середа, 13 Листопад, 2019
pluken
Головна / redaktorua

redaktorua

«Розповідь про Україну іноземці починають з проблем при отриманні візи», – Богдан Логвиненко

Share Button

Скільки часу потрібно письменникові, щоб вирости чи деградувати від історій для дітей до історії про порно? Сім років. Принаймні саме стільки знадобилося Богданові Логвиненку, щоб подолати цей «шлях». У 2009 році вийшла його збірка оповідань для дітей у серії про видатних українців (він писав про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича), а сьогодні у Львові презентував книгу Saint Porno. Сам автор називає її майже документальною історією про знайому порноактрису, і книжка вже встигла зробити фурор на «Книжковому арсеналі» у Києві (ще на середині фесту публіка розкупила всі примірники).

За цих сім років Богдан встиг пожити в кількох країнах, а відвідати понад півсотні (побувавши, як каже сам, десь першим українцем, а десь і першим білим), організувати пару фестивалів і десятки концертів різних гуртів з Польщі, України та Чехії, показати сотням туристів «непричесану» Азію, наїздити лише автостопом понад 100 тисяч кілометрів, написати кілька сотень історій про звичайних людей, яких він зустрічає щодня і з якими спілкується – з ким по кілька хвилин, а з ким і роками. А віднедавна взяв на себе ще й «дипломатичну» місію – почав переконувати українських дипломатів, що треба спростити для іноземців в’їзд в Україну, однак не зміг переконати голландців проголосувати за Асоціацію України з ЄС.

Зараз Богдан їздить з презентаційним туром Saint Porno Україною. Тож у багатьох буде шанс почути про цю книгу з перших уст. Ми ж розпочали розмову з наступної книги Богдана Логвиненка, яка народжується з проекту «Перехожі» – коротких історій про людей, які Богдан майже щодня публікує на своїй сторінці у соцмережі.

21
Богдан Логвиненко на презентації книги “Saint Porno” у Львові. 27 квітня 2016 року. Фото Андрія Поліковського

У серпні, до Форуму видавців у Львові, мають вийти «Перехожі», – каже Богдан. – У мене за рік назбиралося вже майже 300 історій про людей. Ця книжка – це буде напівтревелог про Південно-Східну Азію. Там буде комбінація розповідей про міста і про людей”.

Лише Азія?

Потім буде і про Європу – це мені ще треба дописати. Загалом же видавництво (видає книгу «Видавництво Старого Лева») спершу мало ідею просто видати у книжковому варіанті проект «Перехожі» –практично так, як я це писав у Фейсбук. Я ж вважав, що якщо я написав це на Фейсбук, то всі, хто хотів, уже прочитали, тому запропонував дописати ще деякі тексти, які до книжки ніде не публікуватиму. Зрештою, Saint Porno теж народилося з однієї історії в «Перехожих», яку я розширив до окремої книжки.

На референдумі голландці голосували проти всього

Очевидно, в «європейський цикл» ввійдуть історії з Нідерландів, де ти провів тиждень у дуже цікавий період – перед їх референдумом щодо Асоціації України з ЄС. Що ти там робив?

Я спостерігав за їх підготовкою до референдуму, описував це (оскільки перед самим референдумом журналістів з України там практично не було, то деякі медіа у своїх новинах посилалися на мої записи у Фейсбук), намагався зрозуміти настрої голландців, спілкувався з людьми.

Як це виглядало? Ти чіплявся до людей на вулиці і намагався переконати їх проголосувати на референдумі «так»?

Десь так. Але я дуже обережно переконував. Голландці не люблять, коли їм намагаються нав’язати якусь думку. Я переважно казав, що я з України, і реакція на це була різною. Бо у них проводилася кампанія, наприклад, що насправді Україна за те, щоб голландці проголосували на референдумі проти: мовляв, це вигідно і Україні, і Нідерландам, і Європі. Бо Асоціація з ЄС – просто кабальна для України. Тому доводилося пояснювати, чого ми насправді від них хочемо і чого очікуємо від цього їх референдуму.

І ти з’ясував, звідки саме йшли такі меседжі?

Їх «розганяли» місцеві соціалісти. Загалом у Нідерландах все якось трохи перевернуто – соціалісти виступають за якісь обмеження, звуження для когось, а, наприклад, ще недавно лідером правої партії у них був гей, що, м’яко кажучи, для правої ідеології трохи дивно.

Джерело: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1310457425638236&set=t.697096782&type=3&theater&__mref=message
Джерело: FB Yulia Bodnar

Безпосередньо з кимось із опонентів Асоціації України з ЄС тобі вдалося поспілкуватися? Я маю на увазі не звичайних людей на дільницях, які проголосували «проти», а тих, хто підштовхував їх до такого вибору?

Вийшло так, що я брав участь у дебатах, в яких опонентами української сторони була депутатка їхнього парламенту, соціалістка. Мені довелося тоді спростувати кілька її абсурдних тез. Наприклад, що мільйон українців за останній рік добровільно емігрували до Росії. Чи те, що українці хочуть асоціації з ЄС, бо Порошенко і Яценюк їх обдурили, пообіцявши через п’ять років після цього вступ до ЄС.

А на рівні звичайних людей доводилося чути, що вони голосують проти, бо не хочуть вдома таких терактів, як у Брюсселі, чи що не хочуть, щоб до них їхали румуни. Тобто це абсурдні речі, які не пов’язані між собою, але які з успіхом використовують тамтешні популісти. Голландці на цьому референдумі загалом голосували проти всього: проти Європи, проти розширення ЄС, проти сирійських біженців, проти ІДІЛу, проти терактів і так далі. Зрештою, їм це притаманно, адже не так давно вони єдині в Європі висловилися проти конституції ЄС. Ну, але принаймні на згаданих дебатах ми перемогли – 4 людини залишилися на позиції «проти» і близько 20 – «за».

Ти згадав про гея, лідера правої партії. А про недавній зрив ЛГБТ-з’їзду у Львові там чули? Це на настрої ліберальних голландців якось вплинуло?

Про це я нічого не чув, там про це точно не говорять.

За Валенсу вибачився його син, а за Садового і Марцинківа ще ніхто не вибачився

Кілька років ти прожив у Польщі. Польщу прийнято вважати релігійною та моноконфесійною країною, і цим вона схожа з Галичиною. Як, на твою думку, могла б завершилася ця затія зі з’їздом у Польщі, як там з правами секс-меншин?

Я знаю, що в польському сеймі була відкрита ЛГБТ-група. І після заяви Валенси, що геїв потрібно виставити за паркан сейму, його син публічно вибачався за ці слова. Це було ще три роки тому. У нас наразі за слова Садового чи Марцінківа ще ніхто не вибачився. Тож якщо порівнювати, то в Польщі, мені здається, значно спокійніше і толерантніше ставлення до меншин. Але загалом мені важко оцінювати і порівнювати ліберальність чи толерантність польського суспільства і українського. Бо я Україну сприймаю як свій дім, і я завжди значно критичніший до себе, до свого дому, ніж до чужого. Я ніколи не спілкувався з ЛГБТ-активістами у Польщі, але я спілкувався з ними тут. Власне, через те, що в них є проблеми. Як з цим у Польщі – я не володію ситуацією. Знаю точно, що, наприклад, у Чехії значно більше таких речей легалізовано.

З Польщі час від часу долітають критичні стріли в наш бік, пов’язані з непростими сторінками історії – УПА, «Волинська різня» тощо. Чи справді ці проблеми в Польщі «на порядку денному»?

Це страшенно марґінально. Я за два роки об’їздив практично всю Польщу, спілкувався з різними людьми, і мене жодного разу ніхто не спитав про “Волинську різню”. І лише один чоловік згадав про УПА. Була в мене одна історія з польськими «ліваками» (у Польщі цікава історія, бо не лише їхні ліві проти УПА – історично й ідеологічно, – праві теж проти УПА!). Тож у дискусії (а це був 2012 рік) я казав, що ми і зараз боремося за нашу незалежність, оскільки у нас при владі проросійські сили. Хоча ми тоді начебто йшли на асоціацію з ЄС, але я ніколи не вірив, що при Януковичу ми якимось чином приєднаємося до Європи. Тож я пояснював, що сьогодні, на етапі все ще створення держави, праві нам потрібні. В «Солідарності» також були праві і навіть ультраправі – футбольні хулігани. Тож той етап, який Польща пройшла тоді, ми ще не пройшли. От я це все пояснював, а через рік у нас почалася революція, в якій праві відіграли досить важливу роль. А зараз у Польщі знову праві при владі, і мені від цього сумно.

Ще недавно Польща була головним адвокатом України в Європі, «локомотивом», який тягнув Україну за собою. Сьогодні ж складається враження, що цієї ролі Польща позбувається – свідомо чи ні…

Справді, є таке відчуття і сприйняття. Зараз цю роль на себе перейняла чи переймає Литва. Щодо Польщі, то, оскільки при владі зараз праві, вони зайняті здебільшого своїми популістськими штуками, а тема України – не дуже виграшна в цьому плані. Тож мені здається, що це з одного боку свідомий крок, але водночас і несвідомий – вони просто зайняті іншими речами. Адже нова влада Польщі дуже антиросійська, але при цьому в них нема часу на підтримку України, бо їм потрібно займатися популізмом, їм просто не до нас. Мені так здається.

Віза в Україну для нігерійця коштувала 5 тисяч доларів

Джерело: FB Я люблю Азию
Джерело: FB Я люблю Азию. Автор: Олег Шапов

Не так давно ти відкрив очі багатьом, зокрема чиновникам, на проблеми з візами, з якими стикають іноземці, що хочуть відвідати Україну. Розкажи докладніше, що відбувається і як можна цю ситуацію виправляти? Які кроки ти особисто робиш для цього?

Коли я писав історії людей для свого проекту «Перехожі», то в Малайзії, Індонезії часто зустрічав людей, які бували в Україні, їздили сюди як туристи або тут вчилися. Зрозуміло, я запитував про їхні враження від України. І дуже часто розповідь про Україну вони починали зі свого досвіду спілкування з нашим посольством, консульством чи прикордонними службами. Я спочатку думав, що це випадковість, що мені «щастить» на тих, у кого був якийсь прикрий поодинокий випадок. Але потім я побачив, що дуже багато людей говорять про одне і те ж. Зрештою, і українці стикаються з невідповідною роботою наших консульських служб за кордоном. А потім вже в Україні я спілкувався з іноземцями, писав історії про них, і тут вони знову в першу чергу говорили про проблеми з візами.

Які саме?

Наприклад, в Нігерії був випадок, коли отримання української візи мало коштувати 5 тисяч доларів.

Це хабар?

Чому одразу хабар? Схема така: консул відправляє до фірми, через яку оформлюється віза, а ця фірма в таку суму оцінює свої послуги.

Це, власне, схема, але ж і офіційно візи в Україну дорогі.

Так, 200 доларів коштує віза для всіх іноземців, які хочуть в’їхати в Україну, а це переважно представники, скажімо так, не дуже багатих країн. Бо з Європою, Штатами, Канадою, Японією, Кореєю, ще низкою країн у нас безвізовий режим. Наприклад, Албанія давно скасувала нам візи, а ми їм – ні. І це при тому, що Албанія має безвізовий режим з країнами ЄС і є членом НАТО. І в Албанії нема нашого консульства, тож албанцю, щоб отримати візу в Україну, потрібно їхати виробляти її до Будапешта.

Ще один абсурд – те, як вираховується вартість візи. Це приблизно 200 доларів, але ця сума прив’язана до певної кількості неоподатковуваних мінімумів громадян України. Для чого? Для чого іноземцю знати про ці наші мінімуми, які час від часу змінюються, і для чого всім нашим консульствам з кожною зміною все це міняти в себе? Як на мене, це просто нонсенс.

Ти побачив цю проблему, зрозумів, що вона глобальна, і вирішив про неї розповісти нашим дипломатам у МЗС. Але ж вони, напевно, знають, яка вартість українських віз…

Насправді, вони самі багато що не знають. Наприклад, не знають про міжнародний досвід. Та й проблеми не лише у МЗС. Це і державна міграційна служба, і прикордонники… Багато постанов, які приймають щодо цієї теми, вимагають погодження низки структур. Про що можна говорити, коли заступник начальника Державної міграційної служби під час нашої зустрічі говорить: «А ви знаєте, як міграційна служба працює в Польщі? Там якщо ти забронював готель, а потім їдеш в Польщу і ночуєш в іншому готелі, то за тобою одразу приїжджає поліція». Якщо службовець такого рівня оперує такими міфами, то їм треба розповідати, як є насправді. А заодно – інформувати суспільство. Власне, моя мета – передусім поінформувати і вказати на те, що є така проблема.

Яка кінцева мета твоєї ініціативи, і наскільки конструктивним є твій діалог з нашими державними органами?

Кінцева мета – максимальне спрощення процедури в’їзду іноземців в Україну, передусім туристів. У нас відбулося кілька зустрічей з різними чиновникам, ми донесли до них певні проблемні питання. Їх включили в нові правила для отримання віз і невдовзі ці правила мають бути прийняті.

Наприклад, що поміняється?

Має поширитися на значно більшу кількість країн, аніж є зараз, практика отримання візи по прибуттю. Крім того, вона буде місячною. Бо зараз для деяких країн теж є віза по прибуттю, але вона 15-денна і діє, переважно, для екзотичних країн, звідки потік відвідувачів, м’яко кажучи, невеликий – часто це невеликі острівні держави. Громадяни багатьох інших країн мають отримувати візи за «стандартною» процедурою – консульство, заява, купа документів, оплата, розгляд. У березні зробили візи по приїзді для австралійців. Але недавно мені написав знайомий австралієць, який отримував візи в Україну і Білорусь. Віза в Білорусь коштувала йому 50 доларів, а в Україну – 200. У Білорусь він отримав візу за 3 дні, в Україну – за тиждень, плюс треба було надати папку якихось документів. І це при тому, що для Австралії вже діяло правило візи по прибуттю, але в нашому консульстві ніхто йому про це не сказав. Також є ідея електронних віз, вона в процесі реалізації. Бо зараз все виключно паперове – взагалі немає бази віз, які ми видаємо.

Як тобі здається, чиновники зацікавлені, сприймають ці ідеї щодо лібералізації?

Можливо, це просто збіг, але за останні два роки було два повідомлення від МЗС про лібералізацію візового режиму для іноземців: про роботу із запровадження електронних віз і про здешевлення віз. А за останні три тижні було вже п’ять повідомлень, які стосувалися цих питань. Прийняли проект правил, затвердили правила, які були прийняті ще раніше, а це немало, оскільки там дуже довга процедура, в якій задіяно багато відомств. От, наприклад, приходить Міністерство фінансів і каже: ми не зацікавлені в нових правилах, оскільки в них прописана вартість візи 60 доларів (проти нинішніх 200), відповідно, ми недоотримаємо кошти. Також розповідали, що на МЗС була відкрита справа в прокуратурі, бо свого часу відмінили візи для країн ЄС, відповідно рахункова палата недоотримала кошти. Це те, чим займається прокуратура, замість того, щоб «прикрутити» тих, хто створює фірми-прокладки для надання віз. А ситуація з іноземними студентами – це взагалі окрема тема. Наприклад, в Україну приїхало вдвічі менше закордонних студентів, ніж Україна видала запрошень на їхні ж запити. Куди поділися інші, чому не приїхали? А це теж втрата грошей – і дуже немалих.

На якому етапі ці люди вирішують не їхати в Україну?

Наприклад, захотів китаєць чи індус їхати вчитися в наші краї – умовно в Східну Європу. Іде в консульство України, там йому кажуть – збирай купу документів і чекай 2 тижні. В консульстві Польщі йому одразу кажуть – о, ви добрий студент, добре вчилися, ось вам, будь ласка, віза. То що йому обирати? Вартість навчання приблизно така ж, вартість життя в Польщі трохи вища, але рівень життя, умови і комфорт – не порівняти.

Суспільство добре «хаває» негативні меседжі

Тема, яка недавно шуміла в Україні, – про зникнення хлопця, який їхав зі Львова до Києва і взяв попутників. У багатьох повідомленнях ЗМІ це звелося до поганого сервісу, ненадійного сайту-посередника, хоча досі невідомо, чи саме попутники, знайдені за допомогою сайту, якось причетні до зникнення хлопця. Як людина, яка лише автостопом проїхала понад 100 тисяч кілометрів, що ти про це думаєш?

Так само можна сказати, що ризиковано їздити на «Ауді», бо у нього машина цієї марки, чи вдягати кеди «Найк» – можливо, він був у них, тож це дуже нещасливі кеди. Абсурдно, як на мене, звинувачувати у тому, що сталося, сайт. А позиція багатьох ЗМІ – цілком маніпулятивна. Просто суспільство більше «хаває» ці негативні меседжі, і це стосується будь-чого.

На мою думку, BlaBlaCar треба сприймати лише як покращений автостоп, від якого вимагати чогось особливого, зокрема, гарантій повної безпеки, не варто. Як на мене, в купе чи плацкарті поїзда їхати набагато небезпечніше – там, буває, крадуть речі, б’ють людей, вмирають люди.

Джерело: FB Bogdan Logvynenko
Джерело: FB Bogdan Logvynenko

Власне про безпеку. За ті понад 100 тисяч км автостопом багато траплялося неприємних історій?

Одна. Колись я сів до дуже неприємних алжирців у Франції і тікав від них. Це єдиний раз, коли я відчував фізичну небезпеку для себе. В Росії п’ять років тому практично весь час був негативний досвід, але це емоційний негатив. Це і специфічна манера спілкування водіїв, і те, що «завдяки» цьому автостопу я вивчив (особливо коли в Сибір їздив) весь репертуар групи «Бутирка», тож тепер дуже жваво реагую: як тільки чую їх десь у маршрутці, то ледь стримуюся, щоб не почати підспівувати про лагєря .

А якщо спробувати скласти якийсь рейтинг безпечності поїздок різними країнами?

Та не можу я скласти такий рейтинг, бо в мене виключно безпечний і позитивний досвід, окрім цього одного випадку у Франції. Можна порівнювати легкість, комфорт автостопу, але це залежить від традицій певної країни чи навіть регіону, людей, які там проживають, рівня їхнього індивідуалізму чи компанійськості.

Але в мене своє ставлення до автостопу. Для когось це як релігія, люди їздять лише автостопом, для мене ж – один зі способів пересування: я можу йти пішки, їхати поїздом, автобусом чи автостопом. Для мене цінність автостопу передусім у спілкуванні. Наприклад, ти хочеш познайомитися з людьми в якійсь країні, щось дізнатися про них і про їхнє життя. Ти ж не будеш підходити на вулиці до першого стрічного і починати розмову… Треба потрапити в певні умови, щоб поспілкуватися, вам потрібно разом щось робити – наприклад, їхати разом. Тому автостоп ідеально підходить для таких антропологічних досліджень.

Розмовляв Андрій Бойко

Share Button

Коаліція та уряд «на двох» – навіщо Гройсмана призначили Прем’єр-міністром

Share Button

«Я вам покажу, що таке управління державою», спересердя кричить депутатам щойно призначений Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, завершуючи свій перший виступ як очільник українського уряду. На таку емоційну відповідь політика спровокували нардепи, які не особливо добирали слів, критикуючи новий уряд та нову/стару коаліцію. Цей вигук частина сесійної зали зустріла свистом та сміхом, інша ж частина – стоячи аплодувала. Така мізансцена якнайкраще ілюструє атмосферу, у якій працюватиме Кабінет Міністрів на чолі з Володимиром Гройсманом.

В умовах відкритого збройного конфлікту, постійної загрози окупації, економіки, яка занепадає, і, навпаки, процвітаючої корупції та потужної внутрішньої опозиції, увійти в історію як успішний реформатор Гройсману буде ще важче, ніж його попередникам. Однак цілком імовірно, що перед ним, насправді, ніхто такого завдання і не ставив. Натомість основна мета наймолодшого Прем’єр-міністра України – стабілізація внутрішньополітичної ситуації принаймні на рік, а також – продовження імітації реформ з мінімальними поступками у цій справі Заходу та вимогам громадянського суспільства всередині країни.

До цього моменту вище керівництво держави йшло протягом останніх двох місяців – з часу першої спроби відставки Арсенія Яценюка, яка відбулась 16 лютого. Тоді ще Прем’єр-міністр відбувся лише переляком завдяки саботажу частини президентської фракції та прихованої підтримки фракцій «Воля Народу» та «Відродження», а також – позафракційних, підконтрольних Коломойському.

Не надто вишукана комбінація, розіграна, найімовірніше, за задумом Банкової, лише відтермінувала відставку чинного тоді Кабінету Міністрів і поставила на порядок денний питання щодо нової кандидатури очільника уряду. Незважаючи на те, що обговорювалася низка кандидатур, уже тоді було зрозуміло, що усі прізвища – Яресько, Саакашвілі, Садовий називались (або краще сказати «зливались» в медійний простір) з певною тактичною метою. Стратегічна ж мета такого неофіційного «кастингу» була однією – представити кандидатуру, яка була б максимально комфортною для Президента, не викликала б великих зауважень у майбутніх партнерів по коаліції, і не особливо би дратувала вітчизняних олігархів. Такою кандидатурою і виявився колишній міський голова Вінниці, спікер парламенту Володимир Гройсман.

Давній політичний соратник Порошенка за півтора року на посаді Голови Верховної Ради України зумів продемонструвати неабияку гнучкість, послідовно відстоюючи принципові для Банкової законопроекти, і зумівши при цьому не посваритись з жодною впливовою групою всередині парламенту. Від 30 серпня, коли після голосування за зміни до Конституції України з виходом з коаліції «Радикальної партії» Ляшка почався розвал провладної більшості, стало зрозуміло, що розраховувати на тотальну підтримку урядових та президентських ініціатив більше не доводиться. Відтоді до важливих для уряду чи Президента питань почали залучати інші фракції, передусім «Волю Народу» та «Відродження». Така колаборація дедалі більше дратувала партнерів по коаліції, провокуючи їх на часті демарші перед важливими голосуваннями. Апогей конфлікту припав на голосування за недовіру та відставку уряду, після якого фракції «Батьківщини» та «Самопомочі» також вийшли з коаліції. Усі їхні заяви, що лунали після такого кроку і аж до голосування за новий уряд, чітко демонстрували, що ці політсили більше зацікавлені в дострокових виборах, аніж в реанімації коаліції та продовженні роботи цього парламенту.

Саме тому від початку «прем’єріади» основні перемовини йшли між двома гравцями – «Блоком Петра Порошенка» та «Народним Фронтом». Врешті, за тиждень до голосування, коли стало зрозуміло, що залучити (хоча б для годиться) ще хоча б одного колишнього партнера до спілки не вдасться, було оголошено про «коаліцію на двох». Для цього керівники БПП вдались до формально правильного, однак політично не зовсім «красивого» способу «докооптації» коаліції до необхідних 226 голосів за рахунок входження у фракцію чотирьох позафракційних депутатів.

Для того, щоб принаймні створити видимість незалежності кандидатури Гройсмана від Президента та заспокоїти західних партнерів, які наголошували на неприпустимості зміщення балансу влади в бік збільшення повноважень Президента, було розіграно виставу тривалістю в три дні. Її суть полягала у «виставлянні умов» Гройсманом для того, щоб він погодився очолити уряд. Протягом цих трьох днів раптово незговірливому Гройсману «вдалось» відкинути кандидатуру Віталія Ковальчука на посаду першого віце-прем’єр-міністра та виторгувати для себе п’ять кандидатур в уряді. Показово, що всі заміни, яких вимагав Гройсман у домовленому заздалегідь списку членів уряду, відбувались за рахунок квоти «Блоку Петра Порошенка» в коаліції. Тобто нібито на вимогу кандидата в Прем’єри з переліку членів Кабміну виводились представники БПП і заводились люди Гройсмана. Усе це, як і мовчазна лояльність Президента, вказує на те, що вистава розігрувалась для країн Заходу, щоб показати, що Гройсман на посаді глави уряду буде незалежним від Президента, а також – щоб убезпечити Порошенка від можливих невдач у діяльності уряду.

Оскільки центр прийняття рішень у «новій» коаліції не змінився, важко очікувати, що діяльність нового складу уряду буде якісно відрізнятись від попередників. Основний тренд цього уряду – відмова від «варягів» на політичних посадах в Кабінеті Міністрів. Іноземці не вписались в «український розклад» не лише тому, що пропонували якийсь інший підхід до роботи, а ще й тому, що не мали консолідованої підтримки всередині парламенту. Якщо на захист діяльності, до прикладу, Арсенія Авакова виступала уся фракція «Народного Фронту», то ініціативи Яресько дуже часто просто не було кому захищати та «просувати». Це позначалось на ефективності роботи Міністерства, незалежно від того, наскільки компетентним та авторитетним був очільник відомства.

Отже, уряд, який був сформований минулого четверга, навіть побіжно не претендував на технократичність. Він був сформований, виходячи з політичної ситуації у парламенті. На цьому наголосив і Президент під час свого виступу на представленні кандидатури нового прем’єра.

«Черги на посаду нового очільника Уряду не було. Взяти і зробити, виявляється, не так просто, як вигадувати красиві гасла», – підкреслив Петро Порошенко, роблячи неприхований натяк на лідера «Самопомочі» Андрія Садового, який кілька тижнів перед тим офіційно відмовився очолити уряд, а його фракція не прийняла запрошення увійти в нову коаліцію.

Серед політичних наслідків минулотижневого голосування слід відзначити те, що відбулась чітка поляризація політичних сил у парламенті. Від минулого тижня існує чітка провладна більшість, яку формують дві найбільші фракції – «Блок Петра Порошенка» та «Народний Фронт». Вони й нестимуть консолідовану політичну відповідальність за діяльність уряду та проведення реформ. Натомість розпочалась сегментація опозиційного поля в парламенті. На таку історично «вдячну» роль в українській політиці претендують одразу чотири політичні сили – «Батьківщина», «Самопоміч», «Радикальна партія» та «Опозиційний блок». На відміну від останніх, колишнім партнерам по коаліції доведеться боротись за той же електорат. Відповідно, боротьба за першість в опозиційному таборі буде не менш жорсткою, аніж між опозицією та владою. Перспектива дострокових виборів, яка відсунулась на рік, змушуватиме ці партії швидко шукати свого виборця в опозиційній ніші, тому очікувати на об’єднання опозиції, попри заяви, не варто.

Щодо інтересів ключових гравців – НФ та БПП, то частково мету досягнуто – є політична стабільність, адже опиратись на дві фракції простіше, аніж на п’ять. Окрім того, влада давно розраховує не так на голоси коаліції, як на перемовини з іншими групами впливу. Негативний наслідок формування уряду із залученням голосів інших депутатських груп – це посилення впливу олігархів на владу. Адже тепер, за відсутності додаткових голосів від «Самопомочі», «Батьківщини» та «Радикальної партії», роль окремих депутатів та груп, контрольованих (як правило) олігархами, суттєво зростає. Масштабну приватизацію, яку заплановано на 2016 – 2017 роки, буде важко провести, оминувши ці впливи, особливо, якщо вони зафіксовані на умовах підтримки підконтрольними депутатами урядових ініціатив.

Президент України Петро Порошенко також досяг своєї мети, хоча й тактичної, короткотермінової. В умовах стрімкого падіння особистого та партійного рейтингу, він зумів відтермінувати завідомо програшні для нього дострокові парламентські вибори принаймні на рік. В іншому разі, після дострокових виборів він опинився б у становищі Віктора Ющенка в 2007 році, який повністю втратив вплив у парламенті та в країні. За цей рік Петро Олексійович всерйоз розраховує повернути собі електоральні симпатії через впровадження безвізового режиму, продовження кредитів МВФ, повернення Савченко та вирішення ситуації з Росією через посилення санкцій. Тоді він зможе відвоювати хоча б частину рейтингу, і йти на вибори уже не буде так ризиковано.

Натомість розраховувати на різкий поворот в реформах не варто. Однак у частині виконання вимог міжнародної спільноти (це, як правило, болючі для суспільства зміни), впровадження того, що вже почато – певний поступ, чи швидше, стабілізація буде. Проте тут варто нагадати, що стабільність була і за часів Азарова та Януковича, але вона створювалась штучним стримуванням за рахунок золотовалютних запасів, відповідно – відтермінованим дефолтом.

Не варто розраховувати також на пришвидшення реформ в ключових сферах. Поки що судова система та прокуратура вдало відбивали не надто настирливі атаки реформаторів. Тепер робити це їм буде ще простіше. Адже в ситуації протистояння великих політичних груп, роль судової гілки влади суттєво зростає. Перший сигнал ми уже побачили. Юлія Тимошенко, погрожуючи звернутись до Конституційного суду з приводу відповідності законодавству процедури голосування за новий уряд, подала сигнал цій структурі про можливість повернення у велику українську політику. Отже, так судді будуть пробувати шукати собі союзників та захисників у вигляді політичних сил, що блокуватимуть судову реформу, торгуючи лояльністю до певних ініціатив політичних груп. Така ситуація, на жаль, неодноразово повторювалась в українських реаліях. Сьогодні ж вона буде лише посилена корпоративним страхом усієї суддівської системи перед загрозою реформ.

Таким чином, зміна уряду та відновлення (хоча й в урізаному вигляді) діяльності коаліції – це тимчасовий, тактичний здобуток найперше особисто Президента країни та його політичної сили; найкращий вихід із ситуації для Арсенія Яценюка та «Народного Фронту»; нові шанси для «Самопомочі», «Батьківщини» та «Радикальної партії» позиціонуватись у вигідній опозиційній ніші, закріплення ролі олігархів в українській політиці. Однак такі здобутки виглядають дуже сумнівними хоча б у середньотерміновій перспективі, адже означають подальшу втрату найважливішого ресурсу українців – часу на проведення реформ. З іншого боку, тимчасова стабільність у парламенті дає змогу ключовим гравцям сконцентрувати зусилля для проведення масштабних реформ в країні, однак досвід попередніх років вказує, що, імовірно, і це «вікно можливостей» буде втрачене.

Віктор Біщук

Share Button

«Я не можу вдягнути маску безтурботності», – Сашко Положинський

Share Button

Сашко Положинський – фронтмен українського гурту «Тартак» та нового музичного проекту «Був’є», а також відомий громадський діяч – розповідає про свої музичні проекти, про громадську активність та публічну місію музиканта, а також про нове покоління українців, нові цінності та місію своєї музики.

– «Тартак» готується до свого 20-річчя. Наскільки змінилися ваші пріоритети за цей час?

– Зараз у нас дуже сильно змістились пріоритети. Якщо на початку 2000-х для нас важливо було донести себе до людей, то зараз нам важливо донести до людей те, що ми хочемо сказати. Це трохи різні речі.

– А що вам важливо сказати?

– Ми живемо в час, коли людство надто сильно сконцентроване на матеріальному – на споживанні, на розвагах… Мені хочеться, щоб ми більше думали про майбутнє. Просте споживання, яким технологічним розвитком воно не підтверджувалося б, рано чи пізно може призвести до катастрофи. Хочеться, щоб людство, споживаючи, вчилося відтворювати, щоб значна частина творчої енергії людства була спрямована не на створення у людини нових потреб, а на збереження того, що дає людині всі ці можливості, – планету, природу, повітря, воду, чистоту того всього…

У кожної людини є баланс доброго і злого, і хочеться, щоб цей баланс або зберігався в рівновазі, або навпаки – на світлу сторону переходив. Здається, зараз більше злого, принаймні його посилено культивують. Можливо, це пов’язано з тим, що через темні сторони людської особистості легше людиною маніпулювати, впливати на неї.

Лідер гурту "Тартак" - Сашко Положинський. Фото - Андрій Поліковський
Лідер гурту “Тартак” – Сашко Положинський. Фото – Андрій Поліковський

– Чи тільки через музику плануєте озвучувати ці проблеми? Наскільки Ви заангажовані у громадську діяльність?

– Я дійсно приділяю багато уваги благодійним акціям, соціальним активностям, зустрічаюся з людьми, спілкуюся з ними, стараюсь багато чого донести і через ЗМІ, в теле- і радіопрограмах. Зустрічаюся з молоддю, студентами, активістами. Навіть написання статусу на Facebook сьогодні сприймається не лише як активна громадська діяльність, а навіть політична чи державна. Я, наприклад, про те, чим займаються багато впливових державних діячів, дізнаюся з їхніх статусів у соцмережі. Іноді мені здається, що такими дописами вони перекривають справжню діяльність, можливо, її взагалі не існує. Є тільки те, що вони пишуть на своїх сторінках.

– Ви говорите, що зустрічаєтесь з молоддю, – як вона змінилася за останній період?

– З’являється нова молодь, вихована в інших реаліях, в іншому світі, в іншій країні. Ще донедавна молодими людьми вважалися мої ровесники або не набагато від мене молодші. Це все люди, які як особистості почали формуватися ще в радянські часи. Нинішнє ж молоде покоління росло чи народилося в незалежній Україні. З’явились якісь почуття патріотизму, відповідальності та причетності.

Розумію, що не у всіх, можливо, у дуже незначної частини суспільства це присутнє, більшість залишається інертною. Але й так зрозуміло, що історію творять не всі люди, а лише найактивніша частина людства. У нас є активна молодь, якою можна пишатися, якою можна надихатися.

Я не знаю, чого вона потребує, мені здається, що у них інакше мислення, багатьох речей я не можу збагнути. Мені не хочеться мислити стереотипами. Не хочеться видавати свою точку зору чи своє бачення за їхнє, це треба в них питати.

Polojynsky 013

– Команді потрібен тренер. Під час Євромайдану Ви проявили себе як потенційний лідер революції – чому ж цього не сталося?

– Я, можливо, і міг би стати якимось лідером, але якраз дуже незначної частини молоді. Багато людей, які звертались тоді до мене з пропозицією співпраці, в особистому спілкуванні зі мною зрозуміли, що їхнє уявлення про мене і те, який я насправді, мають мало спільного.

Насправді до мене підходили молоді люди, радикально налаштовані, готові до активних дій. Я розумів, що в нас із ними дуже різні погляди на те, як мають розвиватися події, і мої спроби донести своє бачення до всіх цих людей впиралися в небажання не те що сприймати – вислухати мене. Кожен вважав, що шлях, який він обирає, – єдино правильний, і дуже мало було людей готових до діалогу. А серед тих, хто був готовий, дуже мало залишалося тих, які потім хотіли б підтверджувати це реальними справами.

Звичайно, нам вдалося сформувати активне середовище. Всі ці люди залишилися в моєму житті, ми досі спілкуємось, працюємо в різних проектах, і я бачу, що вони досі активні й намагаються щось робити в різних проявах. Добре, що вони є, і добре, що з майданівською спільнотою ми підтримуємо зв’язки і беремо участь в ініціативах один одного. Те, про що я неодноразово намагався говорити під час Майдану, продовжую говорити зараз. Просто воно не має масового характеру, якого мені хотілося б. Але за такою суспільною взаємодією – майбутнє.

– Недавній відбір на Євробачення розворушив не тільки музичне середовище…

– Мені прикро, що у нас немає внутрішнього конкурсу, який викликав би таке ж пожвавлення в українській музиці, стільки ж можливостей для її проявів. Мої ініціативи чи реалізовані телепроекти і близько не здобули такої уваги публіки. Але мені хотілося б прийти на телеканал і пропонувати подібні телепроекти, які популяризували б нову українську музику.

Мені прикро, що, маючи великий інтерес до Євробачення, ми не намагаємося привернути увагу до тих конкурсів, які здавна існували в Україні, – «Червона рута», «Перлини сезону», «Рок-екзистенція». Ми все це втратили, а якщо щось і є, то проходить непомітно і з великими труднощами. Думаю, такий інтерес допоміг би відродитися всі цим фестивалям і конкурсам.

– У цих дискусіях постало питання, яким має бути артист у воєнний час.

– Це неправильно – говорити людям, якими вони мають бути; можна їм підказувати щось, рекомендувати. Є питання державних інтересів, але коли говоримо про конкурс Євробачення, то, думаю, як мінімум 10 фіналістів могли б на однаково високому рівні представити Україну, і це все забезпечувало б українські державні інтереси. Просто це могло б відбуватися за допомогою різних засобів. Хтось один міг би представити Україну гарним іміджем, хтось – прекрасною піснею, хтось – несподіваним виконання, постановкою номера, темою пісні.

Якщо ми будемо ставити питання твоєї публічної позиції, то тут теж не все однозначно. Згадаймо Євробачення 2005 року, коли ледь не силою заштовхали у відбір групу «Гринджоли». Те, як це робилося, було мені неприємно, я намагався про це говорити, навіть погодився брати участь у переголосуванні, сподіваючись, що моя участь відбере у них голоси. Натомість хлопці не встигли підготуватися, і ми пам’ятаємо, який ганебний був виступ.

Треба знати передісторію, післямову, треба знати багато прихованих течій, щоб однозначно судити, хто що і як відчуває. Інколи так стається, що ми своєю реакцією, часом не надто адекватною, заганяємо людину в глухий кут, штовхаємо до якихось вчинків, до висловлювань, до прояву емоцій. Навіть інколи диктуємо людині якусь поведінку, яка їй непритаманна. Так що я не беруся когось засуджувати, когось оцінювати, і точно не хочу брати участь у публічному цькуванні – кого й за що не осуджували б. Я вважаю, що винних, якщо їх є за що карати, треба карати. Якщо людина не винна, або її вину ми не можемо довести, то треба провести чесне незалежне розслідування, щоб отримати всі відповіді на питання, а маніпулювати суспільною думкою сьогодні дуже просто, і є багато фахівців та можливостей для того, щоб це робити. І мене це непокоїть.

Агресія проявляється стосовно якихось незначних питань, але її так розкрутять, що з часом це перетворюється в загальнодержавне внутрішнє протистояння. Такі речі роблять навмисно, цілеспрямовано, це велика біда українців, що ми не можемо ніяк навчитися розуміти одне одного, прислухатися один до одного, спілкуватися один з одним, щоб краще розуміти, хто є хто насправді, хто чим дихає.

Polojynsky 010

– Чи вірите в силу культурного фронту в нинішніх українських реаліях?

– Воно так і відбувається. Чому так мало української музики пускають на радіо, телебачення? Тому що знають про потужний вплив цієї музики, цих артистів, що це несе небезпеку системі, небезпеку нав’язаним стереотипам, корисливим схемам. Тож цілком природно, що маємо такий потужний масовий спротив, щоб не пустити все це до широкого загалу. Для цього використовують будь-яку нагоду, щоб якимось чином дискредитувати тих чи тих виконавців, ті чи ті музичні напрямки, ті чи ті пісні…

Я впевнений, що в цьому світі щось стається випадково, а багато що здійснюється цілеспрямовано. Але я радий, що «Тартак» не самотній у всій цій боротьбі за розум і душі людей; є багато тих, до кого я ставлюся з великою повагою і кому дуже вдячний. І слава Богу, що у нас є відомі артисти, які переймаються важливими (зокрема й для мене) речами і намагаються доносити їх до своїх слухачів. Але також приємно, що для багатьох із них «Тартак» ставав натхненням, поштовхом чи підказкою.

– Як музикантові дати собі раду з темою війни, як не перейти межі між пропагандою та музикою? Після альбому «Ввічність» які пісні пишуться?

– Мені здається, що творчі люди дуже емоційні, вони не можуть не реагувати на те, що відбувається, якщо не заганяють себе у світ власних ілюзій. Якщо люди переймаються тим, що відбувається у країні, світі, це знаходить відображення в їхній творчості. Так склалося, що були написані серйозні пісні – в чомусь надихаючі, в чомусь викривальні, – потім минуло кілька років, і обставини надихнули написати інші пісні, які сплелися з раніше написаними в одну косу. І це все вклалося в один альбом доволі гармонійно і природно.

Зараз мені хочеться писати якісь світліші пісні – про любов, про стосунки між людьми, хочеться більш радісних пісень, менш скорботних і трагічних. Я вже відчуваю, що люди на підсвідомому рівні починають мене лякатися – і «Тартак», і Положинський асоціюється у багатьох із депресняком. Я не хочу фальшивити, не хочу робити вигляд, що у мене в житті все прекрасно, не хочу вдягати маску – я не вмію їх вдягати. Якщо мені довго доводиться видавати себе не за того, ким я є насправді, це дається ціною таких неймовірних зусиль, що я потім цього панічно боюсь. Через це я не граю в «Мафію» – мене це виснажує.

Я не можу в цьому випадку вдягнути маску безтурботності, робити вигляд, що ніхто не гине, ніхто не мучиться, що немає людей в госпіталях з відірваними кінцівками, я не можу вдавати, що не бачу мільйони людей, які не мають де жити, бо їм довелося втікати з домівок, і не можу зробити вигляд, що задоволений тим, що робиться в країні, діями чиновників, не можу робити вигляд, що я задоволений протестним рухом – я розумію, що він іде не в тому напрямку, в якому, на мою думку, він мав би рухатись. Задіяно багато людей, які за своїми ідеалами і близько не стоять до цього всього, просто задовольняють особисті інтереси.

Я не можу про все це мовчати, але в мені багато позитиву. Навіть якщо говорити про альбом «Вічність», то пісня «Жити» підводить риску у всьому сказаному – у нас є багато втрат, у нас є сум, є багато переживань, проблем, але ми маємо і можемо все подолати, у нас є можливості, щоб змінити себе, свою країну, світ довкола себе, тож давайте робити все, щоб не повторилось те, що вже було. І щоб ті люди, які загинули, не були героїчними жертвами заради пафосу, штучних і абсолютно нещирих церемоній. Хай найкращою церемонією подяки буде те, що ми зробили, а не те, що ми організували під якусь дату.

Polojynsky 026

– Але не всім вдається писати добрі пісні. Пафосу не бракує – здається, що у багатьох випадках це спекуляція на темі.

– Я не називав би це спекуляцію. Я не знаю нікого, кого б я міг звинуватити у спекуляціях. Просто ця тематика дуже пафосна. Комусь вдається витримати рівень, не переступити межу, а комусь не вдається. Інколи це стається через брак досвіду.

Інколи це через те, що людина жила в іншій системі цінностей, і тут в її житті це з’явилося, воно її надихнуло, але вона не знає, як собі з цим дати раду. Інколи це виходить пафосно, занадто штучно, у чомусь нещиро, але це не тому, що людина хоче використати ситуацію з корисливою метою, – просто вона ще не вміє робити це правильно. У неї є, напевно, надто багато поганих прикладів, як це не слід робити. Зрештою, у багатьох митців занадто мало життєвого досвіду.

– Отже, у творчості «Тартака» – канікули. Чим плануєте зайнятися в цей час?

– Це будуть канікули, пов’язані лише з сольними концертами «Тартака». Я не буду пакувати речі і їхати в Тибет. У мене є ще проект «Був’є», ми вже записали дві нові пісні. Одна – це кавер на пісню Віктора Павліка для його проекту рокових каверів. А друга пісня – саундтрек до художнього фільму мого хорошого друга Тараса Химича; її вже затвердив режисер.

З «Був’є» думаємо записати новий альбом, плануємо сольні концерти. Зрештою, люди просять, їм цікаво, і нам самим кортить перевірити на людях, що ми їм запропонували. Але я не забуваю про «Тартак», думаю про новий альбом, навіть про два. Над одним ми почали працювати. Це буде альбом дуетів, і один вже записали – з Олегом Собчуком. Є ще багато цікавих ідей, попередніх домовленостей з колегами. Є пропозиції для «Тартака» виступати на фестивалях.

Я відчуваю потребу творити. Мене часом запитують: от ти не палиш, не вживаєш алкоголю, ніяких наркотиків – в чому твій кайф? Все те, чого я не роблю, компенсується виходом на сцену, після концертів я почуваюся п’яним.

– Що запам’яталося найбільше з історії «Тартака»?

– Стільки всього було цікавого. Перший концерт – це був вибух для мене. «Тартак» був створений за день до виступу, за два дні до виступу ми записали три фонограми для відбіркового туру «Червоної рути». Наступного дня я зустрів свого колегу Василя Зінкевича-молодшого і запросив його у щойно створений проект. Ми навіть репетицію не встигли провести.

Але коли вийшли на сцену, то завдяки підтримці людей, які там були, ми вибухнули. До речі, ми виступили страшенно лажово, це було більше стрибання під музику, але фактор підтримки своє зробив – нас помітили. Ми потрапити у фінал і перемогли.

Це дало нам розуміння, що, виходячи на сцену, ми працюємо для людей і треба віддаватися їм сповна. Таких моментів ми переживали чимало. У найскладніші часи (а у нас були і злети, і падіння) «Тартак» виручали саме прихильники – своєю увагою, своєю підтримкою вони «витягали» нас із важких ситуацій. Найяскравіші моменти – це моменти уваги до артиста, а їх чимало, на щастя.

Розмовляла Оля Вишня,

фото Андрія Поліковського

Share Button

Нагірний Карабах: український урок закавказького конфлікту

Share Button

Найпотужніші за останні роки військові дії в Нагірному Карабаху нагадали всьому світові про майже 25-літню війну, що триває між Вірменією та Азербайджаном. Ця провокація свідчить не лише про те, що конфлікт між вірменами та азербайджанцями досі не вирішений. Вона також показала неефективність Мінської переговорної групи ОБСЄ (США, Франція і Росія), яка уже третє десятиліття безрезультатно намагається “замирити” сторони конфлікту. Чому конфлікт на Кавказі триває стільки часу? Хто і чому провокує протистояння і блокує процес вирішення конфлікту? І нарешті – які висновки варто зробити українцям з нагірно-карабаської історії? Відповіді на ці запитання читайте у статті політичного аналітика – Євгена Жеребецького.

Новий виток війни: фабула квітневого протистояння

2 квітня, у ніч з п’ятниці на суботу, розпочалися бойові дії в Нагірному Карабаху. Обидві воюючі сторони – вірменська й азербайджанська – звинуватили одна одну у провокації із застосуванням важкого озброєння.

Президент Вірменії Серж Сарґсян заявив про загибель внаслідок азербайджанських обстрілів 18 бійців невизнаної Нагірно-Карабаської республіки; Азербайджан повідомив про 12 загиблих солдатів та одного цивільного, збитий гелікоптер і один танк. Сторони повідомляють про жертви серед мирного населення, зокрема серед дітей, і твердять, що не застосовували зброю першими. Найінтенсивніші бойові дії ведуться на південному відтинку протистояння вірменських та азербайджанських сил.

У звіті Управління ООН з координації гуманітарних питань від 2-3 квітня щодо жертв бойових дій у Нагірному Карабаху йдеться про 33 загиблих і понад 200 поранених. У населених пунктах, які розташовані в районі найбільш інтенсивних бойових дій, за даними ООН, проживають 14,4 тисяч осіб. Як стверджують чиновники ООН, обидві сторони конфлікту заявили, що не потребують міжнародної гуманітарної допомоги.

Фото: http://www.heritage.org/
Фото: http://www.heritage.org/

 

4 квітня Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив по національному ТБ про “велику військову перемогу” азербайджанських сил у Нагірному Карабаху: армія звільнила декілька сіл від вірменських окупантів. Відразу після цього Міноборони Азербайджану повідомило про припинення в односторонньому порядку усіх військових операцій.

Нарешті опівдні 5 квітня збройні сили невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки  припинили вогонь в регіоні. Міноборони Азербайджану підтвердило інформацію про тишу на лінії фронту з полудня 5 квітня. А вірменські дипломати заявили, що домовленості про припинення вогню вдалося досягти за допомогою російського посередництва. Таким чином чи не найбільші за останні 20 років бойові дії в Нагірному Карабаху припинились так само несподівано, як і почались. Припинились, не перетворившись на повномасштабну війну. Наразі.

Оскільки на лінії вогню немає незалежних спостерігачів, то отримати правдиву інформацію про бойові втрати сторін неможливо. Скажімо, Армія оборони Нагірного Карабаху повідомляє, що за 1 і 2 квітня втрати азербайджанської сторони склали понад 200 вбитими. Баку ж визнає загибель лише 12 своїх військовослужбовців і заявляє, що з вірменської сторони загинули й отримали поранення понад 100 військових. Армія оборони Нагірного Карабаху про свої втрати не говорить, а президент Вірменії Серж Сарґсян 2 квітня заявив, що Азербайджан за 2 дні боїв втратив 14 танків, понад п’ять БТР і БМП, один гелікоптер, 15 систем залпового вогню і укріплені інженерні споруди.

Де тут правда – сказати важко, але кількість та різноманітність задіяних у протистоянні сил дозволяють зробити припущення, що власні втрати, які офіційно визнають учасники протистояння, істотно занижені.

Передісторія конфлікту: з чого почалася війна в Нагірному Карабаху?

Нагірний Карабах розташований всередині мусульманського Азербайджану, але заселений переважно етнічними вірменами. З 1991 року Нагірно-Карабаська республіка воює з Азербайджаном за свою незалежність. В результаті війни загинуло майже 30 тисяч осіб, а ніким не визнана республіка з того часу тримається на плаву завдяки військовій та фінансовій підтримці Єревана і вірменської діаспори.

Почалось усе 21 лютого 1988 року, коли в Єревані пройшов величезний мітинг на підтримку Карабаху. Наступного дня акція переросла у масові зіткнення, в результаті яких загинуло двоє азербайджанців, десятки людей було поранено. Вночі 27 лютого почалися погроми в азербайджанському Сумгаїті, в ході яких загинули вірмени та азербайджанці. Азербайджан покинули 300 тисяч вірмен. З Вірменії втекло 120 тисяч азербайджанців.

Погроми у вірменському Сумгаїті. Фото: rubicon.org.ua
Погроми в місті Сумгаїт (Азербайджан). Фото: rubicon.org.ua

Після того, як обидві сторони сформували загони самооборони, почалися криваві локальні сутички. На початку 1990 року сторони задіяли артилерійську зброю. У Баку почалися масові погроми вірмен, і Москва ввела в місто повітряно-десантні війська.

10 грудня 1991 року в Нагірному Карабаху відбувся референдум, після якого в регіоні розпочалась повномасштабна війна між Азербайджаном і, фактично, Вірменією. В результаті успішних бойових дій вірмени окупували сім азербайджанських районів навколо Нагірного Карабаху, а далі військові операції з використанням авіації, танків і артилерії перекинулися на ширшу територію Азербайджану і на вірмено-азербайджанський кордон.

У 1994 році в Бішкеку Нагірний Карабах(Вірменія) і Азербайджан за посередництвом Москви підписали протокол, на підставі якого була досягнута домовленість про припинення вогню. Характерно, що в угоді йшлося лише про призупинення вогню, а не про перемир’я. 12 травня 1994 року Бішкекський протокол набув чинності.

Вірменська сторона акцентувала на історичній приналежності Карабаху Вірменії й на право народів на самовизначення. Азербайджан вказував на принцип непорушності кордонів. Кожен залишився при своєму.

3 грудня 1996 року на саміті ОБСЄ в Лісабоні всі країни-члени цієї організації підписалися під Лісабонською угодою, яка зафіксувала засади взаємовідносин Азербайджану, Нагірного Карабаху та Вірменії. В угоді було зафіксовано такі основні принципи: територіальна цілісність Вірменії та Азербайджану, юридичний статус Нагірного Карабаху як території з максимальним ступенем самоврядування в складі Азербайджану, а також гарантії безпеки Нагірного Карабаху та його населення. Вірменія свій підпис під угодою не поставила.

У 2001 і в 2006 роках Баку та Єреван провели серію переговорів з проблеми Нагірного Карабаху. У 2009 році сторони намагались за міжнародним посередництвом знайти вихід із цього історичного й етнополітичного глухого кута, але безуспішно. Після цього сталося кілька серйозних збройних інцидентів на кордоні, найбільшими з яких були військові конфлікти у 2014 році та у квітні 2016 року.

Позиції сторін: кому вигідне відновлення війни?

Починаючи з 1993 року, Рада Безпеки ООН прийняла чотири резолюції про врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Ці документи підтверджували територіальну цілісність Азербайджанської Республіки і вводили в обіг формулювання «Нагірно-Карабаський регіон Азербайджанської Республіки». Але, на жаль, ці резолюції були відкинуті Єреваном. Як ішлося вище, в основі всіх цих резолюцій, а також рекомендацій Мінської групи ОБСЄ (США, Франція і Росія) лежить принцип непорушності суверенітету і територіальної цілісності держави. У 2009 році Мінська група запропонувала сторонам основні принципи врегулювання конфлікту: повернення окупованих територій навколо Нагірного Карабаху під контроль Азербайджану, надання Нагірному Карабаху проміжного статусу, гарантій безпеки, а також політичної, культурної та економічної автономії та самоврядування у складі Азербайджану, відмова від силового вирішення проблем у трикутнику Азербайджан–Вірменія–Нагірний Карабах і збереження Лачинського коридору, який з’єднує Вірменію з НКР, під контролем Вірменії. Однак усі ці пропозиції Єреван не прийняв.

Як повідомляє Reuters, 1 квітня цього року Держсекретар США Джон Керрі на зустрічі з азербайджанським президентом Ільхамом Алієвим на Саміті з ядерної безпеки у Вашингтоні закликав до «остаточного вирішення» конфлікту. Така доволі рішуча й категорична заява Вашингтона, на нашу думку, свідчить про те, що Вашингтон послав ясне попередження закулісному режисерові карабаської війни – Володимиру Путіну. Спробуємо розглянути основні мотиви ключових акторів цієї кавказької драми.

Вірменія. Найменш незацікавленими сторонами в силовому протистоянні навколо Нагірного Карабаху є НКР і Вірменія. Їх цілком влаштовує нинішній status quo, бо, маючи на своїй території 102-гу військову базу ЗС РФ в Гюмрі, вони й не подумають виконувати резолюції РБ ООН про деокупацію захопленої території.

Вірменія має гірше озброєну (порівняно з Азербайджаном) армію, однак, будучи членом військово-політичного об’єднання ОДКБ, Єреван розраховує на допомогу РФ у випадку повномасштабної війни з Азербайджаном. Втім, сказане зовсім не означає, що вірмени не могли влаштувати збройну провокацію вночі 2 квітня проти Баку на прохання В. Путіна.

Не секрет, що Єреван трактують у світі як російську маріонетку, що призвело до його повної політичній ізоляції, а “США, ЄС і НАТО вважають Вірменію своїм противником”, – про це пишуть навіть вірменські (sic!) аналітики на своїх сайтах.

Азербайджан. Позиція Баку фактично збігається з рекомендаціями, виробленими ООН і Мінською групою: Вірменія, яка окупувала майже 20% території Азербайджану, повинна звільнити всі захоплені території, і конфлікт навколо Нагірного Карабаху повинен бути вирішений в рамках суверенітету і з дотриманням територіальної цілісності Азербайджану. Про це заявив у своєму виступі на Саміті з ядерної безпеки в США президент Азербайджану Ільхам Алієв.

Таку позицію Баку послідовно підтримують США і Європейський Союз, які з відомих меркантильних енергетичних і геополітичних причин є політичними союзниками Баку і категоричними прихильниками мирного врегулювання карабахського конфлікту.

Нинішня тактика Баку в цій війні полягає у поєднанні військових і дипломатичних заходів впливу на Єреван: постійний масований дипломатичний тиск на Вірменію поєднується з короткочасними бойовими діями у відповідь на провокації бойовиків НКР. Слід зазначити, що сьогодні Баку зосередив свої зусилля на деокупації семи азербайджанських районів навколо НКР, сподіваючись, що таким чином істотно підірве матеріально-технічне постачання сепаратистів і ліквідує добре укріплену буферну зону навколо сепаратистської республіки.

Нарешті, деякі експерти не виключають, що, незважаючи на задекларовану прихильність президента Алієва до процесу мирного врегулювання конфлікту, Баку міг піти на короткочасне збройне загострення навколо Карабаху. Причина проста: не дати ЄС і США примусити Баку укласти мирний план на умовах Єревану. А тому жорстка, добре спланована сутичка, безумовно, зведе нанівець такі наміри. Опосередковано на користь цього сценарію свідчить коротка тривалість квітневого конфлікту і те, що Баку першим в односторонньому порядку проголосив про припинення вогню.

Росія. Лише лінивий не говорить про Росію, як про головну причину і мотор карабаської війни. І такі твердження небезпідставні. Нестабільність у Карабаху вигідна Росії, пише «The Wall Street Journal». На думку видання, президент Володимир Путін, знаючи, що війна послаблює Азербайджан і Вірменію, порушує резолюції ООН, які забороняють продаж зброї обидвом учасникам конфлікту і одночасно продає наступальну зброю Баку та Єревану. У такий спосіб збільшується залежність цих країн від Москви як постачальника зброї і посередника у переговорному процесі. «Для реалізації мрії про євразійську імперію Путіну потрібен слабкий Південний Кавказ, де Москва буде головною зовнішньою силою, яка надає військову допомогу і контролює потоки каспійської нафти в регіоні», – пише видання. Таким чином, саме Росія нині є головним медіатором у цьому конфлікті, і без її волі вирішення карабаського конфлікту є неможливим.

Вірменське видання «Lragir» на запитання, чому Росія не зупинить війну в Карабаху, відповідає так: «Тому що це неможливо – кількість озброєння, поставленого Азербайджану, зробило свою справу, і тепер Росія, яка очікувала короткочасної, керованої війни, опинилась у становищі жалюгідної, бездіяльної країни».

По-друге, Росія в результаті окупації Криму і частини Донбасу потрапила в становище геополітичної парії, від якої дистанціюються більшість великих держав.

Щоб повернутись у коло світових гравців, РФ намагається довести свою незамінність у миротворчому процесі в Сирії, у вирішенні проблем тероризму і біженців в Європі і, нарешті, у мирному врегулюванні війни в Карабаху. Однак, за винятком Штайнмаєра, Оланда, декількох крайньо правих, на зразок Марі Лепен, решта європейських політиків сильно порозумнішали і втратили святу наївність часів кримського референдуму.

Найбільш чітко і недвозначно сформулювала це канцлер Німеччини Ангела Меркель. Вона заявила, що шокована російськими бомбардуваннями в Сирії, а Захід «сповнений жалю від страждань десятків тисяч людей в результаті бомбардувань, особливо бомбардувань з російської сторони». Нарешті, у західних ЗМІ появився ряд публікацій, які прямо звинувачують Путіна в організації спецоперації, в якій сирійські біженці використовуються у якості зброю проти ЄС поряд із мусульманськими терористами. Натомість на Південному Кавказі Росія провокує військові конфлікти між Азербайджаном і Вірменією для того, щоб в потрібний час виступити в ролі успішного миротворця.

Опосередковані учасники конфлікту: хто ще впливає на війну в Нагірному Карабаху?

Позиція Туреччини. Азербайджан має особливі дружні стосунки з Туреччиною. Коментуючи останній збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що підтримує Азербайджан “до кінця”: “Ми молимося, аби наші брати в Азербайджані перемогли у цих сутичках”. Крім того, президент Туреччини різко розкритикував діяльність ОБСЄ: “Якби Мінська група вдалася до чесних і рішучих кроків, такі інциденти ніколи не сталися б. Проте слабкість Мінської групи, на жаль, довела ситуацію до нинішнього стану”, – сказав Ердоган азербайджанським журналістам.

Окрім політичних, країни мають доволі тісні військові контакти: в   азербайджанському анклаві Нахічевань присутні турецькі офіцери, військові інструктори і спецпризначенці. Туреччина проводить з Азербайджаном спільні військові навчання й уважно спостерігає за ситуацією на лінії зіткнення. Баку й Анкара формально не укладали військового союзу, однак практично весь офіцерський корпус Азербайджану, починаючи з майора, навчався у військових навчальних закладах Туреччини.

У випадку, якщо Туреччина на прохання Азербайджану візьме участь у бойових діях в Карабаху, то, навіть зважаючи на членство Вірменії в ОДКБ, це не дасть підстав Росії надати військову підтримку сепаратистам НКР, оскільки Москва укладала угоду про взаємодопомогу з Вірменією, а не з невизнаною сепаратистською республікою. Натомість присутність російської військової бази в Гюмрі (Вірменія) робить будь-яке втручання Туреччини у бойові дії вкрай небезпечним, оскільки росіяни, як досвідчені провокатори, можуть імітувати напад Туреччини на територію Вірменії. Це дасть Москві формальний привід почати бойові дії проти Анкари. Такий сценарій загрожує прямим збройним контактом ЗС РФ з другою за величиною армією в Європі. Наслідки такої конфронтації є вкрай небезпечними і непередбачуваними не лише для Кавказького регіону. Сказане, однак не означає, що Туреччина, застосовуючи досвід росіян, не може розпочати окремі гібридні військові акції проти вірменських і, при потребі, російських військ. Для цього достатньо спороти шеврони з камуфляжу й відправити кілька тисяч своїх солдат у “відпустку”.

Позиція Заходу. Сполучені Штати і ЄС ясно усвідомлюють, що Нагірний Карабах може стати ще одним (після Сирії) місцем військового протистояння між Росією та Туреччиною. Жорстка позиція Ердогана в Сирії дає надію на те, що в Азербайджані В. Путін буде поводитись значно стриманіше. Своєю чергою, турецький президент розуміє, що Вірменія і Росія мають союзницькі відносини в рамках ОДКБ, а тому будь-які спроби атакувати Вірменію негайно матимуть відповідь з боку Росії. Однак це не означає, що бойові дії навколо НКР негайно і назавжди припиняться: Москва і далі буде створювати в регіоні провокації руками сепаратистів НКР. Мета таких акцій – підтримувати нинішній конфлікт на рівні достатньому для того, щоб перешкодити створенню нових транзитних проектів через Вірменію до Туреччини – поряд з уже існуючими через територію Грузії. Це призведе до втрати ЄС додаткового джерерла енергоносіїв з Азербайджану і Туркменістану. Зрештою, треба зрозуміти, що майже 30-річна миротворча діяльність Заходу в Карабаху ясно свідчить про неефективність і безпомічність миротворчої політики США та ЄС стосовно Росії і спонукає останню до створення нових “гарячих точок” по всьому світу.

Урок для України

Від початку 1990-х і донині позиція України в нагірно-карабаському конфлікті незмінна: Україна вважає справедливою позицію Азербайджану й активно підтримує ініціативи Баку щодо його розв’язання. Україна не визнає Нагірно-Карабаську республіку і вважає територію Нагірного Карабаху окупованою сепаратистами, яких підтримують Вірменія та Російська Федерація. Позиція України передбачає вирішення нагірно-карабаського конфлікту в межах територіальної цілісності, непорушності кордонів і суверенітету Азербайджану, на основі рішень, схвалених ООН і ОБСЄ.

Навіть поверхневий аналіз майже 25-літніх миротворчих ініціатив Заходу щодо вирішення карабаського конфлікту свідчить про те, що у США та ЄС немає достатнього бажання і належних інструментів для позитивного й остаточного вирішення цієї проблеми. З 1992 року й донині мирним врегулюванням Карабаської проблеми займається ОБСЄ (Мінська група, співголовами в якій є США, Франція і Росія). “Успіхи” 25-річної діяльності цієї групи яскраво демонструють сухі статистичні дані ООН: понад 30 тисяч загиблих з обидвох сторін, 200 тисяч поранених і “довгограючий” активний збройний конфлікт. Бо справжньою причиною поразки мирного процесу в Карабаху є не лише пасивність і брак волі в ЄС та США, а також саботаж і подвійна, “гібридна” політика Росії на Південному Кавказі.

Саме через таку гібридну дипломатію Москви діяльність Мінської групи має мізерний ефект і нульову ефективність. Досвід багатолітнього азербайджано-вірменського протистояння свідчить, що лише прямі двосторонні переговори конфліктуючих сторін без участі Росії здатні привести до справжнього миру.

Сьогодні Україна, попри відсутність складного, як у Карабаху, міжетнічного протистояння, яке так старанно роздмухував Путін, позиційно перебуває в набагато гіршій ситуації, ніж Азербайджан. Ми де факто включили донецьких сепаратистів до тристоронніх міжнародних переговорів, надавши їм таким чином міжнародну правосуб’єктність. Ми не запровадили в країні військовий стан і не оголосили Україну в стані війни з російським агресором, не розірвали дипломатичні стосунки й не припинили з РФ усі політичні та господарські відносини. Росія бере участь у Мінському переговорному процесі у статусі нейтральної держави. На вимогу РФ і під тиском наших “союзників” Німеччини і Франції Київ підписав протоколи, в яких перемир’я вирішується коштом України, та ухвалив спеціальні закони, які фактично запроваджують у сепаратистських анклавах на сході України паралельну владу з правом формувати власні армію, сили правопорядку, прокуратуру, паралельні органи представницької (а фактично – законодавчої) влади. І, нарешті, на вимогу РФ, Франції та Німеччини Київ зобов’язався провести на окупованій (!) Москвою території “вільні і чесні вибори” та внести зміни до Конституції на корить російського окупанта і донецьких сепаратистів. Якщо порівняти ці політичні “успіхи” українського президента з політикою Ільхама Алієва в карабаському конфлікті, то інакше як повним системним провалом українського МЗС і особисто президента Порошенка таку діяльність не назвеш.

Фото: joinfo.ua
Фото: joinfo.ua

Оскільки весь світ сьогодні вкотре усвідомлює, що таке путінська Росія, то українська влада і суспільство теж повинні зробити зусилля і зрозуміти, що політика Франції та Німеччини в процесі мирного врегулювання на Донбасі ведеться в тому ж ключі, що і в Карабаху, і має на меті призупинити активні бойові дії, жертвуючи інтересами країни, яка зазнала агресії, тобто України. Не вирішуючи при цьому проблеми мирного врегулювання в цілому і остаточно. Азербайджан категорично відмовився слідувати рекомендаціям ОБСЄ і вказівкам Франції, Німеччини та нинішньої адміністрації США. Україна повинна діяти схожим чином.

Сказане вище дає підстави стверджувати, що, враховуючи досвід врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху, Україна повинна переформатувати стратегію і тактику переговорів, змінивши попередньо склад їх учасників. Росія має бути визнана міжнародним співтовариством агресором і окупантом, у переговорах мають брати участь країни-підписанти Будапештського меморандуму (США, Росія, Україна, Велика Британія) і один представник від ЄС. Представники російських терористичних угрупувань на Донбасі повинні бути виведені за рамки переговорів.

Сьогодні важко сказати, чим закінчиться нинішнє збройне протистояння навколо Нагірного Карабаху. Більшість аналітиків та військових експертів переконані, що безпосередні учасники цього конфлікту не зацікавлені у перетворенні його на повномасштабну війну, відтак бойові дії швидко припиняться. Справа, однак, у тому, що на задньому плані карабаського протистояння видніється Москва – головний учасник цієї війни (вона ж і ляльковод у цьому театрі), яка використовує конфлікт на Закавказзі як інструмент для реалізації своїх далекосяжних геополітичних проектів. І саме ця постійна залаштункова присутність Москви дозволяє твердити, що участь РФ у переговорному процесі гарантовано зробить цю війну безконечною. Історія 25-літніх спроб врегулювання цієї абсурдної і безнадійної бійні свідчить про те, що мирне закінчення Карабаської війни стає дедалі примарнішою перспективою. Що ж до України, то на прикладі війни в Карабаху ми отримали добрий навчальний матеріал для аналізу тактики і стратегії Заходу та Російської Федерації у вирішенні таких конфліктів.

Євген Жеребецький, політичний аналітик

Share Button

«Війна – це велика проблема, але корупція – більша» – Грігол Катамадзе

Share Button

Після обох революцій, 2004 та 2014 року, в Україні багато говорилось про грузинський досвід реформ. Грузія – країна, якій після «революції троянд» вдалося, здавалось би, неможливе – з однієї з найкорумпованіших країн світу стати однією з найпривабливіших для інвестицій та розвитку бізнесу. Якщо 10 років тому грузини лише розповідали українцям про свій досвід, то нині багато в чому допомагають змінювати Україну. У розмові з Гріголом Катамадзе, колишнім послом Грузії в Україні, а нині Президентом Асоціації платників податків України та претендентом на посаду голови Фіскальної служби йтиметься про «грузинське диво» та реформи, які потрібні Україні.

Пане Гріголе, Ви майже рік очолюєте Асоціацію платників податків України. Як працювалось цей рік, що вдалось зробити?

Нова команда працює в Асоціації вже 10 місяців. Перші місяці було важко ставити конкретні завдання. Насправді Асоціація мала дуже складний спадок минулого. Було багато проблем, про значну частину яких я просто не знав. Був період, коли я щодня отримував якусь нову проблему для вирішення. Тому ми запросили міжнародну аудиторську компанію Baker Tilly, яка провела комплексний аудит. Наступний крок – ми запросили кредиторів і за допомогою переговорного процесу почали вирішувати проблеми. Ми також вирішили, що усі проблемні питання будемо виносити на публічне обговорення, а не намагатимемось кулуарно з кимось домовитись. За 10 місяців ми отримали понад 9 тисяч звернень, пов’язаних з роботою державної фіскальної служби, і намагались усім максимально допомогти.

Після обрання головою Асоціації мій перший візит був на схід України, де сьогодні є найбільше проблем. 7 липня ми провели першу конференцію у Сіверодонецьку, на якій відновили роботу Луганської обласної організації. Це була наша найбільша організація до окупації частини території України. Після окупації на непідконтрольній Україні території залишилось багато підприємств, а територіальна організація фактично перестала працювати. Тому для нас це був надзвичайно важливий крок. Взагалі, я постійно їжджу в регіони, зустрічаюсь з місцевим бізнесом. Зараз в організацію входить 7 тисяч членів: від фізичної-особи підприємця і до великого бізнесу. Наша головна мета – захистити інтереси платників податків. Йдеться не лише про захист прав, ми також намагаємось змінити законодавство у податковій сфері, аби нарешті в Україні запрацювала прозора податкова система.

Вас пропонують на посаду голови Державної фіскальної служби України. Чи пропонували Вам цю посаду офіційно? Чи бачите себе на ній?

Для мене насправді це дуже важливо, оскілки це оцінка 10-и місяців моєї роботи. З такою пропозицією виступили 26 територіальних відділень Асоціації, куди входять власники та представники бізнесу. Жодних інших розмов про цю посаду у мене не було з жодним чиновником чи політиком.

Я отримав освіту в Київському національному університеті і вважаю себе певною мірою боржником перед своїми викладачами та Україною. Тому хотів би бути корисним. Якщо я маю певний досвід і знання, то хотів би їх використати на благо. Переконаний, що, попри пафосність таких слів, лінія фронту, яка проходить на сході України, стосується не лише вашої країни, але і Грузії теж. Я пам’ятаю дуже добре, як 25 років тому, коли у Грузії відбувались військові події, молоді хлопці з України пліч-о-пліч боролись за нашу незалежність. Молодий тоді хлопчина, Ігор Мазур, який зараз воює на сході, тоді був у нас і казав, що відстоює незалежність своєї країни далеко від її кордонів. Ще тоді він дуже добре розумів, що насправді відбувається. Зараз грузини, зокрема і я, розуміють, що лінія фронту тут. І щоб Україна була переможцем, треба зробити кардинальні реформи. Тоді легше буде і воювати.

Я готовий, якщо так станеться, разом з новим міністром фінансів України, робити реформи. Знаю, що розглядають можливість призначення на цю посаду Івана Міклоша – колишнього міністра фінансів Словаччини, котрий проводив ліберальні реформи у своїй країні. Я детально стежив за його роботою. Якщо його справді призначать, то для України це буде дуже добре. Те, що він робив, дуже схоже на моє бачення.

А яке Ваше бачення, що треба змінювати?

Бізнес хоче, щоб був прийнятий новий, простий і прозорий, Податковий кодекс. Сьогодні життєво необхідно, аби правила гри, які встановлює держава, були зрозумілі абсолютно усім: від молодої людини, яка хоче розпочати власну справу, і до представників великого бізнесу. На жаль, за останні два роки, попри розмови про реформи, у цій сфері не зроблено нічого.

Як це відбувається в Європі та в мене на батьківщині, у Грузії? Там фіскальна служба розділена на дві частини: сервісну службу, яка допомагає бізнесу, і податкову поліцію, яка працює з тими, хто не хоче грати за правилами. Так живе увесь світ. Ну як може жити бізнес в Україні, якщо за останні два роки більше десятка разів змінювали законодавство? Наведу простий приклад: уявімо, що є зацікавлений інвестор з Польщі. Цей бізнесмен доручає своїм юристам, аби вони вивчили місцеве законодавство. Вони це зробили і погодили бізнес-план із заходу інвестицій. А через місяць змінюються правила гри. Через три місяці – знову. Так ніколи не можна буде зацікавити потенційних інвесторів. Як роблять інші країни, такі як Сінгапур чи Грузія? У світі є багато грошей. Але потенційний інвестор завжди шукає, де привабливіші для нього умови. Приклад з Грузії.

Для нас було дуже цікаво залучити багатьох інвесторів до будівництва готелів на чорноморському узбережжі. Ми розробили закони, за якими таким інвесторам держава безкоштовно надає ділянку для будівництва. Щобільше – ми забезпечували всю інфраструктуру. А якщо інвестор будував готель на більше як 200 номерів, йому давали безкоштовну ліцензію на казино. У Тбілісі така ліцензія коштувала 5 млн ларі. Таким чином за 5 років у Батумі прийшли усі світові готельні бренди. Ось так роблять реформи. А якщо щотижня змінювати щось, то ні іноземний інвестор не прийде, ні свій не буде зацікавлений.

А на моє глибоке переконання, основний інвестор в Україні – український. Ваші громадяни мають можливості, аби інвестувати у власну країну, але для цього треба створити відповідні умови. Наприклад, в Естонії компанію, яка реінвестує прибуток у своїй країні, звільняють від сплати податку. Це треба робити і в Україні.

Ну і слід розуміти, що нам необхідна така податкова система, яка відповідатиме потребам ринку. Ми живемо у ХХІ столітті, і це треба усвідомити. Перший крок – це почати слухати бізнес. Треба зайнятись лібералізацією української економіки і системи фіскальної служби. Треба знизити кількість податків та ставки податків. За рахунок цього у Грузії за два роки вдалось суттєво збільшити державний бюджет. Якщо бюджет Грузії у 2003 році був 500 млн доларів і 90% економіки країни були в тіні, то через три роки він зріс вдесятеро і становив 5 млрд доларів. Але ми зменшили кількість податків з 21 до 6 і також зменшили ставки податків. Скептики багато говорили про те, що ми отримаємо велику діру в бюджеті, але факти говорять самі за себе.

На Вашу думку, які мають бути податки, щоб бізнес схотів вийти з тіні?

Наприклад, у Словаччині за міністра Івана Міклоша встановили єдину ставку податку 19%. До того для фізичних осіб вона становила від 10% до 38%, а для юридичних осіб – 25%. На 19% тоді зафіксували і ПДВ, і фактично відмінили усі спеціальні ставки, спростили податки на капітал та дивіденди, а також зняли податок на спадщину і нерухомість. Що це дало? Світові бренди автомобілебудування прийшли у Словаччину. Сьогодні ця країна – одна з лідерів у цій сфері.

Схоже відбулось у Грузії. У 2010-2012 роках ми найбільше експортували автомобілі. І ми не є країною, яка будує авто. Але у цей час ми зробили відповідний хаб і компанії приваблювали хороші податкові умови.

Аби працювати на державній службі в Україні треба бути громадянином України. Чи готові Ви змінити громадянство?

Це дуже складне питання. Мені 54 роки. Я народився і виріс у Грузії, і вона для мене дуже важлива. Але практично все моє життя пройшло в Україні, тут народився син і внучки. Якщо для цієї боротьби треба змінити громадянство, я готовий. Хочу бути корисним для цієї країни.

Грузія після «революції троянд» стала однією з найбільш інвестиційно привабливих країн світу. Виділіть, будь ласка, кілька найважливіших кроків, які допомогли досягти цього?

Перше – це створення умов ліберальної економіки. Друге – створення безпечних умов у країні, коли не лише громадяни, але й іноземці відчували би себе безпечно. Багато соціологічних досліджень показували, що після російсько-грузинської війни, вже у 2009 році Грузія і Тбілісі були одними із найбезпечніших місць Європи. Третє – усі, від президента до простої людини, намагались створити позитивний імідж країни за кордоном. Це насправді дуже важливо. Треба, аби в інших країнах знали якомога більше про можливості у вашій країні. Усе це дало можливість зробити такі радикальні зміни у Грузії. Нічого надзвичайного ні Грузія, ні Сінгапур свого часу не зробили. Все це можна зробити і в Україні.

У Вас добрі чи навіть дружні стосунки з багатьма представниками української влади, зокрема і з першими персонами. Чи не заважає Вам це в роботі і в їх критиці?

Я насправді мало критикую, більше люблю робити. Коли приходив на якусь посаду, розумів, що до мене там хтось працював. Я ніколи не критикував їх. Набагато важче робити самому, але я прихильник саме такої моделі.

Чи не найбільше світова спільнота критикує зараз Україну за корупцію. На Вашу думку, чи реально є поступ у вирішенні цієї проблеми?

Це насправді велика проблема. Коли говорять, що для інвесторів сьогодні основна проблема – це війна, я не погоджуюсь з цим. Коли за 30 кілометрів від Тбілісі зупинились російські танки, це не зупинило інвесторів, які з 2008 року вклали в країну близько 4 млрд доларів. Звісно, війна – це велика проблема. Але головна проблема – непрозора система спілкування бізнесу і влади, а простіше кажучи – корупція. Тому треба змінювати ситуацію, змінюючи систему і законодавство, а не лише окремих людей.

Грузія теж мала непрості стосунки з Росією і відкриту агресію з її боку. На Вашу думку, як будуть розвиватись події на Донбасі?

Переконаний, що Україна буде повертати контроль над своїми територіями. Росія зробила велику помилку, розпочавши цю війну. Коли вони швидко зайняли Крим, то, мабуть, думали, що легко підуть далі і швидко дійдуть до Києва. Але вони не чекали того, що відбулось: появи добровольчих батальйонів та волонтерів. Ми завжди говорили, що Україна була єдиною пострадянською країною, яка отримала незалежність без пролиття крові. Але, на жаль, коли дивишся на історію багатьох країн, розумієш, що без цього неможливо отримати незалежність. Шкода, що загинуло стільки героїв, але я впевнений, що Росія уже не така, якою була два роки тому. Увесь світ повстав проти імперської агресії Росії, і це означає, що вона вже не така сильна.

Розмовляла Мирослава Іваник

Довідка 

Грігол Катамадзе: Президент Асоціації платників податків України. Член опікунської ради Фонду Богдана Ступки. Член ради директорів Асоціації зовнішньої політики України. Народився 12 серпня 1961 року в місті Кутаїсі, Грузія.

13010002_849529261836254_1832113455_o

Освіта:

 У 1985 р. закінчив факультет міжнародного права і міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

У 1991 р. захистив кандидатську дисертацію у Київському державному університеті та здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук. Має низку наукових праць.

Досвід роботи:

Після закінчення університету в 1985-1993 рр. працював інженером, старшим інженером, завідувачем учбового кабінету, викладачем, старшим викладачем, заступником завідувача кафедри, виконуючим обов’язки завідувача кафедри загальноюридичних дисциплін Академії Міністерства внутрішніх справ Грузії.

У 1987-1988 рр. проходив службу у лавах Збройних Сил.

У 1993-1994 рр. працював заступником директора Департаменту зовнішньоекономічних зв’язків Міністерства закордонних справ Грузії.

У 1994-1998 рр. – Надзвичайний та Повноважний Посланник в Посольстві Грузії в Україні.

У 1998-2000 рр. – заступник Міністра оборони Грузії з питань військової політики і міжнародного військового співробітництва.

У 2000 р. на посаді заступника Міністра оборони отримав ранг Надзвичайного та Повноважного Посла.

У 2000-2007 рр. – Надзвичайний та Повноважний Посол Грузії в Україні (2001-2004 рр. – Надзвичайний та Повноважний Посол Грузії в Республіці Молдова та Румунії за сумісництвом).

У 2007-2008 рр. – заступник Міністра закордонних справ Грузії.

З 1 лютого 2008 р. – директор з міжнародного розвитку АТ «Банк Грузії», член спостережної ради «БГ-Банку» з питань приватного банківського обслуговування.

З 1 січня 2009 по 22 січня 2013 рр. – Надзвичайний та Повноважний Посол Грузії в Україні.

З вересня 2013 по січень 2015 рр. – радник голови правління у міжнародних справах компанії «СЄПЕК».

Зі серпня 2014 р. – засновник та президент компанії «TNK Global Group» (Грузія).

Share Button

Корупцію в Україні допоможуть подолати технології

Share Button

Отримати довідки, не виходячи з дому, зареєструвати машину чи власність, сидячи перед комп’ютером, і навіть розпочати бізнес, наприклад, з кав’ярні. Український уряд поставив амбітну ціль у сфері надання електронних послуг: до 2017 року запровадити базовий набір послуг, які у Європі вже надають он-лайн. Розмова із заступником голови Державного агентства з питань електронного урядування України Олексієм Вискубом про те, чому українцю не вистачить життя, щоб отримати всі державні послуги, скільки людей у нас користуються електронними послугами, і як подолати корупцію в Україні.

– Пане Олексію, зараз багато говорять про перехід усього в цифрову форму. Тим не менше, поясніть, що таке електронне урядування і навіщо воно Україні?

– Фактично це нова форма взаємодії держави з громадянами і чиновників між собою. Її основа – застосування сучасних технологій. Навіщо воно нам? Це дозволить підняти обслуговування громадян та бізнесу на якісно новий рівень і збільшити ефективність роботи органів влади.

Експерти Світового банку довели, що е-урядування є потужним чинником розвитку конкурентоспроможності держави. Дуже часто і громадяни, і бізнес оцінюють державу за якістю надання послуг, і за тим, скільки часу у них займає отримання певної послуги. І тут можна говорити про дуже цікаві цифри. Років 4 тому міжнародна громадська організація провела дослідження, яке показало, що громадянину України потрібно витратити усе життя, аби отримати послідовно усі державні послуги. Звісно, ситуація зараз значно змінилася, але не настільки, як би нам хотілось. Наше завдання, щоб мешканець міг просто, без бар’єрів і без корупції отримати будь-яку потрібну послугу.

Електронне урядування – це також можливість контролювати владу: бачити, що вона робить і чому, адже коли процеси переходять з паперу на монітори, вони стають набагато прозоріші. Ще електронне урядування дає українцям можливість впливати на рішення влади. Йдеться, зокрема, про систему електронних петицій, через яку мешканці можуть звертатись до різних органів влади і сказати, яку проблему вони хотіли би вирішити. Тобто це прямий вплив громадян на владу.

Часто у нас електронне урядування зводять лише до електронних послуг. Це неправильно, але можна зрозуміти, чому так відбувається. Адже послуги – це те, що українці мають можливість відчути на собі. Йдеться про можливість отримати особисті документи, різні ліцензії тощо з дому або офісу, без спілкування з чиновником. На державному рівні сьогодні запроваджено приблизно 10-12 електронних послуг. Зокрема, вони вже працюють в Мін’юстиції, Держгеокадастрі та Держархбудконтролі. Наприклад, тепер той, хто починає будівництво чи ремонт об’єктів 1-3 категорії, може розпочати процедуру через електронну декларацію, без відвідування кабінетів. В електронну форму також перевели можливість отримати витяг із земельного кадастру. Це економія часу і головне – це зменшення рівня корупції. Адже саме будівельна та земельна сфери у нас завжди були найбільш проблемними з точки зору корупції. Наприклад, якщо раніше треба було витяг із земельного кадастру у якомусь районі, громадянин приносив заяву, яку могли спокійно покласти «під стіл», і питання не вирішували. Її могли навіть не зареєструвати. Зараз це неможливо, бо електронна заява автоматично вноситься у базу даних. Увесь процес стає контрольованим та прозорим. Навіть кожна негативна відповідь, яка теж можлива, чітко зафіксована.

Роблячи акцент на послугах, водночас не треба забувати, що е-урядування – це також глибокі зміни у системі влади. Для усього світу електронне урядування вже є нормою. Управління без нього у сучасних умовах фактично неможливе. Рішення потрібно приймати швидше, кількість даних, які треба аналізувати, постійно зростає у геометричній прогресії. Чиновники, які постійно роблять паперові запити, а потім їх вручну аналізують тощо, не можуть бути ефективними. Наприклад, переведення засідань Уряду в електронну форму прискорило його підготовку у 2,5 – 3 рази, адже раніше під кожне засідання виготовлялось від 20 до 40 тисяч сторінок копій різних документів. Ми віримо, що е-урядування сьогодні є ключем до реформ в Україні. Усунувши чиновника там, де це можливо, ми отримаємо ефективніший і прозоріший процес.

– Яка мета Вашої команди у розвитку електронного урядування?

– Наше завдання, щоб людина, яка хоче розпочати свій бізнес, почати будівництво тощо, не витрачала кілька тижнів, аби зібрати у держави довідки, які вона потім державі і передасть. Ми вважаємо, що у таких випадках достатньо заяви, а усі документи мають збиратись автоматично через електронні запити.

– Про зміни в Україні говорять особливо активно останні два роки, але і перед тим був певний поступ. Розкажіть, будь ласка, детальніше, що Україні вже вдалось зробити у цій сфері за останні кілька років?

– Найважливіше для нас те, що на державному рівні з’явились перші електронні послуги, люди відчули їх перевагу, і тепер ми говоримо про суттєве збільшення їх кількості. Важливо також, що процес не насаджується зверху: маємо багато випадків, коли міста запроваджують електронне врядування, не чекаючи на «добро» з Києва. Це роблять у Львові, Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Луцьку, Вінниці тощо.

2015 рік став роком народження в Україні такої сфери, як відкриті дані. Усі дані оприлюднюють на порталі data.gov.ua. Це світовий тренд і в нього величезний потенціал щодо підвищення прозорості та ефективності роботи влади. Це означає, що величезні масиви даних, які збирає держава – про екологію, погоду, ремонти доріг тощо починають відкривати. І не просто відкривати, а роблять їх доступними для автоматизованої обробки. Люди можуть самі робити дослідження і навіть створювати сервіси, які аналізуватимуть дані. В усьому світі великі консалтингові компанії зароблять мільйони на аналізі таких відкритих даних.

Наприклад, Міністерство екології відкрило інформацію про кількість небезпечних відходів в Україні і поводження з ними. Це дасть можливість громадській організації проаналізувати, що насправді відбувається. Закрита раніше сфера стає прозорою. Ще один приклад: у Харкові, на основі даних МВС, зробили карту переміщення поліцейських і створили сервіс, який розраховує найбільш оптимальну модель руху для поліцейських машин. Також завдяки відкритим даним дуже добре дивитись, коли і яку дорогу ремонтували, та скільки грошей на неї витратили. Тоді активісти можуть проаналізувати її стан зараз, а отже, зрозуміти, наскільки ефективно використали кошти.

– У 2016-2017 роках в Україні заплановано запровадити 20 електронних послуг, які є стандартом в ЄС. Розкажіть, будь ласка, про них.

– Ще у 2004 році у ЄС затвердили перелік 20 базових послуг, які в електронній формі має надавати кожна країна. Насправді це 20 напрямків послуг, а не 20 послуг. Наприклад, коли говоримо про дозволи в екологічній сфері, там може бути 10-15 адміністративних послуг. Коли ми це перенесли на українські реалії, то зрозуміли, що нам треба говорити про 70-80 адміністративних послуг. Це найважливіші та найпопулярніші послуги. Водночас вони є і найбільш корупційні. Йдеться про сфери екології, будівництва, отримання особистих документів, реєстрацію транспортних засобів, земельну сферу тощо. Загалом це 12 напрямків для громадян і 8 – для бізнесу.

Зробити ці послуги доступними за два роки – мета, яку закладено в програмі уряду. Але її дуже складно виконати. Запровадження кожної послуги – це окремий проект. І технічне рішення – лише 20% справи. Найскладніше – на законодавчому рівні змінити порядок надання цієї послуги. Інколи це займає місяці, якщо не роки.

– Ви зазначили, що рішення часто приймають багато місяців. Чи можна сказати, що у нас немає політичної волі до змін?

– Вимушений погодитись, що в деяких напрямках так і є. Без політичної волі ці зміни зробити неможливо. Але маємо приклади, коли нам дуже допомагають. Це, зокрема, вже згадані Мін’юстиції, Держгеокадастр, Держархбудінспекція, а також Мінекології та Міністерство соціальної політики.

– У багатьох випадках, аби це запрацювало, потрібно, щоб різні структури обмінювались своїми базами даних. На практиці, наприклад, МВС не хоче відкривати свою базу даних міській раді. Як це працює зараз?

– У європейських країнах це називається розвиток інтероперабельності, тобто обмін даними між базами даних різних органів влади. Без цього фактично неможливо запровадити електронні послуги. Ми лише цього року розпочали пілотний проект у міграційній сфері. За його результатами дуже би хотіли отримати підтримку ЄС на запровадження єдиної системи електронної взаємодії. Доступ до кожного реєстру у нас регулюється законом. Зараз ми підготували проект закону про електронну взаємодію і сподіваємось, що вже цього року зможемо комплексно вирішувати це питання. Зазначу лише, що у жодній країні це не відбулось швидко і на це треба було значно більше часу, аніж рік-два.

– Скільки людей у нас користуються електронним урядуванням?

– У кожної послуги є своя цільова аудиторія, тому рахувати загалом дуже важко. Ми розуміємо, аби послуга стала популярною в електронній формі, потрібен певний час. У Європі це було 2-3 роки. У 2010 році Європа прийняла план дій, за яким у 2015 році електронними послугами має користуватись 50% населення. Перекладаємо на наші реалії: наприклад, щороку у нас надають мільйон витягів із земельного кадастру, тобто 500 тисяч українців мали би отримувати витяги через комп’ютери. Натомість у нас за перше півріччя їх отримали близько 30 тисяч. І близько 800 тисяч разів отримували доступ до інформації про власника земельної ділянки. Якщо говорити про будівництво, то спорудження близько тисячі об’єктів розпочали в електронній формі. Мабуть, до кінця 2016 року ми матимемо більш показову статистику.

– Хто є реальним лідером серед міст України і хто наблизився до поняття електронного урядування?

– Сьогодні найактивнішими є Львів, Вінниця, Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Луцьк, Харків і Івано-Франківськ. Чимало з них затвердили програми розвитку е-урядування або  Smart City.

Розмовляла Мирослава Іваник

 

Share Button

“Люди в Криму можуть відверто говорити лише на кухні” – Алім Алієв

Share Button

21 березня Рада ООН з прав людини прийняла спільну заяву від імені 41 країни, якою засудила систематичні порушення прав людини і зловживання з боку російської влади на анексованому півострові Крим.

У заяві зазначено, що доповіді численних міжнародних спостерігачів з прав людини свідчать про серйозні й систематичні зловживання. Це зокрема примусова імплементація російського законодавства; нав’язування російського громадянства; політично вмотивовані тюремні ув’язнення та судові переслідування. Особливо вразливі категорії, як зазначено у заяві, – журналісти та національні меншини, зокрема кримські татари.

Таким чином кримське питання знову на міжнародному порядку денному. Згаданій резолюції передувало закрите засідання Ради безпеки ООН, яке відбулося 19 березня у Нью-Йорку. Росія, яка є постійним членом Радбезу, це засідання проігнорувала. Polukr.net зустрівся з співзасновником ініціативи «Крим SOS» та одним із доповідачів на зустрічі дипломатів у Нью-Йорку Алімом Алієвим. Ми поспілкувалися про увагу Організації Об’єднаних Націй до проблеми кримських татар і про те, як сьогодні татари почуваються в Криму.

Аліме, розкажіть, будь ласка, про свою поїздку до США та участь у засіданні Ради безпеки ООН.

Це було засідання у форматі Арріа, присвячене питанню дотримання прав людини в Криму. Такий формат передбачає участь не лише офіційних представників держав в ООН, але також, наприклад, представників третього сектору. На ньому виступав Мустафа Джемільов, який розповідав про актуальну ситуацію в Криму. Як на мене, таке засідання – це своєрідна звірка годинників між країнами на предмет того, чи однаково вони розуміють ситуацію. Як виявилось, однаково. Я побачив, наскільки добре міжнародна спільнота орієнтується в кримському питанні. Під час зустрічей політики і дипломати ставили нам доволі специфічні запитання, які свідчать про їхню добру обізнаність. Наприклад, нас запитували про перетин кордону, про функціонування кримськотатарських та українських класів у кримських школах. Головний висновок цієї зустрічі – Україна й надалі має добру підтримку з боку міжнародного співтовариства щодо позиції про незаконність анексії Криму.

На чому була зосереджена ваша доповідь?

Я говорив про мілітаризацію півострова, а також про речі, які мало наразі обговорюють, – створення паралельних інститутів у Криму та заміщення населення. Ні для кого не секрет, що кримських татар просто намагаються витіснити з півострова. Постійно відбуваються масові обшуки, політичні затримання, постійно зникають люди. А тепер добрались і до Меджлісу – представницького органу нашого народу, який протягом 25 років працював у Криму. Зараз його намагаються офіційно заборонити і навіть визнати екстремістською організацією, а натомість придумати якусь альтернативу. Спробую пояснити, що це означає на практиці. Наприклад, мітинги до 18 травня – дня депортації кримських татар – щороку організовував Меджліс. Відповідно, більшість кримських татар, які брали у них участь, автоматично мали причетність до Меджлісу. А отже, мало не кожного кримського татарина через зв’язок з організацією можна звинуватити в екстремістській діяльності. І таке станеться, якщо нинішній прокурорші Криму Поклонській вдасться добитися визнання Меджлісу екстремістською організацією. Зараз цю справу розглядають в суді. Думаю, врешті-решт вони оголосять про заборону діяльності.

Хоча навіть без офіційної заборони організації дуже складно працювати в Криму. У регіональних керівників Меджлісу проводять обшуки, в організації забрали приміщення, після чого вона перетворилася на напівпідпільну структуру. Кримські татари сьогодні не можуть організувати в Криму не те що велику публічну акцію, а навіть якусь культурну подію. Більшість наших концертів проходять під егідою збору коштів на чиєсь лікування, бо іншої можливості немає. Велике скупчення кримських татар сприймають як загрозу окупаційній владі. Тому будь-які масові зібрання завжди наштовхуються на заборони, організаторів допитує ФСБ, проводять обшуки тощо.

Нова окупаційна влада діє за старими радянськими практиками. Як альтернативу Меджлісу зараз створюють Раду кримських татар – цілковито проросійську. Вона не має підтримки серед населення, але створює потрібну картинку задоволених усім кримських татар. Паралельні структури також вибудовують у сфері медіа.

Про заміщення населення у нас дуже мало говорять і дуже мало знають. А відбувається таке: коли українські громадяни виїжджають з Криму, туди заїжджають люди з Росії. Здебільшого вони викуповують житло на південному березі. Особливо багато приїжджає чиновників та військових. Хоча проблема заміщення населення менше стосується кримських татар, адже ми намагаємось не продавати житло. Ще під час попередньої депортації ми завжди казали, що повернемось. Так само говоримо і зараз.

На чому ще була акцентована розмова з міжнародною спільнотою? Чи обговорювали конкретні кроки, які зможуть поліпшити ситуацію з дотриманням прав людини в Криму?

Дуже загострилось зараз питання про постійну міжнародну моніторингову місію з прав людини в Криму. Це справді важке питання, бо забезпечити її роботу неможливо без згоди та участі Росії. Адже, де-факто, влада в Криму російська, і треба, аби такій місії дали можливість працювати. Зараз ми хочемо принаймні почати публічну дискусію з цього питання. Розуміємо, що процес запуску механізму деокупації дуже тривалий. Сьогодні Крим – це мілітаризована територія. Те, що Росія нарощує там свою військову потужність, насправді лякає країни, які є членами Радбезу. Наприклад, зараз у Криму масово надходять повістки в армію. А ще нещодавно зробили акцію: повістки видавали немовлятам. Можливо, так вони хочуть показати, що осіли там надовго.

З часу анексії Криму минуло два роки, і в міжнародних ЗМІ ця тема відійшла на другий план. Чи не здається Вам, що міжнародна спільнота, не знаючи, як вирішити цю проблему, намагається дещо забути її або, принаймні, не так активно обговорювати?

Я розділяв би в цьому США та країни Європи. Торік Європа зіштовхнулася з дуже серйозним викликом – мільйонами біженців із Сирії. Для них це нова реальність. Коли до Німеччини щодня прибуває по 10 тисяч біженців, то, очевидно, питання Криму для неї не є першочерговим. Але попри це Європа розуміє, що чинник Криму викликав дуже різні хвилі. Сама система міжнародних відносин, яка існувала до 2014 року, фактично зруйнована. Ситуація з Кримом показала, що різні країни можуть робити що заманеться, незважаючи на міжнародні угоди. І це лякає всіх.

Натомість США дуже чітко артикулюють, що вони не лише не визнають анексії, але й готові посилювати санкції. Але дуже справедливе запитання, яке задають усі: а що ж робить Україна? А ми півтора роки торгували з Кримом як із суб’єктом Російської Федерації. А ще всіх дуже дивує історія, яку ми розповідали, і яку змушені розповідати, що Нацбанк України знову вважає осіб з кримською пропискою нерезидентами України. Це дивувало всіх – починаючи від журналістів Washington Post і закінчуючи офіційним послом США в ООН Самантою Пауер. Адже переселенці – це зв’язок між окупованою і неокупованою територією. Але виходить так, що навіть громадянину Росії у нас легше відкрити рахунок у банку, ніж громадянину України з кримською пропискою, в якого немає довідки переселенця. У мене, наприклад, її немає. Міжнародна спільнота ставить запитання, і ми маємо чесно на них відповідати. Створювати ілюзію, наче у нас все добре, – це хибний шлях. Правильний шлях – допомогти уряду рухатись правильно. І ми готові це робити.

Що, на Вашу думку, має першочергово зробити український уряд?

Перше – почати дискусію щодо міжнародної моніторингової місії з прав людини, про яку я вже згадував. Друге – ми пропонуємо допомогу в розробці плану з деокупації Криму, який також включатиме компонент інформаційної політики та онлайн-освіти. Ось вам простий приклад, чому це важливо. Зараз у Криму вже є школярі, які поверхнево вивчають кримськотатарську мову і взагалі не вивчають українську мову та історію України. Але щоб пройти ЗНО в Україні, їм потрібно складати ці предмети. Тому ми ставимо питання про необхідність онлайн-курсів. Також добре було б зробити навчання в мережі з української та кримськотатарської культури. Третє – нам треба говорити про визнання на міжнародному рівні кримських татар корінним народом – з Меджлісом як представницьким органом. Четверте – потрібно розбудовувати громадянське суспільство на самому півострові. Є можливості роботи з активістами, журналістами та діячами культури.

Ще одна річ – створення кримськотатарського уряду в екзилі. І тут дуже важливо, аби в українському уряді створили орган, який займатиметься кримськими питаннями. У нас зараз є багато чиновників, але де-факто вони працюють не дуже ефективно. Ми хотіли б, наприклад, щоб була посада віце-прем’єр-міністра з питань Криму. Він мав би відповідні повноваження та відповідав за стратегію деокупації.

Привітання президента раз на рік кримськотатарською мовою з Новим роком, очевидно, недостатньо. Час зараз грає проти нас. Люди в Криму звикають до нових реалій. А нам важливо повернути не лише територію, а й людей, які там залишилися. Після блокади Криму активістами дещо активізувалися Міністерство інформаційної політики та Адміністрація президента. Сподіваюся, активізується й Верховна Рада. Бо два роки ми фактично втратили. Щось, звісно, робили, але нам бракувало системності кроків.

ООН чітко декларувала позицію, що занепокоєна дотриманням прав людини в Криму. На сайті «Крим SOS» є інтерактивна карта з порушеннями прав людини. На ній зафіксовано 232 випадки. Про які саме порушення прав людини йдеться?

Там є часова лінія і за нею дуже добре видно, що репресії в Криму відбуваються хвилями. Можна навіть подивитись, кого вони стосуються. Спочатку основні репресії стосувалися проукраїнських мешканців. Нова влада зробила все, щоб їх витіснити. Потім системно взялися за кримських татар. Через те, що ми згуртовані і нас більше, розхитати зсередини нас важче. Тому працюють хвилями, і власне зараз триває одна з таких хвиль репресій. Вона почалася наприкінці січня. Тривають вони, зазвичай, півтора-два місяці. Після проукраїнських активістів взялись за лідерів Меджлісу – Мустафу Джемільова та Рефата Чубарова. Це було в травні 2014 року. Далі, у вересні 2014 року, прокотилась хвиля катувань, зникнень та вбивств, які нова влада трактувала як самогубства. У 2015 році були обшуки, зачистка незалежних медій. І зараз знову взялися за Меджліс – тепер уже на нижчих рівнях. Мета одна – залякування і витіснення незадоволених. Тому кримське суспільство зараз характеризують два поняття – страх і недовіра. Люди не довіряють один одному, вони бояться говорити про щось у громадському транспорті, на вулиці. Багато моїх знайомих, які раніше ніколи не говорили зі мною кримськотатарською мовою, тепер використовують її в розмовах через Skype, щоб нас нібито не могли підслухати. Хоча я завжди їх «заспокоюю», що окупанти давно вивчили нашу мову. Повернувся радянський час: люди відверто говорять лише на кухнях.

За нашим моніторингом, за ці два роки в Криму порушили кожен пункт Конвенції ООН про права людини. Починаючи навіть з примусового надання російського громадянства.

А якщо хтось не хоче брати громадянство?.. Чи можливо без російського паспорта жити в Криму?

Неможливо. Банально – вам не нададуть медичного обслуговування, якщо у вас нема російського паспорта. Я вже не кажу про виплату пенсій чи соціальної допомоги, оформлення майна тощо.

Здавати український паспорт вимагали від військових та чиновників. Решта не поспішають цього робити, бо він є гарантією в’їзду на територію України. Але виникає інша проблема: у нас з’являється покоління людей, які не мають українського паспорта. Йдеться про тих, кому виповнюється 16 років. Теоретично, вони можуть отримати паспорт на території України, але процедури зараз дуже довгі й ускладнені. Їх потрібно спрощувати, і ми лобіюємо створення єдиного вікна в Херсонській області, де це можна було б робити швидко. Ще одна проблема – ті, хто зараз народжуються, не мають навіть українського свідоцтва про народження. І ще один юридичний колапс: якщо ти був одружений в Україні, але розлучаєшся вже за російськими документами та законодавством, в Україні ти залишаєшся одруженим. І такого дуже багато.

Ми вже торкнулися теми утисків свободи слова в Криму. Хотілося б дізнатися більше. Чи мають можливість незалежні журналісти та медіа працювати на півострові? Що відбувається власне з кримськотатарськими ЗМІ?

Фактично, після окупації незалежні журналісти мали декілька варіантів: піти з професії, виїхати з Криму і почати працювати в Києві, або ж працювати з півострова, але під псевдонімами. Нова окупаційна влада створила великий проросійський холдинг імені Ісмаїла Гаспринського – відомого нашого діяча, – який об’єднує радіо, телеканал та газету. Ним хочуть замістити старі кримськотатарські медіа. Це, по суті, канал пропаганди. Навіть у новини про дітей вони вплітають месиджі на кшталт «Спасибо за хорошее детство» і називають когось із влади.

Натомість старим медіа не дають працювати. Наприклад, історія газети «Крим». Це газета, яка виходить кримськотатарською мовою і завжди фінансувалася з державного бюджету. Спершу їм не дали ліцензії. Тоді газету перереєстрували на одного зі співробітників і таки отримали ліцензію. Але про жодні дотації на видання газети нема й мови, оскільки це умовно незалежне видання, яке подає, зокрема, новини Меджлісу. Зараз її доставляють у третину сімей кримських татар, і це найбільша наша газета, яку видають на пожертви.

Не так пощастило газеті «Авдет», у якій я колись працював журналістом. Працівників газети фактично звинувачують в екстремізмі, головний редактор двічі був на допиті в ФСБ, їх позбавили ліцензії і приміщення. Тому зараз вони виходять накладом 999 примірників – це той мінімум, який не потребує реєстрації. Знаково, що колись ця газета була самвидавом, і зараз вона фактично знову ним стає.

Більшість журналістів переїхали до Києва. Йдеться про телеканал АТR, радіо «Мейдан», сайт «15 хвилин», Центр журналістських розслідувань, Чорноморську телерадіокомпанію. Але основна проблема – з Криму дуже важко отримати будь-яку інформацію. Якою хорошою не була б техніка, якщо ти не будеш добре розповідати про Крим, ти не будеш конкурентний на їхньому медійному ринку. Люди хочуть чути про те, що відбувається в самому Криму. А інформації дуже і дуже мало. Навіть як волонтери ми щодня дуже добре це розуміємо. Адже цифра 232 порушення прав людини дуже умовна. Мені страшно подумати, про скількох ми ще не знаємо. Ми працюємо через дуже закриті канали. Ті незалежні журналісти, які там залишилися, добре розуміють, що таке цифрова безпека. Але, на жаль, таких людей небагато. І дуже легко пояснити, чому їх небагато.

Умови життя і роботи журналістів добре ілюструють два кейси. Перший – випадок із журналісткою «Української правди», кримчанкою Анастасією Рінгіс. Десь місяць тому вона їхала на півострів до хворого тата, який лежить у лікарні. При спробі потрапити додому їй видали постанову про заборону в’їзду до 2020 року. Мотивували тим, що вона є загрозою національній безпеці РФ. Другий випадок стосується Заїра Кадирова – відомого журналіста та блогера, який живе у Криму. Він був на суді щодо 26 лютого, його вивели із зали суду за руки і намагались заштовхати в машину без будь-яких розпізнавальних знаків. Складно сказати, чим це могло б закінчитись, якби кримськотатарські активісти, які були під судом, не надали цьому розголосу. Наступного дня Кадирова викликали в ФСБ. Лякали тим, що «заведуть у підвал». Власне так називають місце, де катують людей. Знову допоміг розголос. Коли вперше за останні два роки в Криму була міжнародна місія з прав людини – місія Ради Європи, – її представники за нашою порадою зустрілися з Заїром, і це хоч трошки захистило його.

У 2014 році, одразу після окупації, Крим залишило близько 20 тисяч людей. Чи виїжджають сьогодні з Криму і наскільки це масове явище?

Зараз ми фіксуємо найбільшу міграцію до Херсона – це найближче до Криму українське місто. Звідти легко повернутися назад. Ті, хто телефонують на гарячу лінію «Крим SOS», найбільше цікавляться можливостями переїзду під час чергових хвиль репресій. Дехто таки виїжджає. Але, на щастя, це вже не масове явище, як було в 2014 році. Адже і наша позиція, і позиція Меджлісу така: ми проти того, щоб з Криму виїжджали люди. Це перше, що хоче зробити окупаційна влада, – вигнати людей.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Довга дорога в Гаагу

Share Button

У вівторок, 5 квітня, у Європарламенті презентували звіт «Російські військові злочини у Східній Україні в 2014 році». Це понад 60 свідчень жертв, які пережили тортури на Донбасі. Ініціювала написання звіту депутат польського Сейму Малгожата Госєвська. На презентації був посол України при ЄС та двоє жертв тортур, які розповіли про пережиті жахи. Протягом наступних тижнів звіт презентують у різних країнах Євросоюзу. У середині квітня його мають передати до Міжнародного суду в Гаазі. 

Імена катів, місця катівень, свідчення жертв – усе задокументовано

Серед тих, хто презентував звіт був один із його співавторів, директор польсько-українського фонду співпраці PAUCI Ян Пєкло. «Це був складний час для презентації, бо багато євродепутатів не змогли прибути до Брюсселя. Через недавні теракти в бельгійській столиці аеропорт міста ще не повністю функціонує. Це також додавало драматизму – озброєні патрулі в місті, підвищені заходи безпеки, гнітюче перегукування тероризму з різних кутків Європи», – розповів пан Пєкло у коментарі для POLUKR.net.

Працювали над звітом польські поліцейські, які мали відповідний міжнародний досвід. Допомагали їм українські та польські волонтери. Для запису свідчень пані Госєвська відвідувала прифронтові зони Донбасу, зустрічалася з жертвами тортур, аби переконати їх розповісти про жахіття, які вони пережили. Також у звіті вказано розташування катівень, названо підрозділи сепаратистів, які чинили тортури, імена виконавців злочинів. Багато жертв залишилися каліками і потребують фізичної та психологічної реабілітації. Тож доповідь порушує багато проблем, які потребують розв’язання.

Українська влада не причетна до створення звіту. Проте українські волонтери на початку цього року презентували в різних містах України свій окремий звіт про тортури росіян та сепаратистів на Донбасі.

Тортури на Донбасі – спадщина КДБ

Автори звіту кажуть, що тортури чинили і досі здійснюють у найгірших традиціях радянського КДБ, що часто-густо мета катувань – не так дізнатися інформацію, як психічно зламати людину, а злочинці мають відверті садистські схильності.

На презентації були дві жертви: Ірина Довгань, яку в 2014 році прив’язували з українським прапором до імпровізованого «стовпа ганьби» у Донецьку за те, що як волонтер допомагала українській армії, і пастор Олександр Хомченко, який в 2014 році ініціював у Донецьку «духовний Майдан» – молитви за Україну. Обох врятувало від загибелі те, що їхні фотографії потрапили в західні ЗМІ.

Фото: nytimes.com

«Реакцією на рапорт був шок. Присутні, мов спаралізовані, слухали свідчення жертв. Вони були настільки вражені, що в них навіть не виникло запитань. Ці особисті розповіді були драматично вражаючі. У Європарламенті зробили з презентації депеші, які розіслали в західні медіа, тож є надія, що новина матиме розголос», – розповів пан Пєкло.

Доповідь з кінця 2015 року можна знайти в інтернеті англійською та польською мовами. Вона відкрита – до неї постійно долучають свідчення нових жертв, які пережили тортури. У доповіді вказано імена російських військових і сепаратистів, які здійснювали та чинять злочини.

Заходу буде складно зняти санкції з РФ, якщо Гаага визнає Кремль винним у злочинах проти людяності

Усі жертви готові дати свідчення в Гаазі. Москва відмовилася визнавати юрисдикцію суду в Гаазі після того, як у січні цього року розпочався розгляд справи проти РФ про злочини Росії під час російсько-грузинської війни 2008 року. Ймовірно, суд щодо Донбасу триватиме роками, а проросійські та російські злочинці можуть бути засуджені заочно. Проте важливо, щоб про ці злочини було щонайбільше відомо в країнах Заходу.

«Середньостатичний житель ЄС має тепер інші важливі справи щодо власної безпеки, тому його важко зацікавити Україною. Тож робимо у Польщі все, що можемо, аби розповісти в ЄС про біди України. Запросили на подальші презентації і передачу справи в Гаагу депутатів Верховної Ради. Плануємо презентувати звіт в країнах ЄС, США та Канаді. Кількість жертв збільшується, до рапорту нотуються нові свідчення, які згодом будуть додані до справи», – розповідає пан Пєкло.

Автори звіту кажуть, що навряд чи скоро вдасться посадити на лаву підсудних в Гаазі безпосередніх виконавців тортур на Донбасі, як от «Гіві» чи «Мотороллу». Але звіт і суд покаже жителям країн Євросоюзу ті жахіття в Україні, що чинить Росія і бойовики, яких вона підтримує. Тому політикам у ЄС після цього буде важче закликати скасувати санкції проти Москви на фоні повідомлень про злочини Кремля в Україні. А заклики не продовжувати санкції лунають від політиків крайніх правих і лівих поглядів з різних країн Євросоюзу.

«Цей звіт і свідчення чітко вказують на присутність на Донбасі росіян, без участі яких не дійшло б до тієї війни і звірств. Звіт показує, що росіяни виконують на Донбасі керівні функції, постачають зброю, допитують в’язнів», – каже пан Пєкло.

Голова фонду польсько-української співпраці PAUCI Ян Пєкло. Фото: polradio.pl

Також автори порівнюють винуватців катувань на Донбасі з тими, хто скоювали злочини під час югославських війн у 1990-ті роки. Зі Слободаном Мілошевичем і Радованом Караджичем теж віталися західні лідери, а за кілька років їх судили у Гаазі. Така ж доля може чекати на російське керівництво, якщо того захоче нова влада в Москві.

Заручники Кремля

Водночас зі звітом про тортури на Донбасі у Європарламенті презентували звіт «28 заручників Кремля». У ньому йдеться про українців, які стали політв’язнями у РФ. До них теж застосовували тортури, не надавали медичної допомоги, адвокатської підтримки, не дозволяли говорити з рідними. У цьому списку є, зокрема, Надія Савченко.

Ігор Тимоць

Share Button

Мілітаризація окупованого Криму як загроза міжнародній безпеці

Share Button

Два роки окупації Криму Російською Федерацією яскраво продемонстрували не лише українцям, а й світовій спільноті дійсні причини захоплення півострову – побудова чорноморської фортеці та створення плацдарму для реалізації військових погроз країнам Європи. Для Кремля питання захисту «рускіх» чи «російськомовного населення» не було першочерговим, а було і залишається лише підставою для досягнення власних інтересів та задоволення імперських амбіцій.

Детальніше про те, як Росія перетворює Крим на велику військову базу і які можуть бути наслідки таких дій – читайте у спільному дослідженні експертів Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння та Інформаційно-консалтингової компанії “DEFENSE EXPRESS”.

Share Button

Яку юридичну допомогу в Польщі може отримати біженець?

Share Button

З січня цього року був створений орган безкоштовної юридичної допомоги для осіб, які намагаються отримати міжнародний захист в Польщі, a головним чином статус біженця. Програма також поширюється на заявників з України.

В першу чергу необхідно підкреслити той факт, що безкоштовна юридична допомога іноземцям надається не в усіх справах і стосується тільки процедур, пов’язаних з міжнародним захистом, або процедур з надання статусу біженця або додаткового захисту. Це означає, що така допомога не доступна для людей, які клопочуть про в’їзд до Польщі або про право перебування в Польщі на регулярній основі.

Ця допомога полягає на тому що, ліцензований юрист (адвокат або солісітор), або неурядова організація буде репрезентувати особу, яка користається з безкоштовної допомоги. Список адвокатів та організацій з їхніми контактними даними знаходиться в спеціальній вкладці на інтернет-сторінці Управління до справ іноземців. Винагороду адвокатам та організаціям за надані послуги виплачує Управління до справ іноземців.

Однак це не охоплює всієї процедури й всіх заходів, а тільки ті, які конкретно прописані у законі. Ці обмеження, однак, пом’якшує той факт, що поряд з юридичною допомогою, передбачена також установа правової інформації, яка забезпечує спеціальну гарячу лінію, створену співробітниками Управління у справах іноземців у Варшаві й в Бяла Подляска.

Юридична допомога стосується підготовки й подання апеляції, а також заступництва у справі оскарження негативних рішень про надання міжнародного захисту, однак не поширюється на вищеописану процедуру на етапі першої адміністративної інстанції (від моменту подання внеску в Прикордонній службі до видачі рішення Головою Управління до справ іноземців) також не охоплює процедури в адміністративному суді, де може звернутися кожен заявник, незадоволений з остаточного рішення апеляційного органу. Апеляційне провадження в питаннях міжнародного захисту веде спеціально призначений до цих цілей орган, яким є Рада з питань біженців.

Інші випадки, в яких можна отримати безкоштовну юридичну допомогу це позбавлення статусу біженця або додаткового захисту та справи передачі заявника до держави-члена, який відповідає за розгляд даної заявки. Додатково, правова допомога обмежується тільки до підготовки апеляції в наступних питаннях: ануляції процедури клопотання про міжнародний захист, визнання такого прохання за неприйнятне, відмови брати до уваги заяви заявника про свій намір подальшого клопотання про міжнародний захист.

Недоліком запроваджених правил є відсутність можливості продовжити термін для подачі апеляції у зв’язку з пошуком юридичної допомоги. Тому іноземець повинен діяти швидко, оскільки згідно з законом на регулярній основі він має тільки 14 днів для подачі апеляції. За цей час, він повинен вибрати адвоката або громадську організацію (враховуючи те, що уповноважений адвокат чи організація має право відмовити в наданні допомоги, тобто в прийнятті справи), і вже обраний уповноважений повинен підготувати апеляцію. Тому не варто зволікати з часом. Справи про надання статусу біженця, як правило, дуже складні, і уповноважений адвокат буде потребувати багато часу, щоб запізнатися з подробицями справи.

солісітор Міхал Лелонек

переклад: Наталія Соколова

Share Button