Одним з ключових напрямів майбутньої державної (як віриться) політики щодо окупованих територій та зони АТО, роботи з внутрішньо переміщеними особами, яку реалізовуватиме Міністерство у справах вимушених переселенців, зони АТО та окупованих територій, є політика примирення.

Водночас треба чітко усвідомлювати, що міністерство запрацює не раніше січня 2017 р., коли буде виділено бюджет. Окрім стратегічних проблем, чиновники міністерства мають вирішувати багато нагальніших потреб. Зокрема «подолати» позицію міністра соціальної політики, віце-прем’єра Андрія Реви, щодо забезпечення соціальних виплат на окупованих територіях. Остання полягає у відкиданні можливості робити будь-які виплати, включно з пенсіями, тим громадянам, які залишились на окупованих територіях. Із цим категорично не згодні у міністерстві АТО. Їхня позиція стосується людського ставлення, збереження та захисту громадян України, що стали заручниками обставин у прямому та переносному сенсах. Адже тут йдеться не про ідеологічні погляди та вірування цих людей, більшість з яких має абсолютно байдуже ставлення до України (хоча є й інші позитивні та негативні випадки) — це стосується цінності українського паспорту як такого, дотримання державою прав людини, престижу проживання в Україні.

Популярним аргументом тих, хто лобіює заборону на виплати для мешканців окупованих територій, за відокремлення окупованих районів Донбасу й переведення їх на самозабезпечення, є те, що Україна, виплачуючи гроші, ледь не спонсорує терористів Плотницького та Захарченка. По-перше, з огляду на реальний стан справ у самопроголошених республіках, безробіття та великі ціни на продукти, українська матеріальна допомога (особливо пенсії) стає для українців на окупованих територіях суттєвим засобом виживання. По-друге, Україна вже сьогодні може створити всі умови для того, щоб отримані від держави гроші витрачались мешканцями окупованих районів регіону на території України. Тут дешевші та якісніші продукти, є широкий вибір промислових товарів, одежі, недоступний в «ДНР» чи «ЛНР». Багато українських громадян без будь-якого примусу приїздять з окупованих територій до Курахово, Костянтинівки, Лисичанська, Покровська аби купити продовольчий набір. Україна має використовувати ці можливості.

Інший фокус мінАТО — переселенці, які a priori є об’єктом дискримінації з боку держави та приватних структур. Найперший приклад: перевірки органами соціального забезпечення матеріальних статків та місця проживання. Без цього переселенець не отримає виплати. Відслідковується переміщення ВПО, а довідка переселенця стає ледь не основним документом. Решта жителів України позбавлена такої прискіпливої уваги до себе з боку держави. Ще приклад — кредитування в банках. Людина з Донбасу або Криму має дуже невеликі шанси отримати кредит через побоювання, що потім вона його не віддасть, переховуючись від банку на окупованих територіях. Загалом, Україна не має законодавчої бази під потреби переселенців, і напрацювання такої у співпраці з громадськими установами є важливим завданням МінАТО.

Повертаючись до примирення, сьогодні міжнародні фонди, які працюють на контрольованих Україною частинах Донецької та Луганської областей, вже розпочали свій фронт робіт, який полягає у реалізації політики культурної дипломатії. Вона полягає в організації культурних заходів — художніх та фото виставок, театралізованих дій тощо, які матимуть як національне українське забарвлення, так і демонструватимуть основні світові тренди. Привнесення різних барв культурного та мистецького життя у сірі будні ментальних донбаських трудяг повинно, за задумом, справляти сталий ефект на їхній світогляд. І це б справді спрацювало десь на заході, де таку політику придумали. В Україні, особливо на Донбасі, де люди пережили війну та руйнування, така політика є валідною для обмеженої кількості населення, переважно студентської молоді до 25 років. Адже потім наступає життя з його буденними потребами.

По-перше, більшість людей за злиднями, побутовими проблемами та мізерними зарплатами в найкращому випадку просто не помічатимуть культурних подій, у найгіршому — вони будуть викликати роздратування. Це як водити хороводи та співати веснянки навколо зруйнованої хати. Спочатку хліба — потім видовища. По-друге, такою політикою Україна фактично повторить практику «ДНР» та «ЛНР», яка замість стабільності та зарплат годувала й досі годує аудиторію, крім пропаганди, ще й атмосферою безперервного свята. Варто лише переглянути новини сепаратистських каналів — там, де не говорять про досягнення «молодої республіки», там показують свято «загальнореспубліканського» культурного значення. По-третє, людей на Донеччині буквально з дитинства ментально привчають до важкої праці. Відпочинок у більшості шахтарів та металургів ніколи не був пов’язаний з походом до музею чи на виставку. Скоріше вони проводили його у родинному колі або в колі друзів на футболі. Тож, привчити цих людей з усталеними звичками до прекрасного швидко не вийде, а отриманий ефект буде незначним.

До речі, якщо говорити про ментальність, то, незважаючи на два роки війни та тотальної пропаганди, люди на окупованих територіях та в українському Донбасі нічим не відрізняються. Їх історія та погляди схожі й такими вони і залишаться, навіть за умови збереження сьогоденної ситуації на найближче десятиліття. Культурна дипломатія спрямована на створення ментальної прірви, натомість треба підвищувати, передусім, соціальні стандарти та можливості для самореалізації людей, створювати сприятливий бізнесовий та інвестиційний клімат. Те саме стосується міжлюдських контактів, адже більшість переселенців часто мігрують через лінію зіткнення. Вони можуть донести інформацію про реальний стан справ, про зусилля держави та її турботу про людей в Україні (якби вона справді була) краще за будь-яке телебачення. І на сьогодні примусово мирити цих людей у контраверсійний спосіб просто не треба.

Нарешті, важливим завданням для України є окреслення перспективи для місцевої молоді, студентів. Останні, як свідчить статистика, все частіше замислюються над тим, як залишити не лише свій регіон, а й Україну та виїхати за кордон (ця тенденція носить загальноукраїнський масштаб). Тут не треба порівнювати перспективу в сенсі можливостей, мов закордонням для «ЛНР» та «ДНР» вважається Росія чи Абхазія, тоді як наші студенти їдуть в Польщу та Угорщину. Проблема в іншому — вони їдуть, хочуть їхати, чіпляються за будь-яку соломинку, яка забере їх з Батьківщини. Величезним завданням державної політики є підвищення престижності проживання в Україні, створення можливостей для становлення молоді, побудови суспільства, де буде менше політиканства, ангажованості та спекуляцій, а більше справ. Тоді й зовсім не доведеться нікого штучно примирювати.

Валерий Кравченко

Села Луганської та Донецької областей – найбільш вразливе поле битви України в зоні АТО. Якщо міста й містечка мають унормоване фінансування з державних та міських бюджетів, розвинуту інфраструктуру (передусім – відремонтовані дороги), нормальне медійне забезпечення, увагу громадських активістів та міжнародних організацій, то села й селища регіону майже цілком позбавлені всіх цих переваг.

Їхні мешканці звикли їсти те, що виростили на своєму городі, їздити до райцентру у великі свята (адже автобус курсує не кожен день), асфальтові дороги були збудовані ще за радянських часів (відтоді їх ніхто не ремонтував), а в більшості сіл і досі лише ґрунтові дороги. Волонтери переважно оминають ці маленькі поселення, привозячи допомогу в більш заселені міста (саме там розташовані районні лікарні). Те саме – з міжнародними донорами. Але найбільша проблема – це медіапокриття. Сільські газети й досі залишаються найнадійнішим джерелом інформації, адже їх стабільно приносять поштарі. Ситуація з радіо і телебаченням теж доволі складна. Прикро, що держава нехтує цією проблемою.

Радіомовлення в луганських селах представлено музичними станціями FM-діапазону та українським державним радіо, яке в народі називають просто – «брехунець». Перші – переважно комерційні, не надають значної уваги суспільно-політичній ситуації (хоча періодично й виходять трихвилинні «Хроніки Донбасу» від Громадського радіо). З «брехунцем» інша ситуація. Державне радіо має найширше покриття в Україні, проте зміст і якість передач – не вражають. Майже весь ефірний час (який ділиться на загальнонаціональне (70%) та регіональне (30%) мовлення) заповнений просвітницькими програмами – від вивчення української мови до проблем історії. Останню подають в інтерпретації професора Бебика, який доводить, що Ісус Христос був українцем, а першою цивілізацією в світі були давні укри. Інша біда – шахрайська реклама медичних чудодійних препаратів, що підриває довіру людей до інформації, отриманої з цього державного джерела.

Регіональне мовлення значно якісніше. Тут представлений локальний інформаційний продукт, серед якого є й цікаві програми, спрямовані на викриття російської та сепаратистької пропаганди. Проте у загальному ефірному вимірі вони не мають великого значення. Особливо приголомшує щоденна профілактика, коли «брехунець» раптово замовкає з 14 до 17 години. Російським гібридним військам навіть не треба застосовувати «глушилки» (Росія практикувала це в Маріуполі, що за 30 км від лінії фронту) – Україна самостійно підтримує режим ефирної тиші для свого населення.

Загальна проблема телебачення в селах – слабкий сигнал. Українська влада навіть після двох років війни не зробила жодних висновків: малопотужні передавачі просто не «добивають» до багатьох сіл, через що спонсороване державою цифрове телебачення (Т2) не працює зовсім. У відносно задовільній якості на антену можна «впіймати» три канали – 1+1, Перший національний та Луганське обласне телебачення (ЛОТ). Саме тому ТСН – найпопулярніша інформаційна програма на селі. По півгодини на добу, щовечора, вона дає місцевим уявлення, що відбувається в країні та світі. Інший контент каналу – суто розважальний. Перший національний має, як і Українське державне радіо, найширше загальнонаціональне покриття. Проте проблеми в державних каналів схожі – не дуже цікаві та малоінформативні програми. Через те селяни по Першому дивляться, передусім, спортивні трансляції. Найактивніше на луганському медіаполі працює ЛОТ. Воно дає інформаційні ранкові, обідні та вечірні студії, не має профілактик у мовленні. Контент спрямований на викриття російської пропаганди (програма StopFake), оперативне подання місцевих новин. Єдиний мінус – шаблонна радянська методика висвітлення новин; місцевим журналістам варто швидше опановувати західний досвід. Втім, навіть те, що є зараз, дуже відрізняється від державних місцевих каналів дворічної давнини, які неякісно працювали на дуже застарілій матеріально-технічній базі.

Саме селяни на Луганщині, Харківщині, Сумщині (прикордонні регіони) першими стрічатимуть агресора біля своєї хати. І стрічатимуть з думкою, що держава не просто нічого не зробила, а – гірше! – кинула їх напризволяще. Антиукраїнські настрої в україномовних мешканців українських сіл проявляються не через їх проросійськість, а радше через те, що українська влада (місцева, зокрема) їх просто забула. Село на Луганщині за 25 років незалежності деградувало і вимерло. Там, де раніше був хутір на 40 хат, сьогодні заледве нарахуєш 5. Роботи немає, школи закриваються, селянські магазини тепер на колесах – місцеві підприємці розвозять у визначені дні товари по інших селах. Єдине, що ще стабільно працює – пошта. Поштарі розносять пенсії, а пенсіонерами тут є майже 80% мешканців. Важко сказати, чи можна ще врятувати українське село, зокрема на Луганщині… Проте держава має зайнятися цим негайно, почавши (як у Києві, так і на місцевому рівні) передусім з інформаційного поля. Адже якщо тут піде російський наступ, місцеві про нього дізнаються, вже побачивши танки під вікнами.

Валерій Кравченко

Паралельно з проведенням в м. Кельце (Польща) чергової військової виставки MSPO-2016, в період 6-8 вересня 2016 року у місці Криниця-Здруй (Польща) проходить ХXVI Економічний форум. Цей захід є одним з найбільших у Центральній та Східній Європі, серед конференцій подібного типу, на якому зустрічаються політики, бізнесмени, діячі культури і громадські активісти. 

Тема цьогорічного форуму, який став рекордним за своїми показниками (більше 3500 зареєстрованих учасників та понад 750 журналістів з близько 50 країн світу), як ніколи відображає реальну ситуації на старому континенті: «Європа у світлі викликів – об’єднані чи роз’єднані?»

Під час шістьох пленарних сесій і близько 200 дискусійних панелей, доповідей, майстер-класів, а також презентації, які тривають вже другий день, обговорюється низка важливих питань, які в тому числі торкаються економічного розвитку Європи в сучасних умовах через призву агресивних дій РФ. Гості форуму в Криниці обмінюються думками щодо поточної ситуації в секторі глобальної економіки та безпеки, аналізують підсумки саміту НАТО в липні 2016 року в Варшаві, оцінюють рівень терористичної загрози, розмірковують о перспективах співпраці між державами Центральної та Східної Європи, а також майбутнього Шенгенської зони.

Ключовою темою першого дня XXVI форуму стало співробітництво в рамках Вишеградської четвірки – Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини. Форум відвідали прем’єр-міністри цих країн, які висловилися на підтримку реформування ЄС на основі посилення ролі національних парламентів, зміни міграційної політики повернення європейських інститутів до своїх прямих обов’язків. Також в ході виступів прем’єрів пролунала пропозиція стосовно внесення змін до ключових актів ЄС.

Участь в спільній дискусії країн Вишеградської четвірки взяв Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, який заявив, що, на його думку, Євросоюзу необхідно консолідуватися, щоб впоратися з навислими загрозами. Український прем’єр наголосив: «Наш курс залишився незмінним, незважаючи на те що ЄС сьогодні має багато викликів … Однак, насправді, якщо ми подивимося на виклики ЄС, ми зрозуміємо, що коріння у них одні …(маючи на увазі РФ)». Також він висловив переконання, що ті виклики і загрози, з якими стикається ЄС, зробить його сильнішим. Крім того, Володимир Гройсман звернувся до лідерів країн Вишеградської групи з проханням чинити тиск на Росію: «Наша спільна взаємодія повинна полягати в тиску на агресора, допомозі в проведенні реформ, інфраструктурній співпраці, енергетичній безпеці». Коментуючи ці слова, прем’єр Чехії Богуслав Соботко заявив, що його країна підтримує територіальну цілісність України і завжди зацікавлена в стабілізації ситуації в Україні, де ключовим фактором є виконання Мінських угод.

Польський прем’єр Беата Шидло зазначила, що безпечна Європа неможлива без демократичної і суверенної України, яку ЄС має всіляко підтримувати. «Європа повинна зрозуміти, що безпечний Євросоюз – це безпечна, суверенна і демократична Україна в європейській сфері впливу. І це в національних інтересах Польщі», – заявила Шидло.

Вона підкреслила, що Брюссель повинен надати Україні безвізовий режим, здійснювати спільні інвестиції, реалізовувати з Києвом спільні проекти. Польський прем’єр підкреслила, що Варшава «була, є і буде адвокатом України на міжнародній арені».
Прем’єр Угорщини Віктор Орбан, який цього року на форумі в Криниці за активну участь у політичному та економічному житті країни отримав нагороду «Людина року», запропонував провести таке реформування ЄС, щоб Євросоюз був в змозі надати необхідне сприяння Києву. За словами Орбана країни Вишеградської групи потребують сильного Європейського Союзу. Також вони виступають проти неконтрольованого напливу мігрантів на південних кордонах ЄС.

Прем’єр Словаччини Роберт Фіцо підкреслив, що країни четвірки зазнають успіху та прагнуть брати активну участь у формуванні загальноєвропейської політики. Він додав, що Словаччина стратегічно зацікавлена у мирі в Україні, а також підтримує її інтеграцію до ЄС. За словами Роберта Фіцо, саміт Європейського Союзу, який відбудеться в Братиславі 16 вересня, має запропонувати нові рішення щодо майбутнього цього об’єднання.

Тим не менш більш цікавим став другий день заходу. Він також, якщо говорити про сектор безпеки, пройшов з акцентом на Вишеградську групу та забезпечення оборони та захисту економічних інтересів на сході Європи. Достатньо яркою та предметною стала панель за участю Міністра оборони Польщі Антоні Мацеревича. В рамках свого виступу він озвучив загрози для країн Центральної та Східної Європи, з якими погодились представники оборонних відомств Естонії, Албанії та Румунії, що брали участь в дискусії. Головною проблемою, на його думку є, по-перше, перспектива агресивної політики Кремля і нездатність Євросоюзу протистояти їй. «Це не пов’язано з безпосередньою агресією Росії проти України, – хоча це, звичайно, теж, – але більшою загрозою є довгострокові позиції РФ, що походять від комуністичної держави» – зазначив Мацерович. По-друге, перетворення Європейського Союзу в єдину наддержаву і відмова від національної ідентичності. По-третє, небезпека напливу мігрантів в Європу з Північної Африки, Близького та Далекого Сходу.

Міністр оборони Польщі також зазначив: «На прикладі України, Молдови та інших країн ми побачили, як колишні еліти – посткомуністичні еліти – стають провідниками інтересів Кремля. Однак це не все: також гібридним провідником інтересів Кремля виступає російський бізнес, який працює в Європі. І ми повинні це враховувати».

Російський відомий аналітик Андрій Ілларіонов під час форуму на одній з панелей оцінив перспективи Володимира Путіна та Європи. На його думку через те, що Путін має можливість залишатися при владі десятиліттями це ставить його в більш виграшне становище, в порівнянні з його колегами на Заході. Ілларіонов вважає, що Путін буде правити так само довго, як Мугабе (Президент Зімбабве), а ймовірність зміни режиму і влади в РФ є нульовою.

«Захід буде набагато слабкішим, ніж навіть те, що ми бачимо зараз», – заявив експерт. При цьому він пророкує перемогу в США Дональда Трампа або подібних йому політиків-популістів в провідних західних країнах протягом наступних десятиліть.
«Це будуть люди, які будуть не в змозі протистояти політиці Путіна на міжнародній арені», – заявив Ілларіонов.
Загалом, якщо підсумувати, то можна сказати, що у переважній частині учасників є усвідомлення того, що РФ на сьогодні є агресором. Окупація Криму та розпалювання війни на Донбасі, які вчинені керівництвом Кремля, змінили практично весь стан речей в Європі і змушують цивілізований світ пристосовуватися до нових реалій. І це торкається всіх сфер життєдіяльності суспільства. Фактично на кожній з панелей форуму в Криниці, що торкаються безпеки, міжнародних відносин, економіки, енергетики, оборонної промисловості та медіа, в тій іншій мірі експертами згадується Україна, агресивна політика Кремля та констатуються істотні зміни в майбутньому з огляду на негативний вплив РФ.

Джерело: defense-ua.com

Як особи, залучені безпосередньо в польсько-українські відносини, щоденно працюючи з цією тематикою, політологи, спеціалісти, експерти з питань допомоги для розвитку і журналісти, поляки і українці ми вважаємо, що пора припинити змагатися в безвідповідальних кроках. На нашу думку, опублікована петиція – це спроба організації політичного шоу і здійснення тиску на середовище президента Порошенка, який прекрасно усвідомлює стратегічне значення відносин з Польщею.

 Хоч постанова Сейму РП від 22 липня 2016 року (M. P. 2016 поз. 726) містила кілька невдалих формулювань, в ній не містились звинувачення проти нинішніх громадян України в загальному, чи будь-які претензії до будь-кого.

Пропозиції формулювання, які містяться в тексті, становлять кальку з багатолітньої радянської пропаганди, яка роками використовувала антипольські ресинтименти з метою поглиблення ворожості між народами, які творили колись Річ Посполиту та становили тоді єдиний політичний і суспільний організм.

Визначальним для лінії політики щодо Литви, Латвії, Естонії, України і Білорусі після 1989 року була не спадщина еміграційного Уряду РП в Еміграції, а інтелектуальний осередок Паризької Культури, створеної Єжи Гедройцьом. Українські дисиденти ще за комуністичних часів зустрічалися в глибокій конспірації і співпрацювали з антикомуністичним польським підпіллям. Не має вже серед живих В’ячеслава Чорновола, який був головним героєм на сцені співпраці з поляками. З Єжи Гедройцьом він обмінювався поглядами і досконало розумів необхідність знаходження шляху до спільного майбутнього в політичній співпраці після відновлення незалежності.

Спроба ведення альтернативної дипломатії і ставки в цих питаннях на політичних суперників нинішнього польського уряду, якщо навіть цілеспрямована, то драматично короткозора і не опирається на фактах. Помиляється той, хто вважає, що попередній уряд РП громадянської платформи не торкався історичних питань. Вони були і є важливими для всіх урядів, відрізняється лише спосіб реалізації і окремі акценти.

Стратегічний інтерес України – співпраця з Польщею, оскільки тільки вона розуміла і розуміє російську загрозу. Польща, як уряд так і громадянське суспільство постійно надають Україні конкретну допомогу, яка на даний момент в кількадесят разів вища і конкретніша ніж це було в минулому. Варто згадати хоча б про те, що:

• щороку 400 українських держслужбовців виїжджає на стажування в польські установи в рамках допомоги типу твінінг,
• Польський національний банк надав кредитну лінію SWAP Національному банку України в розмірі 4 млрд. злотих,
• в рамках програми U LEAD, яку вдалося добитися представникам польської влади надано 100 млн євро на підтримку установ в рамках реформи самоврядування,
• підписано ряд військових договорів про тісну співпрацю і систематичні спільні навчання, а за польською ініціативою українські солдати беруть участь в навчаннях НАТО,
• польські громадяни передали декілька мільйонів золотих на допомогу Україні, а польські волонтери невпинно їздять на фронт, ризикуючи своїм життям, щоб доставити допомога там, де вона не потрапляє з урядових розподільників.

Отже слід задати собі питання, чи факт, що польська допомога не є безумовною для України, чимось до такої міри неприйнятний, що деякі середовища пробують здійснити провокацію такого масштабу? В світовій історії можна знайти не один приклад тісної співпраці, незважаючи на паралельно триваючі важкі розмови про минуле. Адже тільки важкі розмови можуть призвести до справжнього закінчення суперечок і поєднання.

На сам кінець: так само, як ми критикуємо польських націоналістів з окремих політичних угрупувань, так закликаємо українську громадськість розрізняти сьогоднішній героїчний патріотизмом, завдяки якому захищаються кордони української держави, та націоналістичні і шовіністичні ідеї, які в історії XX століття не принесли Європі нічого доброго.

Фонд Центр досліджень Польща-Україна, Київ-Варшава, 30 серпня 2016 року

Український воїн-десантник майор Ігор Бондаренко проходиться військову службу на посаді старшого офіцера секції планування S5 командування Литовсько-Польсько-Української бригади. Робота секції, за його словами, непроста, адже всього кільком офіцерам зі збройних сил України, Республіки Польща та Литовської Республіки доводиться не лише розвивати взаємосумісність між собою. Вони синхронізовують повсякденну діяльність, навчання та плани застосування багатонаціональної частини.

До служби в ЛИТПОЛУКРБРИГ майор Бондаренко обіймав посаду начальника відділення штабних машин польового вузла зв’язку 80 окремої аеромобільної бригади (нині 80 одшбр). А у серпні 2014 році був одним з тих кількох сотень  львівських воїнів-десантників, які у складі батальйонної тактичної групи бригади протистояли елітним підрозділам ЗС Російської Федерації. Наших хлопців накривали вогнем професійні російські артилеристи, вони відбивали атаки танкового підрозділу на Т-72 і нових Т-90 та завдали нищівних втрат “заблукалим” десантникам із Пскова.

Майор Ігор Бондаренко  пригадує, що у березні 2014 року, коли про Антитерористичну операцію ще навіть і думок не було, бійці 80 окремої аеромобільної бригади зі Львова вже стояли в обороні північно-східного кордону України.

Тоді якраз армійські підрозділи  Російської Федерації розпочали “навчання” у максимальній близькості до України, і десантна військова частина була приведена у вищі ступені бойової готовності та вирушила з мирного Львова на Схід. Протягом двох місяців “кочували” вздовж кордону, “прикриваючи” прогалини.

– А вже у травні одна наша рота взяла під охорону Міжнародний аеропорт “Луганськ”, де з часом її повністю оточили проросійські найманці. Після важких боїв та звільнення Слов’янська, з нас почали формувати колону для прориву кільця оточення та підкріплення наших військовослужбовців в аеропорту, – розповідає майор Ігор Бондаренко.

У 2014-му не було чіткої лінії розмежування, на звільненій території проти наших бійців працювали коллаборанти та навідники артилерії. Тому, коли по маршруту воїнів-десатників зустріли вогнем з реактивних систем залпового вогню “Град”, старший колони Герой України полковник Андрій Ковальчук повів своїх людей іншим шляхом. На щастя, як згадує учасник тих подій майор Ігор Бондаренко, неподалік від основного маршруту висування знаходилася інша дорога, яка проходила через спеціально захаращений металобрухтом міст. Розвідувальний дозор перевірив те так зване загородження, а танк розчистив шлях для проходу техніки.

-Коли колона вирушила іншим маршрутом, це стало повною несподіванкою для бойовиків. Ми спочатку вийшли у тил ворожого блокпосту та знищили його, а потім виявили польовий аеродром з літаками, що теж знищили. Пригадую, під час нашого руху в напрямку луганського аеропорту ворожа артилерія ще разів з п’ять намагалася поцілити в колону з “Градів”, але так щастило, що всі ракети лягали далеко позаду, – додає десантник.

Найважче нашим хлопцям довелося на підступах до аеропорту. Бойовики вже оговтались після маневру українських десантників і організували хорошу оборону. Спочатку із засідки їм вдалося підбити танк. На жаль, загинув один з членів екіпажу.

– Довго на відповідь від нас ворог не чекав. Артилерист Володимир Любавін розвернув просто в рекордний час підлеглий підрозділ і вони одразу точно вдарила по бойовиках, які, напевно, не чекали такої теплої відповіді. Колона української техніки просунулась аж до крайнього перед летовищем мосту і тут з обох сторін найманці почали “лупити” по нам з РПГ, СПГ і стрілецької зброї. А коли ми вв’язалися у бій, ще долучився міномет. Потрібно було рухатися, але голову колону паралізував танк. Екіпаж бронемашини через загибель товариша безжально бив у ворога, не даючи нам дорогу. Полковник Андрій Ковальчук переконав їх продовжити рух. Він сам сів на перший БТР і повів людей на прорив на летовище. Це далося дорогою ціною. Підбили наш бронетранспортер. На щастя екіпаж вчасно покинув машину, потім командир Ковальчук отримав важке поранення. А граната з СПГ влучила у кузов вантажного автомобіля, де була обслуга гармати. Вічна пам’ять героям… – розповідає офіцер.

Після прориву з мосту львівські десантники упритул підійшли до аеропорту. Активні бойові зіткнення майже припинились. Товариші з підрозділу, що вже був на летовищі, сигнальними ракетами вказували напрямок прориву. Оскільки усі шляхи і підступи до аеропорту на той час бойовики вже замінували, дорогу прокладали танки через невеликі ліски і зарослі.
Вже за північ з 13 на 14 липня 2014 року львівські воїни зайшли в аеропорт.

– Наскільки нам тоді було відомо, Росія передала “сепаратистам” броньовану техніку, тому хлопцям в аеропорту без прикриття українською артилерією і танками було важко. Наше прибуття зустріли радісно, неодноразово чув вислови: «О, танки і арта, кінець тепер сєпарам! » В ту ніч нас одразу накрило з “Градів”. Пам’ятаю, що хоч я і перебував у недосяжному укритті, все одно було дуже моторошно, – додає Ігор Бондаренко.

З наступного дня почались “звичайні будні”. Спершу обстріли з артилерії бойовиків були не інтенсивні. Майор Ігор Бондаренко каже, що“частували” їх з крупного калібру можливо 1-2 рази на день і 3-4 вночі. Але після того як, наша артилерія почала знищувати в околицях Луганська ворожі важливі об’єкти, техніку та живу силу, обстріли по десантниках почастішали. Вогонь бойовики вели підло з позицій поблизу шкіл, шпиталів та просто з жилих кварталів міста, що звичайно, унеможливлювало нашу «адекватну» відповідь.  Територія аеропорту невелика, тому майже кожен залп, на жаль, приносив втрати в техніці. Найболісніше, що гинули й хлопці.  Тому, у перервах між обстрілами з боку оскаженілого ворога, українські воїни займали оборону по периметру аеропорту, упорядкували оборонні позиції, розвідували місцевість та проводили дрібні інженерні роботи.

Невдовзі активні дії підрозділів ЗС України неподалік летовища дали ряд тактичних перемог над бандформуваннями, і львівські десантники перейшли у наступ також. Спільно з добровольчим батальйоном “Айдар” вони звільнили села Георгіївка, Лутугіно, Новоанівка, Переможне, Новосвітлівка, Хрящувате і повністю деблокували аеропорт.

– Якраз тоді ми зіткнулися в боях з кадровими російськими військами. З того почалось розвінчання міфу про непереможність російської армії, бо з усіх сутичок під час звільнення сіл ми виходили без втрат, а противник виявлявся наголову розбитий, з великими втратами в людях і техніці. Один епізод – рота псковських десантників під російським триколором уткнулася в наш блокпост. Вони були такі безпечні, що командир навіть не розставив техніку, а зліз з БТР і пішов розмовляти з бійцями на блокпосту. Про те, що це українська позиція, вони зрозуміли занадто пізно. Два перших російських БТР ми розстріляли з блокпосту, а решту – накрила наша артилерія, – підсумував Бондаренко.

До середині серпня українські підрозділи майже повністю взяли у кільце місто Луганськ і серед бойовики запанікували, а саме головне – почались закінчуватись боєприпаси, бо обстрілів ставало все менше і менше. Так тривало до першого “гуманітарного конвою”. Після його прибуття раптово «прокинулася» артилерія так званих сепаратистів, яка потім за два дні безперестанних обстрілів повністю знищила село Хрящувате на околиці Луганська. Цинічно лупили по населеному пункту з місцевими жителями, на безпеку яких бойовики і кадрові російські військовослужбовці не зважали. Ще один факт – тоді на аеропорт всього за тиждень “впало” снарядів більше ніж за весь попередній місяць.

Так після Хрящуватого артилерія бандформувань знищила Новосвітлівку. Несучи руйнування і смерть місцевих жителів, “сепаратисти” за підтримки російської армії впритул наблизились до аеропорту. Єдина дорога, що пов’язувала летовище з контрольною Україною територією, опинилась під постійним вогнем.

З особливою теплотою майор Ігор Бондаренко пригадує приїзд у ті дні волонтерів. Змарнілі та втомлені десантники вже трохи виснажилися. Але білий мікроавтобус, який замигав фарами на блокпосту перед летовищем просто оживив львівських бійців. Харчі, чисті речі та, основне, живі люди з мирної України із новинами і надією. Вони привезли із собою свято, яке тривало не довго…

– Добре запам’ятався випадок, як в останні дні оборони наші взяли в полон екіпаж автозаправника. Всі – кадрові російські військові. Я тоді чергував, і на мене по рації вийшов блокпост з запитом чи немає поблизу українських підрозділів? Ні, відповідаю, там вже одні “сєпари”. Через хвилин десять наш блокпост знову вийшов на зв’язок з проханням приїхати і забрати полонених з технікою, бо ті “олені” заїхали прямо “в гості”. У офіцера була ще й з собою карта з нанесеними позиціями російської техніки, по яким одразу відпрацювала наша артилерія. По доповідям з постів горіло добре… – додає Ігор Бондаренко.

Іншого дня, коли майор якраз розподіляв техніку з колони, якій вдалося прорватися на підкріплення десантників, посеред злітньої смуги людей застав обстріл з БM-21. Ігор Бондаренко з підполковником Анатолієм Іченським опинилися в центру ворожого вогню. Бігти – вірна смерть. Залишалося лише впасти на землю та просити у Бога, щоб ракета не влучила прямо в них. Пощастило, адже після кількахвилинної канонади обоє підвелися живими та неушкодженими.

Та не все так добре складалося для наших хлопців. Летовище було не тільки важливим стратегічним об’єктом для російського командування бойовиків. Крім всього — це була цитадель незламності духа і звитяги українських воїнів, яку треба було придушити. Тому на бій проти українських десантників кинули проросійських найманців, елітних російських танкістів-кантимирівців і псковських десантників. Танковий підрозділ на Т-64, який з розповіді майора Бондаренка прикривав львів’ян у луганському аеропорту, наслухавшись історій про Т-90, відійшов з позицій. Не витримали нерви. Зате наші десантники готові були зустріти непроханих гостей навіть без танкової підтримки.

Останній день оборони, 31 серпня 2014 року, запам’ятався українському майору шаленим обстрілом артилерією. Наша артилерія тоді вже була дуже понищена, тому відчутної відсічі дати не змогла.

– Було просто пекло. Розвідка припускає, що на аеропорт наступало до батальйону псковських десантників, до батальйону дагестанських піхотинців і до 500 найманців за підтримки танків. Нас на той час було близько 300 чоловік. Ми зустріли цю навалу ворога тим, що мали -стрілецькою зброєю, РПГ та СПГ. Як 300 спартанців… Користуючись перевагою в людях і техніці противник увірвався на територію аеропорту, розсік оборону на три частини, і застряг. Людей у нас не вистачало, тому кожен був і стрільцем, і протитанкістом, і сапером. Я з майором Дмитром Лобановим привели до бою СПГ-9, з якого потім мій підлеглий Віталій Гребінник ще з одним зв’язківцем і зенітником підбили перший танк Т-90, гарний такий, зелений, який заїхав на територію аеропорту зі сторони Луганська. Ми не відступали і стояли на позиціях до кінця, подекуди переходило до рукопашної. Так на нас тиснули, що полковник Андрій Ковальчук у штаба сектора запросив вогонь артилерії на нас. Це трохи охолодило росіян, – пригадує військовослужбовець ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Офіцер також додає, що атака псковських десантників захлинулася ще на самому початку і до кінця бою російський елітний десант ховався в лісочку на під’їздах до аеропорту. Лише одна БМД висунулася вперед невідомо для чого, їй одразу «збили» гусениці, а потім знищили разом з екіпажем.

Під вечір стало зовсім важко. Але майор Ігор Бондаренко наголошує, що не лише наші хлопці втомилися і виснажилися, а й ворог. Тодішній командувач сектору генерал-лейтенант Ігор Колесник відправив  “підтримати” десантників всю доступну артилерію. Бій з важкими втратами деморалізував наступаючих росіян. Групками і підрозділами вони почали відступати з аеропорту. На жаль при цьому, як свідчать очевидці і окремі джерела, дострілюючи наших поранених, серед яких був Тарас Зозуля і деяких полонених, як Тарас Драбик. Так до вечора бій за аеропорт прийняв затяжний характер, з легкими перестрілками та неінтенсивним вогнем артилерії.

Інфраструктура і всі укріплення летовища були фактично знищені. Злітна смуга вже не могла приймати важку військову авіацію. Утримувати цей об’єкт і наражати людей на небезпеку було просто безглуздо. 80 бригада отримала наказ залишити аеропорт і вийти до своїх сил. З бою 31 серпня офіційно не вийшло 13 бійців. Були зниклі безвісти і важкопоранені.

– Почали вихід трьома групами близько 22 години. Запам’яталось як лікар запропонував залишитись з пораненими, на що командир Ковальчук відповів, що і самі вийдемо, і поранених винесемо. Тоді, на щастя, до нас прорвалась вантажівка з 24 окремої механізованої бригади (м. Яврорів, Львівська область). Водій просто герой. Це було самогубство, але він вижив і зміг евакуювати поранених. Люди йшли пішо, бо техніка була мертва. Потім – 10 кілометровий марш, і ми вийшли на контрольовану нами територію. На жаль ми залишили аеропорт, але при цьому нанесли дуже сильне ураження російським військам, – закінчує розповідь майор Ігор Бондаренко.

Тепер офіцер ЛИТПОЛУКРБРИГ каже, що 31 серпня для нього — як другий День Народження. В тому вогні було важко вижити. Але і загинути не мав права. Вдома на нього чекали дружина, син та маленька донечка. Але з боїв за летовище він виніс важливий урок — солдат повинен бути добре навчений, ініціативний і розраховувати на дружню підтримку свого побратима по зброї. Саме ці цінності майор Ігор Бондаренко намагається застосувати під час розробки установчої документації та здійснення планування підготовки підрозділів Литовсько-Польсько-Української бригади.

Олександр ГАЙН.

Фото з архіва Ігоря Бондаренка.

Агресивна поведінка Росії продовжує залишатись топовою темою західних та вітчизняних аналітиків. Москва розмістила ударне угруповання з 40 000 чоловік на кордоні Україну, до якої входять еліта збройних сил – найбільш боєздатні десантні та мотострілкові бригади, а також танкова армія. В повну бойову готовність приведені 1 та 2 корпус так званої «Армії Новоросії», загальною кількістю близько 45 000 чол. Якщо згадати про мілітаризоване Придністров’я та Крим, Росія вже сьогодні оточила Україну 100 тисячним військом, готовим до масштабного вторгнення. Та чи відбудеться воно?

Аргументи «за».

• Масовані військові навчання на кордоні України, що мають відбутись на початку вересня 2016 р., для відпрацювання сценарію «відбиття загрози з Південного Заходу». В окремих прикордонних регіонах (Ставропольський край) відбуваються мобілізаційні заходи для резервістів. Військове залякування спрямоване не лише на Україну, але й Туреччину, Румунію, Болгарію (південно-східний фланг НАТО). Подібні заходи є абсолютно безпрецедентними за масштабом за останні 30 років.
• Об’єктивно, Путін витрачає величезні кошти на військові потреби у часи, коли економіка Росії «дихає на ладан». Здається, навіть для «великого» кремлівського стратега, нераціонально викидати кошти аби просто залякати сусіда та Європу, не маючи при цьому подальших планів застосування збройних сил. Завелика розкіш.
• Економічне положення Росії дедалі стає гіршим через дешеву нафту та санкції. Це загрожує зростанням соціальної напруги в суспільстві. За цих умов треба відволікти росіян черговою загрозою зі сторони «хунти» та «фашистів». Москва врятує братську Україну від «коричневої чуми» та громадянської війни!
• Вибори в США. Шанси на перемогу Трампа, бажаного кандидата Росії, за результатами опитувань стають все меншими. Очевидно, що Клінтон, у разі обрання, займатиме відверто антиросійську політику (вона вже сьогодні має репутацію «антипутінського яструба»). Тож треба квапитись, адже Обама не є настільки радикальним й навряд чи розпочне третю світову через Україну.
• Європа не планує знімати санкції в 2016 р. Більш того, скоріш за все, вони будуть пролонговані (або навіть посилені) в наступному році, головним чином, через невиконання Мінських домовленостей. Москва може просто перестати загравати з Заходом. Обидві сторони втомились одна від одної.
• Парламентські вибори в Росії. «Єдина Росія» для впевненої перемоги потребує сплеску патріотичної риторики. Хоча в Росії вибори – це річ умовна.
• Останні перестановки на владних посадах в Росії. Замість керівників старої генерації до влади прийшли представники ФСБ та ФСО, особисто вірні Путіну. Це стосується й адміністрації самого президента Росії. Але найбільш показовою є ситуація з губернаторами. Представники силових структур очолили західні та південні регіони Росії – саме там, де сьогодні знаходиться армія, потенційний плацдарм наступу.

Аргументи «проти».

• Незакінчене переозброєння російської армії. Програма оновлення розрахована на період до 2021 року, а новітні важкі БМП на платформі «Армата», що мають стати основною ударною силою армії, лише в цьому році почали збирати серійно. З іншої сторони, Німеччина напала на Польщу в 1939 р., коли оновлення армії було далеким від завершення. Тож ситуація не показова.
• Російські ЗМІ продовжують називати конфлікт на Донбасі, та загалом ситуацію в Україні, громадянською війною. При цьому, російські провладні експерти дуже боляче реагують, коли Москву звинувачують в агресії в Україні в 2014 р. З таким реноме пацифістів нелогічним буде виглядати військова інтервенція в сусідню країну.
• З огляду на ситуацію в Європі, коли на виборах в 2017 р. в фаворитах у Франції та Німеччині ходять друзі Кремля, логічніше було б зачекати на очікуваний політичний крах ЄС, відволікти їх увагу на власні проблеми й примусити визнати російські амбіції та територіальні домагання в Східній Європі. З іншого боку, див. п. 3 аргументів «за»
• Економічні показники, які не дозволяють вести масштабну та затратну війну. З іншого боку, Путін розраховує на бліцкриг.
• Ймовірно, існуюча ситуація зі скупченням російського війська на кордоні може бути використана для збудження розколу в українському суспільстві, яке невдоволене діями влади та, особисто, президента Порошенка через провалені реформи та корупцію. Ескалація на фронті має бути каталізатором третього «тарифного» майдану восени.
• Основна ставка Москви буде зроблена саме на «третій майдан», в ході якого до влади мають прийти радикали. Відомий сепаратист, колишній регіонал Олег Царьов навіть називає конкретні прізвища – міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та спікера парламенту Андрія Парубія. Альтернативою радикалам має стати маргіналізований антимайдан, що складатиметься з мобілізованого лівого електорату, можливо з нальотом православ’я, який стане сакральною жертвою. Потенційні смерті та каліцтва проросійських активістів стануть каталізатором зовнішнього воєнного втручання Росії. Проте такий сценарій розробляється не раніше, аніж на кінець 2016 – початок 2017 рр.
• Російське військове втручання в Україні стане початком Третьої світової війни, призведе до глобальної війни між НАТО та Росією. Хоча, як на суб’єктивну позицію автора, Москва зробить все, аби конфлікт не виглядав агресією, а навпаки гуманітарним порятунком. За цих умов Захід будуть переконувати, аби він «проковтнув» події в Україні, погрожуючи Третьою світовою ядерною війною.

Кожен читач може додати свої аргументи, проте загальна картина виглядає загрозливою. Російська мілітарна машина потребує самореалізації для впевненості, показової операції, якою може стати як прорив на лінії зіткнення на Донбасі, так й наступ на Київ та взяття, наприклад, Харкова. Не дарма ж Москва повертає на окуповані території «Буки». Час збивати мирні пасажирські літаки вже минув. Здається, Путін готовий піти ва-банк.

Валерий Кравченко

Президент України Петро Порошенко та Президент Республіки Польща Анджей Дуда відзначили ефективність литовсько-польсько-української бригади, де наші солдати спільно реалізують стандарти функціонування військ НАТО.

Президент України назвав важливим запровадження нових традицій, коли разом з ним український військовий парад приймає Президент Польщі.

Петро Порошенко зазначив, що у параді брала участь литовсько-польсько-українська бригада. «Це перший її такий вихід в світ. І мені цей вихід дуже сподобався. Вони виглядали достойно», — сказав Президент.

Глава Української держави зауважив, що іноземні партнери вже висловлюють зацікавленість і бажання переймати досвід українсько-польсько-литовської бригади і запроваджувати подібні військові формування у себе.

«На мою думку, це є перші результати європейської, євроатлантичної інтеграції України. Результати нашої з вами співпраці у сфері оброни і безпеки. Ця співпраця є надзвичайно ефективною», — підкреслив Петро Порошенко.

В свою чергу, Президент Польщі Анджей Дуда подякував за запрошення взяти учать в урочистостях з нагоди 25-ї річниці Незалежності України. «Пане Президенте, дякую за те, що сьогодні ми могли разом стояти, схиляючи чоло, в пам’ять про тих, хто поліг в ім’я захисту незалежності Української держави, про українських солдат, що загинули, захищаючи Україну», — сказав Анджей Дуда.

Він також подякував Главі Української держави за участь польських солдат у Параді Незалежності у складі литовсько-польсько-української бригади, де наші солдати спільно реалізують стандарти функціонування військ Північноатлантичного альянсу.

«Це є також очевидним знаком наближення України до Північноатлантичного альянсу», — переконаний Президент Польщі.

Анджей Дуда зауважив, що радий присутності польського прапора на параді поруч із прапорами героїчних підрозділів, які сьогодні захищають незалежність України, як прапору країни-союзника, яка підтримує незалежність і устремління України в європейському та трансатлантичному напрямку.

Президент Польщі наголосив, що його держава підтримує європейські та трансатлантичні прагнення України. Він нагадав, що під час саміту НАТО у Варшаві питання безпеки України, а отже і всієї Східної Європи, було надзвичайно важливою частиною всіх зустрічей та нарад представників країн-партнерів.

Анджей Дуда висловив сподівання, що пакет підтримки для України, схвалений під час цього саміту, становитиме істотну допомогу як для нашої держави, так і для розвитку сфери безпеки регіону, яка є елементом європейської безпеки.

Джерело: defence-ua.com 

Кіберзагрози у сучасному суспільстві набирають загрозливого масштабу. Відтепер успішна атака хакерів може знеструмити цілу область або країну, пограбувати банк чи знищити успішну організацію. Наприклад, за різними оцінками, за 2015 рік з рахунків підприємств України зникло близько 100 млн грн.

Віртуальне «кілерство» і «злочин-як-сервіс»

Протистояння у віртуальному світі стає все гарячішим. Хакери та організовані кібертерористи, кібершпигуни та кібершахраї придумують щораз нові шляхи та стратегії, щоб атакувати приватні, державні і корпоративні облікові записи. Виникає навіть нова індустрія – «злочину-як-послуги» (CaaS – Crime-as-a-Service), що надає легкий онлайн-доступ до ресурсів з злочинними продуктами та послугами, дозволяє кіберзлочинцям-початківцям з слабким набором навичок створювати сильніші та потужніші загрози. Звісно, що офіційно вам ніхто цього не підтвердить і так просто знайти подібні ресурси ви не зможете.

Потенційні ж жертви витрачають все більше зусиль, часу та коштів на те, аби захистити свій бізнес і нормальне функціонування від кіберзагроз.

Важливість кібербезпеки дуже чітко демонструє динаміка витрат на неї. Глобальний ринок кібербезпеки виріс з $3,5 млрд у 2004 році до $75 млрд. у 2015 і, за прогнозами компанії Gartner, досягне $170 млрд. до 2020. В новому звіті від компанії Бізнес Інсайдер (BI Intelligence) прогнозується, що $655 млрд. буде витрачено на цифрову безпеку для стаціонарних комп’ютерів ($386 млрд), мобільних приладів ($113 млрд) та приладів «інтернету речей» або IoT ($172 млрд) між 2015 та 2020 роком.

Атаки у кіберпросторі: в чому сенс і кого атакують?

Загалом кібератаки мають на меті або демонстрацію сили і загрози, або отримання зиску, або усунення конкурентів чи підрив діяльності. Є кілька напрямків кіберзагроз. Кібертероризмом називають підривну діяльність терористичних груп із застосуванням цифрових технологій з метою просування своєї ідеології або політики. Військова кіберсправа  – це використання цифрових технологій з метою проникнення до мереж іншої держави, щоб спричинити зупинку в роботі або нанести збитки. Керівництво Північно-Атлантичного Ал’янсу визнало кібер простір п’ятим виміром ведення війни паралельно з землею, морем, повітрям та космосом. Зазвичай подібні атаки спрямовані на виведення з ладу так званої «критичної інфраструктури» – банків, енергетики, сфери транспорту, медичних установ тощо. Кібершпигунством називають практику отримання і використання інформації без згоди власника шляхом застосування інформаційних технологій. Цей вид атак часто використовується для отримання економічних, стратегічних, політичних або навіть військових переваг. Вони здійснюються шляхом зламування системи та інсталяції шкідливих програм, причому найчастіше у виробничих, наукових та комерційних сферах.

Відповідно до даних бюро Євростат, тільки 32% з 1.5 млн підприємств ЄС формально виробили політику інформаційної безпеки. Маленькі підприємства найменш стурбовані станом КБ, що є хибною стратегією, адже в 2015 році саме малі та середні підприємства (МСП) найчастіше підпадали під кіберприціл. Великі компанії втричі свідоміші щодо своєї кібербезпеки, ніж малі. Остання держдоповідь про слабкі місця кібербезпеки у Великій Британії показала, що 74% маленьких організацій доповідали про прориви у системі безпеки у 2015 році, і ця цифра збільшується щорічно.

Щодо уважних до кібербезпеки галузей, то у трійці європейських лідерів компанії інформаційного та комунікаційного сектору – 60% з них мають цілком сформовану політику щодо кібербезпеки; професійних, наукових та технічних галузей – 49%; а також енергетичні і постачальники комунальних послуг – 40%.  На протилежному кінці опинились логістичні і транспортні компанії -26%; роздрібні торгівці – 25% та будівельні фірми – 20%.

У звіті від Quocirca, в якому консолідували інформацію, отриману від опитування 600 європейських компаній, 369 заявили, що вони були «на прицілі» хакерів, а 251 визнали, що атаки мали успіх. Атаки призвели до втрати даних у 133 випадках (64 з яких мали дуже значні втрати) та 94 стверджували, що потерпіли серйозні та значні репутаційні втрати.

При цьому у 2015 році кожна десята британська компанія потерпіла фінансові втрати від кібератак і лише 28% з них довели до відома поліції інформацію про атаку. Публічні компанії, що потерпіли від слабкого кіберзахисту, втрачали вартість своїх акцій та клієнтів. Наприклад, компанія TalkTalk досі одужує після минулорічної хакерської атаки, в результаті якої втрата вартості акцій склала майже 20%, після того як 150 тисяч клієнтських профайлів були вкрадені. Це спричинило компанії недоотриманий дохід у 60 млн. фунтів та 101 тисячу клієнтів, що покинули компанію.

Українські тривожні кібербудні

За даними РНБО в Україні 25 тисяч вразливих серверів. Тільки в державних органах України за останні півроку зафіксувалио близько 15 тисяч інцидентів, пов’язаних з інформаційною безпекою. 170 з них, за словами представника Держспецзв’язку, мали характер DDoS-атак.

В минулому році в Україні відбулась серія значних кібератак віруса BlackEnergy. Їх жертв умовно поділяють на такі категорії: державні установи, критична інфраструктура, банки, військові і АТО, спеціальні служби та інші. 50% атак закінчувалися знищенням інформаційної мережі. Іншою серйозною загрозою, що шкодить нашій країні, вже деякий час є команда FancyBear. Дуже вірогідно, що ця команда має зв’язки з спецслужбами якоїсь держави, тому що їх атаки спрямовані суто на отримання інформації і не мають на меті знищення інформаційних мереж. Їх діяльність була помічена в кібератаках на ЦВК та МЗС України, правоохоронні органи Грузії та дослідницькі організації Польщі.

Українські військові та державне керівництво, за даними компанії Eset, підпадали під атаки таких вірусів як “Potao” та  “Armageddon”. Шкідливе ПЗ “Potao” знаходило свій шлях в мобільні та стаціонарні прилади через електронну пошту шляхом замаскованого виконавчого “.exe” файлу, наприклад, з такою назвою: «Загальна таблиця захопл та полонених за ЗСУ станом на 05.03.2015.ехе» або «на 05.03.2015 зв_льнен_ з полону для НГШ.ехе» і схожі на них. “Armageddon” діяв протягом тривалого періоду та доставлявся як програмка перевірки переносних накопичувачів даних «флешек» ChekFlashSecurityUSB.exe.

Традиційна для західних банків хакерська група Dyreza почала атакувати і українські банки, крадучи кошти з рахунків підприємств. Кілька інших хакерських груп чистять рахунки клієнтів українських банків за допомогою вірусів ZeuS і Neutrino вже декілька років. Все відбувається за тієї ж схеми, що і попередні загрози. Отримувач листа електронної пошти в формі «спаму» відкриває файл з додатку (часто з розширенням «.ехе»), що приводить в дію шкідливу або троянську програму, яка і допомагає зловмисникам встановити зв’язок з жертвою для подальшої «роботи». За різними оцінками, за 2015 рік з рахунків підприємств України зникло близько 100 млн грн.

Все більш поширеними протягом 2015 року стали програми, які вимагають гроші, шифруючи дані в мережі жертви (ransomware). В нашій країні діють наступні програми: CTB-Locker, .XTBL, .CBF, Watnik, Vault та інші.

Пригадаємо ще кілька резонансних атак на українські компанії та підприємства. У травні 2014 року зламали та атакували центр інформаційних технологій ЦВК. Того ж місяця сталась атака на транспортні підприємства. Вже у серпні 2014 року атакували широкий спектр державних органів, і у жовтні відбулась широкомасштабна атака на медіа-компанії. У грудні того ж року здійснили атаку на низку обленерго, знеструмивши велику кількість споживачів, а у січні 2016 року спробували атакувати АП Бориспіль.

Пан Олексій Ясинський, директор з інформаційної безпеки одного з українських підприємств, досконально вивчив один з цих інцидентів, пов’язаних з атакою вірусу BlackEnergy. Одного дня працівнику був надісланий електронний лист, начебто від Верховної Ради України з двома файлами у додатку та посиланням на закачування графічних елементів. Файл таблиць Ексель у додатку мав в собі макрос (внутрішню програму, що запускалась при потребі), що і був механізмом доставки вірусу до жертви. Через новостворений зв’язок шкідлива програма отримувала подальші інструкції з внесення критичних змін у функціонування системи. Спершу був лише один лист, а потім цілеспрямована розсилка на більш ніж 2000 адресатів цієї компанії мала місце через два місяці. Результатом стало знищення інформації на понад десятку комп’ютерів, важливому сервері та двох інших ключових елементах роботи інформаційної системи.

Атаки на низку ЗМІ під час місцевих виборів у жовтні 2015 році були здійснені також за допомогою вірусу BlackEnergy. Про це офіційно заявлено командою  CERT-UA. Вірус, що був закладений у необхідні системи за місяці до початку виборів, в потрібний час намагався отримати повноваження привілейованого користувача, а якщо не отримував, то запускав на диску процес створення файлів, заповнених довільними літерами, що швидко з’їдали пам’ять та змушували зайти адміністратора з привілейованим доступом у систему. При цьому видалявся файл, що завантажує систему, і, як результат, після вимкнення система більше не завантажувалась. В результаті сервери виходили з ладу, а значна кількість відео та інших матеріалів постраждали. До того ж, шкідливе ПЗ після виконання своєї функції самознищилось разом зі стертими файлами, а простір, де воно зберігалося, заповнило нулями з метою подальшого невизначення свого місцезнаходження.

Наприкінці 2015 року атак зазнали енергетичні підприємства. Листи з вірусами надходили на енергетичні компанії «Чернівціобленерго», «Київобленерго» та «Прикарпатьобленерго». Якщо листи і файли відкривались, і результат проникнення був вдалим, то зловмисники отримували контроль над активним серверним та мережевим обладнанням, виводячи його з ладу. В результаті десятки тисяч громадян втрачали доступ до електронергії на 3-8 годин (Київобленерго та Прикарпатьобленерго). Атака на одне обленерго, розташоване на заході України, не була успішною завдяки відповідальності та навичкам співробітника підприємства, тож населення області електроенергію не втратило.

Одній свіжій масштабній атаці близько місяця. В результаті DDoS-атак реєстри Міністерства Юстиції України були недоступні протягом двох днів. За інформацією «Національних інформаційних систем», атака тривала два дні – 12-13 липня і робота з реєстрами була неможлива. В результаті всі, хто використовує електронно-цифрові підписи, не могли ними скористатись, бо центр, що має підтверджувати справжність цих підписів, не функціонував. Мету атаки визначити дуже складно. Нею може бути і прикриття інших серйозних атак, і переведення інформації прихованими каналами, і крадіжка ключів та паролів нотаріусів, що дають доступ до держреєстрів. Наприклад, за ключами нотаріусів полюють давно. Маючи їх, рейдери вносять зміни до держреєстрів, а згодом і встановлюють силовий контроль над майном. Міліція тут безсила, бо за законом саме запис в держреєстрі є підтвердженням власності, а не паперові документи, що знаходяться на руках нічого не підозрюючих законних власників.

Першочергові правила кібер-гігієни для організацій:

Фахівці, які займаються цифровою безпекою, радять дотримуватись наступних правил для запобігання кібер загрозам:

• Розробити стратегію захисту, пріоритети, забезпечити постійну увагу до цих процесів зі сторони керівництва організації;
• Навчати персонал безпечному користуванню інформаційними системами;
• Створити якісний підрозділ з обслуговування інфосистем;
• Обмежити доступ до обладнання та обмежити користувачів з привілейованим доступом;
• Постійно моніторити інформаційні загрози безпеці у мережі автоматизованими засобами. Встановлювати «просіювачі» трафіку та електронної пошти організації на виявлення шкідливих елементів;
• Запровадити ручний моніторинг спаму та аналіз вмісту, а також обов’язкове відправлення зразків до служби підтримки антивірусних програм заради вироблення захисту;
• При виявленні звернень систем до незрозумілих IP адрес блокувати їх. Це допоможе виявити скомпрометовані машини та заблокувати комунікацію вірусів з командними центрами, якщо такі комунікації вже мають місце;
• Відкривати тільки ті файли в додатку листа, в походженні яких ви впевнені на 100%. У випадку надходження листа з файлом (Word, Excel, картинки, та ін.) від неопізнаного відправника, не відкривати файл. Особливо із розширенням «exe».

Від усіх загроз не вбережешся. Та й, якщо хтось захоче зламати інформаційну систему вашої компанії чи вашу електронну скриньку, то є висока імовірність, що він це зробить. Однак, дотримання простих правил зможе зберегти організацію чи сайт від кібер-атаки.

Хакери зазвичай атакують найслабші місця, і якщо Ваша інформаційна система або прилад буде краще захищеним, то кіберзлочинець з великою вірогідністю просто переключиться на наступну, менш захищену, жертву. Конкретно кожному користувачу, в найпершу чергу, слід бути уважними до електронних листів, файлів та посилань, які надходять до них у скриньку і не відкривати невідомі чи підозрілі об’єкти (особливо схожими на документи пакету Майкрософт та ті, що мають розширення “.exe” в кінці файла) і не переходити за підозрілими посиланнями. По-друге, слід слідкувати за якістю та походженням програмного забезпечення, яким користуєтесь, вчасно оновлювати його. І по-третє, створювати складні нелогічні паролі для своїх облікових записів і не зберігати їх у системі, а десь окремо у записнику чи добре захованому файлі.

Віталій Горобець, аналітик Інформаційної кампанії «Сильніші разом!»

Джерело: cenzor.net

Своє втручання у внутрішні справи України керівництво Російської Федерації мотивує турботою про етнічних росіян та російськомовних громадян, які начебто страждають через невизнання офіційним Києвом російської мови другою державною мовою, та небажання центральної влади України змінити унітарний державний устрій на федеративний. У зв’язку з цим слід зауважити, що територія держави Україна не є етнічною територією росіян і у них немає права нею розпоряджатися. Україна є етнічною територією українців. Корінним та державотворчим етносом України є український – відмінний від росіян за антропологічними особливостями і з власною оригінальною культурою. Сучасна держава Україна збудована на етнічній території українців внаслідок реалізації українською нацією права націй на самовизначення, визнаного Міжнародним правом.

Певний час Україна була у складі Російської імперії та СРСР. Одним з наслідків тимчасового перебування частини українських земель у складі Російської держави є те, що в Україні крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення держави, проживають і представники інших народів, зокрема й російського.

За своїм походженням всі росіяни в Україні – це емігранти різних хвиль еміграції. Їх переселяли до України і в часи Російської імперії, і в часи Радянського Союзу, не питаючи на те згоди корінного етносу. Так, після закінчення II Світової війни сталінський режим вчинив злочинні, з огляду на Міжнародне право, масові депортації до Сибіру та на крайню північ Російської Федерації корінних жителів західних областей т.зв. УРСР і Криму, а на їхнє місце завіз із Росії росіян.

Причини переселень росіян до України ті самі, які назвав у своєму творі «Государ» середньовічний італійський письменник і політик Ніколо Макіавеллі. Тобто вони мали служити опорою російського колоніального режиму.

«…если завоеванная страна отличается по языку, обычаям и порядкам, то тут удержать власть поистине трудно, тут требуется и большая удача, и большое искусство. Отличное средство для этого — учредить в одном-двух местах колонии, связующие новые земли с государством завоевателя… Колонии дешево обходятся государю, верно ему служат и разоряют лишь немногих жителей, которые, оказавшись в бедности и рассеянии, не смогут повредить государю».

Так на українському Півдні та Сході з’явилася певна кількість етнічних росіян, переважно у промислово-адміністративних центрах.

Згідно з офіційною статистикою, у жодній з областей України етнічні росіяни не складають більшості населення. Живучи на етнічній території українців, перебуваючи в меншості щодо корінного населення, ці люди, згідно з Міжнародним правом, не можуть претендувати на територіальну автономію та ще й у федеративному зв’язку з рештою України.

Переважна більшість росіян – громадян України це усвідомлює. Україна стала для них рідним домом, і вони нарівні з представниками корінного народу та інших національностей працюють над розбудовою своєї нової Батьківщини. Однак є серед них і такі, які не сприйняли ідею незалежності України, погодилися на українське громадянство винятково з матеріальних мотивів, сподіваючись на швидке падіння Української держави і відновлення влади Росії та їх привілейованого становища на українських землях.

Якщо вони не поважають українську мову, українську культуру, українські закони та український хліб, то єдиним законним розв’язанням проблеми є добровільна відмова цих людей від українського громадянства та еміграція до Росії чи іншої, яка їх прийме, країни. І це буде з їхнього боку, принаймні, чесним вчинком.

Адже згідно з міждержавними українсько-російськими домовленостями часів розпаду СРСР ці люди автоматично, лише за фактом свого проживання, тобто з порушенням загальноприйнятих у міжнародній практиці норм натуралізації, отримали громадянство України з усіма правами, які з цього випливають. За це росіяни – громадяни України повинні бути вдячні українцям. Адже все могло бути по-іншому, наприклад, як у країнах Балтії… І це було б логічно з огляду на ту роль, яку відігравали в Україні російські поселенці, особливо ветерани каральних та інших силових структур Росії (СРСР).

Безперешкодній інтеграції емігрантів з Росії в українське суспільство завадили, з одного боку, культивований в часи СРСР російський імперський шовінізм та хворобливий «месіанізм», притаманний значній частині росіян старшого покоління. Його збереженню та репродукції у наш час сприяє псевдонаукова теза про «вирішальний внесок СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 років». На практиці ця теза переходить у псевдологічний ланцюжок: «Мы вас освободили — вы нам должны — вы должны нас терпеть».

З іншого боку, протягом всіх років незалежності України на її території та в інформаційному просторі тривають підривні дії російських спецслужб, які намагаються використати громадян України російського походження для дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та ліквідації незалежної держави українського народу. Антиукраїнською пропагандою займаються державні органи Росії та високопосадовці з президентом Російської Федерації включно, і громадські структури: — від Російської православної церкви (проект «Русский мир») — до всіляких клубів за інтересами та «конгрессов русскоязычных…». Не стоїть осторонь і російський бізнес.

Також в Україні проживає певна кількість російськомовних українців, які перейшли на спілкування російською мовою внаслідок насильницьких заходів колишньої російської колоніальної адміністрації зросійщення та асиміляції корінного українського населення. Безсумнівно, більшість з них у недалекому майбутньому повернеться до материнської мови, коли зникнуть існуючі перепони для цього з боку Росії та її агентури в Україні. Разом з тим частина російськомовних українців дотримується проросійської політичної орієнтації внаслідок своєї колишньої співпраці зі спецслужбами СРСР (Росії).

Водночас на території Російської Федерації проживають мільйони етнічних українців — жертв незаконних сталінських депортацій, а також нащадків репресованих політичних противників комуністичного режиму. За часів СРСР їм заборонялося повертатися на Батьківщину навіть після відбуття ув’язнення у сталінських концтаборах. Україна зацікавлена в їхньому поверненні додому й охоче їх прийме.

З огляду на вищесказане, а також те, що громадяни України російського походження і російськомовні українці активно використовуються спецслужбами Російської Федерації для провокування міжетнічного напруження у південних та східних регіонах України, логічно звернутися до міжнародного досвіду у вирішенні схожих проблем і запропонувати Російській Федерації провести з Україною обмін населенням.

Тим громадянам України російського походження і російськомовним українцям, які прагнуть жити у державі з російською державною мовою та федеративним державним устроєм, Україна допомагатиме в переселенні до Російської Федерації.

Тих же етнічних українців, які виявлять бажання повернутися в Україну, українська сторона згодна прийняти і розмістити на території тих регіонів, які вони виберуть для свого проживання.

Таким чином, саме правовим шляхом усуватиметься міжетнічне напруження в окремих регіонах України, на існуванні якого наголошує Російська Федерація. Водночас, запропонувавши Росії обмін населенням, тим самим Україна сприятиме російській стороні у реалізації її державної програми «Соотечественники» під орудою знаного російського політика Костянтина Затуліна.

Найвідоміший міжнародний документ у галузі обміну населення — грецько-турецька конвенція про обмін населенням від 30 січня 1923 року. Нею визначаються правила обміну турецьких громадян православного віросповідання, які проживали в Туреччині (тобто греків – турецьких підданих), на грецьких громадян мусульманського віросповідання, які проживали в Греції (тобто турків – грецьких підданих). Головна мета обміну — гомогенізація національного складу держав, які утворилися на території колишньої Османської імперії, запобігання розвитку потенційного сепаратизму з боку етнорелігійних меншин.

Після закінчення II Світової війни за СРСР (Росією) були закріплені анексовані у 1939 – 1940 рр. території, а крім них до його складу увійшли східна частина Східної Пруссії на західних і Сахалін з Курильськими островами – на східних кордонах. їх місцеве населення підпало під часткове переселення: так, у 1944 — 1946 роках до Німеччини було евакуйовано чи переселено 1157 тис. німців, а до Японії у 1946 — 1956 рр. — 296 тис. японців і айнів.

Також під час остаточної демаркації нових кордонів Радянської Росії з Польщею, Чехословаччиною і Румунією було проведено нові взаємообміни територіями і населенням (оптації). Зокрема, станом на 31 жовтня 1946 року з Польщі до СРСР переселилося щонайменше 518 тис. чол. (в тому числі до України — 482109, до Білорусі — 35961 і до Литви — 64 чол.). В той же час зворотний потік складався з щонайменше 1090 тис. чоловік (у тому числі з України — 789982, з Білорусі — 231152 і з Литви — 69724 чол.).

Тридцять перший американський президент Герберт Гувер писав у своїй книзі «Проблеми тривалого миру» (1943 р.): «Значну увагу слід приділити героїчному здійсненню трансферу населення. Труднощі переміщення великі, але вони набагато менші, ніж постійні страждання меншин і безконечні рецидиви війн».

Обмін населенням, який іноді називають трансфером населення, став у XX ст. затребуваним елементом врегулювання міждержавних конфліктів і є актуальним у XXI столітті, зокрема, у галузі українсько-російських відносин. Проведення під егідою США та ЄС трансферу населення України і Російської Федерації сприяло б вирішенню конфлікту й встановленню тривалого миру в регіоні й світі.

Сергій РУДЮК, старший викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальної комунікації Університету «Україна»

Джерело: nashedilo.blogspot.com

Литовські, Польські та Українські військовослужбовці командування ЛИТПОЛУКРБРИГ здійснили паломництво на православну Святу гору Грабарка, що в східній частині Польщі, в четвер, 18 серпня.

Під час цього релігійного заходу військовослужбовці Литовсько-Польсько-Української бригади приєдналися до паломників силових структур з усієї Польщі. Серед сотень православних віруючих, що прямували до Грабарки, також були делегації зі збройних сил Словаччини та Бельгії. Разом вони несли хрест, пили святу воду і молилися до Бога. Пліч-о-пліч силовики з різних країн і відомств подолали довгий шлях самопожертви та встановили хрест на вершині пагорба.

«Мета військових полягає в забезпеченні миру і безпеки для людей. Під час паломницької подорожі і звернень у молитвах ми просили у Бога спокою у всьому світі», сказав полковник Володимир Юданов, виконуючий обов’язки командира Литовсько-Польсько-Української бригади.

Полковник Володимир Юданов також додав, що дуже важливо бачити участь у паломництві представників інших країн. А те, що до пішого ходу до Грабарки приєдналися також колеги-католики з ЛИТПОЛУКРБРИГ, робить солдатів з Литви, Польщі та України не лише братами по зброї, але і в молитві.

Олександр ГАЙН