Сумна дата роковин розстрілів активістів Революції гідності на Майдані стала черговим стрес-тестом для влади, а для опозиції – можливістю продемонструвати мобілізаційний потенціал та вміння трансформувати соціальні очікування в політичні гасла. Уже зараз, після того як відгриміли усі мітинги в центрі столиці, можна сказати, що і перші, і другі провалили цей тест. Влада вчергове показала небажання розмовляти зі своїм народом, натомість політичні сили, що претендують на опозиційність, поки що лише через власне небажання або й неспроможність не змогли цим скористатись.
У третю річницю Революції гідності необхідно констатувати, що влада так і залишилась об’єктом для всезагальної ненависті та причиною усіх бід середньостатистичного українського громадянина. Найпершою причиною цього є не задум ворога і не робота «агентів Москви», а тотальне падіння довіри до органів влади та політиків, які цю владу уособлюють. Цьому є об’єктивні та суб’єктивні пояснення.
Можливо, ці недоліки чинної влади є не більшими, аніж у попередників, однак після подій Революції гідності ці вади розглядаються під іншим кутом. Те, що пробачалось попередникам, сьогодні викликає суцільне незадоволення. Відповідно, знаходиться багато охочих очолити протестні настрої в електоральному плані і в суто вуличному. Є й глобальні гравці в Кремлі, які хочуть довести обурення до максимуму, щоб в’їхати на танках миротворців у розбурхану внутрішніми конфліктами країну. Зрештою, демонстрація незгідливої та неконтрольованої сусідньої країни – найкращий аргумент у розмові зі своїм народом для російських правителів. Однак багато внутрішніх гравців теж не проти «погойдати» ситуацію, щоб отримати свої політичні бонуси.
Своєрідні «оглядини» були приурочені для сакральної для багатьох дати – 20 лютого. Цю дату використовували для спроб дестабілізувати політичну ситуацію і рік тому під виглядом «добровольчих батальйонів», і два роки тому – від імені учасників Революції гідності та адептів «третього Майдану». Цього року першими «засвітились» учасники блокади на чолі з народними депутатами Семенченком та Соболєвим. Однак продемонстрували доволі низьку організаційну спроможність. Замість яскравої картинки військових та нардепів, ті, хто мали можливість спостерігати за дійством, побачили агресивний натовп людей у військовій формі без чітких гасел, вимог та плану дій. Самі персони спікерів цього протесту відштовхують багатьох. Хоча тема припинення торгівлі з ОРДЛО обрана дуже правильно.
Слід відзначити, що більшість українців підтримують блокаду. Натомість акція на Майдані та під Кабінетом Міністрів не принесла ні розголосу, ні іміджевих бонусів для організаторів. Парадоксально, але це той випадок, коли сама блокада за тисячу кілометрів від Києва є ефективнішою, аніж акції прямої дії в центрі столиці.

Хоча блокада і викликає солідарність в українців, її замало, щоб принести відчутні політичні бонуси або ж стати причиною зміни влади іншим способом – через вулицю. Тому влада діє дуже обережно, не даючи блокадникам козирів у вигляді значних поступок, і не намагаючись розігнати учасників акції силою. Адже перше дало б можливість ініціаторам блокади вихвалятись здобутками, друге могло б стати імпульсом, який змінив би пасивну солідарність більшості українського суспільства на активну участь.
Найімовірніше, блокаду намагатимуться максимально обмежити, дискредитувати і поступово, шляхом малих поступок звести нанівець.
Перший крок був здійснений нещодавно – Кабмін анонсував затвердження переліку товарів, дозволених для торгівлі з ОРДЛО. В будь-якому разі слід розуміти, що економічна блокада – акція апріорі скінченна. Рано чи пізно перелік адекватних вимог у блокувальників вичерпається, закінчаться ресурси, втомляться люди, зрештою, тема вийде з фокусу уваги суспільства. У цій грі «в довгу» влада заздалегідь вийде переможцем.
Другий гравець – об’єднані націоналісти. 22 лютого відбувся марш, на якому було заявлено про об’єднання «Правого сектору», «Свободи» та «Азову». Націоналісти анонсували спільні дії в парламенті і поза ним та намір спільного походу на вибори. Цікавим є те, що у вимогах до влади дуже багато перегуків з вимогами інших опозиціонерів зовсім не націоналістичної ідеології: і заява про мораторій на ринок землі, і заборона приватизації великих підприємств, і соціально-тарифний пакет вимог. І звичайно ж – заборона торгівлі з ОРДЛО. Ще один театральний жест (тут націоналісти продемонстрували більший досвід, аніж блокадники в проведенні акцій протесту, оздобивши їх символічними атрибутами ) – квиток до Липецька для Петра Порошенка виявився застарілим, очевидно, це була заздалегідь підготовлена заготовка. Адже кілька місяців тому менеджери «Рошену» заявили про зупинку робіт на фабриці у Липецьку. Однак три партії продемонстрували кращу підготовку, масовість та дисципліну. На вулиці Києва вийшли близько 10 тисяч мітингувальників. Це дало змогу організаторам маршу говорити про найбільші акції протесту після Революції гідності.
Парадоксально, але така опозиція є навіть вигідною сьогодні для влади. Вона розмиває протестне поле, апелюючи до тих самих гасел, що й інші політсили, які грають на опозиційних настроях, водночас, і це очевидно, не претендуючи ані на якісь позаконституційні сценарії захоплення влади, ані на особливо великий відсоток підтримки виборців.
Традиційно в Україні радикальні націоналісти не набирають більше 10% голосів. Тому для влади така опозиція буде зручнішою, аніж електорально нечітка «Самопоміч», чи популістська «Батьківщина». А ще краще – багато таких опозицій, які розмиють електоральну нішу протестного виборця.
Слід також зауважити політичну пасивність традиційно опозиційних українських партій. Ані «Самопоміч», ані «Батьківщина», «Радикальна партія» чи навіть «Опозиційний блок» не проводять жодних акцій протесту, незважаючи на максимально сприятливі умови, описані вище. Очевидно, досвідчені гравці уже попрощались з перспективою дострокових виборів та вирішили не витрачати даремно ресурси на активну політичну діяльність.
Прогноз автора, зроблений влітку цього року, про те, що осінньо-зимові протести не переростуть у серйозніші сценарії, здійснився. Влада, переконавшись у дієвості стратегії розділяти опозицію, буде й далі діяти таким же чином. Поставивши собі за мету дотягнути до чергових парламентських та президентських виборів, стратеги на Банковій робитимуть усе для того, щоб: а) зберегти цілісність владної команди НФ-БПП; б) максимально роздробити опозицію та не допустити створення консолідованої опозиції. Оптимальним варіантом для Порошенка було б збереження нинішнього розкладу сил в опозиційному таборі: націоналісти, союз Саакашвілі-Гриценко-Демальянс, «Самопоміч» та «Батьківщина» + кілька партій, що грали б на електоральному полі колишніх регіоналів – «Рідний край», новоутворення Мураєва «За життя» та залишки «Опозиційного блоку». З іншого боку, і Тимошенко і Садовий розуміють, що поодинці програють.
2018-2020 роки стануть вирішальними для їхньої політичної кар’єри, тому вони можуть пожертвувати амбіціями для об’єднання. Не слід також відкидати і намагання Москви використати будь-які розбіжності в Україні, щоб дестабілізувати ситуацію. Зауважимо, що найкращий момент для цього уже втрачено. Суспільство відносно спокійно сприйняло захмарні платіжки за енергоносії та комунальні послуги, минула і основна хвиля обурення від оприлюднення електронних декларацій. Якщо не буде якихось відвертих провалів влади, весняно-літній політичний сезон в Україні пройде без помітних масштабних потрясінь.
Цілісність провладного блоку також викликає сумнів. Виступ очільника РНБО Турчинова на оперативному зборі керівного складу Збройних сил України нагадує швидше політичну програму, аніж документ, і те, з яким старанням він тиражувався по ЗМІ, свідчить, що в «кривавого пастора» є свої політичні амбіції. Повернення, якщо не у владу, то на авансцену політичної арени, Яценюка, зростаючі апетити Авакова, нездоланні суперечності в БПП не додають монолітності владному блоку.
Сукупність цих чинників і окреслює політичну ситуацію в Україні як надзвичайно неспокійну та малопрогнозовану. Однак об’єктивна присутність ворога та загроза тотальної дестабілізації, що може перерости в хаос, все ж змушує владу триматись купи, а опозицію (принаймні більшість тих, хто називає себе опозицією) не надто дестабілізувати ситуацію. Тому повториться ситуація 2015 і 2016 років, коли владу поступками, ціною втрати електоральних рейтингів вдавалось втримати. Попри очевидну потребу тотальної зміни політичних еліт в Україні, сьогодні цілісність інституцій влади дорівнює обороноздатності та суверенітету держави.
Віктор Біщук