середа, 25 Травень, 2022
pluken
Головна / redaktorua (сторінка 9)

redaktorua

Українці заробили в Польщі найбільше з-поміж іноземців

Share Button

pl-ua

Майже вдвічі більше, ніж рік тому – понад мільярд євро – заробили в першому півріччі іноземці, що працюють у Польщі менше, ніж рік. Такими є дані польського Національного банку, – повідомляє портал TVN24 Bis.

Стільки багато іноземців у Польщі ще ніколи не заробляли.

Гжегож Доброчек із Департаменту статистики Польського національного банку каже, що в 90 відсотків випадків виплат іноземцям ідеться про доходи українців.

Польські роботодавці у першому півріччі цього року подали 403 тисячі заявок про намір використовувати працю громадян України. Роком раніше таких заявок було лише 183 тисячі.

Також зросла кількість заявок на дозвіл на роботу, що їх подали українці. У першій половині цього року їх було 23 000, рік тому – лише половина з цієї цифри.

Джерело: TVN24 Bis

Share Button

Сепаратисти заявили про скасування «виборів»

Share Button
Джерело: fraza.ua
Джерело: fraza.ua

Представники самопроголошених «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки» сьогодні в Мінську заявили про скасування «виборів» на Донбасі, раніше призначених на 18 жовтня і 1 листопада, та перенесення їх на лютий 2016 року.

Президент України Петро Порошенко на своїй сторінці у Facebook написав, що скасування незаконних виборів, які загрожували відновленням бойових дій і ліквідації Мінських домовленостей, – це «прямі наслідки скоординованих дій України і наших партнерів на переговорах у Нью-Йорку і Парижі».

«Це відкриває шлях до повернення України на Донбас за допомогою виборів за українським законодавством, на основі стандартів ОБСЄ і, звичайно ж, без окупаційних військ», – зазначив глава України.

Водночас у спеціальній заяві представники «ДНР» і «ЛНР» у Контактній групі з урегулювання конфлікту на Донбасі, Денис Пушилін і Владислав Дейнего, зазначили: «Донецьк і Луганськ вважають позитивним моментом, що «нормандська четвірка» (Росія, Франція, ФРН та Україна) врахувала пропозицію ЛНР перенести вибори в Донбасі на 21 лютого 2016 року».

«Ми вивчили заяви та рекомендації пані Меркель і пана Олланда. Провели сьогодні тут, у Мінську, консультації з представниками ОБСЄ та Росії. Отримали вказівки від наших лідерів Олександра Захарченка («глава» «ДНР») та Ігоря Плотницького («глава» «ЛНР»), –йдеться в заяві. – …За підсумками цієї роботи повідомляємо про згоду ДНР і ЛНР на перенесення виборів з 18 жовтня і 1 листопада на наступний рік».

«Українська сторона вітає заяву представників окремих районів Донецької та Луганської областей про скасування виборів 18 жовтня і 1 листопада», – написала на своїй сторінці у Facebook Дарія Оліфер – прес-секретар другого президента, представника України в Тристоронній контактній групі з урегулювання ситуації на Донбасі Леоніда Кучми.

«Разом з тим, для повернення в правове поле окремих районів Донецької та Луганської областей, звертаємо увагу на необхідність скасування результатів виборів 2 листопада 2014, які не були визнані ані міжнародним співтовариством, ні Києвом, ні, до речі, Москвою.

Цей крок дасть можливість провести чесні, законні і справедливі вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей на підставі виборчого законодавства України та з урахуванням вимог ОБСЄ, що повністю відповідає Мінським угодами та домовленостям, досягнутим лідерами країн Нормандське четвірки в Парижі 2 жовтня», – додала вона.

Раніше лідери самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» заявляли про плани провести на непідконтрольних України територіях «вибори» 18 жовтня та 1 листопада. Петро Порошенко наголошував, що такі наміри ставлять під загрозу виконання Мінських домовленостей. 2 жовтня під час переговорів у Парижі в «нормандському форматі» було домовлено, що вибори на території окупованого Донбасу пройдуть відповідно до українського законодавства протягом 80 днів після ухвалення Україною відповідного закону.

Сьогодні в Мінську триває зустріч Тристоронньої контактної групи з урегулювання конфлікту на Донбасі. Зараз група продовжила своє засідання із запрошенням представників окремих районів Донецької та Луганської областей. Координатори від ОБСЄ всіх чотирьох робочих підгруп обіцяють згодом розказати про підсумки своєї роботи за день.

Джерела: facebook.com/darka.olifer, facebook.com/petroporoshenko, mfa.gov.by

Share Button

Почалося відведення озброєння від лінії розмежування в зоні АТО

Share Button
Джерело: http://image.tsn.ua/media/images3/original/Feb2015/384662314.jpg
Джерело: http://tsn.ua

Сьогодні, 5 жовтня, в підрозділи Збройних сил України (ЗСУ) сектору «А» надійшов сигнал про відведення бронетехніки й озброєння від лінії розмежування на 15 кілометрів. Отож, сьогодні на Луганщині об 11.00 розпочали синхронне відведення з передової танків Т-64 та Т-72, а в окремих місцях – протитанкових гармат Д-48 та Д-44 калібру 85 міліметрів та 82-мм мінометів 2Б-9. Про це повідомив на офіційному сайті речник АТО у Луганській області, підполковник Руслан Ткачук. Усі дії погоджено з представниками спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Працюють представники ЗМІ.

Як розповів у ефірі каналу 112 речник Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов, українська армія та збройні формування «ДНР/ЛНР» відводять озброєння від лінії зіткнення синхронно. Саме це є запорукою дотримання перемир’я.

Відведення озброєння, що стартувало на Луганщині, проходить у рамках першого етапу планового відведення техніки й озброєння калібру менш ніж 100 міліметрів, угоду про що було підписано 29 вересня в Мінську.

Розпочати реалізацію мирного плану дозволило припинення активних бойових дій на Донбасі та прямих обстрілів сил АТО впродовж останніх діб. Хоча вчора на тимчасово окупованій території спостерігачі зафіксували випадок відкриття вогню: о 10.45 бойовики били з автоматичного гранатомета в напрямку лінії розмежування поблизу Гранітного, на Маріупольському напрямку, – інформує прес-центр АТО.

Як повідомляє Міністерство оборони України, процес відведення поділили на 2 етапи, він триватиме 41 добу. Перед цим сторони конфлікту передали представникам ОБСЄ списки озброєння й техніки, які перемістять у певні райони на відстань не менш ніж 15 кілометрів від лінії бойового зіткнення.

У процесі відведення перемістять танки Т-64 та Т-72, протитанкові гармати Д-48 та Д-44 калібру 85 міліметрів та міномети 2Б-982-міліметрового калібру.

Речник АТО у Луганській області зазначив, що підрозділи Збройних сил України, дислоковані на Луганщині, отримали 14 діб на виконання дій, регламентованих доповненнями до Мінських угод.

Насамперед відведуть танки, для яких визначено маршрути та полігони зосередження, що повністю відповідають міжнародним домовленостям і забезпечують можливість маневру в разі порушення режиму припинення вогню протилежною стороною. На передовій також відпрацьовують складну систему заміни танків та артилерії на протитанкові керовані ракети.

Тим часом, як зазначив сьогодні на своїй сторінці в соцмережі Facebook координатор групи «Інформаційний Опір», народний депутат Дмитро Тимчук, бойовики використовують перемир’я для проведення ротації особового складу, передислокації техніки, будівництва інженерних споруд та проведення заходів щодо підвищення боєздатності незаконних збройних формувань.

Поблизу лінії розмежування зафіксовано проведення занять із групою терористів із визначення координат і відстані до виявлених позицій Збройних сил України за допомогою приладів для топографічної прив’язки й управління артилерійським вогнем.

Джерела: mil.gov.ua, ato.lisichansk.in.ua, facebook.com/dmitry.tymchuk, facebook.com/ato.news

Share Button

В Україні запустили Мультимедійну платформу іномовлення

Share Button

www.korrespondent.net

www.korrespondent.net

Запуск Мультимедійної платформи іномовлення України відбувся 1 жовтня о 12.00.

Замість супутникового телеканалу УТР в ефірі стартував телеканал UATV. Він мовить із трьох супутників: Amos 3, Azerspace 1, Galazy 19, а також в Інтернеті на власному каналі в YouTube. Телеканал мовить українською, російською, кримськотатарською, англійською мовами. Оновлене інформаційне агентство Укрінформ подає новини українською, англійською, російською, іспанською, німецькою та китайською мовами. Про це розповів міністр інформаційної політики України Юрій Стець.

За словами міністра, після підписання законопроекту «Про систему іномовлення України» платформа набуде правового статусу, а це, своєю чергою, дасть змогу робити наступні кроки на шляху реформування, зокрема, вирішувати фінансові питання.

Нагадаємо, Міністерство інформаційної політики (МІП) створило Мультимедійну платформу іномовлення України на базі державних телерадіокомпаній «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», (УТР) «Банківське телебачення» (БТБ) та інформаційного агентства «Укрінформ».

13 липня Кабінет Міністрів України вніс до Парламенту законопроект МІП «Про систему іномовлення України».

12 серпня на засіданні уряду міністр інформаційної політики Юрій Стець представив презентацію Мультимедійної платформи іномовлення України.

28 серпня на засіданні Уряду Юрій Стець презентував новий логотип українського каналу іномовлення – UATV. Слоган каналу – «Завжди поруч».

17 вересня державна ТРК «Всеукраїнська служба УТР» змінила у своїй ліцензії логотип УТР на UATV (в ефірі використовуватимуть логотип UA).

30 вересня Юрій Стець під час чергового засідання уряду доповів про завершення реформи іномовлення України й оголосив про старт каналу іномовлення 1 жовтня 2015 року.

Джерело: kmu.gov.ua

Share Button

Головний пожежник Польщі став почесним доктором Львівського університету безпеки життєдіяльності

Share Button
Веслав Леснякевич інститут безпеки життєдіяльності
Фото – ldubgd.edu.ua

Диплом Почесного доктора (Doctor Honoris Causa) Головному коменданту Державної пожежної служби Республіки Польща, бригадному генералові Веславу Леснякевичу вручили сьогодні, 30 вересня, на урочистому засіданні Вченої ради Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.

У засіданні, яке відкрили спільним виконанням Державних гімнів України та Польщі, узяли участь ректор Львівського державного університету безпеки життєдіяльності Михайло Козяр, коменданти воєводств і навчальних закладів Державної пожежної служби Польщі, члени Вченої ради, викладачі та студентська спільнота університету.

Професор Михайло Козяр наголосив на особливому внеску Веслава Леснякевича у розвиток співпраці між Україною та Польщею в галузі безпеки людини, зокрема на рівні науково-освітніх інституцій. Від імені Вченої університету ректор вручив Веславу Леснякевичу диплом Doctor Honoris Causa Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Києві розпочалася ХІІ Міжнародна спеціалізована виставка «Зброя та безпека — 2015»

«Присвоєння звання Почесний доктор (Doctor Honoris Causa) Львівського державного університету безпеки життєдіяльності – це одна із найзнаменніших подій у житті нашого навчального закладу, адже це свідчення зростання та зміцнення нашої університетської академічної спільноти. Почесними докторами університету є видатні громадські та культурні діячі, науковці. Це знакові особистості не лише в національному, але й у світовому вимірі», – зазначив Михайло Козяр.

У своїй інавгураційній доповіді Веслав Леснякевич сказав: «Для мене є важливим, що я удостоююсь звання Doctor Honoris Causa саме у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності. Адже тут – витоки міжнародної співпраці між навчальними закладами та підрозділами пожежно-рятувальних служб наших країн. Така подія є потужною демонстрацією спільних кроків до інтеграції у світову систему гарантування безпеки людей. Ми співпрацюємо вже понад 15 років, протягом яких вдалося реалізувати багато масштабних міжнародних проектів, що допомогли нашим фахівцям здобути безцінний досвід, навчитися працювати спільно під час масштабних надзвичайних ситуацій у рамках транскордонного співробітництва й ефективно протистояти глобальним загрозам та викликам, гарантуючи безпеку нашим братнім народам».

Завершилося урочисте засідання Вченої ради виконанням хоровим колективом композиції «Gaudeamus».

Польща – перша європейська країна, з якою навчальний заклад зі Львова налагодив тісну співпрацю з питань підготовки фахівців у галузі безпеки людини. Ця співпраця дає змогу переймати досвід європейських колег, навчатися спільно діяти під час ліквідації масштабних надзвичайних ситуацій, розробляти концепції з питань гарантування безпеки, використовувати наукові напрацювання та досвід підготовки фахівців.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ТА НАТО В СФЕРІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

Львівський державний університет безпеки життєдіяльності – провідний вищий навчальний заклад України в галузі безпеки людини. Є членом Асоціації вищих навчальних закладів Європейського Союзу, які працюють в галузі безпеки людини – European Fire Service Colleges Association (EFSCA). В університеті здійснюють підготовку фахівців для підрозділів Державної служби з надзвичайних ситуації України, інших міністерств, відомств і служб, приватних організацій, які опікуються питаннями безпеки у всіх її сферах.

Джерело: ldubgd.edu.ua

Share Button

Сьогодні – #FreeSavchenko Global Day

Share Button
#FreeSavchenko.
Джерело: http://freesavchenko.tumblr.com/

Сьогодні, 28 вересня, по всьому світу відбувається глобальна акція на підтримку української льотчиці Надії Савченко, яка перебуває в полоні в Росії

Twitter-шторм, приурочений до виступу лідера Російської Федерації Владіміра Путіна на Генасамблеї ООН, ініціювали захисники народного депутата України Надії Савченко, яку незаконно утримують під вартою в Росії. До нього приєднуються представники української влади, громадські діячі, об’єднання українців у багатьох країнах світу й усі небайдужі.

Один з адвокатів Надії Савченко, Марк Фейгін, раніше анонсував у своєму Twitter: «Отже, президент Путін виступає в ООН у Нью-Йорку 28.09.2015 на General debate, 8-й за списком на сесії з 9-ї до 13-ї години за місцевим часом. 28 вересня 2015 року ми оголошуємо 3-й Global Day #FreeSavchenko. Закликаю наших друзів вийти по всьому світу на підтримку Надії! Акція триватиме дві години. Приєднуйтесь. Нехай світ почує наш голос».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П.Порошенко – А.Меркель: більше 400 заручників перебуває в полоні бойовиків

Долучатися до глобальної акції закликав і ще один адвокат Надії Савченко, Ілля Новіков. На своїй сторінці у Facebook він зауважив, що єдиного формату підтримки Надії немає – кожен охочий може зробити у своєму місті або в мережі те, що вважає за необхідне. Хештег – . Сторінка події у Facebook.

Приєднуватися до #FreeSavchenko Global Day пропонують і дипломатичні представництва України в різних країнах світу. Зокрема, на офіційній сторінці Посольство України в Фінляндській Республіці та Республіці Iсландія (за сумісництвом) зазначено: «28 вересня 2015 року у Global #FreeSavchenko Day українська сторона закликає світове співтовариство посилити політичний тиск на Російську Федерацію з метою звільнення Надії Савченко та всіх громадян України – політичних в’язнів, які продовжують незаконно утримуватися на території РФ.

Ми покладаємося на вашу підтримку і переконані, що цей крок продемонструє Росії нашу тверду прихильність спільно захищати демократичні цінності, права людини і верховенство права».

Нагадаємо, Надія Савченко – українська льотчиця, член українського парламенту та делегації України в Парламентській Асамблеї Ради Європи. 17 червня 2014 року її захопили в полон у Луганській області України представники підтримуваних Росією незаконних збройних формувань і вивезли на території Росії. Нині Надія Савченко перебуває під арештом на території Російської Федерації. Порушуючи взяті на себе зобов’язання у рамках Ради Європи, російська сторона ігнорує статус Надії Савченко як члена Парламентської Асамблеї Ради Європи, що користується відповідним імунітетом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Визволений український полонений про російську присутність і життя у полоні

Російське слідство звинувачує українку за статтями «вбивство» та «замах на вбивство» й ігнорує всі надані захистом докази її непричетності до інкримінованих злочинів. Надія Савченко заперечує обвинувачення. За словами Н.Савченко та її адвокатів, переконливі докази підтверджують невинуватість українки – Надія Савченко вже була в полоні, коли загинули журналісти, в убивстві яких її звинувачено.

Українська сторона наголошує на сфабрикованості обвинувачень, висунутих російською стороною Надії Савченко, та на грубому порушенні Російською Федерацією норм міжнародного права.

Міністерство закордонних справ України 22 вересня висловило рішучий протест у зв’язку з початком розгляду по суті кримінальної справи над Надією Савченко та закликало світове співтовариство посилити політичний і дипломатичний тиск на Російську Федерацію з метою звільнення Надії Савченко та всіх громадян України – політичних в’язнів, яких продовжують незаконно утримувати на території РФ.

Флешмоби #FreeSavchenko регулярно відбуваються по всьому світу.

Джерела: www.mfa.gov.ua, www.twitter.com/mark_feygin, www.facebook.com/Ilya.S.Novikov, www.facebook.com/events/1730804497147912

Share Button

Cтарі хвороби парламентської коаліції

Share Button
верховна рада україни вру 8
Фото: rada.gov.ua

Голосування 15 вересня у Верховній Раді за відставку віце-прем’єр-міністра Валерія Вощевського, який написав заяву про добровільне складення повноважень після виходу фракції Радикальної партії Ляшка з парламентської більшості, знову загострило питання про те, чи існує де-факто коаліція з гучною назвою «Європейська Україна». Із трьох спроб звільнити Вощевського найбільш «вдалою» була та, коли на табло висвітилася цифра «216» – на 10 голосів менше, ніж потрібно для прийняття рішення.

Олег Ляшко похвалився, як по-європейському поводиться його партія, відкликаючи з посад в уряді й парламенті своїх представників після виходу з коаліції. Але самі «радикали» за звільнення Вощевського не голосували. Жодного голосу «за» не дала й фракція ВО «Батьківщина». І хоча ще одна «бунтівна» фракція більшості, «Самопоміч», цього разу чесно тиснула на кнопки, три поспіль невдалі спроби дали привід для заяв про те, що коаліція – недієздатна.

А отже, щоб Верховна Рада працювала ефективно, чинній владі слід погодитися або на дострокові вибори, або на «широку» коаліцію – більшість за участю фракцій Блоку Петра Порошенка, «Народний фронт» та колишніх «регіоналів» з «Опозиційного блоку», «Відродження» тощо.

Більшість «не в голосі»

Проблема результативності в нинішній парламентській більшості існує від початку її створення. Коли 27 листопада 2014 року у Верховній Раді VII скликання була юридично оформлена коаліція «Європейська Україна», до її складу офіційно увійшло п’ять фракцій: БПП, «НФ», «Самопоміч», «Батьківщина» і РПЛ. Разом – 302 голоси, тобто конституційна більшість, якої достатньо навіть для зміни Основного закону. Втім, уже тоді було зрозуміло, що розраховувати на повну одностайність не варто.

«Фракції коаліції – дуже різні. Треба чесно сказати, що з п’яти фракцій завжди знаходиться одна, що займає особливу позицію. Але загальна кількість голосів дає нам змогу дозволяти тій чи тій фракції утриматися від голосування. Така собі картина човна, де четверо по черзі на веслах, а п’ятий – мітингує», – визнавав навесні цього року голова фракції БПП Юрій Луценко, який був першим координатором коаліції.

Нерідко «страйкували» одразу дві фракції. Однією з них майже завжди були «ляшківці». Їм по черзі складали компанію «Самопоміч» чи «Батьківщина»; іноді не вдавалося зібрати докупи й великі «шматки» фракцій БПП або «НФ».

Так, 2 березня під час голосування за пакет законів, необхідний для отримання кредиту МВФ (його вдалося ухвалити лише з п’ятого разу), фракція Ляшка блокувала трибуну з вимогою відставки голови Нацбанку Наталії Гонтарєвої. Фракція Юлії Тимошенко також виступала «проти», оскільки згадані закони передбачали урізання соціальних виплат і зарплат працюючим пенсіонерам.

А 2 липня «радикали» демонстративно вийшли з сесійної зали вже разом із «Самопоміччю» – на знак протесту проти ухвалення змін до закону про прокуратуру. «На сьогодні коаліції не існує. Є коаліція з «Опозиційним блоком», є коаліція з іншими уламками Партії регіонів», – заявив тоді представник «СП» Єгор Соболєв.

Водночас заступник голови ВР Оксана Сироїд, обрана народним депутатом за списком партії «Самопоміч», запевнила журналістів, що фракція з коаліції виходити не збирається. Саме пані Сироїд згодом стала одним із найжорсткіших критиків конституційної реформи, яка формально й призвела до виходу з коаліції фракції РП Ляшка. Із «Самопомочі» тоді виключили п’ятьох депутатів, які всупереч рішенню фракції підтримали закон про зміни до Конституції разом із БПП, «НФ» та «Опозиційним блоком». Однак сама фракція поки що залишається у складі коаліції. Втім, чи надовго?

Передвиборчі вимоги «хитких коаліціянтів»

На засіданні погоджувальної ради ВР 14 вересня голова парламентської «Самопомочі» Олег Березюк озвучив низку вимог, за яких його фракція не переходитиме в опозицію. Однопартійці мера Львова Андрія Садового вимагають кадрових змін у Генеральній прокуратурі, Генштабі, міністерствах оборони і внутрішніх справ, негайної передачі митниці у спільне управління з британськими чи швейцарськими компаніями, заміни суддів вищих апеляційних судів… і перерахунку комунальних тарифів.

Тарифи – ще одна гаряча тема, здатна остаточно розсварити коаліцію. Перед місцевими виборами, коли домовленості – ніщо, а рейтинг – усе, завоювати симпатії виборців критикою влади значно легше, ніж наближеністю до уряду чи президента. Дуже важко пояснювати зубожілому населенню необхідність переводити країну на ринкову систему споживання та оплати енергоносіїв – і дуже легко заявляти, що «в реальності» тарифи за газ мають бути значно нижчими, ніж виставлені «антинародним урядом».

Саме потребою негайно розібратися із «завищеними» тарифами на газ пояснює своє неголосування і за відставку віце-прем’єра Вощевського, і взагалі за будь-які питання порядку денного фракція колишньої «газової принцеси» Юлії Тимошенко.

Її тактика зрозуміла. Після тривалого занепаду «Батьківщина» знову переживає зростання рейтингу, користуючись падінням довіри виборців до президента, глави уряду та їхніх партій. За таких умов дострокові вибори – саме те, що потрібно Тимошенко для значно ширшого представництва у владі, ніж вона має зараз. А якщо коаліція раптом піде на поступки й погодиться на вимоги «Батьківщини» щодо зниження комунальних тарифів, то Тимошенко однозначно запише це собі в актив – як реалізацію саме своєї жорсткої вимоги – і конвертує в голоси на виборах органів місцевої влади 25 жовтня.

Про «нездатність уряду контролювати ситуацію в енергетиці» заявив і «радикал» Валерій Вощевський, закликавши відправити у відставку весь Кабмін. Хоча й не мав до нього особливих претензій, поки сам працював в уряді. Втім, якщо голосування за його звільнення й надалі будуть такими «активними», пан Валерій має всі шанси залишитися «опозиційним віце-прем’єром у коаліційному уряді», як пожартував з цього приводу спікер парламенту Володимир Гройсман.

На жарт обернув свою обмовку й Олег Ляшко, який із трибуни сказав, що «фракція Радикальної партії дев’ять місяців сумлінно працювала в опозиції». Тепер, перейшовши в опозицію офіційну, «радикали» разом з усе ще коаліційними «Самопоміччю» й «Батьківщиною» звинувачують фракції БПП й «Народного фронту» у співпраці з колишніми «регіоналами».

«Широкі» перспективи та їх ретроспектива

Поки що найрезонанснішим голосуванням із залученням голосів депутатів «Опозиційного блоку» та інших вихідців з лав Партії регіонів був розгляд змін до Конституції в частині децентралізації. Є підстави вважати, що в обмін на свою підтримку «регіонали» виторгували призначення місцевих виборів у низці міст і районів Донеччини й Луганщини, де досі планувалося залишити тільки військово-цивільні адміністрації. Зокрема, у Маріуполі, де один із спонсорів «Регіонів» Рінат Ахметов володіє великими промисловими підприємствами (серед них – металургійний комбінат ім. Ілліча) та зацікавлений у контролі над міською владою.

Вимагаючи «терміново переглянути тарифи» та відмовляючись голосувати до виконання цієї (а ще ж будуть інші!) популістської вимоги, «внутрішня опозиція» сама підштовхує кістяк коаліції до необхідності шукати голоси за її межами. Тобто в середовищі тих сил, які після Революції Гідності мали б ганебно зникнути на маргінесах історії.

У схожій ситуації свого часу опинилися й переможці Помаранчевої революції. За внутрішніми чварами у Блоці Тимошенко і «Нашій Україні» спершу «забули» про загрозу реваншу переможених, а потім самі ж і простимулювали цей реванш, залучаючи вчорашніх опонентів до боротьби з учорашніми союзниками.

Це безпосередньо стосується і Юлії Тимошенко, яка нині звинувачує в «узурпації» владу Порошенка-Яценюка. За часів свого другого прем’єрства у 2007-2010 роках пані Юлія сама не гребувала домовленостями з «регіоналами» та їхніми сателітами. А знайдені після втечі Януковича в резиденції «Межигір’я» проекти угоди про розподіл влади між Блоком Тимошенко і Партією регіонів на 20 років наперед, що укладалися напередодні президентських виборів-2009, узагалі вражають цинізмом.

Варто нагадати: після того, як коаліція демократичних сил у Верховній Раді VI скликання в грудні 2007 року підтримала призначення Тимошенко на пост прем’єр-міністра мінімально можливими 226 голосами, більшість «Нашої України» і Блоку Тимошенко існувала лише на папері. На практиці ж для результативних голосувань в інтересах уряду пані Юлія залучала представників інших фракцій. Зокрема, тих же «регіоналів» та – особливо – комуністів, які давали необхідні голоси за ухвалення держбюджету, а також не дали жодного голосу за вотум недовіри Кабінету міністрів.

Подейкували, що за кожне таке голосування компартії віддячували сумами з багатьма нулями – недарма фракцію комуністів називали власницею «золотої акції» в парламенті. А от що відомо напевно, то це те, що представникам КПУ та Блоку Литвина тоді щедро роздавали «хлібні» посади у виконавчій владі та інших державних структурах. І Олег Ляшко, який тоді входив до Блоку Тимошенко, заявляв прямим текстом: «Щоб зберегти уряд, необхідно було вживати всіх заходів…»

Нині ж голосування, а точніше – неголосування партії Ляшка та «Батьківщини» знову ставить їх на один бік із «регіоналами». «Ми є свідками створення у Раді «широкої опозиції», – заявив голова фракції БПП Юрій Луценко після невдачі з відставкою «радикального» віце-прем’єра. І запевнив: – Панове олігархи, вам не вдасться розпустити Верховну Раду. Вона буде працювати – з Вощевським, без Вощевського, з «радикалами», без «радикалів» – буде працювати на Україну!»

Очільники БПП і «Народного фронту» справді неабияк стурбовані недієздатністю коаліції й вимогами вчорашніх союзників оголосити дострокові вибори, до яких активно долучається і «Опозиційний блок», і інші екс-«регіонали».

До того ж ідеться не лише про демарш Радикальної партії Ляшка та загрозу відколу «Батьківщини» й «Самопомочі». Тріщина пролягла і всередині загалом пропрем’єрської фракції «Народний фронт», у якій є група симпатиків керівника бізнес-групи «Приват» Ігоря Коломойського. Крім того, ходять чутки про зближення Коломойського з самим Арсенієм Яценюком у певних бізнесових конфліктах із людьми президента. При цьому, як вважає політолог Сергій Таран, саме Коломойський найактивніше серед усіх колишніх прибічників чинної влади «розхитує ситуацію», стимулюючи проведення дострокових виборів. Крім парламентських методів, можливе застосування й важелів поза парламентом – із залученням праворадикальних, парамілітарних сил та інших адептів «Третього Майдану». Постріли й вибухи вже прогриміли – і в Мукачевому, і 31 серпня під Верховною Радою.

Тож влада, аби зберегти в парламенті дієву більшість, веде активну роботу на зближення з учорашніми «регіоналами» – групами «Відродження» та «Воля народу». Стимулює до співпраці окремих членів «хитких» фракцій (саме за це «Самопоміч» виключила зі своїх лав аж п’ятьох депутатів). А тепер – ще й агітує на свій бік депутатів із фракції Ляшка.

Результат не забарився: депутат від РПЛ, колишній командир батальйону «Луганськ-1» Артем Вітко заявив, що не виходитиме з парламентської коаліції й розкритикував власну фракцію за огульну опозиційність. Олег Ляшко назвав Вітка «тушкою, яка продалася за гроші» й звинуватив сторону президента в переманюванні депутатів. За даними деяких ЗМІ, голосувати разом із коаліцією мають намір також «радикали» Андрій Артеменко, Злата Огневич, Ігор Попов, Олена Кошелєва, Денис Силантьєв. Тож можна спрогнозувати, що більшість у ВР збережеться й дочасних виборів не буде.

Наріжний камінь – питання дисципліни

Різні способи підкупу та «пацифікації» народних депутатів – те, на чому трималася більшість за часів Януковича. Це однозначно не робить честі владі, обраній після Революції Гідності. І саме через таке «дежа вю» рейтинг влади нинішньої прямує в напрямку рейтингу попередньої. Хоча насправді можливості для ефективної роботи у парламенту все ще є – і не лише без Радикальної партії, а й без 19 депутатів від ВО «Батьківщина». Навіть за таких розкладів парламентська більшість офіційно матиме понад 250 голосів, чого цілком достатньо для ухвалення рішень.

Але для цього народні обранці повинні сумлінно виконувати свої обов’язки й ходити на пленарні засідання парламенту. Тоді як навіть під час вирішальних голосувань навпроти багатьох прізвищ стоїть позначка «відсутній». У кращому разі – депутат відзначився під час реєстрації, але блукає десь кулуарами чи буфетом, замість тиснути на кнопку системи «Рада».

Під час «найчисленнішого» голосування за відставку Вощевського у БПП «відсутніми» значилися 22 депутати, «не голосували» – 13; у «Народному фронті» – відповідно 10 і 4, у «Самопомочі» на місці не було двох. Півсотні відсутніх на робочому місці депутатів – чи не забагато це для коаліції, яка несе тягар відповідальності за виживання країни в час війни та кризи, за ухвалення нагальних реформаторських законів?

Звісно, не менше прогульників було і в парламентах минулих скликань. Але досить було парламентському «диригенту» Чечетову махнути рукою згори донизу, що означало «так», – і на табло висвічувалося навіть більше за необхідні 226 голосів. Пояснення цьому просте – повальне «кнопкодавство». Тоді парламентські «піаністи», які примудрялися голосувати за трьох-чотирьох сусідів, забезпечували позитивне голосування за відсутності в залі ледве не половини коаліції.

Після зміни влади від цієї ганебної практики нарешті відмовилися. От тільки тепер присутність кожного депутата в залі є не лише належним, а й життєво необхідним чинником дієвості парламенту. А ми, на жаль, бачимо картину «широкої» безвідповідальності. І пересвідчуємося, що в українських реаліях «демократія» здебільшого означає «некерованість».

P.S.

17 вересня парламентська більшість навіть без участі “Батьківщини” таки спромоглася з першої ж спроби відправити Валерія Вощевського у відставку – 234 голосами. Передусім завдяки тому, що на своїх місцях у сесійній залі в потрібний час опинилося на 16 депутатів Блоку Порошенка та “Народного фронту” більше, ніж двома днями раніше.

Дмитро ЛИХОВІЙ

Share Button

«Свобода» і «Правий сектор»: шлюб із розрахунку?

Share Button
Олег Тягнибок
Олег Тягнибок. Фото dt.ua

 

В Україні, де націоналістичні ідеї все ще в «мейнстрімі», за півтора місяці до місцевих виборів вимальовується важливе об’єднання. Спершу лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош у своєму «Facebook» став на захист «свободівців», яких заарештували після теракту 31 серпня під Верховною Радою. «Незважаючи на певні розбіжності, необхідно подолати роз’єднаність націоналістичного руху. Тільки так можна зупинити репресії та знову стати рушієм боротьби за Свободу, Справедливість, Добробут українців», – заявив провідник «ПС».

Невдовзі після того, 14 вересня, лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок на вуличному з’їзді партії, який відбувся під слідчим управлінням МВС, повідомив, що мав розмову із Ярошем з приводу об’єднання і домовився предметно обговорити цю ідею після хірургічної операції, яку того ж дня зробили Дмитрові.

Раніше «Правий сектор» заявляв про те, що не братиме самостійної участі в місцевих виборах 25 жовтня. Тягнибок висловив намір запропонувати Ярошу, аби окремі представники «Правого сектора» балотувалися в депутати від «Свободи». З’їзд підтримав пропозицію Тягнибока. Раніше ці політичні сили де-факто протистояли одна одній, конкуруючи за той самий шматок електоральної бази. Синергія зусиль «ВОС» і «ПС» може стати важливим чинником української політики, яка переживає період нової радикалізації та опозиційної вуличної активності.

Яких результатів чекати від спільного походу на місцеві вибори партії «Свобода» і представників «Правого сектора»? Чи можлива довгострокова співпраця двох націоналістичних партій? Із цими запитаннями портал Polukr.net звернувся до українських експертів.

 

ВАДИМ КАРАСЬОВ, політолог, директор Інституту глобальних стратегій:

“Прокуратура створює піар «свободівцям», на їх підтримку залучаються також «нові націоналісти» з «Правого сектора»…”

KARASEV_polittech.org

Я думаю, що це політична технологія проти мера Львова Андрія Садового. Уся ця історія – для того, щоб знизити рейтинг Андрія Садового і його партії, не дати йому втримати владу у Львові. Для цього [перед місцевими виборами штучно. – Ред.] піднімається рейтинг націоналістичної «Свободи», для якої Львів є базовим регіоном.

Піар «свободівцям» створює прокуратура, на їх підтримку залучаються «нові націоналісти» з «Правого сектора»… Я говорю те, що знаю. Саме для цього влада розкрутила таку кампанію. Якби насправді хотіли «знищити» «Свободу», то Тягнибока після подій 31 серпня не запрошували б на ток-шоу, зокрема на каналі «Інтер».

 

ОСТАП КРИВДИК, політолог, активіст:

«Свободівці» – досвідчені політики, мають сильну інституційну структуру і можуть використати ситуацію, щоб м’яко поглинути конкурентів”.

12006139_10152958050601707_1109577773124029812_n

Було б помилкою ототожнювати «націоналістичні поля» «Свободи» й «Правого сектора», мотивацію людей, які голосують за «ПС» і ВОС. «Правий сектор» успадкував від «Свободи» її протестний електорат зі, скажемо так, елементом націоналізму. Ті 11% українців, які голосували за «Свободу» на виборах до парламенту 2012 року, далеко не всі були націоналістами. У моєму баченні, стеля націоналістичного електорату в Україні, зокрема й тепер, – це 4%. Чому? Бо ще реінтерпретується саме поняття «націоналізм».

По-перше, є ідеологічна проблема. «Свобода» – це етнонаціоналісти, а «Правий сектор» – більше громадянські націоналісти. Принаймні «ПС» не ставить етнічний фактор на перше місце, і серед бійців та активістів «Правого сектора» є дуже багато російськомовних. Тоді як «Свобода» більше орієнтовна на етнічні питання. Згадаймо хоча б пані Фаріон з її «феєричними» публічними виступами, які, на мою думку, великою мірою спричинилися до ситуації і на Донбасі, і в Криму. «Свобода» не виключила зі своїх лав Ірину Фаріон – тому що це і є партійна ідеологія. Натомість «Правий сектор» не ув’язується в мовну дискусію. Тому що в ситуації війни, у ситуації, коли близько половини населення України використовують російську мову як основну, робити базовим мовне питання, робити базовою ідею уряду з 76% етнічними українцями – архаїчно й неадекватно. Це діє на дроблення, на внутрішній конфлікт, а не на об’єднання.

По-друге, пропозиція «Свободи» «Правому сектору» про співпрацю на виборах може мати політичну конотацію. Конотацію поглинання однієї політичної сили іншою. «Свобода» має свої рейтинги в деяких регіонах, і коли члени «Правого сектора» пройдуть у місцеві ради й стануть подекуди членами фракцій «Свободи», може настати момент вибору між двома партіями. Частина людей уже покинула «Правий сектор». Наприклад, із партії вийшов командир українського Добровольчого корпусу (ДУК «ПС») Андрій Стемпіцький. «Свободівці» – досвідчені політики, їхня партія має сильну інституційну структуру. І вони можуть використати тих людей, які опиняються в певному порядку денному, щоб м’яко поглинути конкурентів.

З іншого боку, дискурс такий, що «Правий сектор» мусив «вписатися» за того ж арештованого «свободівця» Сиротюка. Але чи свідчить це, що «ПС» готовий брати на себе відповідальність за гранату під Верховною Радою? На це запитання ще має бути адекватна відповідь.

 

ОЛЕКСАНДР ПАЛІЙ, політолог, політичний консультант: 

“Їм буде важко здобути багато голосів на наступних виборах – на місцевих виборах зовсім інші пріоритети й запити електорату”.

1234263_874962469247031_2449885379259113733_n

Тут справа не в націоналізмі. «Свобода» – це партія, яка, маючи праву ідеологію, грає в радикалізм заради популярності. Справжні українські націоналісти дуже шанобливо ставилися до державності, ставили попереду інтереси держави, а не власні. Вони ніколи не кидали б гранату в українського солдата, не вдавалися б на кожному кроці до анархічних дій, як це роблять ВО «Свобода» й окремі діячі «Правого сектора». Тобто насправді ми бачимо анархістські радикальні групи. Якщо вони в таких умовах ідуть на вибори разом – нехай ідуть, це стане для них хорошим уроком.

Ми бачили, що рівень підтримки «Свободи» лише знижувався. І після цього сталися заворушення 31 серпня. Тепер, по суті, Тягнибок просто рятується, об’єднуючи зусилля із «Правим сектором». Але, думаю, їм буде важко здобути багато голосів на наступних виборах. Адже на місцевих виборах зовсім інші пріоритети й запити електорату.

До того ж рейтинг «Свободи» дуже сильно підкосила ситуація з їхнім генеральним прокурором Махніцьким. За чотири місяці своєї діяльності – у ключовий термін після Революції Гідності – генпрокурор-«свободівець» не зробив нічого з того, чого хотіли люди і про що говорила сама «Свобода».

 

СЕРГІЙ ТАРАН, політолог, директор Міжнародного інституту демократій:

“Не потрібно перебільшувати впливу націоналістів у достатньо ліберальному українському суспільстві”.

12016739_744853488970499_1253561417_n

Потрібно розуміти, що націоналістична ніша, як її інтерпретують «Свобода» і «Правий сектор» – це максимум 5-7% виборців. Про це свідчать і лише 1,5% «ПС» на минулих парламентських виборах, і те, що «Свобода» взагалі не пройшла до парламенту. Звичайно, під час загострення ситуації може бути запит на радикальні сили. Але не потрібно перебільшувати впливу цих націоналістів у достатньо ліберальному українському суспільстві. Воно може бути ліберальним, воно може бути патронажним, але воно не є націоналістичним у тому сенсі, як це іноді бачать спостерігачі з-за кордону. Якби зараз відбувалися вибори до Верховної Ради, то окремо «Свобода» і «ПС» до парламенту не потрапили б. А разом, можливо, вони й можуть десь спрацюватись. Але їхня підтримка матиме дуже регіональне підґрунтя. Наприклад, зараз «Свобода» має значні проблеми з рейтингом навіть на Львівщині, де ця партія раніше традиційно мала популярність. Тому що «Свобода» себе скомпрометувала, працюючи там у владі; не змогла запропонувати якісну владу.

Тепер рівень її підтримки навіть у такому базовому регіоні, як Львів – приблизно 4,5%. Загалом, самі по собі, навіть об’єднавшись, «Свобода» і «Правий сектор» не мають великих перспектив. Але річ у тім, що в них є серйозні союзники – олігархи. Зокрема пан Коломойський, який буде розхитувати ситуацію, з тим щоб влаштувати дочасні вибори парламенту. Союзником націоналістів може бути також Юлія Тимошенко, теж зацікавлена в розхитуванні ситуації і, можливо, дочасних виборах. Тому, якщо говорити про перспективи «Правого сектора» і «Свободи», то вони можуть мати успіх лише за умови корелювання зусиль з іншими політичними силами, які вимагають зміни влади на дострокових виборах. Це не найкращий шлях для України, але очевидно, що «Свобода» і «Правий сектор» гратимуть саме на це.

 

ВОЛОДИМИР ФЕСЕНКО, політолог, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

“Після подій 31 серпня “Свобода” втратить частину свого рейтингу. Але за рахунок союзу з «Правим сектором» можуть трохи виграти”.

cd0b65cf8d4312d4fccb3e3037d1fb26

В українській політиці немає довгострокових союзів. Важко назвати приклади тривалого, системного й безконфліктного співробітництва політичних партій. І я не впевнений, чи буде співробітництво «Свободи» і «Правого сектора» тривалим. У даному випадку, я гадаю, йдеться про ситуативне рішення «Свободи». Так, безумовно, ця партія має певну ідеологічну спорідненість із «Правим сектором». Але в рішенні про їх співпрацю [на місцевих виборах. – Ред.] спрацьовує навіть не той фактор, що обидві партії є націоналістичними. А той факт, що Дмитро Ярош зрозумів (він про це й казав у інтерв’ю), що не контролює деякі регіональні організації «Правого сектора». Є ризик, що процесом висування кандидатів [від «ПС». – Ред.] можуть маніпулювати. «Правий сектор» усе ще ніяк не може стати серйозною політичною організацією, реальною загальноукраїнською партією.

Тому Ярош і відмовився брати на себе політичну відповідальність за самостійну участь його партії в місцевих виборах. Це, між іншим, зайвий раз доводить слабкість Яроша як «класичного» політика. Але, думаю, окремих представників «Правого сектора» розтягнуть для балотування в депутати місцевих рад. Тих, хто матиме шанси в певних регіонах чи округах, будуть залучати до себе або «Укроп», або «Свобода».

Якщо говорити про подальші перспективи «Свободи», то, думаю, після подій 31 серпня і подальших скандалів вони втратять частину свого рейтингу. А от за рахунок союзу з «Правим сектором» можуть трохи виграти. Особливо на Західній Україні, де останнім часом «ПС» отримав свою електоральну нішу. За деякими опитуваннями, там за «Правий сектор» готові були голосувати до 10%. При тому що рейтинг «Свободи» був нижчим.

Однак це питання ще потрібно відстежити – чи ті виборці, які розчарувалися у «Свободі» й були готові проголосувати за «Правий сектор», тепер погодяться підтримати «Свободу», в якій будуть представники «ПС»? Думаю, так буде не завжди. Гадаю, що ця праворадикальна ніша буде розподілена насамперед між «Свободою» і партією «Укроп». І від цього може більше виграти «Укроп», особливо в західних областях. А частина виборців цього спрямування просто не піде голосувати. Так що по результатах побачимо, але я не думаю, що це об’єднання [«Свободи» і кандидатів від «ПС». – Ред.] суттєво збільшить шанси ВО «Свобода».

Якщо на минулих місцевих виборах були обласні, районні й міські ради на Західній Україні, де «Свобода» мала одноосібну більшість, то тепер такого не буде. Ситуація більш строката. Жодна політична сила не матиме власної більшості. Хіба що за окремими винятками. Але не на Західній Україні. Наприклад, у Дніпропетровській області на виборах до облради може перемогти «Опозиційний блок» з більш ніж 50%.

А в Західній Україні є «Самопоміч», є інші партії-конкуренти, нові політичні сили. До того ж багато людей розчарувалися в діях партії Тягнибока не лише на центральному рівні, а й на місцях, де «Свобода» була правлячою силою й відповідальна за провали в комунальному господарстві тощо. Ці вибори – насамперед місцеві, тут не таку вагу мають загальноукраїнські рейтинги партій, як для виборів парламенту.

Підготував Дмитро ЛИХОВІЙ

Share Button

Протест без відповідальності

Share Button
protest_rada_apostroophe.com.ua
Fot. Влад Содель / apostrophe.com.ua

Основна причина людських жертв під час акцій протесту 2014-2015 років в Україні – безвідповідальність політичної «еліти»

Одне з найсильніших емоційних почуттів, яке переживав у житті – страх відповідальності за життя та здоров’я великої кількості людей під час акцій протесту. Найбільше лякає момент, коли усвідомлюєш, що на вулиці вийшло стільки студентів, що ні ти, ні твої друзі з якими ви організували протест, не можете їх контролювати. А це означає, що навіть незначна провокація матиме цілком передбачувані, але такі не бажані наслідки.

Акції без провокацій

До вуличних протестів 2004-го у Львові ми (“ми” – активісті різних громадських рухів) готувалися майже рік. У більшості за плечима вже був досвід протестів під час “України без Кучми” та акцій Громадського комітету опору “За правду”. Тому навмисне готувалися до можливих провокацій з боку міліції та “братків” від Банкової. Урок з побоїщем 9 березня 2001 року ми засвоїли добре. А приклад несправедливо засуджених УНСОвців, котрі на той час ще сиділи в ув’язненні – не давав можливості розслабитися.

Те, чого ми не мали права допустити до початку революції – силового протистояння у Львові. З одного боку – це спосіб мобілізувати людей, але з іншого – це привід для влади “закрутити гайки” швидше, ніж ми матимемо потенціал для протестного вибуху. Невідомо було чи силове протистояння в принципі буде, але якщо вже судилося, то краще вчасно і в Києві, тобто там, де реально вирішується доля влади. Інакше, це був би фальстарт.

Тож не дивно, що восени 2004-го у кожного руху опору була своя служба безпеки. Ці хлопці запобігали будь-яким провокаціям, що потенційно могли перетворити мітинг чи іншу акцію у щось неконтрольоване. Зрозуміло, що про метання гранат тоді навіть ніхто не думав, але звірське побиття молоді “Беркутом” на той час вже було не новинкою.

Для убезпечення від провокацій застосовували різні методи. Наприклад, вздовж колони з обох боків з активістів формувався ланцюг. Так натовп перетворювався на організовану колону. Так можна було давати команди, що дублювалися від голови до хвоста колони. Так швидко організувався хоча б мінімальний захист від вклинення в нашу колону міліцейських підрозділів. Якщо говорити про мітинг на площі, то головним завданням було не стільки запобігти провокації (наприклад метанню пляшки із запалювальною сумішшю в Ратушу), скільки швидко ліквідувати її наслідки і не допустити повторення. Зрозуміло, що ти не перевіриш усіх присутніх на мітингу щодо наявності заборонених предметів. І навряд чи встигнеш схопити за руку провокатора, коли він вперше щось метне. Але якщо одразу після цього його схопити і здати міліції, то за допомогою цього і голосової підтримки з мегафонів, легко погасити конфлікт. Якщо цього не зробити, то знайдуться ті, хто несвідомо підтримає дії провокатора. А якщо провокатору ще й дати шанс крикнути кілька маніпулятивних гасел, то мирний мітинг спершу перетвориться на силове протистояння, а згодом на масові безпорядки.

Щоб не допустити такого ми “дресирували” натовп. Збоку це виглядало як забавка. Усім казали присісти, а один з активістів брав прапор і біг вздовж площі. У той момент люди підскакували вгору. Для пересічних учасників акції це була забава. Для нас це був спосіб натренувати людей присідати по команді. А це вже спрощує виявлення і затримання тих, хто поводиться неадекватно. У нас завжди було кілька активістів з мегафонами, які швидко реагували навіть на словесні провокації. Наприклад, на наших страйках ніколи не звучала підтримка кандидата в президенти Віктора Ющенка. Хоча реально усі були проти Януковича, а єдиною альтернативою йому був саме Ющенко. Але коли люди близькі до партії “Наша Україна” намагалися “заведений” натовп перетягнути з гасел проти Януковича на скандування “Ю-щен-ко!”, активісти їх перекрикували за допомогою мегафонів, після чого особисто пояснювали, що це мітинг проти репресій над студентами, а не на підтримку якогось кандидата в президенти.

Словом, можна довго розповідати про заходи безпеки на акціях. Вони можуть бути примітивні, як вище описані або професійні. Але вони повинні бути завжди! Громадські активісти це розуміли ще тоді – у далекому і мирному 2004-му і навіть раніше – у 2001-му під час акцій “УБК”. Натомість політичні партії ніколи серйозно не займалися своїм активом. Тож члени цих партій часто не знали навіть елементарних правил поведінки на масових акціях. А керівництво партій або використовувало їх як безкоштовних агітаторів, або взагалі не мало активу і купували масовку за кеш. Сфера ж діяльності партійної охорони, як правило, не виходила за межі безпеки лідерів партії.

Наймасовіший студентський страйк

 Помаранчева революція, як мені здається, почалася саме 26 жовтня 2004 року у Львові. Активісти трьох громадських рухів (ГР “Спротив”, ГК “Пора” та ГР “Чиста Україна”) спільно вивели на вулиці тисячі студентів. Зараз важко сказати скільки їх було загалом, але, за тодішніми підрахунками активістів, йшлося про 10-15 тисяч. На той час – це був наймасштабніший студентський страйк з часів так званої незалежності. Тоді ми зрозуміли, що рік роботи не минув даремно. Побачили, що студенти готові масово виходити на протест. А якщо вони готові, то це питання часу і обставин, коли вийдуть усі інші. Час наближався правильний (вибори президента) і обставини склалися так, як ми мріяли. Кучма та Янукович сфальсифікували вибори і шляху назад уже не було. Але для нас переломний момент був саме тоді – за тиждень до першого туру виборів.

План організації страйку був простий. Під кожним навчальним закладом Львова збиралися активісти і за допомогою листівок, прапорів та гучномовця “зривали” студентів з пар і вели колоною до Львівського національного університету ім. І.Франка. Там короткий мітинг і звідти йшли до міської ради, щоб змусити депутатів підтримати студентів, а не владу Леоніда Даниловича. Справедливості ради варто сказати, що ми наперед знали як проголосують депутати. Але масштабний протест у той час був необхідним елементом “розкачки” суспільства. Потрібна була маленька перемога не лише для нас. Потрібно було показати студентам, що вони можуть ефективно впливати на владу, якщо об’єднаються і організуються. Старшому поколінню потрібно було показати приклад і донести, що молодь готова боротися за майбутнє без Кучми, але їй потрібна підтримка.

Акція вдалася. Під університетом зібралися тисячі студентів з Політеху, Лісотеху, Медуніверу та інших навчальних закладів. Ми організували їх в колону і почали вести на площу Ринок. Оскільки чисельність учасників акції суттєво перевищила очікувану, “внутрішньою службою безпеки” довелося стати усім активістам. Ми тоді стояли біля голови колони і по мірі її просування організовували ланцюг. В якийсь момент активісти закінчилися, а кінця потоку студентів навіть видно не було. У цей момент стало страшно. Прийшло розуміння, що ми не в змозі контролювати більшу частину колони і що будь-який форс-мажор потенційно може закінчитися трагедією. Перше, що спало на думку – потрібно організувати звичайних студентів для бокового захисту колони. Звісно за кілька секунд, які вони проходили повз тебе, нереально було зробити навіть мінімальний інструктаж. Не було навіть можливості пояснити, що у випадку спроби вклинення чужих (потенційно загону “Беркуту”) в колону збоку, треба брати під лікті сусіда, робити “замок” і сідати на землю. Єдине, що вдалося зробити це організувати ланцюг по краям колони. Та й то не до кінця і не надовго.

Але суть не в цьому. Важливо те, що навіть у такій ситуації, навіть у мирний час активісти робили усе можливе до початку акції і під час страйку, щоб забезпечити безпеку людей, котрих закликали прийти.

Партійне гарматне м’ясо

А що у партій? У партій як завжди. Вони не лише не займалися охороною учасників акції, часто вони навмисне провокували сутички, щоб мати потім привід попіаритися. У цьому контексті ВО “Свобода” завжди виглядала цинічно. Бо вони єдині, хто справді мали ідейний, а не проплачений партійний актив. А ще вони мали силове крило, яке за бажання могло б легко зупинити як бійку під Верховною радою 14 жовтня 2014 року, так і трагічні події 31 серпня 2015 року. Це не просто силове крило – це люди, котрі мають досвід участі у вуличних протестах. Фактично такі акції для “Свободи” – це основний спосіб мобілізації своїх прихильників.

Після “Революції гідності”, після початку війни і масового поширення нелегальної зброї по Україні, лише дурень не розуміє чим потенційно може закінчитися будь-який протест з радикальними гаслами. Тому просто написати заявку і закликати людей на акцію уже не можна. І раніше не можна було, якщо ти відчував відповідальність за тих, кого кличеш за собою. А тепер це просто злочин. Не карний, звісно, але з не менш важкими наслідками.

Масові заворушення завжди починаються з розігрітого виступами і кричалками натовпу, та однієї маленької провокації. 31 серпня “свободівці”, “радикали” і “укропи” розкачували людей. Звісно, не для штурму парламенту. Просто для таких партій це найлегший спосіб попіаритися і мобілізувати свій електорат перед виборами. Тому можна звісно звинувачувати в трагедії під ВРУ Порошенка, Авакова, “мєнтів”, ефесбешних агентів, психічно неадекватних індивідів чи ще когось. І може навіть частково це виявиться правдою. Але є один момент, котрий неможливо заперечити: метання гранати відбулося, бо організатори мітингу створили для цього усі необхідні передумови. І тут, найбільша претензія, звісно, до “Свободи”. Бо на відміну від потенційно проплачених “укропів” та “радикалів – “свободівці” з їх кількома сотнями активістів – за лічені секунди могли вгамувати натовп і зупинити ескалацію. Але, як свідчать фото та відео останніх заворушень, вони навіть не намагалися цього зробити. Навпаки – головні обличчя партії, включно з лідером Олегом Тягнибоком, “доливали масла у вогонь”. Так, є також відео, де Тягнибок допомагає врятувати нацгвардійця від розправи мітингувальників. Але на іншому він особисто вступає у фізичне протистояння з правоохоронцями.

Тож усе це дуже схоже на спробу підняти рейтинг перед виборами за допомогою радикальних гасел і штовханини. Така собі імітація боротьби, як це було 14 жовтня 2014-го, коли без жодної потреби “свободівці” під гаслами “за визнання УПА” влаштували ідентичну бійку під тими стінами парламенту. Різниця лише в тому, що цього разу ситуація вийшла з під контролю.

І річ не в тому, що метальник гранати був чи є членом “Свободи”. Навіть якщо так, то він точно не зробив це за наказом керівництва “Свободи”. Цю версію можна було б розглядати серйозно, якби за однією гранатою полетіли ще кілька і розпочався реальний штурм Ради. Цього не сталося і не планувалося, а отже керівництво партії не знало про гранату. Можливо “Свободу” у такий спосіб підставили. А можливо це феесбешна провокація. Але швидше за все, що хлопець, який воював не відрізнив передвиборчу виставу від реального штурму і подумав, що почалося. А раз почалося, то чому б не кинути, якщо в рюкзаку є що. Можна придумати ще кілька ймовірних версій хто і чому “спустив курок”, але це лише частина відповідальності. А є ще ті, хто “вклав рушницю” в руки і ті, хто крикнув “стріляй!”. І тут вже відбілитися “Свободі” не вдасться. Не було б антуражу для метання гранати, не було б гранати і трьох загиблих нацгвардійців. І навіть якщо “свободівці” не провокували заворушення навмисно, то вони нічого не робили, щоб їх зупинити.

Мирна “м’ясорубка”

У цьому контексті напрошується ще одна сумна аналогія. Одна з найтрагічніших сторінок Революції Гідності була написана 18 лютого 2014 року. Напередодні опозиційна трійка закликала людей (устами Тягнибока, Кубіва та інших депутатів) на акцію “Мирний наступ”. Закінчився цей “мирний” наступ десятками вбитих активістів Євромайдану. Відповідь на питання хто в цьому винен з одного боку очевидна – тітушки, беркут, регіонали, янукович… З іншого боку є дуже багато запитань до організаторів начебто мирної акції.

Невже після сутичок на Грушевського, перших вбивств та викрадень активістів, політики не розуміли які можуть бути наслідки ходи до Маріїнського парку, де базувалися тітушки? Якщо розуміли, то чому не попередили людей, котрі йшли під Верховну раду без засобів захисту як на парад? Чому розосередили активістів і завели у квартал, де навіть значну кількість людей легко розсікти на сектори невеликими загонами спецпризначенців і перебити всіх як худобу?

Яценюк, Тягнибок і Кличко ще на початку Євромайдану повторювали як мантру те, що треба більше людей: треба сто тисяч, треба двісті, треба мільйон. Вони це постійно торочили, але, схоже, не розуміли навіщо. Сто тисяч потрібно, бо сто тисяч на площі неможливо розігнати. На площі! Але якщо розтягнути активістів по усіх вуличках урядового кварталу, то їх легко розділити і перебити. Навіть якщо їх багато. Спецпідрозділи до таких операцій готують роками. Це елементарні речі, які знає кожен хто цікавився організацією масових протестів.

І головне запитання: чому півтора року після цих подій досі не засуджено жодного “тітушку”, жодного “беркутівця” та “регіонала” за вбивства та каліцтва активістів в урядовому кварталі 18 лютого? Чи не тому, що об’єктивне розслідування покаже не лише злочинні дії тодішньої влади, але й цинізм та безвідповідальність тодішньої опозиції?

Наслідки

Наслідків трагедії 31 серпня уже є багато. Очевидний – це три загиблих і десятки поранених. Не менш важливий – страх громадян виходити на вуличні акції протесту. А страх – це основа для маніпуляцій свідомістю. Особливо вигідно це перед виборами. Ймовірно буде також спроба влади “закрутити гайки” (звузити громадянські права). Але не для “Свободи”, а для всіх громадських активістів, зокрема й для тих, котрі реально борються з корупційною системою. Безумовно будуть спроби Росії розвинути цю тему у щось серйозніше. Використовуватиметься будь-яка нагода для диверсій. Якщо не прямих, то опосередкованих.

Наслідком також є те, що надважливе питання реформи децентралізації суспільство уже мало цікавить. І до того одиниці розуміли в чому суть, а тепер і напрягатися не потрібно. Значно цікавіше обговорювати заворушення і те що “в телевізорі” сказав Аваков і як йому на шоу відповів Тягнибок.

Висновки

Основа будь-якого громадянського протесту – це відповідальність. За себе, за громадян поруч, за державу. З цього починається і на цьому ґрунтується громадянське суспільство. Цієї основи немає у більшості українських політиків та партій. Це люди з совковою свідомістю і такими ж методами роботи. Вони не мислять критично, діють реакційно і головне – не роблять висновків з власних помилок.

І тут йдеться не лише про “Свободу” – вони лише яскрава ілюстрація. “Радикальна партія”, “Народний фронт”, “Батьківщина”, БПП, Оппоблок та інші партії поводяться або відверто злочинно, або вкрай безвідповідально. Партійні інтереси завжди ставляться вище державних, а особисті вище партійних. Більшість політиків у цих партіях завжди йдуть легшим шляхом і тому залишають за собою шлейф з поламаних людських доль. І найважливіше, що повинен усвідомити кожен адекватний громадянин – шансів, що ці “політики” зміняться – практично немає. Якщо “Революція Гідності” і війна з Росією цього не зробили, то навряд чи є щось чи хтось, кому це під силу. Вони повинні піти і обов’язково підуть у політичне забуття. Питання лише в тому коли і в який спосіб. Але від відповіді на це питання залежить скільки ще людських життів вони встигнуть загубити.

Роман Рак

Fot. apostrophe.com.ua

Share Button