Зранку 24 січня Маріуполь Донецької області накрило «Градом». 31 загиблий і 117 поранених. Зруйновані райони міста. За інформацією СБУ, яку підтверджують і ОБСЄ, провина – на представниках самопроголошеної ДНР: свідомо випустили снаряди в житловий мікрорайон – поряд воєнних об’єктів і військовий частин тут немає. Коректувальника вогню – колишнього працівника Державної автоінспекції – затримали. Проте людям від цього не легше. У місті почали полювання на сепаратистів. Про це повідомляють в міліції.

Чотири дні поспіль. У Маріуполі ще ховають загиблих. Зруйновані будинки, вибиті вікна, воронки від снарядів на вулицях міста. Серед руїн – церква, лише вона не постраждала.

У руїнах залишилися 4 школи і 3 дитсадка. Дякують Богу, що була субота, і в приміщеннях не було дітей.
МІсцеві жителі розповідають, що зараз все виглядає вже добре – немає розірваних людських тіл на вулицях. Тільки залишилися згорілі авто і кров на сіті-лайтах. Місто нагадує будівельний майданчик. Тепер потрібно хоча б закрити чимось вікна, які залишилися без скла. Для цього використовують плівку. У місті її не вистачає. Тому волонтери інших регіонів взяли на себе доставку матеріалу.

Для тих, хто залишився без даху, місцева влада організувала табір – там їжа і ліки. Покривають з бюджету витрати і з організації поховання та лікування.

Після кровавих подій у Маріуполі збільшилася кількість бажаючих йти добровольцями до української армії. Місцеві не виключають повторення обстрілу. І бояться цього.

Депутати Маріупольської міської ради 29 січня визнали Росію країною-агресором. Хоча, як повідомляє «Українська правда» з посиланням на сайт 0629, наступного дня з документа, який це підтверджував, назва Росії взагалі зникла. Залишилося лише «засудження військової агресії та обстрілу мирних жителів» без зазначення винних.

Natalia Seliukova

У липні минулого року в селі Карлівка Донецької області, що в 40 хвилинах їзди від Донецьку, відбувалися запеклі бої. Будинки мирних жителів здебільшого було зруйновано, багато з тих, хто залишився, були вбиті та поранені. Минуло вже півроку з того часу, про місцеві з сумом і жахом згадують літні бої, показуючи стіни зруйнованих будинків, згорілі хати. Вже звиклі до звуків гармат, 22 січня були дуже налякані. Це був день, коли українська армія відходила від аеропорту. Над селом кружляв безпілотник. Війна поверталася до Карлівки. Звуки залпів і снарядів, що розривалися, ставали значно гучніше. А рано-вранці поряд із селом розірвалися декілька снарядів «Граду».

У селі залишилися ті, яким немає куди їхати, або ті, для яких страх перед невідомістю сильніше за війну. Літні люди і молоді сім’ї продовжують жити в селі. Іноді не маючи змоги купити продукти харчування. Раді будь-якій допомозі. Запевняють, що кілька пакетів з крупою можуть врятувати їх від голоду.

«Тут була ванна, а тут кімната, – розповідає мешканка колишнього будинку Олена. – Це було 5 липня. Пів на дванадцяту вночі сюди прилетів снаряд. Нас не було вдома. Як сказали сусіди, моментально все загорілося. Полум’я було майже 4 метри. В мить все згоріло вщент. 23 травня був обстріл, і ми ховалися з родиною у сестри в підвалі. У нас мала дитина, і ми боялися за неї. ми 20 років будували цей будинок, тільки закінчили ремонт. тільки жити почали нормально”.

“Як тільки почали обстріл, ми втекли. Нічого не вціліло. Все згоріло, розповідає літній чоловік. – Це відбулося зранку. Як мені здається, це був Су-25. Вони б’ють зігзагом. Он біля сусіда доріжка залишилася. Там далі воронка. Стріляли з усього чого можна”.

“Чуєте звук? Так це далеко. За селом, поряд, “Гради” були вчора. Стіни дрижать, вікна дрижать. Не знаєш, що робити – втікати, а куди втікати, як, коли в мене жінка три місяці лежить, не підіймається, хвора. Так кожного дня. Сьогодні почали о 5-й ранку бабахати”, – ділиться житель села.

Літня жінка плаче, вдягаючи теплу куртку, привезену волонтерами. “Вчора стріляли в бік Донецька, а Донецьк у відповідь. І «Гради» десь там впали, – при цьому говорить спокійно, наче звикла до такого життя. – Я вже навіть приготувалася вмирати, помилася, вдяглася у все чисте. Що я можу зробити? Я одна дома, чоловік вночі пішов на роботу. Спочатку думала в підвал бігти, а потом думаю: хай буде, як буде. Набігалися вже. Ані будинку, ані одягу, ані посуду… Все, що роками наживали, в одну мить зникло. Це жах! Несуть допомогу, я не звикла, щоб хтось мені щось давав. Все якось самі, намагалися іншим давати. А тут… Хоч би держава копійку дала. Я би все віддала, або був цілим будинок, і щоб тихо було, щоб вночі не просинатися. Ми не спимо, бо стріляють, і не спимо, тому що не стріляють. Чому не стріляють? Невже буде ще гірше, ніж було? Нікому такого не побажаєш. Ось посеред городу воронка, і таких багато. А будинок згорів, тільки стіни залишилися”.

Natalia Seliukova

Те що відбулось в Маріуполі в суботу президент України назвав злочином проти людяності. Не можна стверджувати, що обстрілів житлових кварталів мирних міст Донбасу раніше не було, але настільки масоване застосування реактивних снарядів по мирних цілях, стільки жертв та руйнувань житлових будинків в одному місці, ця війна ще не бачила. Шість установок типів «Град» та «Ураган» випустили по мікрорайону Східний м. Маріуполя близько 240 снарядів, від яких загинуло 30 осіб, було поранено ще близько 100. Повна відповідальність за цей теракт, як його кваліфікувала генеральна прокуратура, лежить на терористах ДНР (надвечір керівник невизнаною республікою зізнався, що сьогодні почався наступ на Маріуполь) та на російських військових. Варто відзначити, що обстріл житлових кварталів відбувся, за висновками ОБСЄ, з північно-східного та східного напрямків з відстані 15-20 км., тоді як найближчий 15-й блокпост національної гвардії/батальйону «Азов» знаходиться приблизно в чотирьох кілометрах від місця падіння снарядів. Тож напевно можна стверджувати, що це не була помилка коректувальника чи артилериста – це був цілеспрямований жорстокий акт, який мав на меті створити панічні настрої в місті (відразу сепаратистами була розповсюджена інформація «для місцевої вати» про українську провокацію – обстріл міста з позицій, розташованих на захід від Маріуполя у селищі Старий Крим) та в Україні в цілому. Безумовно, не варто відкидати версію з відволікаючим маневром на південному фланзі, тоді як основний удар варто продовжувати очікувати у напівкотлі Дебальцево.

Водночас, Україна продовжує все щільніше замикати вже окуповані території для проникнення цивільних (а також ДРГ під виглядом цивільних) на вільну територію. Вже розроблена та має працювати на практиці пропускна система для місцевого населення, яке має законні причини для поїздки в непідконтрольні частини Донецької та Луганської області. Втім система не працює, перепустки не видаються, а місце розташування координаційних центрів (де видають перепустки) максимально не зручне. Наприклад, було б логічним видавати перепустки у містах, до яких є пасажирське залізничне сполучення (з Києвом) – Костянтинівка, Красноармійськ, Красний Лиман, Сватово. Натомість в Луганський області єдиний пункт видачі перепусток розташований у м. Старобільск (60 км. від Сватово), в Донецькій – у м. Велика Новоселівка (50 км. на південний захід від Красноармійська), а також у м. Дебальцево (яке знаходиться під постійними обстрілами та загрозою повного оточення) та у м. Маріуполь (яке було з особливою жорстокістю обстріляне напередодні). Створені всі умови аби ускладнити населенню можливості вільного пересування між Україною та самопроголошеними республіками та, навіть, створити умови загрози життю цих мешканців. Водночас, на кордоні Луганської та Харківської, Донецької та Запорізької областей розпочалось будівництво третьої лінії укріплень. Все це дуже схоже на плани відступу українських сил та повного «зливу» територій Донецької та Луганської областей.

Якщо Україна, маючи браваду в заявах, а насправді не дозволяючи маневри власним збройним силам (ніби виконуючи Мінські домовленості, яких вже де-факто немає), фактично сприяючи «зливу» територій та утворенню, за існуючої статичної лінії оборони ЗСУ, нових котлів, не в змозі насправді фізично захистити себе, то лишається надія лише на реакцію світу. Не треба більше виражати стурбованість – треба негайно діяти. Українська дипломатія надзвичайно активізувалась у напрямку створення міжнародної коаліції та проведення кризової місії з залученням миротворчого контингенту. Про доречність цього кроку, до речі, заявив й президент ПАСЕ Ілкка Канерва. Безумовно, будь-яке рішення Ради безпеки ООН буде заблоковане Росією. НАТО не може втручатись фізично з варіантом балканських місій (на кшталт КФОР та СФОР) через можливу реакцію Росії, яка досі дуже болісно ставиться до Альянсу. ОБСЄ не має історії проведення військових місій (окрім місії в Нагорному Карабасі 1994 р.), натомість проводить лише поліцейські місії та місії спостереження (остання в Україні викликала дуже багато критики та нарікань). На думку автора, в цій ситуації, питання має бути розглянуто на засіданні Генеральної Асамблеї ООН (як це було з Косово в 1999 р.). До формування миротворчої місії в Україні, яка матиме першочерговим завданням відновити повний контроль кордону між Україною та Росією, мають спільно долучитись ООН та ЄС. Проведення місії під егідою ЄС не лише надасть нового змісту оборонній та безпековій політиці, але й продемонструє реальну відповідальність європейців за власну безпеку та безпеку сусідів. Без рішення про миротворчу місію, здається, конфлікт буде здатним швидко досягнути загальноєвропейського та світового рівня.

Valeriy Kravchenko

Дев’ятий місяць тривають військові дії на території Донбасу. Час, протягом якого вже, здавалося, кожен житель мав би визначитися з тим, на який бік йому стати, кого підтримувати. Проте реальна ситуація дещо інша. Й по сьогодні мирні жителі, які залишилися в своїх будинках, змінюють свої погляди – все залежить, запевняють, від побаченого.

Принаймні про це говорить керівник благодійного фонду Яків, який не залишив Донецьк, а допомагає тим, хто потребує допомоги: лікарням, людям, які не мають змоги виїхати з окупованого міста. «Настрої мирного населення можуть змінюватися протягом півгодини. Все залежить від того, що людина перед собою зараз бачить. На початку розмови він може бути прихильником України, побачив солдата – вже за Росію, проїхав БТР – змінив прихильність на ДНР і навпаки. Є звичайно ті, хто «визначився», однак таких мало».

Підтверджують слова донецького благодійника і військові 1-го батальйону тероборони «Волинь», який протягом тривалого часу розташовувався в епіцентрі АТО. «Після трьох місяців у зоні АТО, спілкування з місцевими, я зрозумів, що ці люди не знають, що таке свобода, – розповідає військовий батальйону Микола. – Там цікавий контингент, менталітет зовсім інший. Зараз склалася така ситуація, що їм потрібно обирати. Я зробив для себе висновок, що це люди без Батьківщини. Вони втратили колись свій СРСР – і все. Коли говоримо їм: ви просто визначтесь – що вам потрібно – Україна, Росія, ДНР, ЛНР… Не потрібно боятися. Визначтесь, і намагайтеся жити по законах цієї своєї батьківщини. І тоді відхиляються одразу багато проблем, питань і претензій».

«З постійного спілкування з людьми ми робимо такі висновки, – переконує і доброволець Володимир. – Зона така буферна (Єнакієво, Дебальцево). Про настрій дуже важко говорити, тому що більшість людей не є відвертими, не завжди чесно вони готові відповідати. І виходячи з нашого спілкування, люди не знають самі, чого вони хочуть. В ході розмови бажання можуть мінятися дуже швидко. Таке враження, що з людьми ніхто ніколи не говорив, і вони нікому нічого не говорили. І коли відбувається контакт з нами, вони намагаються розповісти все своє життя. Дуже багато людей, які скаржаться: їм винні всі, ніхто їх не рятує, ніхто не допомагає. Таке дитяче, інфантильне ставлення до життя».

Жителька Горлівки Донецької області Ганна лишилися в місті, бо не може покинути хвору мати. Сама вона народилася в Дагестані, однак все доросле життя живе в Україні. Розповідає про те, що відбувається: «Майже місяць сидимо без опалення. Зарплат не платять. Все більш-менш спокійно до тих пір, поки не починає наближатися українська армія. Як тільки її бачать, ДНРівці починають все громити, руйнувати. Останні дні дуже страшно: стріляють і громлять все. Відомі факти, що ДНРівці спускаються в шахти і б’ють шахтарів. Однак при цьому частина населення все ще виступає за ДНР. Бабця 70-річна протягом 7 місяців не їздить за пенсією. У Горлівці її не видають – треба їхати до Артемівська. Говорить, що їй ДНРівці видадуть пенсію, і значно більше. Проте подумати про те, звідки в них гроші, не хоче. Дивиться тільки російське телебачення – іншого й немає. А думати сама і бачити, що навкруги, не хоче».

Natalia Seliukova

20 січня стався вибух на залізничному мосту в селі Кузнецівка Запорізької області на кордоні з Донецькою областю. Ця залізнична гілка була єдиною, що зв’язувала Донбас зі всій Україною. Вибухівка спрацювала в той момент, коли по мосту йшов товарний потяг, що прямував на маріупольський завод імені Ілліча, що належить компанії Ріната Ахметова «Метінвест». В результаті вибуху перевернулися 28 з 54 вагонів з концентратом залізної руди. Сила вибуху розцінюють як еквівалент 100 кг тротилу.

Людських жертв і постраждалих не зафіксовано.

Служба безпеки України кваліфікувала підрив як диверсію й оголосила початок контртерористичної операції в Запорізькій області. Вже наступного дня радник голови Служби безпеки України Маркіян Лубківський повідомив, що диверсійна група, причетна до теракту, встановлена. За подібні дії законом передбачено покарання 15 років позбавлення волі.

Через вибух на мосту «Укрзалізниця» прийняла рішення змінити графік руху потягів до Маріуполя. Кінцевим пунктом потягів, що курсують зі Львова, Харкова и Києва, тимчасово стане Бердянськ. Проте вже у п’ятницю, 23 січня, якщо не буде якихось форс-мажорних обставин, рух по мосту може бути відновлений. Про це повідомив виконуючий обов’язки генерального директора «Укрзалізниці» Максим Бланк. Також він зазначив: “З понеділка (19 січня) по четвер (22 січня) у нас чотири терористичні акти, що сталися на залізниці”.

Natalia Seliukova

21 січня 2015 року, напередодні Дня злуки, у Львові відбулася дискусія на доволі провокаційну тему: «Акт Злуки – історична містифікація?», організована «Інститутом Західно-Українських студій», громадською організацією з Чернівців, яку очолює політолог Олег Хавич. Польському читачу це прізвище навряд чи щось скаже, але серед українських політичних аналітиків та журналістів цей уродженець Чернівців, що мешкає зараз у Києві, відомий своїм інтересом до ідей федералізації України.

Безперечно, у Польщі більш відомою є особа Володимира Павліва, співробітника Українського Католицького Університету, разом з яким Олег Хавич заснував влітку 2014 року громадську організацію «Європейська Галицька Асамблея». До слова, «Інститут Західно-Українських студій» було також засновано приблизно у той самий час. Доктор Анджей Шептицький у своєму коментарі «У пошуках Галичини» (http://www.new.org.pl/2021,post.html) на порталі часопису «Нова Східна Європа» коротко розповідає про діяльність «Європейської Галицької Асамблеї» та Володимира Павліва, якого він називає «професором П.», акцентуючи на раптовій появі великих грошей для популяризації галицьких ідей та традицій серед населення трьох галицьких областей – очевидно, для того, «щоб значення та винятковість Галичини закарбувалися у пам’яті людей», на випадок розпаду України.

Для участі у дискусії Олег Хавич запросив істориків, журналістів та громадських діячів зі Львова, Чернівців та інших міст Західної України, щоб обговорити «процес підготовки Передвступного договору між УНР та ЗУНР, за яким остання мала отримати територіальну автономію, прийняття Універсала про об’єднання УНР і ЗУНР (22.01.1919) та спроби його реалізації, фактичну денонсацію цього акта після підписання Варшавського договору між УНР та Польщею (21.04.1920), а також наслідків всіх цих подій для подальшої історії України». Втім, кількість істориків та громадських діячів, що прийшли взяти участь у дискусії, виявилася скромною, зважаючи на антимайданну позицію Хавича, його зв’язки з антимайданними публіцистами і політтехнологами, а також те, що він повторює, і, очевидно, поділяє твердження російської пропаганди.

Перед тим, як викласти основні тези головних учасників дискусії, слід зробити необхідний історичний відступ. Дуже короткий передвступний договір про об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу (УНР), у якій Західна область УНР (ЗО УНР) могла отримати територіальну автономію, був підписаний 1 грудня 1918 року у Фастові, через місяць після Листопадового чину. Українська Національна Рада, найвищий законодавчий орган ЗУНР, затвердила (ратифікувала) договір на своєму засіданні 3 січня 1919 року, а 16 січня 1919 року звернулася до Директорії УНР, інформуючи її про затвердження договору. До часу обрання Установчих Зборів в УНР і ухвалення нової конституції, на території, яку контролювала ЗО УНР діяли вже сформовані органи влади. 22 січня 1919 року Директорія УНР видала універсал, у якому погоджувалася з рішеннями уряду та парламенту ЗУНР (відомим також, як «Акт Злуки», затвердженим тимчасовим парламентом – Трудовим Конгресом). Об’єднання так і не було завершене. Армія УНР та Українська Галицька Армія (УГА) мали окремі командування, хоча й їм спочатку вдавалося координувати свої дії. Наприкінці 1919 року командуванню УГА довелося укласти перемир’я із «Збройними силами Півдня Росії», що викликало гостро негативну реакцію голови Директорії УНР Симона Петлюри та його оточення. Сам він проводив сепаратні (без відома уряду ЗО УНР, хоча це суперечилося домовленостям з ним) переговори з Польщею. У грудні 1919 року екзильний уряд ЗО УНР через переговори голови Директорії УНР Симона Петлюри з Польщею та його обіцянки визнати східний кордон Польщі по Збручу прийняв рішення про денонсацію передвступного договору і поінформував про це владу УНР, що є менш відомим фактом, ніж укладення між УНР та Польщею Варшавського договору від 21 квітня 1920 р., що вже цілком виключав об’єднання УНР та ЗУНР, оскільки у ньому за Польщею була визнана більша частина території останньої. Варшавський договір був сприйнятий галицькими українцями, як зрада, і залишався об’єктом критики у 1920-х та 1930-х роках, причому тавро зрадника міцно причепилося до Симона Петлюри.

Варто зауважити, що під час свого виступу Олег Хавич намагався переконати присутніх, що нинішня віра в «Акт Злуки», як і само об’єднання УНР та ЗУНР, є «історичною містифікацією», тобто міфом, що не мав нічого спільного з реальністю, а держава воліє замовчувати факти про справжній стан відносин між ЗУНР та УНР у 1918-1920 рр.. Хавич критично оцінює ставлення УНР до ідеї об’єднання із ЗУНР, вказує на «правовий нігілізм» членів Директорії УНР та їхніх підлеглих, що не могли або не хотіли дотримуватися бажаної форми передвступного договору, процедури його укладення та ратифікації. Проголошення універсалу від 22 січня 1919 року («Акту Злуки») на Софіївській площі у Києві видається для нього дивним та неправильним з правової точки зору. Він назвав цей документ «історично сумнівним» з огляду на спосіб прийняття – на вічі.

Його найкраще підготовлений опонент, львівський політолог Ігор Танчин, у своєму виступів закликав вважати «Акт Злуки» корисним символом для свого часу, декларацією про те, що Україна повинна бути єдиним політичним простором. Проте, зараз вже потреби у таких символах немає, і актуальнішими є бачення того, як варто облаштувати єдину Україну. Танчин виступив за проведення децентралізації влади на підставі загальносвітового досвіду, тобто передачі владних повноважень на якомога нижчі рівні управління. Окрім того, децентралізація, на його думку, знижує потреби регіонів України в автономізації, на актуальності яких, навпаки, наполягає Хавич. Останній пізніше також визнає, що воліє бачити Україну федерацією, у якій і Галичина, і Донбас, і решта регіонів стануть окремими рівноправними суб’єктами федерації. Зрештою, в одній зі своїх статей (http://www.varianty.net/23622-oleh-khavych-u-vypadku-nepokory-kyievu-po-lviskii-ratushi-striliatymut-tak-samo-yak-po-donbas-areni) він ставить знак рівності між автономістами та федералістами, але допускає утворення в Україні асиметричної федерації, у якій окремі суб’єкти федерації матимуть більше повноважень, ніж інші.

Намагаючись, очевидно, відродити старі образи галичан на Симона Петлюру та представників тодішньої еліти УНР і розраховуючи, мабуть, що вони почнуть переносити їх на Київ та нинішній уряд, Хавич висунув тезу, що Варшавський договір 1920 року був нічим іншим, як зрадою Петлюри. Водночас, звинувачувати галичан, на його думку, зараз у сепаратизмі, безглуздо, оскільки саме «Київ» (тобто Петлюра) свого часу пішов на підписання Варшавського договору, який власне й формально зафіксував відокремлення Галичини та Західної Волині від УНР та приєднання їх до Польщі. Ігор Танчин відбив цей закид тим, що в історії України бували й гірші, катастрофічніші приклади зради.
Відповідаючи на запитання про можливі взаємні впливи ЗУНР та УНР Хавич висловив ще одне провокаційне припущення. На його думку, «цінності стихії», властиві населенню Великої України, добре передаються західним українцям і «знищують і зараз у них залишки європейської ідентичності».

Звісно, з огляду на незначну кількість учасників та гостей дискусії (до 20 осіб) і відсутність на ній представників найпопулярніших медіа Львова (тобто телеканалів), навряд чи вона викличе значний розголос. Очевидною метою цієї події був якщо не пошук Олегом Хавичем нових однодумців, так освоєння виділеного на подібні заходи бюджету.

Омелян Радимський

Ефективне управління під час війни завжди було наріжним каменем загальної перемоги. Дивна війна на Донбасі між Росією та Україною, коли сторони активно звинувачують одна одну в актах тероризму та геноциду, а, водночас, навіть не розірвали дипломатичні відносини між собою та укладають нові торгівельні угоди (зокрема щодо закупівель Україною у Росії газу та вугілля для ТЕС, купівлі Росією в України оборонної продукції – запасних частин, імпорт продуктів харчування тощо) навіть називається по-дивному – АТО. Формально управління антитерористичною операцією здійснює служба безпеки України. Втім всім вже надто очевидно, що події на Донбасі не є локальною протидією тероризму – це повномасштабний військовий конфлікт, у якому задіяні регулярні підрозділи збройних сил України та Російської Федерації (навіть якщо останні й воюють без російських шевронів у статусі добровольців-найманців). Тож хто насправді керує АТО в Україні?

СБУ, Міністерство внутрішніх справ та Генеральний штаб Міністерства оборони, відповідають за свої ділянки роботи, натомість Рада з питань національної безпеки та оборони виступає як координаційний орган. Нажаль, до останнього часу лише на папері. Адже насправді, СБУ приділяє більше уваги анти-диверсійній роботі, аніж плануванню АТО, Міністерство внутрішніх справ – лише формально контролює фактично автономні добровольчі батальйони та інші бойові підрозділи на передовій, тоді як Міністерство оборони та Генеральний штаб Міністерства оборони,, за консультаційної підтримки великої кількості різнорідних дослідницьких та дорадчих інституцій (державних – на кшталт Національного інституту стратегічних досліджень, та недержавних – «Інформаційний спротив» Дмитра Тимчука та ін.) складають контури штабу АТО. Нереформована гідним чином за роки незалежності велика бюрократична машина Міністерства оборони сповільняє процеси прийняття рішень. Це відбивається на якості підготовки резервів та ефективності проведення оперативних дій на фронті. Натомість РНБО за 2014 р. формально перетворився на прес-зону, не ухваливши за період тривалої конфронтації жодного рішення, яке б було впроваджене у життя. Тож управлінські реформи для АТО назріли.

Наприкінці грудня Верховна рада ухвалює, а президент негайно підписує зміни до закону «Про Раду національної безпеки і оборони України». Безумовно, в цих діях можна угледіти політичний підтекст, адже на посаду секретаря РНБО іде Олександр Турчинов – друга після прем’єр-міністра Арсенія Яценюка фігура в «Народному Фронті». Президенту Петру Порошенку та його блоку в парламенті конче необхідна підтримка потужного політичного союзника, тому технічну функцію секретаря РНБО змінюють на практичну (кажуть, що це була одна з умов Коаліційного договору) – Турчинов отримує серйозні повноваження, а Петро Порошенко – фактично власний військовий кабінет (де, щоправда, правою рукою президента є «несвоя» людина з «Народного фронту»). І вовки ситі – і вівці цілі. Але за політикою йде чіткий функціональний розрахунок.

РНБО з координаційного органу, члени якого виробляють пропозиції для глави держави у сфері національної безпеки, перетворюється на структуру, яка на додаток до цього буде контролювати і формувати порядок денний для інших органів влади. РНБО наділяється правом приймати рішення щодо «невідкладніх заходів із розв’язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України». Якщо раніше цей орган лише здійснював «поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони», то тепер він буде їх ще й «координувати», тобто видавати накази до виконання і впливати на їх перебіг і реалізацію.

Крім того, «координувати і контролювати» РНБО тепер буде не тільки названі сфери, а й «сфери протидії корупції, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю» (безумовно, дублюючи функції вже існуючих та новостворених органів – наприклад, Антикорупційного Бюро). Але і це не все. Раніше цього пункту взагалі не було в законі, а тепер він з’явився. Отже: «Рішення Ради національної безпеки і оборони, введені в дію указами Президента України, є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади».

Що стосується секретаря РНБО, то він тепер є більш самостійною фігурою. Йому дозволено самому підбирати собі заступників (правда, схвалює їх все одно глава держави), брати участь в обговоренні кандидатур на пости, пов’язані з обороною або національною безпекою, вносити пропозиції з приводу відповідних статей держбюджету, організовувати Ставку верховного головнокомандувача. До речі, якщо зараз, у разі дострокового складання повноважень Президентом передбачається, що головою РНБО стає прем’єр-міністр, то поправки передбачають, що цей пост займе секретар РНБО.

З приводу змін є декілька важливих застережень та побоювань. Найперше з них стосується того, що внаслідок збільшення контролюючих повноважень РНБО створюється основа для тотального контролю за діяльністю органів виконавчої влади з боку цієї установи (яка не є органом виконавчої влади), внаслідок чого виникає небезпека порушення принципу поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6 Конституції України). Інше побоювання стосується імплементації практичних політичних та військових рішень, коли розширення повноважень РНБО є необхідним для того, щоб не вводити воєнний стан, але користуватись всім його функціоналом, водночас, створивши паралельний центр прийняття рішень, який буде «перекривати» рішення Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ, таким чином розмиваючи відповідальність і повноваженння.
Втім діяльність РНБО у його попередній функцій викликала набагато більше нарікань. Збільшення повноважень є свідченням твердої військової політики, яка потрібна Україні перед обличчям російської загрози. Нові рішення РНБО віднині будуть обов’язковими до виконання, спрощується система контролю. В той же час, президент посилює власні військові повноваження, роблячи це руками своїх найближчих політичних союзників. Україна єднається перед зовнішньою агресією, отримуючи координаційний орган здатний вплинути на ефективність управління фронтом під час триваючої війни, нехай навіть дивної.

Valeriy Kravchenko

Понад 200 етнічних поляків було евакуйовано з зони АТО на цьому тижні. Біженців було доправлено до міжнародного аеропорту «Харків», де на них чекали три військові літаки, які їх доправлять в Польщу.

Українці польського походження були доставленні до військового аеропорту у місті Мальборк. Там їх зустріли міністр закордонних справ та внутрішніх справ Польщі Гжегож Схетина і Тереза Пьотровська, які подякували сприянню Української влади та місцевому самоврядуванню міста Харкова, без яких би не вдалося так добре завершити цю акцію.
За інформацією Міністерства внутрішніх справ Республіки Польщі, українців польського походження розмістять у санаторії в місті Ланськ та в освітньо-відпочинковому центрі благодійної католицької організації «Карітас» в місті Рибаки. Після завершення АТО на сході України, переселенцям запропонують повернутися додому в рідні міста, або ж залишитися в Польщі.

Нагадаємо, що наприкінці 2014 року, українці польського походження написали звернення до уряду Польщі, з проханням допомогти, у зв’язку зі складним гуманітарним положенням в регіоні.

Мікуліч Катерина

Джерело – Міністерсво внутрішніх справ Республіки Польщі.

КИЇВ. 3 січня. УНН. Першочерговим завданням новоствореного антикорупційного бюро буде розслідування та повернення коштів, вкрадених режимом Януковича. Про це йшлося під час зустрічі Президента України Петра Порошенка з директором Європейського бюро з боротьби з шахрайством Джованні Кесслером, передає УНН з посиланням на пресс-службу Глави держави.

Також серед першочергових завдань: створення спеціальної групи контролю за фінансовими ресурсами, які будуть виділені Європейським Союзом в якості грантів, кредитів та спеціальних програм.

Згідно з чинним законом, директор Національного антикорупційного бюро має приступити до роботи 24 січня 2015 року. Це також передбачено коаліційною угодою (“Забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України з січня 2015 року. Проведення відкритого конкурсного відбору на посаду директора згідно із Законом України “Про Національне антикорупційне бюро України””.)

Як відомо, до складу цієї комісії увійшли дев’ять осіб, які пропорційно (по три особи) були обрані та делеговані від Президента України, Уряду та Верховної Ради: Рефат Чубаров, Євген Захаров, Ярослав Грицак, Йосип Зісельс, Олександра Яновська, Юрій Бутусов, Євген Ніщук, Віктор Мусіяка та Джованні Кесслер.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1423589-ap-pershochergove-zavdannya-antikoruptsiynogo-byuro-povernennya-koshtiv-vkradenikh-rezhimom-v-yanukovicha

Доки мешканці Донецька та Луганська насолоджуються тимчасовим миром, солдати проводять чергові ротації та маневри, а до лінії фронту підвозять нові снаряди, багато хто в Києві та інших регіонах України знову вкотре задається питанням: чи треба класти життя кращих синів України за землі та людей, яких ще треба вмовляти ставати українцями? Можливо, коли Донецьк такий особливий, нехай він сам вирішує з ким йому бути? Чому центральній київській владі вигідно «злити» Донбас?

Причина 1. Люди. Не секрет, що край населяють майже тотально російськомовні українці або етнічні росіяни. Той самий найбільш активний колишній електорат Януковича та Партії регіонів, дуже численний (5 млн. виборців на дві області) але й дуже бідний. Ці люди обіймають колись горді робітничі професії – шахтарів, металургів, хіміків, при цьому заробляють копійки. Більшість з них – радянські адепти, які навчились мислити виключно стереотипами та пропагандою, й радісно сприйняли появу нових республік та перспективу входження до Росії.

Причина 2. Шахти. Добувати вугілля на Донбасі можна ще десятиліттями, але технологічний процес з кожним роком стає все більш складним. Більшість шахт Донбасу вже вичерпали свій ресурс, видобувати вугілля для ТЕС (антрацит) або для металургійної галузі (кокс) стає дедалі дорожче оскільки вугільні пласти знаходяться все глибше. Так вугілля на найбільш сучасній шахті ім. Засядько, що знаходиться у Київському районі Донецька (на території контрольованій ДНР, поблизу аеропорту) й постійно перебуває під обстрілами, видобувається з глибини понад 1 км. Шахти російського Донбасу (Ростовська область) були зачинені ще наприкінці 1990-х. – початку 2000-х рр. як нерентабельні. Напевно, те саме очікувало б й на шахти Донбасу в наступні 10 років. Це спровокувало б соціальні заворушення (як у тетчерівській Великобританії), коли 500 000 шахтарів та членів їх сімей могли лишитися без роботи й існувала б потреба закинутих шахтарських поселень та неможливістю перепрофілювати шахтарів на інші професії. Також були б можливі техногенні катастрофи (через підтоплення зачинених шахт) і т.д. Купа проблем та купа грошей на їх вирішення.

Причина 3. Заводи. Те саме стосується й промислових гігантів, як то металургійні комбінати, коксохімічні заводи, машинобудівні або хімічні виробництва. Загальна проблема цих заводів – застаріле обладнання та інтенсивна експлуатація протягом останніх років (фактично на знос та без жодної перспективи модернізації). Оскільки основні підприємства регіону були приватизованими, бізнес на Донбасі приносив надприбутки олігархам; дещо, у вигляді податків, перепадало й державній скарбниці. Через війну більшість виробництв були зупинені, повноцінне відновлення окремих галузей (металургія) майже не можливе. Аварійні заводи простоюють, робітники лишаються без роботи. Проте, напевно, поліпшилось екологічне становище.

Причина 4. Бюджет. Незважаючи на форму власності, соціальні проблеми населення завжди лягали, в першу чергу, на центральний бюджет. У минулому дотації й субсидії з державного бюджету шахтам та виробництвам перетікали через корупційні схеми у кармани опальних олігархів режиму Януковича. Наразі Київ не сплачує ні копійки дотацій, тоді як продовжує закупати сировину (зокрема вугілля) в ДНР/ЛНР за низькими дотаційними цінами (для цього вигадані окремі механізми із вивозом сировини в Росію й подальшим реекспортом). Також без зарплат та пенсій залишаються мільйони громадян України, полишених на окупованих терористами територіях. Офіційно зареєстрованих вимушених переселенців (в тому числі пенсіонерів) налічується всього 514 000, й ті не отримують місяцями зароблених грошей від держави. Отже близько 3 млн. осіб (зважаючи на сучасні «кордони» псевдореспублік) лишаються без засобів до існування, й тим самим підштовхуються до колабораціонізму (якщо ще хтось їм не займався) з росіянами та терористами. Натомість останні не дуже панькаються з людьми, пропонуючи їм лише ситуативні разові подачки у 1000-2000 грн., та їх робочими місцями – вони вже зараз закривають шахти (віддаючи перевагу незаконним «копанкам»), вивозять високотехнологічне обладнання з заводів, а решту здають на брухт. Безробіття та соціальний колапс населення – це відтепер проблема нових республік, а не України.

Причина 5. Політика. Багато в чому феноменальний успіх президента Порошенко на виборах 2014 р. (перемога в один тур) був зумовлений тим, що не голосував Донбас та Крим. Із втратою Донбасу решта України перетворюється ледь не в консолідовану націю, позбавляючись проросійського баласту із протестним електоратом. Не правий видатний американець Збігнев Бжезинський в тому, що українське суспільство глибоко поляризоване з питання членства України в НАТО. Без Донбасу та Криму, маючи наочне підтвердження не ефемерності військової агресії зі сторони східного сусіда, Україна без проблем проведе успішний референдум на вступ до НАТО, ЄС або навіть на приєднання до Великобританії, за потреби. В України без Донбасу є лише безальтернативний європейський шлях, й заради цього українці готові перетерпіти й значне підвищення комунальних тарифів, й , здається, навіть дефолт.

Отже без Донбасу Україні буде краще? Можливо так й виглядає на перший погляд, але варто відзначити, що «зливши» Донбас Україна «зливає» сотні тисяч українців, тих самих адекватних й порядних, як дехто каже «свідомих», які завжди підтримували Україну й вважали її за свою «батьківщину», народившись й мешкаючи серед інертної, неосвіченої проросійської маси. Донбас – це ментально споріднена земля, земля, що заряджає патріотизмом та характером. Ті хто виїхав – не знайдуть кращої долі, аніж вони мали вдома, ті хто лишився – приречені на малопродуктивну боротьбу та знищення, або на забуття та мовчання. Треба зрозуміти, що зраджувати своїх громадян та метр за метром віддавати свою землю можна буде аж до Києва, а може навіть й далі. Це українська війна за незалежність, тому суспільству не треба скочуватись до обопільних образ «чому так сталося», «а що робили ви» – чвари лишень на користь ворогу. Свої п’ять причин завжди знайдуться для обґрунтування поразки. Натомість єдність та сміливість, а також непереборна жага боротись за свою землю (бо завтра така ж доля може спіткати й твоє село або місто) з окупантом до останнього – це наша доля. Незалежність – це не бізнес, її не можливо вирівняти у грошовому еквіваленті або категорією вигоди. Тож вибір дуже простий – зберігаємо спокій й б’ємося за свою землю та свободу до кінця!

Valerij Kravchenko