знову популярні в Європі. Проте Росія сьогодні інша.

Нинішня олігархічно-кланова модель російської держави точно не спрямована на досягнення соціальної рівності для злиденного населення величезної території від Балтики до Тихого океану, хоча й експлуатує старі ідеали радянської (імперської) епохи. Своєрідне захоплення у західних європейців, які втомилися «тонути» у ліберальному спокої економічного процвітання останніх 70 років і потребують адреналіну та гострих відчуттів, викликає твердість російської зовнішньої політики, яка кидає виклик нинішній системі міжнародного порядку. Це щось на кшталт захоплення «андердогом», проте ніхто в Європі не хоче війни і навіть не уявляє, як вона виглядає. Симпатії до «міцних горішків», диктаторів ХХІ століття – загальна проблема заспокійливого погляду західних суспільств на виклики сьогодення та спроби повалення чинного ладу. Проте світ – не «Гра престолів», а Володимир Путін і Реджеп Ердоган – не Робб Старк чи Дейнеріс Тарґарієн.

Перевага лівих центристських партій у країнах Східної Європи стає дедалі виразнішою. Фактично лише в Угорщині та Польщі політичне лідерство утримують консерватори-правоцентристи. Навіть у балтійських країнах, які традиційно не є прихильниками лівих ідеологій, перемогу на виборах здобули популістські сили, що використовують ліву риторику (Союз зелених та селян у Литві). Зростання популярності лівих сил можна пояснити такими чинниками:

– потреба підвищення соціальних стандартів. У країнах Центральної та Східної Європи культивуються постійні порівняння з Німеччиною та іншими заможними країнами, куди можна дістатися без візи. Ці порівняння не на користь країн регіону, що перебувають в економічній стагнації, а рівень життя громадян є істотно нижчим. За відсутності кордонів це спричиняє відтік молоді та старіння східноєвропейських націй. Саме пенсіонери є основним електоратом лівих популістських сил;

– підтримувана Росією (в межах «гібридної стратегії») ностальгія старшого покоління за соціальними стандартами країн колишнього «соціалістичного табору» – безкоштовна освіта, медицина. Кремль використовує подібну риторику й в Україні;

– привабливість моделі державного контролю над цінами, участі держави в регуляції економіки на відміну від плаваючих ринкових методів, які загрожують нестабільністю.

Ліві політичні сили вже утвердились при владі в Молдові, Румунії та Болгарії, мають непогані перспективи в Німеччині, Словаччині та Чехії, а також у Латвії. Позиціонування України як країни «правих радикалів», що є метою впливової російської пропаганди на Заході, ускладнює перспективи встановлення стратегічного партнерства із зазначеними державами.

«Лівий» дрейф відбувається на тлі іншої тенденції – зростання суспільної самосвідомості. Зазначений тренд притаманний саме країнам Центральної та Східної Європи, які найбільш гостро реагують на політичні зміни в Європі. Він пов’язаний з рішучістю громадян різних країн регіону відстоювати свою позицію публічно. Почавшись з України, феномен майданної дипломатії під різними гаслами поширився в 2016 році на Польщу (свобода слова), Угорщину (антимігрантські виступи), Румунію (антикорупційна платформа). Люди готові ставати на захист справедливості, правди, боротися з корупцією на багатотисячних мітингах. Але насправді така практика мобілізації населення під прапором боротьби з несправедливістю є небезпечною політичною технологією, яку можна використати з метою маніпуляцій у власних інтересах. Популісти та євроскептики, спекулюючи на європейських цінностях, є найбільшими бенефіціарами такого зростання суспільної самосвідомості. Росія, яка шукає можливості підірвати європейську єдність зсередини, може успішно використати цей регіональний феномен.

Значні зусилля Москва вже докладає в контексті польсько-українського історичного дискурсу щодо Волині.

Волинську трагедію польські політики-шовіністи використовують для підвищення свого рейтингу, спекулюючи на відносинах двох народів, які мали б вивчати й коментувати історики, а не політики. Консервативний уряд Польщі потрапив у пастку націоналістів, адже невизнання справедливості боротьби кресових патріотичних рухів загрожує втратою електорату, що перебуває у популістській омані.

Щось подібне було в Україні у 2006-2007 роках, коли героїзація Бандери та Шухевича сприймалась як даність, хоча на сході країни ці постаті історично розглядалися вороже й неоднозначно. Проте і тоді в Україні, і сьогодні в Польщі говорити про такі непопулярні речі, шукати історичні компроміси – означає свідомо відмовлятися від політичного рейтингу. Фактично, популістські фільми про Волинь та використання ворожої риторики створюють бар’єри для розвитку добросусідських відносин, а насильницькі акції або наруга над об’єктами історичної пам’яті в умовах російської загрози послаблюють довіру та можливість спільної відповіді. Розпалювання історичної ворожнечі, використання іредентизму та підтримки етнічних меншин – цілеспрямована політика Росії в контексті не лише України та Польщі, але й Румунії–Угорщини (Секейський край), України–Угорщини (угорці Закарпаття та русини), Молдови (гагаузи).

Незважаючи на те, що Росія обрала курс на агресивне позиційне протистояння із Заходом, кінцевою метою якого є закріплення за РФ статусу глобального гравця та визнання російських інтересів і «зон впливу», її сприймають як загрозу переважно військові експерти, і лише інколи – політики. Головною мотивацією такого неоднозначного ставлення є економічна складова – Європа потребує великого російського ринку, закритого через санкції.

Логіка отримання вигоди від торгівлі з Росією часто переважає інстинкт самозбереження європейських країн, адже Росія деструктивно діє не лише щодо України.

Москва підживлює процеси дезінтеграції в Європі, провокуючи економічний та політичний сепаратизм окремих держав Європейського Союзу або його регіонів. Росія зацікавлена в слабкому та роз’єднаному Заході, де вона може використати слабкі ланки ЄС у власних агресивних цілях. Передусім – аби розхитати політичну систему, зменшити привабливість, зіпсувати імідж міжнародної суб’єктності Європи в світі. З цією метою Росія готова налагоджувати корупційні зв’язки з окремими представниками європейської еліти, надавати спонсорську підтримку рухам євроскептиків та своїх політичних сателітів у різних європейських країнах. Корупція – союзник Росії. Що корумпованішим є суспільство, то більше лобістів своїх інтересів Росія має всередині.

Руйнування єдності Євросоюзу Росія намагається використати для визнання своїх геополітичних домагань, спрямованих на перегляд чинних кордонів в Європі. Легітимізація нинішнього балансу сил передбачає нав’язування Європі різноманітних фобій, її залякування через, наприклад, розміщення ядерної наступальної зброї у Калінінградській області та в окупованому Криму. Така практика призводить до пригнічення волі й рішучості європейців захищати суверенітет і територіальну цілісність України – держави на далекому відсталому кордоні модернової Європи.

Валерій Кравченко

Присмерк Європи ХХІ століття: популізм та євроскептицизм (ч.1)

Президент України Петро Порошенко і прем’єр Володимир Гройсман минулого місяця зустрічалися в Києві з прем’єром Молдови Павлом Філіпом. Під час зустрічі глава України заявив, що Молдова відмовилася вступати в НАТО, коли закріпила нейтральний статус у конституції, але попри це російські війська залишилися в Придністров’ї.

«Україна та Молдова – не просто сусіди. Наші народи об’єднує міцне культурне та історичне коріння. На жаль, наш регіон став ареною для двох світоглядних концепцій. Перша – демократичні цінності, права людини, рух у майбутнє. Друга – тоталітаризм і повернення в минуле. Ми свідки намагань розпалити пожежу міжетнічної, міжлюдської ненависті на просторі від Донбасу до Дністра. Важко уявити, куди б дійшла ця пожежа, якби не стійкість і героїзм українських воїнів. Чверть століття тому Молдова зіштовхнулася зі схожим випробуванням, втративши частину території. Зараз бачимо наполегливі спроби нав’язати і Молдові, і Україні такі формати реінтеграції, які дозволять ззовні вирішувати долю народів наших країн. Ці спроби приречені на поразку», – сказав Порошенко. Про загрози для України зі сторони Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) Polukr.net розповів одеський політолог, директор одеського інформаційного агентства «Контекст Причорномор’я» Артем Филипенко.

– Від листопада 2016 року президентом Молдови є проросійський Ігор Додон. Чи зміна президента в Кишиневі вплинула на вирішення цього конфлікту?

– Після обрання Додон заявив, що розв’язання придністровського конфлікту – одне з його ключових завдань. Він хоче вирішити цю проблему перетворенням Молдови на федерацію. Додон зробив те, чого не робили його попередники на цій посаді – привітав новообраного 16 грудня 2016 року президента ПМР Вадима Красносельского з обранням. Перша зустріч Додона – теж із Красносельським.

Ці кроки непокоять і Кишинів, і Київ. РФ роками намагалася вирішити конфлікт у ПМР на свій штиб – у 2003 році запропонувала так званий «меморандум Козака». Його автором був тодішній замісник глави уряду Росії Дмитро Козак. Цей план передбачав перетворення Молдови на «асиметричну» федерацію. ПМР мало отримати блокуючі повноваження в складі Молдови. Наприклад, щодо зміни зовнішньої політики Кишинева, руху Молдови в ЄС і НАТО.

Під час останнього візиту Додона до Москви він зустрівся з Путіним. Характерно, що на спільній прес-конференції і молдавський, і російський президенти згадували про «меморандум Козака». Додон фактично визнав, що відмова від документа була помилкою. Подібна увага до цього плану 13-річної давнини може означати, що нова федерація, про яку мріє Додон, має бути створена саме на принципах «меморандуму Козака».

Через реінтеграцію ПМР в Молдову на своїх умовах РФ хоче, по-перше, показати себе миротворцем на фоні іміджу агресора в Україні. По-друге, апробує цю модель для подальшого її «просування» на Донбасі. Між придністровським конфліктом, якому 25 років, і українським, якому три роки, – багато схожого. Це все частина великої російської гібридної війни.

– Але Молдова – парламентська республіка, тому мало чого хоче Додон…

– Так, Молдова – парламентська республіка, в якій президент мало вирішує. Тому є обставини, які заважають йому реалізувати московський сценарій. Адже, за конституцією, він не має таких повноважень. Це питання вирішує парламент, де більшість складають наразі проєвропейські партії.

Для перемоги проросійському лідеру Партії соціалістів потрібна більшість у парламенті. Наступні парламентські вибори в країні заплановані на 2018 рік. Але Додон може спробувати спровокувати політичну кризу, щоб домогтися дострокових виборів (у соціалістів зараз вищий рейтинг, ніж у правлячої коаліції – Polukr.net), аби повторити свій успіх президентських виборів (Додон переміг у другому турі проєвропейського кандидата Майю Санду з результатом 52,57% проти 47,43% – Polukr.net).

Ще одна проблема реінтеграції ПМР – хто платитиме за бенкет? Наприклад, Придністров’я заборгувало Росії 6 млрд доларів за газ. Додон пішов на безпрецедентний крок, який досі не робив жоден кишинівський політик – під час візиту в Москву визнав цей борг молдовським. Це може мати погані наслідки для Молдови. Борг останньої перед Росією значно менший – 0,5 млрд доларів.

– Там, мабуть, ще багато перешкод для реінтеграції Придністров’я?

– Так, за 25 років в ПМР склалася своя псевдодержавна система, схожа на російську – це освіта, досить потужна, як на таку маленьку країну, армія в кілька тисяч осіб, міліція, митниця… Уявити тепер, що це слід інтегрувати в склад єдиної Молдови – складно. Для цього доведеться знайти гроші, які ЄС навряд чи дасть, а сама бідна Молдова – не має.

Зауважу, що в Придністров’ї всі політики проросійські. Там немає промолдовських чи проукраїнських. Хоча місцева еліта, попри залежність від РФ, інколи проявляє характер, грає в якусь самостійну гру, захищає свої бізнес-інтереси. Але все це в рамках, дозволених Москвою. Наприклад, Красносельський на всі закиди Додона заявляв, що ПМР обрало шлях незалежності. Хоча і тут відбулися зміни. Спікер парламенту Придністров’я недавно припустив можливість діалогу з Кишиневом щодо політичного статусу ПМР.

Також слід врахувати настрої населення, яке 25 років виховували у російській пропаганді, у страху перед Молдовою, об’єднання останньої з Румунією. Ціле покоління виросло в реаліях цієї квазіреспубліки. Важко змінити їхні погляди за кілька тижнів. Хоча, можливо, вони повірять, якщо їм розкажуть по російському телебаченню, що Молдова раптом стала хорошою.

– Яку роль зараз грає Україна у вирішенні придністровського конфлікту?

– Україна, за Московським меморандумом 1997 року, – гарант переговорного процесу щодо врегулювання конфлікту. Переговори відбуваються за формулою – «5+2». Де «5» – це Молдова, Придністров’я, ОБСЄ, Росія і Україна. А «2» – це ЄС та США, які є спостерігачами у цьому процесі.

Після початку війни на Донбасі, анексії Криму, врегулювання придністровського конфлікту відійшло для України на другий план. На фоні відносин з РФ важко уявити, як можемо домовлятися про щось з Москвою. Не зрозуміло, як за цих обставин вести перемовини з Кремлем, зокрема, в намаганні вирішити конфлікт в іншій країні, якщо маємо на своїй території анексію і російські окупаційні війська. У нас же самих немає свого плану щодо врегулювання цього конфлікту.

На цій темі свого часу намагалися грати практично всі українські президенти – Кучма, Ющенко, Янукович. Насправді роль України у вирішенні цього питання значно менша, ніж могла була би бути. Україна має важелі впливу на ПМР –торгівлю. Київ з 2014 року вже зробив кілька кроків, завдяки яким в Тирасполі заявили про блокаду з української сторони. Зокрема, від 2006 року товари з ПМР повинні мати молдовські документи. Був заборонений транзит через територію Придністров’я підакцизних товарів, зокрема пального, змінено принципи доставки залізничних вантажів, які призначаються для Придністров’я.

– Недавно Порошенко заявив, що російський контингент в Придністров’ї можуть використати, аби нанести удар по Україні…

– Там невеликий російський контингент – три батальйони, два мотострілецьких і один батальйон управління. Також там є миротворці. Разом десь 1400 осіб з миротворцями включно. Для нас там були ризики в 2014 році, коли в нас армії, як такої, не було. Нині в Одеській області є армія, відроджуються військові містечка, посилено кордон, стоять прикордонники, Нацгвардія. Ця ділянка – прикрита.

Але загрози – це не тільки російський контингент. Там теж є армія Придністров’я. Якщо в російського контингенту важкого озброєння практично немає, то в армії ПМР є танки, системи «Град», важка артилерія, літальні апарати. Ця загроза постійно існує, бо ці сили своїм існуванням відтягують певні наші сили з інших ділянок.

Навіть якщо ми переконані, що безпосередньої військової загрози з цього напрямку немає, сама присутність ПМР, розташування там військового контингенту, складу озброєнь – створюють для нас певні ризики.

– Туди, здається, після краху СРСР позвозили усю військову техніку з країн Варшавського договору. Вона там досі залишається?

– Так, але точної її кількості та якості не знаємо. Свого часу Росія, за рішенням ОБСЄ, зобов’язалася вивезти звідти озброєння. Вона почала навіть це робити, але до кінця не завершила.

– Чи пропускає Україна російські військові вантажі та людей для контингенту в ПМР?

– Ні, Україна скасувала всі угоди щодо цього з РФ. Але значна частина цього контингенту – місцеві жителі, які мають російське громадянство. Харчування, інші побутові речі теж забезпечуються завдяки місцевим. Єдина проблема для Москви – це ротація офіцерів. Не раз були випадки, що Молдова відправляла назад, в Росію, російських офіцерів із аеропорту Кишинева, які їхали в ПМР на ротацію. Їх завертали, бо Москва не повідомляла завчасно про ротацію. Тому в Молдови був формальний привід це зробити. Зараз ротація здійснюється через повітряне сполучення між Росією і Молдовою. Близько 200 тисяч жителів ПМР (все населення Придністров’я, за офіційними даними, 500 тисяч осіб – Polukr.net) мають російське громадянство.

– Важливою статтею доходів для ПМР до війни була контрабанда через одеські порти. Чи щось змінилося за роки війни?

– Там діяли свої «сірі» схеми – щось завозилося в ПМР як транзит, але залишали там. А потім повертали в Україну, як місцевий вантаж. Однак ключовий торговий партнер ПМР – ЄС. Звісно, всі товари звідти йдуть з молдовськими документами.

Основна стаття експорту з ПМР в Україну і Молдову – електроенергія. У ПМР діють Молдовська ДРЕС, від якої залежить, зокрема, електропостачання півдня Одеської області. Весь цей енергетичний комплекс був складовою єдиного радянського. Його будували так, щоб економіка однієї республіки залежала від роботи іншої. 35% експорту ПМР – електроенергія, 20% – продукція легкої промисловості, по 16% припадає на металургію і харчову промисловість. Питома вага експорту в Росію – 8,7%, в ЄС – 30,7%, в Україну – 11%. На кордоні ПМР з Україною працює місія ЄС, яка здійснює моніторинг. 10 років тому Кишинів звинуватив ПМР у контрабанді наркотиків і зброї, що стало причиною запуску місії.

Основні товари, які незаконно перевозять з ПМР в Україну – це спирт та тютюнові вироби. Наприклад, різниця в ціні спирту – 5 разів. З нього потім роблять у нас горілку і коньяк.

– Як виглядає зараз кордон між Україною і Придністров’ям, який до 2014 року був чистим полем і практично не існував?

– Там все дуже змінилося. На певних загрозливих ділянках є протитанкові рови та інші необхідні фортифікаційні споруди. Посилили охорону кордону завдяки прикордонним військам, Нацгвардії, технічним засобам. Проблема в тому, що придністровську ділянку українсько-молдовського кордону контролюємо лише ми, а молдовська сторона – ні. Оскільки її не контролює Кишинів, то немає взаємодії з його прикордонними службами. Але 24 лютого відбулася зустріч у пункті пропуску Кучурган, що в Одеські області. Там зустрілися делегації Молдови і України. Кишинів і Київ вирішили, що там буде прикордонний і митний молдовсько-український пункт пропуску.

– Наскільки реальною залишається загроза атаки на Україну з боку ПМР?

– Потенційна загроза є завжди. Але у тому ж 2014 році Придністров’я, схоже, не менше боялося, що Україна нападе на них. За останні три роки і російські військові, і придністровська армія провели низку навчань. Наприклад, мета одного з них – відбиття повітряних атак. Молдова немає повітряних сил, отже, виникає логічне питання – звідки очікували атаки з повітря? Комітет держбезпеки «розкручував» тему, що українці хочуть дестабілізувати ситуацію в ПМР, що нібито радикальні українські націоналісти, «Правий сектор» їдуть туди, щоб влаштувати Майдан… Ця територія – в російському інформаційному полі, тому місцеве населення вірить у ці нісенітниці.

Але з боку ПМР можливі загрози непрямого характеру. Це розвідувальна діяльність, деякі придністровські громадяни брали участь в одеському так званому «Антимайдані», коли він ще був на Куликовому полі Одеси. Ще одне – з ПМР транслюють мовлення на прикордонні райони Одеської області, де майже не приймають українські канали, зате ловлять російські. Тож люди там під російським інформаційним впливом. Цій проблемі багато років. Тож загрози не лише військового характеру, а й інформаційного, диверсійного, розвідувального. Ця територія може бути використана для дестабілізації Одеської області.

Політики ПМР висловлювали підтримку Росії та так званим «ДНР-ЛНР», але їхнє керівництво все-таки намагалося бути обережним. Хоч колишні придністровські діячі брали участь у подіях у Криму, на Донбасі. Це були переважно працівники спецслужб. Колишній міністр держбезпеки ПМР Анюфєєв та колишній віце-президент Караман навіть обіймали посади в уряді так званої «ДНР».

– Україна, мабуть, помітила б приготування ПМР до атаки…

– По-перше, Придністров’ю, щоб мобілізувати серйозну армію, потрібні ресурси, яких немає. Нові військові сили слід одягти, прогодувати, підготувати, дати паливно-мастильні матеріали. Росія їх вже не «накачує» грошима, бо в самої менше стало.

Зокрема, у Тирасполі було зруйноване військове містечко «Білі казарми», де могла б розташуватися велика кількість війська. Тепер там новобудови. По-друге, Україна завжди може відстежити, що там діється, бо ПМР невелика. Якщо будуть масштабні військові приготування, то ми про це знатимемо. По-третє, ПМР пам’ятає, що на правому березі Дністра – Молдова. Тож, розвертаючи зброю в бік України, мають водночас піклуватися про тили.

Розмовляв Ігор Тимоць

Коли 100 років тому Освальд Шпенглер писав свою видатну працю «Der Untergang des Abendlandes» про занепад західної цивілізації, він, ймовірно, не розраховував, що його книга стане класикою політичної науки, а тенденції, що зумовили теорію «сутінків» західної цивілізації, будуть актуальними і в наступному столітті.

З часів Шпенглера Європа змінилася кардинально, переживши дві світові війни, руїну, відновлення, «холодну» війну, і, врешті-решт, створення наднаціонального утворення – ЄС. Проте сучасні тенденції розвитку безпекового середовища безпрецедентно небезпечні як для самої Європи, так і для України. В рік святкування 60-ї річниці підписання Римської угоди політична позиція Європи щодо новітніх загроз далека від єдності. Її роз’їдають деструктивні тенденції, пов’язані з засиллям популізму та євроскептицизму, що характерні для більшості країн регіону. За цих умов особливої уваги заслуговує позиція країн Східної Європи, які є найближчими сусідами України і традиційно вважаються лобістами її інтересів.

Популізм у Європі та США – наслідок концентрації політиків на деструктивній критиці за відсутності позитивної риторики. Популізм є союзником патерналістських суспільств, переважно заможних, і провокує створення та популяризацію так званих «проти-рухів». Риторика останніх спрямована на руйнування чинного ладу та світоустрою, який зображають несправедливим, без пропозиції чіткої альтернативи.

Політичним уособленням «проти-рухів» є партії ліво- та праворадикальної шовіністичної спрямованості, хоча вони не є ідеологічними у традиційному розумінні. Вони використовують національну ідею та історичний дискурс як противагу глобалізаційним тенденціям. Ці рухи можуть бути оформлені інституційно і навіть мати представництво в парламенті («Йоббік» в Угорщині, «Кукіз 15» у Польщі). Кремль нерідко використовує такі організації (часто фінансуючи їх) для забезпечення власних інтересів, користуючись емоційно-ціннісним дисбалансом.

Останній проявляється у тому, що в сучасному соціумі деструктив переважає над конструктивом, ірраціоналізм – над раціональною поведінкою. Для мешканця ЄС віком від 20 до 32 років (головний електорат популістів, хоча за них голосують і пенсіонери) головне – бути в тренді, який доводить, що у всіх негараздах винні освічені бюрократи. Це підриває як інститут освіти (адже для того, щоб започаткувати успішний мільйонний бізнес чи стартап, сьогодні не потрібен магістерський ступінь), так і бюрократію, тобто чинний державний лад.

Натомість дедалі більшої популярності набувають революційні форми боротьби проти системи – маніфестації, підпали та акції громадянської непокори, про що свідчить сплеск насильства на вулицях європейських міст. Росія успішно використовує описані тенденції через інструменти «гібридної війни», ґрунтуючи свою позицію на реалістичному концепті, тоді як європейці продовжують жити в своєму утопічному ліберальному світі.

Каталізатор популізму в Європі – тема мігрантів. Найбільш негативно сприймають мігрантів з країн Близького Сходу та Африки, які шукають у Європі притулок і переважно не здатні асимілюватися й інтегруватися в суспільство приймаючих країн, проживаючи у компактних спільнотах (своєрідних гетто) і сповідуючи власну релігію. Кінцевим пунктом призначення більшості міграційних потоків є заможні країни Західної Європи, однак практика виділення національних квот ЄС для розміщення біженців продемонструвала негативне сприйняття мігрантів і в країнах Центральної Європи, зокрема в таких консервативних суспільствах, як польське чи угорське. Водночас негативне ставлення поширюється і на мігрантів зі Східної Європи. Скажімо, як Польщу у Великобританії, так і Україну в Польщі сприймають переважно як джерело дешевої та відносно кваліфікованої робочої сили. Незважаючи на високий рівень інтеграції, знання мови та культурних традицій країни перебування, що притаманні українським мігрантам, ставлення до них хоч і ліпше, ніж, наприклад, до сирійців, але загалом негативне (хоча Польща реалізовує державну політику з підтримки українських мігрантів, спрямовану на заохочення їхнього проживання в країні). Все це – наслідки тривалої надмірної відкритості ліберального європейського суспільства, яке призвело до поширення терористичних актів, міжетнічної підозрілості та ворожості.

Впродовж останнього десятиліття Європа демонструє ще й досить вибіркове та вільне трактування ліберальних цінностей, на яких базується її цивілізаційна модель. Так, економічний розвиток є константою ліберальної моделі ринкової економіки. Однак за умов зменшення (в масштабах планети) запасів корисних копалин, потрібних для технологічного виробництва, їх подорожчання та складності видобування, ця тенденція опинилась під загрозою. Щоб утримати й зафіксувати ресурсну базу в умовах зростаючої конкуренції з боку Китаю, країни Заходу почали двозначно використовувати модель «development cooperation». З одного боку, ця модель покликана бути інструментом прямої фінансової допомоги країнам, що перебувають або у скруті (африканські failed states), або у перехідному періоді розбудови демократичних інституцій, суспільно-економічних реформ (боротьба з корупцією), досягнення верховенства права, дотримання прав та свобод людини. Але з іншого боку, мета прямої допомоги (не інвестицій) – закріпити сфери економічного впливу в регіонах, багатих на природні ресурси. Оскільки традиційні зв’язки «центр-периферія», що забезпечували сталість постачання сировини в Європу, сьогодні слабнуть, Німеччина, як найпотужніша європейська економіка, вкладає великі кошти в країни «третього світу» в рамках «development cooperation». І робить це передусім через побоювання, що без африканських та інших ресурсів німецька економіка, базована на переробці та виробництві, швидко втратить свої позиції. Німецький приклад такого використання «development cooperation» успішно наслідують інші європейські країни, навіть ті, які ще вчора самі були об’єктом зовнішньої допомоги (Польща, Чехія тощо).

Дефіцит нафти і газу уповільнює економічне зростання економік передових країн світу, що орієнтуються на їх переробку. Нинішній status quo забезпечує заможність нафтових держав Близького Сходу та їх політичний статус союзників Заходу (хоча це, переважно, типові закриті недемократичні монархії). Нехтування прав людини, утиски свободи слова, порушення базових прав жінок у цих країнах не є приводом для погіршення відносин між країнами регіону та західними демократіями.

Цинізм ситуації полягає в тому, що права людини завжди відходять на другий план там, де на перший план виходять грошові прибутки. Заради економічної стабільності європейські політики ладні домовлятись з будь-ким – навіть з тим, хто підриває заведений міжнародний порядок. Цим користується Росія у своїх геополітичних домаганнях, на повну силу експлуатуючи залежність технологічних виробництв країн Європи (робочих місць) від імпортованих нафти і газу. Києву це може загрожувати послабленням підтримки з боку європейських партнерів політики санкцій проти Москви.

Подібні практики прикриття гуманізмом та прогресом реалістичних інтересів істотно підривають довіру до ліберальних цінностей, засвідчуючи відхід західного світу від власних постулатів.

Важлива тенденція останніх років – криза європейської ідентичності, ґрунтованої на ліберальних цінностях. Ця криза втілилась у посилення політичних рухів-євроскептиків, що критикують засади об’єднаної Європи, які «підмивають національну самобутність» країн-членів. Популярність євроскептицизму прямо пов’язана з трьома тенденціями – популізмом, відходом від ліберальних цінностей (або їх вільним трактуванням – зокрема у сфері захисту прав людини) та зростанням популярності лівих сил.

Євроскептицизм зріс у країнах Центральної та Східної Європи на темі «вгодованої» Західної Європи, яка забирає з країн більше, ніж дає. «Старі» країни ЄС висувають до нових членів набагато більше вимог, аніж надають преференцій та прямої допомоги. Передусім це стосується країн регіону, що перебувають у зоні євро, – балтійські країни, які відмовилися від національної валюти відносно недавно, є найбіднішими в Європейському Союзі. Інша категорія проблемних країн – ті члени ЄС, де не до кінця подолана корупція. Зокрема йдеться про Болгарію та Румунію. Модель Європи як економічного раю вже не актуальна і швидко втрачає свою привабливість. Заможні країни не хочуть ділитися, натомість захищають протекціоністською політикою власні інтереси, надаючи преференції національним виробникам.

Наплив мігрантів з країн Близького Сходу посилив протиріччя всередині Європейського Союзу, що існували через дисбаланс економічної політики. Це, своєю чергою, призводить до радикалізації суспільства, поширення загрози тероризму та екстремізму в Європі. Наслідком згаданих явищ є бажання окремих країн-членів ЄС реалізовувати більш самостійну політику, що підвищує популярність партій євроскептиків.

Небажання відкривати кордони мігрантам – одна з основних причин референдуму про вихід з ЄС Великобританії, що відбувся 23 червня 2016 року. Його позитивні результати мають надзвичайне значення для міжнародного співтовариства. Вони змінюють архітектуру європейських зв’язків і впливають на світові ринки.

Сьогодні вразливість західних демократій полягає у відірваності базових ліберальних цінностей від реалістичної політики. Ціннісне бачення світу, властиве постбіполярній добі, поступається перед агресивним поверненням реал-політики під тиском викликів і загроз, кількість і масштаб яких – безпрецедентні. Головним інструментом цього повернення є популізм та руйнівний скептицизм, який провокує та використовує у власних цілях Кремль. Проте не тільки зазначені тенденції свідчать про «сутінки Європи».

Валерій Кравченко

Друга частина статті:

Присмерк Європи ХХІ ст. ч.2: ліва риторика та захоплення Росією

2017-й – рік перетворень у США та Європі, коли обрані популісти (США) та ті, хто ще будуть обрані (Франція, Італія, Нідерланди, Німеччина), спробують змінити геополітичну мапу світу. Під загрозою не лише майбутнє ЄС, який після загальмування Brexit потроху відновлюється у своєму інституційно-цивілізаційному статусі (чи надовго? – питати слід у Франсуа Фійона та Марін Ле Пен), а й уся система міжнародного права.

Росія обов’язково скористається засиллям популістів, аби легалізувати Крим та дискредитувати Україну, яка нібито веде «громадянську війну проти свого народу на Донбасі». 2017-й – рік можливостей, але чи однакові вони для Києва і Москви? За нинішніх умов на перше місце для України виходить підтримка США, що має для нас важливе практичне значення. В умовах воєнного конфлікту з Росією Київ продовжує реалізовувати системні реформи на державному рівні, фінансову підтримку яким надають, зокрема, США. Як приклад можна навести реформу національної поліції – найбільш дорогу і видиму частину сучасних перетворень в країні. Також США підтримують Україну в боротьбі з корупцією – створення й діяльність Національного антикорупційного бюро відбувається за підтримки американського уряду. US AID фінансує проекти розвитку малого і середнього фермерства в Україні, проекти фінансової та юридичної грамотності населення, створення молодіжних платформ, зокрема в зоні АТО (Маріуполь, Краматорськ).

У той же час дипломатична підтримка є запорукою міжнародного невизнання анексії Криму Російською Федерацією. США вже за президентства Дональда Трампа не раз заявляли про присутність регулярних збройних сил РФ на Донбасі й засуджували цей факт. Вашингтон вважає цей конфлікт тривалим і міждержавним, а не внутрішнім громадянським, на чому наполягає Москва. Саме через це в Україні очікують більш рішучої політики США щодо агресора – Росії.

Трамп – республіканець, який побудував свою виборчу кампанію на гострих внутрішніх популістських гаслах, водночас залишаючись достатньо прагматичним у зовнішній політиці, що, назагал, не властиво президентам-республіканцям.

Що ж до змін у самій Україні, то перемога на виборах у Європі (Франція, Німеччина – учасники Нормандського формату) популістів, орієнтованих на Росію, може їх прискорити. Хоча політичні сили й уряд України в ході американських виборів акцентовано підтримували Гілларі Клінтон, у нових реаліях не варто очікувати заміни, скажімо, посла України у Вашингтоні. Також не віриться, що США зменшить підтримку Києва, оскільки Україна має для Вашингтона ключове стратегічне значення в регіоні. Незважаючи на бізнес-інтереси правлячого істеблішменту США, очікувати масштабного «перезавантаження» американських відносин з Росією (або зняття санкцій) не варто – надто далеко зайшла неприязнь Москви до Заходу, насаджувана кремлівською пропагандою (зокрема й на Заході) через Russia Today.

Водночас Трамп навряд чи запропонує Україні летальну зброю – попри заклики окремих американських політиків (Дж. Маккейн) і генералів, – залишивши в пріоритеті політичний тиск на Москву. Що ж до економіки, то, на противагу санкціям проти Росії, бізнес США зацікавлений в інвестиціях в Україну (активно діє Американська торгова палата). Для цього потрібен успіх реформ і прозорий фінансовий клімат. Однак подібні інвестиції не будуть довгостроковими і масштабними через військові дії в країні.

Перша розмова президента Порошенка з Трампом відбулася ще в листопаді. Український лідер потрапив чи не в першу десятку закордонних лідерів, з якими спілкувався новообраний американський президент. У ході телефонної розмови двох президентів на початку лютого 2017 року йшлося про підготовку візиту президента України в США, тобто маємо не лише взаємний інтерес, а й динаміку процесу.

Окремо варто відзначити, що в той самий день, коли відбулася розмова президентів, стало відомо, що американські конгресмени повторно внесли на розгляд Палати представників американського Конгресу законопроект на підтримку України «STAND for Ukraine Act», який до кінця минулого року не встиг пройти процедури затвердження в Сенаті США. Документ вніс на розгляд Палати представників конгресмен-республіканець Енгель Еліот у співавторстві з 24 членами Палати представників – як від Республіканської, так і від Демократичної партій. «STAND for Ukraine Act» передбачає посилення санкцій проти РФ, закріплення чинних покарань на законодавчому рівні, а також вводить обмеження на надання Росії країнами-членами НАТО товарів і послуг військового призначення, що містять американські технології або компоненти, поки вона не припинить окупацію України. Окремо документ відкидає будь-які форми визнання російської влади в Криму.

Для України відносини з ключовими союзниками в Америці та Європі такі ж важливі, як і курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, що є не тільки безальтернативним в умовах російської агресії, а й цивілізаційним вибором українців. Звісно, в умовах наростання кризи в ЄС, через засилля євроскептиків і популістів розширення ЄС не є пріоритетом для країн Європи. Однак для України шлях до Європи – це шлях реформ, які важливі самі по собі. Досягнення певних економічних стандартів, прозорих правил гри в бізнесі, верховенства права – все це важливо й актуально для України. Київ виконує домашнє завдання і готується в майбутньому, якщо буде воля ЄС, стати добре підготовленим членом цієї інституції.

Що ж до НАТО, то Україна цінує підтримку, яку надає Альянс у реформуванні наших Збройних сил. Досягнення стандартів НАТО у військовій сфері істотно підвищує обороноздатність держави в умовах російської агресії. Україна підтримує рішення про посилення НАТО на східному фланзі (розміщення додаткових регулярних сил у Польщі та країнах Балтії).

Вступ до НАТО є довгостроковою метою України. Водночас Київ реально оцінює сучасні перспективи співпраці з Брюсселем в умовах військової ескалації з Росією й наявності окупованих територій, вибудовуючи їх у практичній площині.

За примарних – будьмо відвертими! – шансів набуття членства в ЄС та НАТО найважливішими партнерами і лобістами України в Європі є її сусіди – Польща, Румунія, країни Балтії, зокрема Литва. Налагодження стратегічних відносин в оборонній сфері є важливим завданням для Києва в 2017 році. У цьому контексті історичний дискурс України та Польщі навколо подій 1940-х років на Волині має деструктивний ефект для міждержавних відносин, який необхідно долати практичними інструментами співпраці.

Нинішня ситуація ставить нові виклики перед українською владою. Україна повинна вже сьогодні готуватися до перегляду Нормандського формату щодо Донбасу, розширивши його за рахунок нових учасників (можливо, замість когось зі старих – Франції, наприклад?). Юридичною основою таких змін є Будапештський меморандум. Шанси на перемогу проросійських партій в Європі досить низькі (крім Франції), проте навіть наявність проросійських фракцій у парламентах Італії, Німеччини, Нідерландів, котрі намагатимуться відстояти зняття санкцій з Москви, може мати довгостроковий негативний ефект для Києва. Зокрема вже зараз варто готуватися до спроб Москви легалізувати анексію Криму через європейських агентів впливу.

Безумовно, 2017 рік принесе Україні багато труднощів, але й надасть багато можливостей, якими Київ скористається або ні (хто-небудь ще пам’ятає, що Україна просто зараз головує в Раді безпеки ООН?). Від продуктивності українських дипломатів залежить не лише ситуація на полях битв на Донбасі, але й майбутнє України як незалежної та суверенної держави.

Валерій Кравченко

Український суд підозрює Сергія Глазьєва, радника президента Росії, у фінансуванні одеських сепаратистів, організації масових заворушень у місті та захопленні будівлі Одеської обласної ради. Військова прокуратура України попросила суд надати доступ до чотирьох рахунків асоціації «Постачальники митного союзу» в банку «Індустріалбанк», через яку начебто здійснювали фінансування цих заходів.

Це припущення збігається з попередніми даними СБУ. З 27 лютого по 6 березня 2014 року Глазьєв телефоном роздавав відповідні вказівки невстановленим особам в Одесі. Повістку в український суд йому відправили на адресу відомства, де він працює. Ще в квітні 2014 року СБУ заборонила йому в’їзд в Україну. Про загрози сепаратизму на Одещині PolUkr.net розповів одесит, прихильник Євромайдану і представник партії «Демократичний Альянс» Павло Поламарчук.

– Наскільки гостре сьогодні питання сепаратизму в Одеській області?

– Загроза досі існує. По-перше, вона на слуху через загравання з електоратом місцевих проросійських партій, як-от Опозиційний блок (Опоблок). По-друге, є ідейні фанатики Путіна, проросійські сили і прихильники ідеї, що ми з росіянами – один народ. По-третє, є небезпека сепаратизму серед національних меншин. Мова передусім про гагаузів та болгар, які компактно і, головне, бідно живуть у регіоні Буджак (район на півдні України, між гирлами Дунаю, Дністра і Чорним морем. – PolUkr.net). Наприклад, у селах поблизу міста Болград до 90% населення – болгари. Поруч компактно проживають гагаузи (тюркомовний народ. – PolUkr.net), молдавани, поруч – Придністров’я (сепаратистський псевдодержавний регіон, який насильно відібрали у Молдови за допомогою російської армії в 1991 році. – PolUkr.net).

Багато жителів Одеської області за три роки вкрай зубожіли: зросли тарифи, гривня знецінилася втричі. Зросли ризики для малого й середнього бізнесу внаслідок банального рекету податкової, митниці і влади загалом.

Наприклад, екс-очільниця Одеської митниці з команди Саакашвілі Юлія Марушевська вольовим рішенням перекрила потік контрабанди через одеські порти. Відповідно став неконкурентним у вимірах України товар, який розмитнювали порти Одещини для ринку «Сьомий кілометр» (другий за величиною ринок в Україні, на якому працює понад 60 тисяч осіб. – PolUkr.net). Через падіння курсу гривні стало невигідно торгувати, багато хто втратив роботу або став заробляти менше. Налагодження власного виробництва в умовах рекету і хабарництва – ризиковане, нерентабельне.

Ситуація для торгового міста – невесела. Виробничих підприємств майже немає, область живе сільським господарством, місто – здебільшого роздрібною торгівлею, сферою послуг, будівництвом, туризмом і коштами, які привозять моряки. Причини економічних негараздів люди шукають недовго – проблеми скидають на владу в Києві, політиків, які прийшли після Майдану.

За «совка» Одеса була чистим містом. Потьомкінські сходи (об’єднують центр міста з гаванню і Морським вокзалом, складаються зі 192 сходинок, збудовані в 1825 році; один із символів міста. – PolUkr.net) – цілі, не знищені задля забудови зелені зони. Колись на Одещині було потужне пароплавство, промисловість, порти. Зараз усе в занепаді.

Це накладається на інші речі – не надто розумне квотування радіоефіру. Ось ввели квоти ефіру, але не стимулювали розвиток української музики, видають постійні провокаційні проекти законів про «мовну поліцію», що додатково дратує багатьох. На тлі цього й звучать гасла про сепаратизм.

Плюс до всього – над містом тяжіє примара трагедії 2 травня. Щороку групи проросійських сил приходять до Будинку профспілок, де 2 травня 2014-го загинули через пожежу й отруєння димом 42 особи. Ці люди задають слушне запитання: минуло стільки часу, а розслідування справи не видно, ніхто не покараний. Проукраїнську Одесу теж не влаштовує параліч слідства, відсутність офіційного встановлення причин пожежі. Бо маємо лише журналістські розслідування про це.

– А що, до речі, кажуть правоохоронці?

– Поліцію області очолює Дмитро Головін – ставленик бізнесмена Ігоря Палиці (голова Волинської облради. – PolUkr.net) зі сфери впливу Ігоря Коломойського. Слідче управління – волинянин Шайхет, права рука Палиці. Відколи вони очолили поліцію в листопаді 2016 року, розслідування загальмували остаточно. За попереднього керівника поліції з команди Саакашвілі Георгі Лорткіпанідзе розслідування справи хоча б трохи рухалося. З’ясуванню істини перешкоджає шалений спротив людей системи, які не зацікавлені у встановленні реальних причин трагедії.

– Як еліта області реагує на ризики сепаратизму?

– По-перше, проти цього борються СБУ й Адміністрація Президента (АП). По-друге, у нас діють дотичні до СБУ громадські організації, які теж «воюють» проти сепаратистських настроїв. Наприклад, «Оберіг», яка співпрацює з СБУ, шукає лідерів пропутінських сил, які маскуються під «землячества» (російський синонім «братства», «общини»; в Росії це об’єднання осіб – уродженців одного міста, району. – PolUkr.net), економічні ініціативи, культурні проекти. СБУ бере їх у «розробку».

– Які сепаратистські групи найвпливовіші?

– Перша група стосується самої Одеси – це уламки партії «Родина» (проросійська сила зі штаб-квартирою в Одесі, її лідер Ігор Марков у 2014 році втік до РФ. – PolUkr.net).

Друга – прихильники колишньої Комуністичної партії, соціалістів, Вітренко, тобто ліві. Вони свого часу мали сильні позиції на Одещині. Більшість лівих – проросійські сили, які в 2014 році виступали з сепаратистськими гаслами. Вони залишилися в області, нікуди не втекли, чекають і дивляться LifeNews (російський пропагандистський телеканал. – PolUkr.net). Наші правоохоронці чомусь їх не заарештовують навіть попри те, що дехто з них публікує явно антиукраїнські речі в соцмережах.

Діє, наприклад, у нас такий персонаж Григорій Кваснюк. Страшний українофоб. Та СБУ його виправдала. Він нормально живе в Одесі. Веде програму, яку можна переглянути на Youtube. В останньому випуску прославляв терориста Гіві, називаючи його «легендарним, безсмертним комбатом», а Україну – «терористичною державою». Активіст ГО «Рада громадської безпеки» Марк Гордієнко написав на Кваснюка офіційне звернення в СБУ, але у відповідь – тиша. Проукраїнська частина одеситів запитує себе, чому так?

Третя сила – УПЦ Московського патріархату.

Деякі священики просто в церквах виголошують антиукраїнські проповіді, славлять Кирила і Путіна, мають зв’язки з терористичними «республіками» ДНР-ЛНР. В одному з одеських монастирів знайшли склад зброї, СБУ викрило «вечірку» на честь дня народження одного монаха, де його привітали тортом із написом «ДНР».

Недавно в Одесу привезли мощі святого Пантелеймона. 140 тисяч жителів Одещини впродовж п’яти днів відвідали храм із мощами. Але для частини «православних фундаменталістів» це був акт демонстрації політичної приналежності, антиукраїнського мовчазного протесту. Примітивна політична спекуляція на віруючих.

Ще один яскравий персонаж – голова Асоціації болгар України, співголова партії «Наш край», екс-регіонал Антон Кіссе. Він, по суті, контролює чотири райони області. Намагався потурати проросійським настроям, але залишається «недоторканим» на своїй посаді, бо «на гачку» в АП. На ньому – карні справи, зокрема, за побиття журналістів і одеситів у 2014 році. Через ці справи президент тримає його «під ковпаком». Банальний примусовий «договорняк» влади з місцевими політиками, які працювали в команді «регіоналів», були за євразійський вектор, різко проти євроінтеграції. Але поставте себе на місце Кіссе – йому без різниці, від кого залежати: від Порошенка чи від Путіна? У зручний момент він зіграє свою гру.

– Люди зі старої системи, які підтримували сепаратизм, працюють у місцевій команді президента?

– Передусім це Олексій Гончаренко, який у 2011 році стверджував, що російська мова обов’язково буде другою державною, а Україна – псевдодержава. Плюс, у нас була спроба створити так звану «Одеську народну республіку» і «Бессарабську народну республіку». У цьому були задіяні, крім людей Путіна і Маркова, проросійські активісти одеського Антимайдану, Кіссе і ще один екс-регіонал, депутат від Опоблоку з Білгород-Дністровська Віталій Барвіненко. Цей теж на гачку в АП. Ними, як і проектом «Наш край», займається заступник глави АП Віталій Ковальчук. Якщо самих депутатів Київ контролює через карні справи, то людей на місцях та їхню антиукраїнську риторику – ні. Тому ситуація колись може вийти з-під контролю АП та СБУ.

Ще один приклад сепаратизму. На Одещині виходить газета «Обозрение» – яскравий приклад антиукраїнського чорносотенства (чорносотенці – парамілітарні промонархічні та проімперські організації, які діяли в Російській імперії, зокрема в Одесі, у 1905-1917 роках. – PolUkr.net). У цій газеті пишуть, що української держави немає і не має бути… Заступниця Саакашвілі Соломія Бобровська не раз намагалася закрити її через суди. Але марно. Із Києва на це дивляться крізь пальці.

Але головним осередком сепаратизму в області є Опоблок. Він спробує взяти реванш на наступних парламентських виборах. На півночі та в центрі області є райони, де завжди голосували за соціалістів, комуністів, «регіоналів». Зараз Опоблок там тупо купує людей – приносять у кожну хату по 5000 гривень такої собі «допомоги», фіксуючи кожен майбутній голос у списках.

Плюс Опоблок «качає» у ЗМІ всі протестні теми, бо «при кориті» не вони, а їхні колишні соратники – перефарбовані «регіонали».

– Наскільки сепаратизм поширений серед національних меншин і чи є для цього культурно-історичні причини?

– На Одещині місць компактного проживання нацменшин більше, ніж у багатьох регіонах України. Не хочу їх демонізувати, бо багато жителів Буджаку воюють в АТО, йде лагідна українізація, поступово впроваджується мова у широкий вжиток, навчальний процес… Та для одеських болгар, наприклад, росіяни історично були визволителями від турецького гніту. Це історична пам’ять. У 2012 році в селі Тарутине поставили пам’ятник російському генералу болгарського походження Івану Інзову. Ці та інші проімперські пам’ятники є у багатьох населених пунктах, стоять там сторіччями. Це було б нормально, якби на цьому не було політичних спекуляцій. Політики у своїх інтересах банально спекулюють на історичній пам’яті болгарського народу.

Це культурний масив, який не підпадає під закон про декомунізацію. Усі комуністичні монументи з області влада викинула, крім одного пам’ятника Леніну. Вулиці теж перейменували.

Тому культурно-історичні корені – є. Їх посилює масове зубожіння населення. Дунайська промисловість, корабельне будівництво, пароплавство – розпиляні на метал. Траса Одеса–Рені – розбита, перебудували всього 56 із 312 км цієї дороги. Сподіваюся, новий очільник області Максим Степанов добудує її, бо, начебто, має таке бажання і підтримку з Києва.

Ще один чинник – навмисне підігрівання антиукраїнських настроїв. Газета «Обозрение», сайти «Рупор», «Топор», «БесарабіяІнформ», місцеве кабельне телебачення… Там іноді проскакують дуже сепаратистські речі. 84 населені пункти взагалі не мають українського телесигналу. Там переважно змішаний склад населення. Побутові мови – російська, болгарська, молдовська. Це північ Буджаку та «мертва пляма» покриття вздовж кордону з Придністров’ям. Там не ловить навіть «Перший Національний». Зате добре ловлять канали Молдови, на яких півефіру – програми ОРТ з новинами включно. Показують там і придністровські канали, які говорять те саме, що й росіяни, розпалюють сепаратизм. Бобровська не раз їздила з головою Інституту національної пам’яті В’ятровичем до віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка, просила гроші на 11 телевишок, які забезпечили б там покриття для українських каналів, але марно. Київ цього наче не помічає. А тим часом 44% одеситів і 32% жителів області дивляться російські канали. У кабельних мережах вони заборонені, але майже у всіх є супутникові антени.

Ще є гагаузи. Компактно живуть на півдні. Поруч, у Молдові, – Автономна республіка Гагаузія. Місцеві «князьки» їздять до глави Гагаузії на прийоми і час від часу заявляють про намір створити таку ж автономну республіку в Україні.

До речі, гагаузька мова – майже турецька. Тож молоді гагаузи їдуть вчитися у Стамбул, болгари – в Софію, молдавани (молдовська дуже схожа на румунську. – PolUkr.net) – до Бухареста. Там здобувають європейську освіту, отримують паспорти і працюють по цілому ЄС, бо не бачать перспектив у власній державі.

– Наскільки сильний вплив на Одещині мають місцеві «князьки»?

– На Одещині вони більш впливові та автономні, ніж в інших регіонах країни. Київ їх переважно тримає «за яйця» – має заведені кримінальні справи. Сам мер Одеси Геннадій Труханов, крім українського, має грецький і, за даними ЗМІ, кілька російських паспортів. Він заробляє на транзиті, будівництві, роздрібній торгівлі в Одесі, тому з економічних причин сепаратизм йому не вигідний. За свою владу і він, і його опоненти, як-от незаконний забудовник Одеси Аднан Ківан, передають чемодани грошей до Києва, купуючи час при владі чи вирішуючи конкретні питання. Те саме роблять й інші. Але за зручної нагоди вони так само передаватимуть гроші в Москву.

– А що з криміногенною ситуацією на Одещині?

– Розгул криміналу – в побутовій та бізнесовій площинах – більший, ніж у більшості областей України. У побутовій – крадіжки, зломи сейфів, квартирні грабунки, вбивства. Це – щоденні новини. То авто з валютчиком спалять (особа, яка займається обміном валют. – PolUkr.net), то на ринку стрілянина зі смертями, то маніяк вчинить потрійне вбивство. У січні, до прикладу, майже щодня були новини про жахливі злочини. Є у нас багаті села під Одесою – то там суцільний будинковий терор, ні дня без грабунку. Населення часто настільки залякане, що не звертається в поліцію.

Влітку 2016 року пограбували трьох сільських голів під Одесою. Вони не зверталися в поліцію, бо знали, що грабували поліцейські перевертні, тож справедливості вимагати марно. Люстрація міліції в області провалена. Міліціонери, прокурори, судді, депутати – іноді це організовані злочинні групи. Повне поєднання бізнесу, криміналу, політиків…

– Наскільки реальна загроза «прорубування» Москвою сухопутного «коридору» з Криму в Придністров’я? Як до цього ставиться місцеве населення?

– Я б не панікував – у нас в області стоїть армія, працюють волонтери, є проукраїнські організації, які допомагають. СБУ, сподіваюся, замість «кришування» контрабанди, в критичний момент згадає, що таке національна безпека. Єдиний позитив, який, умовно, дала війна, – отверезіння. Коли пішли гроби зі Сходу, люди в регіоні, який свого часу віддавав 74% Януковичу і 50% комуністам, охололи до сепаратизму.

Багато глухих районів області живуть бідно, бо на торгівлі й туризмі заробляють лише в прибережній смузі. Решта області – це малі підприємства, фермерство і бюджетна сфера. Вирощують пшеницю, насіння, працюють порти. Одеса живе багато, а область подекуди зубожіє.

Коли в 2014 році пішли труни, то багато хто задумався, чи хоче у себе такий «Донбас». Навіть активні прихильники Януковича тоді притихли. Мовляв, хай буде що завгодно, лише б не війна, лише б не молоді хлопці в гробах. Але три роки такої ситуації перетворили усе в буденність, притупили відчуття. Тепер через економічні біди багато бюджетників, які ностальгують за Сталіним, знову хочуть викинути владу «шоколадного короля» Порошенка і покликати Путіна, бо « гірше вже не буде».

І для цього є підстави. Рівень розкрадання державного майна і паразитування на бюджеті, який влаштували люди з команди президента на Одещині, перевищує регіоналівський. Крадуть так, як попередники й не мріяли. Усе тупо «розпилюють» – швидко, технічно. Керує від імені президента Олексій Гончаренко. Скажімо, його люди в курортному центральному районі Одеси купили землю на підробленому аукціоні в 1200 разів (!) дешевше, ніж її ринкова вартість. І таке на кожному кроці. Усе комунальне майно «дерибанять», кожен ремонт чи капітальне будівництво – мінімум 300% «розпилу». За Януковича було 50-60%… Роботи сумнівної якості, нашвидкуруч. Люди на місцях усе розуміють, не ідіоти. А ще Опоблок підливає олії в вогонь – це розпалює ненависть до влади в Києві, а там і до сепаратизму недалеко.

– Це пояснює, чому Саакашвілі змусили піти з Одеської області…

– Змусили, бо Саакашвілі грав свою гру і не зміг домовитися з Порошенком. Крім того, через антикорупційні стандарти його команда мала інституційні та організаційні проблеми, бо «лівих» грошей у системі влади майже не було, а за копійчану зарплату держслужбовця охочих працювати не було.

Наразі на Одещині маємо глухе невдоволення Києвом, легке кипіння під кришкою. Якщо на верхах АП ще частково тримає усе під контролем, то на нижній ланці є ті, кого вони не контролюють. Наприклад, місцева «зірка» – депутат від Опоблоку Микола Скорик. Він причетний до першої спроби створення «Одеської народної республіки». Але СБУ не знайшла складу злочину в його діях. Хоча днями його справу знову запустив генпрокурор Луценко.

«Опоблоківські» антиукраїнські депутати з обласної ради «засіяли» округи продовольчими наборами, занесли в кожну хату п’ять тисяч гривень, регіон заклеєний їхніми біґбордами, наче завтра вибори. Вони борються за владу, бо їх відсторонили від «корита».

– Чому ж нічого не робить СБУ?

– Іноді діють «договорняки», іноді бракує кадрів, бо їх спрямовують на «кришування» контрабанди та інші економічні статті «доходів» СБУ. Частково спецслужби діють, виявляють найактивніших, озброєних, іноді разом із громадськістю викривають арсенали та підпільні квартири.

Громадськість займається розвінчуванням псевдомітингів та акцій на підтримку Путіна, «бунтів» на камери російських телеканалів. Наприклад, активісти зірвали сценарії щодо «Порто-Франко» в Одесі. Місто мало стати, за задумом місцевих депутатів, вільною від мита зоною, як колись Гданськ чи тепер Гонконг, тобто вільною економічною зоною. В економічному сенсі – державою в державі. Насправді ж це була чергова спроба проросійського сепаратизму. Ми зірвали присвячені проектові засідання депутатів міськради й експертів.

А ще у нас є сумнозвісний Сергій Ківалов (депутат від Опоблоку, соратник Януковича і глава ЦВК на прізвисько «Підрахуй», дії якого дали поштовх до Помаранчевої революції 2004 року. – PolUkr.net). Він – креатура Віктора Медведчука (глава Адміністрації Президента Леоніда Кучми у 2002–2005 роках. – PolUkr.net). Медвечук – кум Путіна. У Ківалова – м’яка антиукраїнська пропаганда. У нього телеканал, який раз на місяць видає потужну антиукраїнську передачу. Ми не раз зверталися в НТКУ з проханням забрати у них ліцензію. Ківалов – це теж великі гроші, контроль над судами, участь у Венеціанській комісії. Усе це він обмінює в АП на недоторканість і право робити будь-що в Одесі. Він працює системно, послідовно, пропутінськи, критикує все – українізацію, декомунізацію, економіку, плюс «прикормлює» багатьох біля себе. У разі сепаратистських заворушень такі, як він і його люди, будуть у перших рядах зустрічати російські війська…

– Є статистика, який відсоток населення Одещини підтримує сепаратизм?

– Активних прихильників не більше 5%, радше 2-3%. Багато ідейних борців «руского міра» воюють на Донбасі за так звані «ЛНР-ДНР». Вони рушили туди в основному після створення російською пропагандою міфу про «Одеську Хатинь» 2 травня 2014 року. Там багато різних об’єднань з Одещини, які стріляють у наших солдатів.

Але є пасивна більшість, невдоволена зубожінням і «дерибаном». Це третина населення області. Вони підтримають сепаратизм, якщо буде геть скрутно. Будуть це робити, навіть знаючи, що буде ще гірше, бо на Донбасі взагалі пекло, сіра зона повного беззаконня. Проте у третини населення така ненависть до влади у Києві, що будь-який привід може спричинити «хвилі» протестів…

– Чи бачите якісь можливості вирішення цих проблем?

– Рецепт простий: як у 2012 році нинішній генпрокурор Луценко казав тодішній банді Януковича – «менше красти». Змусити бодай чиновників менше красти і «дерибанити» не все, а щось робити на місцях. Активісти «Оберегу», з якими спілкуюся, позитивно оцінюють роботу глави СБУ Василя Грицака. Кажуть, він тримає питання Одеси на особистому контролі, не раз запобігав непоправному. АП вважає, що накрила антиукраїнський дискурс в області своїми проектами – «Доверяй делам», «Наш край», «Відродження», що все під контролем, з усіма домовилася. Проте Київ не контролює низи одеських «ватників». Минулого року 2 травня прийшло майже 6000 людей до Дому профспілок. Цьогоріч вийде, думаю, більше, бо час минає, а відповіді «Хто винен?» – досі нема. Президента слід, поки не пізно, витягти з теплої корупційної ванни і занурити в реальність, хоча, гадаю, він про все поінформований.

Нас в Одесі десь 15% – жорстко проукраїнських, із півсотні активістів щодня працюють для суспільної користі в різних сферах. Весь малий і середній бізнес за нас, бо розуміє, що в так званих «ЛНР-ДНР» нічого доброго бути не може, будуть хіба що «Гради». Але терор влади переходить будь-які межі. Бізнес хоче, щоб було легше вести справи в Україні.

За Росію в Одесі – люмпен і пролетаріат. Третина сірої маси піде на вибори і проголосує за Опоблок. Але такого сценарію, як на Донбасі, в Одесі бути не може. «Рускому міру», крім ЗСУ, ВМС і СБУ, протистоятимуть патріоти, ветерани АТО, проукраїнські організації. У разі найгіршого – голосувань у місцевих радах під дулами терористів не буде, будуть штурми цих рад проукраїнською громадою, запеклі міські бої.

Як не допустити найгіршого? Дайте спочатку хоча б отим 84 населеним пунктам області український телесигнал. Аби люди дивились «1+1», а не ОРТ, де їм розказують про хунту та кривавих київських фашистів. Дайте людям спокійно вести бізнес, послабте податковий прес, унеможливте державний рекет податківців. Це призведе до зростання доходів населення, поліпшення інфраструктури і сервісу, щоб ті ж туристи відпочивали на морі в комфортних умовах за прийнятну ціну. А спокій у місті й області ми таки забезпечимо!

Розмовляв Ігор Тимоць

Кінець лютого – початок березня 2017 року позначений кількома важливими подіями. На тлі торговельної блокади волонтерами окупованих районів Донецької та Луганської областей бойовики висунули ультиматум, а потім «націоналізували» підприємства, що належать українським громадянам в «ДНР».

Цікаво, що розташовані на неконтрольованих територіях згадані заводи й виробничі потужності якимось чином все ж залишалися під контролем олігархічних кланів та їх корпорацій. Основний удар був спрямований проти олігарха №1 Донеччини Ріната Ахметова – саме його виробництва, за логікою, мали б зазнати найбільших збитків від «націоналізації». З цією метою 27 лютого в «ДНР» придумали закон про оподаткування нерезидентів, виставивши умову за один день (до 1 березня) перевести підприємства з українських юрисдикції та оподаткування під юрисдикцію та оподаткування бойовиків. Інакше на всіх таких підприємствах з 1 березня мало бути запроваджене «зовнішнє управління». Але навіть не дочекавшись зазначеної дати, сепаратисти та їхні російські куратори завдали удару по головному символу Донецька, сакральній любові та найдорожчій іграшці Ріната Ахметова – ФК «Шахтар», «націоналізувавши» Донбас-Арену (яка коштувала Ахметову 250 млн доларів) та тренувальну базу «Кірша». Та чи став цей крок чимось більшим, аніж черговим піаром?

Поки Захарченко вирішує, як влаштувати на «віджатій» арені «матч пам’яті» Мотороли та Гіві між бійцями батальйонів «Спарта» і «Сомалі», Ахметов мав би підраховувати збитки. Які ж вони насправді? 1 березня 2017 року керуючий холдингом «Метінвест» групи Ахметова «СКМ» розмістив повідомлення, що за 2014-2016 роки холдинг зазнав прямих збитків від виробництв на неконтрольованих територіях на суму 214 млн доларів. Насправді ж людина, яку знову включили до списку 500 найбагатших мільярдерів світу за версією Bloomberg, має реально жалкувати виключно за вугільними шахтами холдингу «ДТЕК» у Краснодоні та Антрациті. Все інше – металургійні заводи в Єнакієвому та Макіївці, трубний завод у Харцизьку – давно вже стало баластом. Залишилися лише люди, сім’ї, про яких так піклувався Ахметов у рамках своєї гуманітарної програми «Поможем».

Саме про цих людей тепер своєрідно «піклується» «ДНР», позбавляючи їх надійного джерела заробітної платні. Робочі колективи, начебто, мають самоорганізуватися й не дозволити підприємствам «молодої республіки» занепасти. Мовляв, Росія допоможе – а куди ж без неї?

Маріонетки захарченки-плотницькі жодного кроку не ступлять супроти волі Москви. Тепер вони обіцяють переорієнтувати й так орієнтовані на експорт в Росію заводи. Біда лише в тому, що і сталі, й вугілля в Росії вистачає, і дотаційна збиткова галузь, зорієнтована на російські ринки, їй абсолютно не потрібна.

Проблеми виникають як з якістю, так і з кількістю. У Росії перевиробництво сталі (яка на світовому ринку з року в рік дешевшає), і в умовах, коли внутрішній ринок будівництва просідає, а ВВП скорочується, додаткова сталь з «ДНР-ЛНР» Москві зовсім не потрібна.

Геть кумедними виглядають погрози Захарченка Україні: мовляв, від блокади програють самі українці, адже вони залишаються без вугілля для ТЕС і сталі, яка йшла на експорт. Справді, в 2013 році Донецька область давала ледь не половину української доларової виручки (понад $30 млрд), проте з того часу багато що змінилося. Захарченко говорить, що Києву залишилося 60 днів до повного економічного колапсу через блокаду, й саме тому ЗСУ активно штурмують донецькі укріплення «молодої республіки». На жаль для нього, це погано стикується з доповідями СММ ОБСЄ, яка констатує більшу активність саме бойовиків.

Насправді ж це був ледь не останній «віджим» (залишилося хіба нерухоме майно звичайних переселенців). Адже в «республіках» вже майже нічого було красти, аж ось раптом з’явилося. Після кволої спроби Януковича вкотре запропонувати власне повернення через організацію якогось референдуму щодо статусу Донбасу (дивний збіг у часі з «націоналізацією» майна регіоналів?), російські куратори остаточно зробили ставку на занепад цього регіону.

Що реально станеться з заводами – їх розпиляють на металобрухт і відправлять у такому вигляді в Росію. Звільнені працівники у безвиході безробіття поповнять лави «ополченців», які за 15 тисяч рублів стануть гарматним м’ясом у планах української братовбивчої війни Кремля.

Ахметов почне стрімко втрачати популярність, що зробить неможливими будь-які сценарії повернення олігарха на Донбас під виглядом української влади. Україна ж отримає ще один удар по «Мінську» та мирному врегулюванню.

Київ наче підштовхують скоріше розвивати військовий наступ, й окремі українські політики (Турчинов, Шкіряк) вже бравурно закликають до військового сценарію повернення Донбасу. На це й сподівається Москва, провокуючи українську сторону. По-перше, аби закинути «київській хунті» зрив «Мінська», по-друге, звинуватити в обстрілах мирних жителів (яких «ДНР» обстріляє власноруч – як і багато разів до цього), по-третє, уможливити військову відповідь «ДНР-ЛНР», за якими йтиме регулярна російська армія. Нарешті в самому Києві проросійські сили вже мають підготувати нові обличчя, які візьмуть владу внаслідок заколоту проти чинного президента. За нинішніх умов його мають провести праві радикали, «фашисти», з якими вже, своєю чергою, Росія буде боротися шляхом підготовленої гуманітарної інтервенції. І хай американці щось спробують на це сказати! Подібний сценарій, ймовірно, може бути розіграний вже цієї весни-влітку – цьому сприяє ситуація в Європі, де основна увага буде прикута до президентських виборів у Франції та їх наслідків.

Початок березня на східному фронті дуже гарячий – щодня фіксується близько 120 обстрілів. Досвід 2014-2017 років свідчить, що справжня війна починається після 150 обстрілів. Той факт, що Путін уже не в ізоляції й зустрічається з Віктором Орбаном у сусідній з Україною державі, яка має впливову меншину на Закарпатті, пришвидшує вірогідність отримати ці 150 вже дуже скоро.

Валерій Кравченко

Новим генеральним консулом Республіки Польща у Львові стане Рафал Вольський(Rafał Wolski). Про це PolUkr.net дізнався з офіційного твітера польського Міністерства закордонних справ. Сьогодні, 10 березня, документи на призначення Вольського були передані йому заступником міністра іноземних справ Польщі Яном Дзєдзічаком.

Wiceminister Jan #Dziedziczak wręczył nominację Rafałowi Wolskiemu,
nowemu konsulowi generalnemu RP we Lwowie @PLinLviv pic.twitter.com/s5K8CFPtVI

— Ministerstwo Spraw Zagranicznych RP ?? (@MSZ_RP) March 10, 2017

Рафал Вольський: «Львів – це особливе місце для кожного поляка»

Заступник міністра закордонних справ Ян Дзєдзічак зазначив, що Вольський має професійну підготовку, досвід та навички, тому рекомендується на посаду генерального консула Польщі у Львові. Новопризначений консул заявив, що “Львів – це особливе місце для кожного поляка”. “Це дуже важливе місто і для сучасної України. Львів – другий після Києва інтелектуальний та політичний центр нашого найбільшого східного сусіда. Місто, яке є дуже важливим осередком, де мешкає багато представників польської меншини”, – цитує нового консула портал Dzieje.pl.

Рафал Вольський також озвучив пріоритети своєї діяльності на новій посаді: “Адекватне представництво польської держави в прикордонному регіоні з точки зору економіки, культури та безпеки”. Він додав, що хотів би зберегти і використовувати добрі контакти з місцевими установами, щоб підтримати польську економічну присутність в регіоні і стимулювати регіональну і транскордонну співпрацю. “Ще одним пріоритетом, що я бачу, є формування і зміцнення позитивного іміджу Польщі та її консульської служби в Україні”, – сказав він.

Джерела PolUkr.net з оточення Рафала Вольського охарактеризували нового генконсула як “розумного приятеля України”, а також як професійного менеджера, патріота та інтелектуала. Окрім того, Рафал Вольський має хорошу репутацію серед низки громадських структур Києва за допомогу активістам під час Революції гідності.

Біографія

Рафал Вольський народився в 1968 році у західній Польщі у невеличкому містечку Плєшев (Pleszew). Є сином ольштинського архітектора Болеслава Вольського (Bolesława Wolskiego), співавтора книги про історію Ольштина. Матір – Богуміла Вольська (Bogumiła Wolska). В Ольштині закінчив початкову та вищу школу (SP 7 i I LO).

До 1923 року родина новопризначеного консула мешкала на території України – в околицях Житомира.

“Мої бабуся і дідусь по батьківській лінії прийшли з межі Волині і Поділля, з околиць Житомира. Дідуся, який навчався в Умані та Києві, я не знав. В часи Другої Речі Посполитої він працював на державній службі і до 1939 року був бургомістром Вишкова, над Бугом. Помер 23 жовтня 1945 року, будучи першим польським мером міста Бартошице. Моя бабуся була також освіченою людиною, і окрім рідної польської, досконало говорила як російською (і це про російську Лермонтова і Чехова), так і українською мовою”, – розповідав Рафал Вольський в інтерв’ю виданню «Dziennik Kijowski» .

Вольський є магістром історії Варшавського університету. Володіє п’ятьма іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою, українською та російською.

Кар’єра

1998-1999 – заступник генерального директора Польсько-німецької торгово-промислової палати

2000-2006 – консул, керівник торгового відділу Генерального консульства Республіки Польща в Мюнхені.

2007-2010 – Управління маршала Вармінсько-Мазурського воєводства, директор департаменту міжнародного співробітництва та промоції.

2010-2015 – перший радник, генеральний консул Польщі у Києві.

2015-2017 – заступник глави посольства Республіки Польща в Україні.

Джерело: Linkedin Profile Rafał Wolski

Цитати Рафала Вольського та інформація із ЗМІ:

• «Саміт НАТО дав зрозуміти, що це саме Росія є чинником дестабілізації. Незалежна демократична Україна є дуже важливим фактором безпеки для всієї Європи. Без безпечної України не може бути безпечної Польщі. Тому Польща інвестує в розвиток оборонних сил України», – зазначив Вольський і додав, що затверджений пакет допомоги НАТО для України є безпрецедентним, оскільки раніше таку допомогу не отримувала країна, яка не входить до Альянсу. Він також підкреслив, що Польща підтримувала надання такої допомоги Україні. Джерело: «РБК-Україна», 19.07.2016.

• Місце поховання польських солдатів, які полягли у боях за Київ проти більшовиків 1920 року. Після покладання квітів заступник посла Республіки Польща Рафал Вольський нагадав про внесок українських воїнів у спільну боротьбу із совітами у 1920 році і про героїчну оборону Замостя під проводом генерала армії УНР Марка Безручка. Київ. Свято Незалежності Польщі. Байковий цвинтар.  – 11 листопада 2015 року. Джерело: Paweł Bobołowicz

• “Ми раді кожному українцеві, який звертається до нас по візи”, – Генеральний консул Республіки Польща в Києві Рафал Вольський, 25 січня 2013 – “Радіо Свобода”.

• “Складається враження, що справа віз для українців – це немов справа честі. Вони вважають, що візовий режим порушує якоюсь мірою їхню гідність”, – „Наше слово” №48, 28 листопада 2010 року.

Роман Рак

Сумна дата роковин розстрілів активістів Революції гідності на Майдані стала черговим стрес-тестом для влади, а для опозиції – можливістю продемонструвати мобілізаційний потенціал та вміння трансформувати соціальні очікування в політичні гасла. Уже зараз, після того як відгриміли усі мітинги в центрі столиці, можна сказати, що і перші, і другі провалили цей тест. Влада вчергове показала небажання розмовляти зі своїм народом, натомість політичні сили, що претендують на опозиційність, поки що лише через власне небажання або й неспроможність не змогли цим скористатись.

У третю річницю Революції гідності необхідно констатувати, що влада так і залишилась об’єктом для всезагальної ненависті та причиною усіх бід середньостатистичного українського громадянина. Найпершою причиною цього є не задум ворога і не робота «агентів Москви», а тотальне падіння довіри до органів влади та політиків, які цю владу уособлюють. Цьому є об’єктивні та суб’єктивні пояснення.

Можливо, ці недоліки чинної влади є не більшими, аніж у попередників, однак після подій Революції гідності ці вади розглядаються під іншим кутом. Те, що пробачалось попередникам, сьогодні викликає суцільне незадоволення. Відповідно, знаходиться багато охочих очолити протестні настрої в електоральному плані і в суто вуличному. Є й глобальні гравці в Кремлі, які хочуть довести обурення до максимуму, щоб в’їхати на танках миротворців у розбурхану внутрішніми конфліктами країну. Зрештою, демонстрація незгідливої та неконтрольованої сусідньої країни – найкращий аргумент у розмові зі своїм народом для російських правителів. Однак багато внутрішніх гравців теж не проти «погойдати» ситуацію, щоб отримати свої політичні бонуси.

Своєрідні «оглядини» були приурочені для сакральної для багатьох дати – 20 лютого. Цю дату використовували для спроб дестабілізувати політичну ситуацію і рік тому під виглядом «добровольчих батальйонів», і два роки тому – від імені учасників Революції гідності та адептів «третього Майдану». Цього року першими «засвітились» учасники блокади на чолі з народними депутатами Семенченком та Соболєвим. Однак продемонстрували доволі низьку організаційну спроможність. Замість яскравої картинки військових та нардепів, ті, хто мали можливість спостерігати за дійством, побачили агресивний натовп людей у військовій формі без чітких гасел, вимог та плану дій. Самі персони спікерів цього протесту відштовхують багатьох. Хоча тема припинення торгівлі з ОРДЛО обрана дуже правильно.

Слід відзначити, що більшість українців підтримують блокаду. Натомість акція на Майдані та під Кабінетом Міністрів не принесла ні розголосу, ні іміджевих бонусів для організаторів. Парадоксально, але це той випадок, коли сама блокада за тисячу кілометрів від Києва є ефективнішою, аніж акції прямої дії в центрі столиці.

Хоча блокада і викликає солідарність в українців, її замало, щоб принести відчутні політичні бонуси або ж стати причиною зміни влади іншим способом – через вулицю. Тому влада діє дуже обережно, не даючи блокадникам козирів у вигляді значних поступок, і не намагаючись розігнати учасників акції силою. Адже перше дало б можливість ініціаторам блокади вихвалятись здобутками, друге могло б стати імпульсом, який змінив би пасивну солідарність більшості українського суспільства на активну участь.

Найімовірніше, блокаду намагатимуться максимально обмежити, дискредитувати і поступово, шляхом малих поступок звести нанівець.

Перший крок був здійснений нещодавно – Кабмін анонсував затвердження переліку товарів, дозволених для торгівлі з ОРДЛО. В будь-якому разі слід розуміти, що економічна блокада – акція апріорі скінченна. Рано чи пізно перелік адекватних вимог у блокувальників вичерпається, закінчаться ресурси, втомляться люди, зрештою, тема вийде з фокусу уваги суспільства. У цій грі «в довгу» влада заздалегідь вийде переможцем.

Другий гравець – об’єднані націоналісти. 22 лютого відбувся марш, на якому було заявлено про об’єднання «Правого сектору», «Свободи» та «Азову». Націоналісти анонсували спільні дії в парламенті і поза ним та намір спільного походу на вибори. Цікавим є те, що у вимогах до влади дуже багато перегуків з вимогами інших опозиціонерів зовсім не націоналістичної ідеології: і заява про мораторій на ринок землі, і заборона приватизації великих підприємств, і соціально-тарифний пакет вимог. І звичайно ж – заборона торгівлі з ОРДЛО. Ще один театральний жест (тут націоналісти продемонстрували більший досвід, аніж блокадники в проведенні акцій протесту, оздобивши їх символічними атрибутами ) – квиток до Липецька для Петра Порошенка виявився застарілим, очевидно, це була заздалегідь підготовлена заготовка. Адже кілька місяців тому менеджери «Рошену» заявили про зупинку робіт на фабриці у Липецьку. Однак три партії продемонстрували кращу підготовку, масовість та дисципліну. На вулиці Києва вийшли близько 10 тисяч мітингувальників. Це дало змогу організаторам маршу говорити про найбільші акції протесту після Революції гідності.

Парадоксально, але така опозиція є навіть вигідною сьогодні для влади. Вона розмиває протестне поле, апелюючи до тих самих гасел, що й інші політсили, які грають на опозиційних настроях, водночас, і це очевидно, не претендуючи ані на якісь позаконституційні сценарії захоплення влади, ані на особливо великий відсоток підтримки виборців.

Традиційно в Україні радикальні націоналісти не набирають більше 10% голосів. Тому для влади така опозиція буде зручнішою, аніж електорально нечітка «Самопоміч», чи популістська «Батьківщина». А ще краще – багато таких опозицій, які розмиють електоральну нішу протестного виборця.

Слід також зауважити політичну пасивність традиційно опозиційних українських партій. Ані «Самопоміч», ані «Батьківщина», «Радикальна партія» чи навіть «Опозиційний блок» не проводять жодних акцій протесту, незважаючи на максимально сприятливі умови, описані вище. Очевидно, досвідчені гравці уже попрощались з перспективою дострокових виборів та вирішили не витрачати даремно ресурси на активну політичну діяльність.

Прогноз автора, зроблений влітку цього року, про те, що осінньо-зимові протести не переростуть у серйозніші сценарії, здійснився. Влада, переконавшись у дієвості стратегії розділяти опозицію, буде й далі діяти таким же чином. Поставивши собі за мету дотягнути до чергових парламентських та президентських виборів, стратеги на Банковій робитимуть усе для того, щоб: а) зберегти цілісність владної команди НФ-БПП; б) максимально роздробити опозицію та не допустити створення консолідованої опозиції. Оптимальним варіантом для Порошенка було б збереження нинішнього розкладу сил в опозиційному таборі: націоналісти, союз Саакашвілі-Гриценко-Демальянс, «Самопоміч» та «Батьківщина» + кілька партій, що грали б на електоральному полі колишніх регіоналів – «Рідний край», новоутворення Мураєва «За життя» та залишки «Опозиційного блоку». З іншого боку, і Тимошенко і Садовий розуміють, що поодинці програють.

2018-2020 роки стануть вирішальними для їхньої політичної кар’єри, тому вони можуть пожертвувати амбіціями для об’єднання. Не слід також відкидати і намагання Москви використати будь-які розбіжності в Україні, щоб дестабілізувати ситуацію. Зауважимо, що найкращий момент для цього уже втрачено. Суспільство відносно спокійно сприйняло захмарні платіжки за енергоносії та комунальні послуги, минула і основна хвиля обурення від оприлюднення електронних декларацій. Якщо не буде якихось відвертих провалів влади, весняно-літній політичний сезон в Україні пройде без помітних масштабних потрясінь.

Цілісність провладного блоку також викликає сумнів. Виступ очільника РНБО Турчинова на оперативному зборі керівного складу Збройних сил України нагадує швидше політичну програму, аніж документ, і те, з яким старанням він тиражувався по ЗМІ, свідчить, що в «кривавого пастора» є свої політичні амбіції. Повернення, якщо не у владу, то на авансцену політичної арени, Яценюка, зростаючі апетити Авакова, нездоланні суперечності в БПП не додають монолітності владному блоку.

Сукупність цих чинників і окреслює політичну ситуацію в Україні як надзвичайно неспокійну та малопрогнозовану. Однак об’єктивна присутність ворога та загроза тотальної дестабілізації, що може перерости в хаос, все ж змушує владу триматись купи, а опозицію (принаймні більшість тих, хто називає себе опозицією) не надто дестабілізувати ситуацію. Тому повториться ситуація 2015 і 2016 років, коли владу поступками, ціною втрати електоральних рейтингів вдавалось втримати. Попри очевидну потребу тотальної зміни політичних еліт в Україні, сьогодні цілісність інституцій влади дорівнює обороноздатності та суверенітету держави.

Віктор Біщук

Повернути будинок, який колись був парафіяльним, просить владу релігійна громада костелу святого Антонія, що розташований недалеко від центру Львова. Останні 45 років ним користується музична школа. Нещодавно парафія звернулась по допомогу до Львівської обласної державної адміністрації. Напередодні – на початку грудня 2016 року, костел святого Антонія  направив аналогічне звернення до дев’ятої сесії Парламентської асамблеї України та Республіки Польщі. Сама ж історія клопотань про повернення будинку триває вже більше 20 років. Львівська влада посилається на закони, які забороняють їй передати будинок, парафія ж наполягає на небажанні міста посприяти цьому.

Будинок нині Львівської державної музичної школи № 4 за адресою вул. Личаківська, 53 (колись цей будинок був під номером 49) схований серед дерев. Поруч з ним розташований один з римо-католицьких храмів Львова – костел святого Антонія. Історія його парафії налічує майже 250 років. Згідно з історичними даними, парафіяльний будинок, де нині розміщена музична школа, був закладений на початку XVIII століття. 1785 року храм св. Антонія став парафіяльним і будинок був пристосований під резиденцію для настоятеля парафії і вікарія.

До початку Другої світової війни римо-католицька громада користувалась ними понад 200 років. У 1939 році радянська влада під час активної та примусової атеїзації експропріювала це приміщення.

«Парафія існувала і за радянських часів. Її не закрила ні радянська влада, ні церковна влада, – розповідає polukr.net о. Станіслав Кава. – Але будинком ми користувались до 1957 року. До 1971 року там був науково-дослідний поліграфічний інститут, а опісля сюди перенесли музичну школу».

За його словами, про повернення парафіяльного будинку громаді почали говорити одразу після проголошення незалежності України. У 1991 році в Україні прийняли Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Згідно з ним, організації, на балансі яких перебували культові будівлі та їх майно, що становлять державну власність, повинні були безплатно повернути їх у власність релігійних організацій. 4 квітня 1996 року управління охорони історичного середовища м. Львова передало релігійній громаді Римо-Католицької Церкви пам’ятку архітектури – храм св. Антонія.

«Санктуарій святого Антонія доволі популярний у Львові і не тільки. Щотижня до нас приходять приблизно 5 тисяч людей. Приміщення нам потрібно передусім для катехизації. Ми маємо нині зовсім маленький будиночок, який не забезпечує наших потреб. Загалом маємо 18 парафіяльних груп – хори, катехитичні класи тощо, що єднають людей різних національностей і навіть різних віросповідань. Спільнота розвивається і потребує місця для зустрічей та проведення заходів. Ми би хотіли мати зал для молоді, актовий зал, бібліотеку. Це потреба у сучасному світі», – пояснює о. Станіслав Кава.

Однак питання щодо двоповерхового парафіяльного будинку «зависло» на етапі листування на усіх переговорах. Як пояснює начальник управління культури Львівської міської ради Михайло Мороз, найбільша проблема у тому, що передача будинку громаді зараз означатиме виселення школи в нікуди.

«Практика повернення культових будівель громадам справді є, – пояснює Михайло Мороз. – Але нормативна база говорить, що культові будівлі повертають лише у разі, коли вирішено питання відселення закладів культури чи освіти, які там були розміщені. Школа обслуговує увесь район і вона повинна існувати».

Сьогодні у Львівській державній музичній школі № 4 навчається 420 дітей віком від 6 до 18 років. За словами директорки школи Ольги Білас, тут працює 54 викладачі та 11 працівників адміністрації. У школі є три хори та кілька ансамблів, які неодноразово посідали призові місця на міжнародних конкурсах. Навчання відбувається щодня – від понеділка до суботи. «До нас в основному ходять дітки з Личаківського району, але не тільки. Багато приїздить з інших районів міста, бо хочуть навчатись у певних вчителів», – розповідає директорка.

На бік міської ради у цій справі також стали суди, які тривали кілька років. Міську раду підтримав суд першої інстанції. Однак апеляційний зайняв позицію громади. «Основний наш аргумент – історія, – пояснює отець Кава. – Будинок побудували за кошти парафії і закон передбачає повернення споруд релігійних організацій. Багато громад отримали будинки, а наша громада – не змогла. Думаю, на це немає бажання влади».

Врешті справу вирішив Вищий господарський суд, який скасував рішення апеляційного і залишив у силі рішення суду першої інстанції. «Рішення Вищого господарського суду України 2014 року визнало, що будівля не є культовою спорудою і визнало право власності міської ради на перебування там музичної школи, – пояснює Михайло Мороз. – Прагнучи допомогти церкві, є така домовленість, що ми не заперечуємо проти передачі будівлі громаді. Але тільки після того, як буде побудована нова сучасна будівля для школи».

У міській раді кажуть, що питання заважає вирішити банальний брак коштів. Аби забрати музичну школу зі старої парафіяльної будівлі потрібно побудувати нову. Для цього грошей у міському бюджеті немає.

«Як директор я зацікавлена, щоб була сучасна школа. Аналогів у Львові немає. Але треба спершу побудувати її, а потім виселяти нас з цього приміщення, а не навпаки», – говорить Ольга Білас.

Будувати нову школу потрібно недалеко від нинішньої для зручності дітей, говорять посадовці. Найбільш придатна для цього ділянка, стверджують у Ратуші, – на вул. Личаківській, 105 – території колишнього військового містечка. Щоправда, аби спорудити там школу треба спершу вирішити юридичні колізії. Земельна ділянка належить до Міністерства оборони, а будівлі на ній – передали Винниківській міській раді.

«Ми зараз активно спілкуємось з Кабміном та Міністерством оборони, щоб залагодити питання щодо землі. У міському бюджеті ми заклали на цей рік 250 тисяч на виготовлення проектно-кошторисної документації майбутньої школи. Процес йде, але він не є швидким та легким», – пояснює пан Мороз.

У міській раді кажуть, що, наприклад, у Польщі сучасна музична школа може коштувати приблизно 30-40 млн злотих. Тож для Львова важливо зрозуміти ціну питання.

«Ми готові долучитись до пошуку спонсорів і, думаю, їх можна знайти. Це можуть бути кошти з ЄС, розраховуємо на допомогу Міністерства культури Польщі та різних фондів. Але спершу має бути розуміння, де і яку школу треба будувати», – прокоментував отець Кава, додавши, що паралельно громада чекає відповіді від Олега Синютки та розраховує на допомогу влади обох країн.

Мирослава Іваник

Фото: PolUkr.net / Андрій Поліковський

18 лютого 2017 року президент Росії Володимир Путін підписав указ «про визнання документів, виданих громадянам України та особам без громадянства, які проживають на територіях окремих районів Донецької та Луганської областей України», чим остаточно поховав мрії «ДНР» та «ЛНР» найближчим часом повторити шлях Криму і приєднатися до Росії, за що, фактично, й «голосували» місцеві мешканці на сумнозвісному «референдумі» 11 травня 2014 року (а зовсім не за незалежність).

Таким чином Москва дала чіткий сигнал різним сторонам конфлікту. У Донецьку й Луганську нарешті зрозуміли, що «ДНР» та «ЛНР» не будуть Росією, повторюючи шлях Абхазії та Придністров’я. У світі переконалися, що за сепаратистами на Донбасі таки стоїть Кремль (про що й без того здогадувались), а отже в Україні не громадянська війна, а військова експансія Росії. Для Києва головний посил цієї акції полягає в тому, що «Мінськ-2», який до цього служив універсальним засобом примирення, фактично зірваний.

Жодні вибори в українському правовому полі з паспортами самопроголошених республік провести не вдасться. Урочисті похорони мінської мантри ще не відбулись, але вони вже не за горами.

Москва готується до приходу до влади в Європі популістів, своєрідно реагуючи на відкриту антиросійську риторику Мюнхенської конференції з безпеки.

То що за документ підписав Путін? Згідно з указом президента Росії, «тимчасово, на період до політичного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей України, на підставі Мінських угод (!) у Російській Федерації визнаються дійсними документи, що засвідчують особу, документи про освіту та (або) про кваліфікацію, свідоцтва про народження, укладення (розірвання) шлюбу, зміну імені, про смерть, свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів, реєстраційні знаки транспортних засобів, видані відповідними органами (організаціями), які фактично діють на територіях зазначених районів, громадянам України та особам без громадянства, які постійно проживають на цих територіях». Також указом президента РФ встановлено, що «громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають на територіях окремих районів Донецької та Луганської областей України, можуть в’їжджати до Російської Федерації і виїжджати з Російської Федерації без оформлення віз на підставі документів, що засвідчують особу (неповнолітні діти віком до 16 років – на підставі свідоцтва про народження), виданих відповідними органами, які фактично діють на територіях зазначених районів». Таким чином, так званих «громадян ДНР та ЛНР» фактично прирівняли до українських громадян, для яких діє подібний режим перетину кордону.

Юридично було закріплене те, що де-факто, з хитрощами на кшталт умовної нострифікації дипломів про вищу освіту (коли після закінчення місцевого ВНЗ студент проходив екстернатуру десь у Бєлгороді або Ростові й отримував разом з дипломом «ДНР» також диплом російського зразка) або без них, уже існувало на практиці. Проблеми виникали лише з перетином кордону РФ автомобілів з місцевими номерами, тоді як українські державні номери на авто (які на окупованих територіях не видають уже понад два роки) не викликали жодних застережень у російських прикордонників. Москва не лише таємно фінансувала життєдіяльність «республік» (зокрема соціальну сферу (пенсії) та освіту), витрачаючи на це за найоптимістичнішими підрахунками понад 3 млрд доларів США на рік, але й керувала політичними процесами через своїх кураторів (Сурков був на чолі цілої піраміди «радників»). Тепер Кремль лише узаконив свою присутність. Маски остаточно скинуті. Що на це скаже Захід?

Гіпотетично – мав би посилити санкції. Але на практиці все дещо інакше. Ті європейські політики, що приїхали на безпекову конференцію в Мюнхені, вже за півроку опиняться поза грою. Натомість набуває ключового значення позиція США, яких президент України Петро Порошенко запросив приєднатися до Нормандського формату. Усунення Майкла Флінна з посади радника президента США з національної безпеки за телефонну розмову з російським послом і твіт (так-так, зовнішня політика тепер вирішується через Твіттер) наступного дня про те, що Обама був занадто м’яким щодо Росії, були розцінені російським істеблішментом як відверто ворожі акції. В Москві наростає розчарування Трампом, і останній вчинок Кремля – прямий виклик Вашингтону. Якою буде реакція нової влади за океаном?

Україна відреагувала однозначно. У заяві Міністерства закордонних справ чітко зазначено, що «це, де-факто, є визнанням контрольованих Росією на окупованих українських територіях Донбасу нелегітимних органів влади. Російська сторона вкотре порушує державний суверенітет і територіальну цілісність України, свої міжнародні зобов’язання, фундаментально порушує Мінські домовленості». Заява закликає міжнародних партнерів посилити тиск на Росію «з метою неухильного виконання нею Мінських домовленостей та повернення Кремля в міжнародне правове поле». У подібній тональності виступив і Президент України, і секретар РНБО. Залишається сподіватися, що, вимагаючи додаткових санкцій від Європи, Київ і сам зробить щось подібне. Зокрема, можна було б припинити торгувати з Росією через треті країни (Білорусь, Казахстан), відкликати посла або ж запровадити візи. Проте є певні сумніви, що Україна зробить хоч щось конкретне задля відстоювання своєї позиції, окрім жертовних декларацій та апелювання до Заходу. В нашій країні офіційно з’явилося своє «Придністров’я» – нова ситуація потребує більш рішучої політики.

Валерій Кравченко