п’ятниця, 29 Березень, 2024
pluken
Головна / Думки та коментарі / Виклики примирення
Фото: EPA/IVAN BOBERSKYY
Фото: EPA/IVAN BOBERSKYY

Виклики примирення

Share Button

Одним з ключових напрямів майбутньої державної (як віриться) політики щодо окупованих територій та зони АТО, роботи з внутрішньо переміщеними особами, яку реалізовуватиме Міністерство у справах вимушених переселенців, зони АТО та окупованих територій, є політика примирення.

Водночас треба чітко усвідомлювати, що міністерство запрацює не раніше січня 2017 р., коли буде виділено бюджет. Окрім стратегічних проблем, чиновники міністерства мають вирішувати багато нагальніших потреб. Зокрема «подолати» позицію міністра соціальної політики, віце-прем’єра Андрія Реви, щодо забезпечення соціальних виплат на окупованих територіях. Остання полягає у відкиданні можливості робити будь-які виплати, включно з пенсіями, тим громадянам, які залишились на окупованих територіях. Із цим категорично не згодні у міністерстві АТО. Їхня позиція стосується людського ставлення, збереження та захисту громадян України, що стали заручниками обставин у прямому та переносному сенсах. Адже тут йдеться не про ідеологічні погляди та вірування цих людей, більшість з яких має абсолютно байдуже ставлення до України (хоча є й інші позитивні та негативні випадки) — це стосується цінності українського паспорту як такого, дотримання державою прав людини, престижу проживання в Україні.

Популярним аргументом тих, хто лобіює заборону на виплати для мешканців окупованих територій, за відокремлення окупованих районів Донбасу й переведення їх на самозабезпечення, є те, що Україна, виплачуючи гроші, ледь не спонсорує терористів Плотницького та Захарченка. По-перше, з огляду на реальний стан справ у самопроголошених республіках, безробіття та великі ціни на продукти, українська матеріальна допомога (особливо пенсії) стає для українців на окупованих територіях суттєвим засобом виживання. По-друге, Україна вже сьогодні може створити всі умови для того, щоб отримані від держави гроші витрачались мешканцями окупованих районів регіону на території України. Тут дешевші та якісніші продукти, є широкий вибір промислових товарів, одежі, недоступний в «ДНР» чи «ЛНР». Багато українських громадян без будь-якого примусу приїздять з окупованих територій до Курахово, Костянтинівки, Лисичанська, Покровська аби купити продовольчий набір. Україна має використовувати ці можливості.

Інший фокус мінАТО — переселенці, які a priori є об’єктом дискримінації з боку держави та приватних структур. Найперший приклад: перевірки органами соціального забезпечення матеріальних статків та місця проживання. Без цього переселенець не отримає виплати. Відслідковується переміщення ВПО, а довідка переселенця стає ледь не основним документом. Решта жителів України позбавлена такої прискіпливої уваги до себе з боку держави. Ще приклад — кредитування в банках. Людина з Донбасу або Криму має дуже невеликі шанси отримати кредит через побоювання, що потім вона його не віддасть, переховуючись від банку на окупованих територіях. Загалом, Україна не має законодавчої бази під потреби переселенців, і напрацювання такої у співпраці з громадськими установами є важливим завданням МінАТО.

Повертаючись до примирення, сьогодні міжнародні фонди, які працюють на контрольованих Україною частинах Донецької та Луганської областей, вже розпочали свій фронт робіт, який полягає у реалізації політики культурної дипломатії. Вона полягає в організації культурних заходів — художніх та фото виставок, театралізованих дій тощо, які матимуть як національне українське забарвлення, так і демонструватимуть основні світові тренди. Привнесення різних барв культурного та мистецького життя у сірі будні ментальних донбаських трудяг повинно, за задумом, справляти сталий ефект на їхній світогляд. І це б справді спрацювало десь на заході, де таку політику придумали. В Україні, особливо на Донбасі, де люди пережили війну та руйнування, така політика є валідною для обмеженої кількості населення, переважно студентської молоді до 25 років. Адже потім наступає життя з його буденними потребами.

По-перше, більшість людей за злиднями, побутовими проблемами та мізерними зарплатами в найкращому випадку просто не помічатимуть культурних подій, у найгіршому — вони будуть викликати роздратування. Це як водити хороводи та співати веснянки навколо зруйнованої хати. Спочатку хліба — потім видовища. По-друге, такою політикою Україна фактично повторить практику «ДНР» та «ЛНР», яка замість стабільності та зарплат годувала й досі годує аудиторію, крім пропаганди, ще й атмосферою безперервного свята. Варто лише переглянути новини сепаратистських каналів — там, де не говорять про досягнення «молодої республіки», там показують свято «загальнореспубліканського» культурного значення. По-третє, людей на Донеччині буквально з дитинства ментально привчають до важкої праці. Відпочинок у більшості шахтарів та металургів ніколи не був пов’язаний з походом до музею чи на виставку. Скоріше вони проводили його у родинному колі або в колі друзів на футболі. Тож, привчити цих людей з усталеними звичками до прекрасного швидко не вийде, а отриманий ефект буде незначним.

До речі, якщо говорити про ментальність, то, незважаючи на два роки війни та тотальної пропаганди, люди на окупованих територіях та в українському Донбасі нічим не відрізняються. Їх історія та погляди схожі й такими вони і залишаться, навіть за умови збереження сьогоденної ситуації на найближче десятиліття. Культурна дипломатія спрямована на створення ментальної прірви, натомість треба підвищувати, передусім, соціальні стандарти та можливості для самореалізації людей, створювати сприятливий бізнесовий та інвестиційний клімат. Те саме стосується міжлюдських контактів, адже більшість переселенців часто мігрують через лінію зіткнення. Вони можуть донести інформацію про реальний стан справ, про зусилля держави та її турботу про людей в Україні (якби вона справді була) краще за будь-яке телебачення. І на сьогодні примусово мирити цих людей у контраверсійний спосіб просто не треба.

Нарешті, важливим завданням для України є окреслення перспективи для місцевої молоді, студентів. Останні, як свідчить статистика, все частіше замислюються над тим, як залишити не лише свій регіон, а й Україну та виїхати за кордон (ця тенденція носить загальноукраїнський масштаб). Тут не треба порівнювати перспективу в сенсі можливостей, мов закордонням для «ЛНР» та «ДНР» вважається Росія чи Абхазія, тоді як наші студенти їдуть в Польщу та Угорщину. Проблема в іншому — вони їдуть, хочуть їхати, чіпляються за будь-яку соломинку, яка забере їх з Батьківщини. Величезним завданням державної політики є підвищення престижності проживання в Україні, створення можливостей для становлення молоді, побудови суспільства, де буде менше політиканства, ангажованості та спекуляцій, а більше справ. Тоді й зовсім не доведеться нікого штучно примирювати.

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. naszvybir.pl

Не сприймаймо злочинців як жертв

Перш, ніж розпочати широкомасштабну війну проти України, Росія вкладала величезні кошти в інформаційну війну проти …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.