Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Основна причина людських жертв під час акцій протесту 2014-2015 років в Україні – безвідповідальність політичної «еліти»
Одне з найсильніших емоційних почуттів, яке переживав у житті – страх відповідальності за життя та здоров’я великої кількості людей під час акцій протесту. Найбільше лякає момент, коли усвідомлюєш, що на вулиці вийшло стільки студентів, що ні ти, ні твої друзі з якими ви організували протест, не можете їх контролювати. А це означає, що навіть незначна провокація матиме цілком передбачувані, але такі не бажані наслідки.
Акції без провокацій
До вуличних протестів 2004-го у Львові ми (“ми” – активісті різних громадських рухів) готувалися майже рік. У більшості за плечима вже був досвід протестів під час “України без Кучми” та акцій Громадського комітету опору “За правду”. Тому навмисне готувалися до можливих провокацій з боку міліції та “братків” від Банкової. Урок з побоїщем 9 березня 2001 року ми засвоїли добре. А приклад несправедливо засуджених УНСОвців, котрі на той час ще сиділи в ув’язненні – не давав можливості розслабитися.
Те, чого ми не мали права допустити до початку революції – силового протистояння у Львові. З одного боку – це спосіб мобілізувати людей, але з іншого – це привід для влади “закрутити гайки” швидше, ніж ми матимемо потенціал для протестного вибуху. Невідомо було чи силове протистояння в принципі буде, але якщо вже судилося, то краще вчасно і в Києві, тобто там, де реально вирішується доля влади. Інакше, це був би фальстарт.
Тож не дивно, що восени 2004-го у кожного руху опору була своя служба безпеки. Ці хлопці запобігали будь-яким провокаціям, що потенційно могли перетворити мітинг чи іншу акцію у щось неконтрольоване. Зрозуміло, що про метання гранат тоді навіть ніхто не думав, але звірське побиття молоді “Беркутом” на той час вже було не новинкою.
Для убезпечення від провокацій застосовували різні методи. Наприклад, вздовж колони з обох боків з активістів формувався ланцюг. Так натовп перетворювався на організовану колону. Так можна було давати команди, що дублювалися від голови до хвоста колони. Так швидко організувався хоча б мінімальний захист від вклинення в нашу колону міліцейських підрозділів. Якщо говорити про мітинг на площі, то головним завданням було не стільки запобігти провокації (наприклад метанню пляшки із запалювальною сумішшю в Ратушу), скільки швидко ліквідувати її наслідки і не допустити повторення. Зрозуміло, що ти не перевіриш усіх присутніх на мітингу щодо наявності заборонених предметів. І навряд чи встигнеш схопити за руку провокатора, коли він вперше щось метне. Але якщо одразу після цього його схопити і здати міліції, то за допомогою цього і голосової підтримки з мегафонів, легко погасити конфлікт. Якщо цього не зробити, то знайдуться ті, хто несвідомо підтримає дії провокатора. А якщо провокатору ще й дати шанс крикнути кілька маніпулятивних гасел, то мирний мітинг спершу перетвориться на силове протистояння, а згодом на масові безпорядки.
Щоб не допустити такого ми “дресирували” натовп. Збоку це виглядало як забавка. Усім казали присісти, а один з активістів брав прапор і біг вздовж площі. У той момент люди підскакували вгору. Для пересічних учасників акції це була забава. Для нас це був спосіб натренувати людей присідати по команді. А це вже спрощує виявлення і затримання тих, хто поводиться неадекватно. У нас завжди було кілька активістів з мегафонами, які швидко реагували навіть на словесні провокації. Наприклад, на наших страйках ніколи не звучала підтримка кандидата в президенти Віктора Ющенка. Хоча реально усі були проти Януковича, а єдиною альтернативою йому був саме Ющенко. Але коли люди близькі до партії “Наша Україна” намагалися “заведений” натовп перетягнути з гасел проти Януковича на скандування “Ю-щен-ко!”, активісти їх перекрикували за допомогою мегафонів, після чого особисто пояснювали, що це мітинг проти репресій над студентами, а не на підтримку якогось кандидата в президенти.
Словом, можна довго розповідати про заходи безпеки на акціях. Вони можуть бути примітивні, як вище описані або професійні. Але вони повинні бути завжди! Громадські активісти це розуміли ще тоді – у далекому і мирному 2004-му і навіть раніше – у 2001-му під час акцій “УБК”. Натомість політичні партії ніколи серйозно не займалися своїм активом. Тож члени цих партій часто не знали навіть елементарних правил поведінки на масових акціях. А керівництво партій або використовувало їх як безкоштовних агітаторів, або взагалі не мало активу і купували масовку за кеш. Сфера ж діяльності партійної охорони, як правило, не виходила за межі безпеки лідерів партії.
Наймасовіший студентський страйк
Помаранчева революція, як мені здається, почалася саме 26 жовтня 2004 року у Львові. Активісти трьох громадських рухів (ГР “Спротив”, ГК “Пора” та ГР “Чиста Україна”) спільно вивели на вулиці тисячі студентів. Зараз важко сказати скільки їх було загалом, але, за тодішніми підрахунками активістів, йшлося про 10-15 тисяч. На той час – це був наймасштабніший студентський страйк з часів так званої незалежності. Тоді ми зрозуміли, що рік роботи не минув даремно. Побачили, що студенти готові масово виходити на протест. А якщо вони готові, то це питання часу і обставин, коли вийдуть усі інші. Час наближався правильний (вибори президента) і обставини склалися так, як ми мріяли. Кучма та Янукович сфальсифікували вибори і шляху назад уже не було. Але для нас переломний момент був саме тоді – за тиждень до першого туру виборів.
План організації страйку був простий. Під кожним навчальним закладом Львова збиралися активісти і за допомогою листівок, прапорів та гучномовця “зривали” студентів з пар і вели колоною до Львівського національного університету ім. І.Франка. Там короткий мітинг і звідти йшли до міської ради, щоб змусити депутатів підтримати студентів, а не владу Леоніда Даниловича. Справедливості ради варто сказати, що ми наперед знали як проголосують депутати. Але масштабний протест у той час був необхідним елементом “розкачки” суспільства. Потрібна була маленька перемога не лише для нас. Потрібно було показати студентам, що вони можуть ефективно впливати на владу, якщо об’єднаються і організуються. Старшому поколінню потрібно було показати приклад і донести, що молодь готова боротися за майбутнє без Кучми, але їй потрібна підтримка.
Акція вдалася. Під університетом зібралися тисячі студентів з Політеху, Лісотеху, Медуніверу та інших навчальних закладів. Ми організували їх в колону і почали вести на площу Ринок. Оскільки чисельність учасників акції суттєво перевищила очікувану, “внутрішньою службою безпеки” довелося стати усім активістам. Ми тоді стояли біля голови колони і по мірі її просування організовували ланцюг. В якийсь момент активісти закінчилися, а кінця потоку студентів навіть видно не було. У цей момент стало страшно. Прийшло розуміння, що ми не в змозі контролювати більшу частину колони і що будь-який форс-мажор потенційно може закінчитися трагедією. Перше, що спало на думку – потрібно організувати звичайних студентів для бокового захисту колони. Звісно за кілька секунд, які вони проходили повз тебе, нереально було зробити навіть мінімальний інструктаж. Не було навіть можливості пояснити, що у випадку спроби вклинення чужих (потенційно загону “Беркуту”) в колону збоку, треба брати під лікті сусіда, робити “замок” і сідати на землю. Єдине, що вдалося зробити це організувати ланцюг по краям колони. Та й то не до кінця і не надовго.
Але суть не в цьому. Важливо те, що навіть у такій ситуації, навіть у мирний час активісти робили усе можливе до початку акції і під час страйку, щоб забезпечити безпеку людей, котрих закликали прийти.
Партійне гарматне м’ясо
А що у партій? У партій як завжди. Вони не лише не займалися охороною учасників акції, часто вони навмисне провокували сутички, щоб мати потім привід попіаритися. У цьому контексті ВО “Свобода” завжди виглядала цинічно. Бо вони єдині, хто справді мали ідейний, а не проплачений партійний актив. А ще вони мали силове крило, яке за бажання могло б легко зупинити як бійку під Верховною радою 14 жовтня 2014 року, так і трагічні події 31 серпня 2015 року. Це не просто силове крило – це люди, котрі мають досвід участі у вуличних протестах. Фактично такі акції для “Свободи” – це основний спосіб мобілізації своїх прихильників.
Після “Революції гідності”, після початку війни і масового поширення нелегальної зброї по Україні, лише дурень не розуміє чим потенційно може закінчитися будь-який протест з радикальними гаслами. Тому просто написати заявку і закликати людей на акцію уже не можна. І раніше не можна було, якщо ти відчував відповідальність за тих, кого кличеш за собою. А тепер це просто злочин. Не карний, звісно, але з не менш важкими наслідками.
Масові заворушення завжди починаються з розігрітого виступами і кричалками натовпу, та однієї маленької провокації. 31 серпня “свободівці”, “радикали” і “укропи” розкачували людей. Звісно, не для штурму парламенту. Просто для таких партій це найлегший спосіб попіаритися і мобілізувати свій електорат перед виборами. Тому можна звісно звинувачувати в трагедії під ВРУ Порошенка, Авакова, “мєнтів”, ефесбешних агентів, психічно неадекватних індивідів чи ще когось. І може навіть частково це виявиться правдою. Але є один момент, котрий неможливо заперечити: метання гранати відбулося, бо організатори мітингу створили для цього усі необхідні передумови. І тут, найбільша претензія, звісно, до “Свободи”. Бо на відміну від потенційно проплачених “укропів” та “радикалів – “свободівці” з їх кількома сотнями активістів – за лічені секунди могли вгамувати натовп і зупинити ескалацію. Але, як свідчать фото та відео останніх заворушень, вони навіть не намагалися цього зробити. Навпаки – головні обличчя партії, включно з лідером Олегом Тягнибоком, “доливали масла у вогонь”. Так, є також відео, де Тягнибок допомагає врятувати нацгвардійця від розправи мітингувальників. Але на іншому він особисто вступає у фізичне протистояння з правоохоронцями.
Тож усе це дуже схоже на спробу підняти рейтинг перед виборами за допомогою радикальних гасел і штовханини. Така собі імітація боротьби, як це було 14 жовтня 2014-го, коли без жодної потреби “свободівці” під гаслами “за визнання УПА” влаштували ідентичну бійку під тими стінами парламенту. Різниця лише в тому, що цього разу ситуація вийшла з під контролю.
І річ не в тому, що метальник гранати був чи є членом “Свободи”. Навіть якщо так, то він точно не зробив це за наказом керівництва “Свободи”. Цю версію можна було б розглядати серйозно, якби за однією гранатою полетіли ще кілька і розпочався реальний штурм Ради. Цього не сталося і не планувалося, а отже керівництво партії не знало про гранату. Можливо “Свободу” у такий спосіб підставили. А можливо це феесбешна провокація. Але швидше за все, що хлопець, який воював не відрізнив передвиборчу виставу від реального штурму і подумав, що почалося. А раз почалося, то чому б не кинути, якщо в рюкзаку є що. Можна придумати ще кілька ймовірних версій хто і чому “спустив курок”, але це лише частина відповідальності. А є ще ті, хто “вклав рушницю” в руки і ті, хто крикнув “стріляй!”. І тут вже відбілитися “Свободі” не вдасться. Не було б антуражу для метання гранати, не було б гранати і трьох загиблих нацгвардійців. І навіть якщо “свободівці” не провокували заворушення навмисно, то вони нічого не робили, щоб їх зупинити.
Мирна “м’ясорубка”
У цьому контексті напрошується ще одна сумна аналогія. Одна з найтрагічніших сторінок Революції Гідності була написана 18 лютого 2014 року. Напередодні опозиційна трійка закликала людей (устами Тягнибока, Кубіва та інших депутатів) на акцію “Мирний наступ”. Закінчився цей “мирний” наступ десятками вбитих активістів Євромайдану. Відповідь на питання хто в цьому винен з одного боку очевидна – тітушки, беркут, регіонали, янукович… З іншого боку є дуже багато запитань до організаторів начебто мирної акції.
Невже після сутичок на Грушевського, перших вбивств та викрадень активістів, політики не розуміли які можуть бути наслідки ходи до Маріїнського парку, де базувалися тітушки? Якщо розуміли, то чому не попередили людей, котрі йшли під Верховну раду без засобів захисту як на парад? Чому розосередили активістів і завели у квартал, де навіть значну кількість людей легко розсікти на сектори невеликими загонами спецпризначенців і перебити всіх як худобу?
Яценюк, Тягнибок і Кличко ще на початку Євромайдану повторювали як мантру те, що треба більше людей: треба сто тисяч, треба двісті, треба мільйон. Вони це постійно торочили, але, схоже, не розуміли навіщо. Сто тисяч потрібно, бо сто тисяч на площі неможливо розігнати. На площі! Але якщо розтягнути активістів по усіх вуличках урядового кварталу, то їх легко розділити і перебити. Навіть якщо їх багато. Спецпідрозділи до таких операцій готують роками. Це елементарні речі, які знає кожен хто цікавився організацією масових протестів.
І головне запитання: чому півтора року після цих подій досі не засуджено жодного “тітушку”, жодного “беркутівця” та “регіонала” за вбивства та каліцтва активістів в урядовому кварталі 18 лютого? Чи не тому, що об’єктивне розслідування покаже не лише злочинні дії тодішньої влади, але й цинізм та безвідповідальність тодішньої опозиції?
Наслідки
Наслідків трагедії 31 серпня уже є багато. Очевидний – це три загиблих і десятки поранених. Не менш важливий – страх громадян виходити на вуличні акції протесту. А страх – це основа для маніпуляцій свідомістю. Особливо вигідно це перед виборами. Ймовірно буде також спроба влади “закрутити гайки” (звузити громадянські права). Але не для “Свободи”, а для всіх громадських активістів, зокрема й для тих, котрі реально борються з корупційною системою. Безумовно будуть спроби Росії розвинути цю тему у щось серйозніше. Використовуватиметься будь-яка нагода для диверсій. Якщо не прямих, то опосередкованих.
Наслідком також є те, що надважливе питання реформи децентралізації суспільство уже мало цікавить. І до того одиниці розуміли в чому суть, а тепер і напрягатися не потрібно. Значно цікавіше обговорювати заворушення і те що “в телевізорі” сказав Аваков і як йому на шоу відповів Тягнибок.
Висновки
Основа будь-якого громадянського протесту – це відповідальність. За себе, за громадян поруч, за державу. З цього починається і на цьому ґрунтується громадянське суспільство. Цієї основи немає у більшості українських політиків та партій. Це люди з совковою свідомістю і такими ж методами роботи. Вони не мислять критично, діють реакційно і головне – не роблять висновків з власних помилок.
І тут йдеться не лише про “Свободу” – вони лише яскрава ілюстрація. “Радикальна партія”, “Народний фронт”, “Батьківщина”, БПП, Оппоблок та інші партії поводяться або відверто злочинно, або вкрай безвідповідально. Партійні інтереси завжди ставляться вище державних, а особисті вище партійних. Більшість політиків у цих партіях завжди йдуть легшим шляхом і тому залишають за собою шлейф з поламаних людських доль. І найважливіше, що повинен усвідомити кожен адекватний громадянин – шансів, що ці “політики” зміняться – практично немає. Якщо “Революція Гідності” і війна з Росією цього не зробили, то навряд чи є щось чи хтось, кому це під силу. Вони повинні піти і обов’язково підуть у політичне забуття. Питання лише в тому коли і в який спосіб. Але від відповіді на це питання залежить скільки ще людських життів вони встигнуть загубити.
Роман Рак
Fot. apostrophe.com.ua
