Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Доки мешканці Донецька та Луганська насолоджуються тимчасовим миром, солдати проводять чергові ротації та маневри, а до лінії фронту підвозять нові снаряди, багато хто в Києві та інших регіонах України знову вкотре задається питанням: чи треба класти життя кращих синів України за землі та людей, яких ще треба вмовляти ставати українцями? Можливо, коли Донецьк такий особливий, нехай він сам вирішує з ким йому бути? Чому центральній київській владі вигідно «злити» Донбас?
Причина 1. Люди. Не секрет, що край населяють майже тотально російськомовні українці або етнічні росіяни. Той самий найбільш активний колишній електорат Януковича та Партії регіонів, дуже численний (5 млн. виборців на дві області) але й дуже бідний. Ці люди обіймають колись горді робітничі професії – шахтарів, металургів, хіміків, при цьому заробляють копійки. Більшість з них – радянські адепти, які навчились мислити виключно стереотипами та пропагандою, й радісно сприйняли появу нових республік та перспективу входження до Росії.
Причина 2. Шахти. Добувати вугілля на Донбасі можна ще десятиліттями, але технологічний процес з кожним роком стає все більш складним. Більшість шахт Донбасу вже вичерпали свій ресурс, видобувати вугілля для ТЕС (антрацит) або для металургійної галузі (кокс) стає дедалі дорожче оскільки вугільні пласти знаходяться все глибше. Так вугілля на найбільш сучасній шахті ім. Засядько, що знаходиться у Київському районі Донецька (на території контрольованій ДНР, поблизу аеропорту) й постійно перебуває під обстрілами, видобувається з глибини понад 1 км. Шахти російського Донбасу (Ростовська область) були зачинені ще наприкінці 1990-х. – початку 2000-х рр. як нерентабельні. Напевно, те саме очікувало б й на шахти Донбасу в наступні 10 років. Це спровокувало б соціальні заворушення (як у тетчерівській Великобританії), коли 500 000 шахтарів та членів їх сімей могли лишитися без роботи й існувала б потреба закинутих шахтарських поселень та неможливістю перепрофілювати шахтарів на інші професії. Також були б можливі техногенні катастрофи (через підтоплення зачинених шахт) і т.д. Купа проблем та купа грошей на їх вирішення.
Причина 3. Заводи. Те саме стосується й промислових гігантів, як то металургійні комбінати, коксохімічні заводи, машинобудівні або хімічні виробництва. Загальна проблема цих заводів – застаріле обладнання та інтенсивна експлуатація протягом останніх років (фактично на знос та без жодної перспективи модернізації). Оскільки основні підприємства регіону були приватизованими, бізнес на Донбасі приносив надприбутки олігархам; дещо, у вигляді податків, перепадало й державній скарбниці. Через війну більшість виробництв були зупинені, повноцінне відновлення окремих галузей (металургія) майже не можливе. Аварійні заводи простоюють, робітники лишаються без роботи. Проте, напевно, поліпшилось екологічне становище.
Причина 4. Бюджет. Незважаючи на форму власності, соціальні проблеми населення завжди лягали, в першу чергу, на центральний бюджет. У минулому дотації й субсидії з державного бюджету шахтам та виробництвам перетікали через корупційні схеми у кармани опальних олігархів режиму Януковича. Наразі Київ не сплачує ні копійки дотацій, тоді як продовжує закупати сировину (зокрема вугілля) в ДНР/ЛНР за низькими дотаційними цінами (для цього вигадані окремі механізми із вивозом сировини в Росію й подальшим реекспортом). Також без зарплат та пенсій залишаються мільйони громадян України, полишених на окупованих терористами територіях. Офіційно зареєстрованих вимушених переселенців (в тому числі пенсіонерів) налічується всього 514 000, й ті не отримують місяцями зароблених грошей від держави. Отже близько 3 млн. осіб (зважаючи на сучасні «кордони» псевдореспублік) лишаються без засобів до існування, й тим самим підштовхуються до колабораціонізму (якщо ще хтось їм не займався) з росіянами та терористами. Натомість останні не дуже панькаються з людьми, пропонуючи їм лише ситуативні разові подачки у 1000-2000 грн., та їх робочими місцями – вони вже зараз закривають шахти (віддаючи перевагу незаконним «копанкам»), вивозять високотехнологічне обладнання з заводів, а решту здають на брухт. Безробіття та соціальний колапс населення – це відтепер проблема нових республік, а не України.
Причина 5. Політика. Багато в чому феноменальний успіх президента Порошенко на виборах 2014 р. (перемога в один тур) був зумовлений тим, що не голосував Донбас та Крим. Із втратою Донбасу решта України перетворюється ледь не в консолідовану націю, позбавляючись проросійського баласту із протестним електоратом. Не правий видатний американець Збігнев Бжезинський в тому, що українське суспільство глибоко поляризоване з питання членства України в НАТО. Без Донбасу та Криму, маючи наочне підтвердження не ефемерності військової агресії зі сторони східного сусіда, Україна без проблем проведе успішний референдум на вступ до НАТО, ЄС або навіть на приєднання до Великобританії, за потреби. В України без Донбасу є лише безальтернативний європейський шлях, й заради цього українці готові перетерпіти й значне підвищення комунальних тарифів, й , здається, навіть дефолт.
Отже без Донбасу Україні буде краще? Можливо так й виглядає на перший погляд, але варто відзначити, що «зливши» Донбас Україна «зливає» сотні тисяч українців, тих самих адекватних й порядних, як дехто каже «свідомих», які завжди підтримували Україну й вважали її за свою «батьківщину», народившись й мешкаючи серед інертної, неосвіченої проросійської маси. Донбас – це ментально споріднена земля, земля, що заряджає патріотизмом та характером. Ті хто виїхав – не знайдуть кращої долі, аніж вони мали вдома, ті хто лишився – приречені на малопродуктивну боротьбу та знищення, або на забуття та мовчання. Треба зрозуміти, що зраджувати своїх громадян та метр за метром віддавати свою землю можна буде аж до Києва, а може навіть й далі. Це українська війна за незалежність, тому суспільству не треба скочуватись до обопільних образ «чому так сталося», «а що робили ви» – чвари лишень на користь ворогу. Свої п’ять причин завжди знайдуться для обґрунтування поразки. Натомість єдність та сміливість, а також непереборна жага боротись за свою землю (бо завтра така ж доля може спіткати й твоє село або місто) з окупантом до останнього – це наша доля. Незалежність – це не бізнес, її не можливо вирівняти у грошовому еквіваленті або категорією вигоди. Тож вибір дуже простий – зберігаємо спокій й б’ємося за свою землю та свободу до кінця!
Valerij Kravchenko
