Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Села Луганської та Донецької областей – найбільш вразливе поле битви України в зоні АТО. Якщо міста й містечка мають унормоване фінансування з державних та міських бюджетів, розвинуту інфраструктуру (передусім – відремонтовані дороги), нормальне медійне забезпечення, увагу громадських активістів та міжнародних організацій, то села й селища регіону майже цілком позбавлені всіх цих переваг.
Їхні мешканці звикли їсти те, що виростили на своєму городі, їздити до райцентру у великі свята (адже автобус курсує не кожен день), асфальтові дороги були збудовані ще за радянських часів (відтоді їх ніхто не ремонтував), а в більшості сіл і досі лише ґрунтові дороги. Волонтери переважно оминають ці маленькі поселення, привозячи допомогу в більш заселені міста (саме там розташовані районні лікарні). Те саме – з міжнародними донорами. Але найбільша проблема – це медіапокриття. Сільські газети й досі залишаються найнадійнішим джерелом інформації, адже їх стабільно приносять поштарі. Ситуація з радіо і телебаченням теж доволі складна. Прикро, що держава нехтує цією проблемою.
Радіомовлення в луганських селах представлено музичними станціями FM-діапазону та українським державним радіо, яке в народі називають просто – «брехунець». Перші – переважно комерційні, не надають значної уваги суспільно-політичній ситуації (хоча періодично й виходять трихвилинні «Хроніки Донбасу» від Громадського радіо). З «брехунцем» інша ситуація. Державне радіо має найширше покриття в Україні, проте зміст і якість передач – не вражають. Майже весь ефірний час (який ділиться на загальнонаціональне (70%) та регіональне (30%) мовлення) заповнений просвітницькими програмами – від вивчення української мови до проблем історії. Останню подають в інтерпретації професора Бебика, який доводить, що Ісус Христос був українцем, а першою цивілізацією в світі були давні укри. Інша біда – шахрайська реклама медичних чудодійних препаратів, що підриває довіру людей до інформації, отриманої з цього державного джерела.
Регіональне мовлення значно якісніше. Тут представлений локальний інформаційний продукт, серед якого є й цікаві програми, спрямовані на викриття російської та сепаратистької пропаганди. Проте у загальному ефірному вимірі вони не мають великого значення. Особливо приголомшує щоденна профілактика, коли «брехунець» раптово замовкає з 14 до 17 години. Російським гібридним військам навіть не треба застосовувати «глушилки» (Росія практикувала це в Маріуполі, що за 30 км від лінії фронту) – Україна самостійно підтримує режим ефирної тиші для свого населення.
Загальна проблема телебачення в селах – слабкий сигнал. Українська влада навіть після двох років війни не зробила жодних висновків: малопотужні передавачі просто не «добивають» до багатьох сіл, через що спонсороване державою цифрове телебачення (Т2) не працює зовсім. У відносно задовільній якості на антену можна «впіймати» три канали – 1+1, Перший національний та Луганське обласне телебачення (ЛОТ). Саме тому ТСН – найпопулярніша інформаційна програма на селі. По півгодини на добу, щовечора, вона дає місцевим уявлення, що відбувається в країні та світі. Інший контент каналу – суто розважальний. Перший національний має, як і Українське державне радіо, найширше загальнонаціональне покриття. Проте проблеми в державних каналів схожі – не дуже цікаві та малоінформативні програми. Через те селяни по Першому дивляться, передусім, спортивні трансляції. Найактивніше на луганському медіаполі працює ЛОТ. Воно дає інформаційні ранкові, обідні та вечірні студії, не має профілактик у мовленні. Контент спрямований на викриття російської пропаганди (програма StopFake), оперативне подання місцевих новин. Єдиний мінус – шаблонна радянська методика висвітлення новин; місцевим журналістам варто швидше опановувати західний досвід. Втім, навіть те, що є зараз, дуже відрізняється від державних місцевих каналів дворічної давнини, які неякісно працювали на дуже застарілій матеріально-технічній базі.
Саме селяни на Луганщині, Харківщині, Сумщині (прикордонні регіони) першими стрічатимуть агресора біля своєї хати. І стрічатимуть з думкою, що держава не просто нічого не зробила, а – гірше! – кинула їх напризволяще. Антиукраїнські настрої в україномовних мешканців українських сіл проявляються не через їх проросійськість, а радше через те, що українська влада (місцева, зокрема) їх просто забула. Село на Луганщині за 25 років незалежності деградувало і вимерло. Там, де раніше був хутір на 40 хат, сьогодні заледве нарахуєш 5. Роботи немає, школи закриваються, селянські магазини тепер на колесах – місцеві підприємці розвозять у визначені дні товари по інших селах. Єдине, що ще стабільно працює – пошта. Поштарі розносять пенсії, а пенсіонерами тут є майже 80% мешканців. Важко сказати, чи можна ще врятувати українське село, зокрема на Луганщині… Проте держава має зайнятися цим негайно, почавши (як у Києві, так і на місцевому рівні) передусім з інформаційного поля. Адже якщо тут піде російський наступ, місцеві про нього дізнаються, вже побачивши танки під вікнами.
Валерій Кравченко
