субота, 24 Жовтень, 2020
pluken
Головна / Аналітика / Коаліція та уряд «на двох» – навіщо Гройсмана призначили Прем’єр-міністром
Фото: joinfo.ua
Фото: joinfo.ua

Коаліція та уряд «на двох» – навіщо Гройсмана призначили Прем’єр-міністром

Share Button

«Я вам покажу, що таке управління державою», спересердя кричить депутатам щойно призначений Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, завершуючи свій перший виступ як очільник українського уряду. На таку емоційну відповідь політика спровокували нардепи, які не особливо добирали слів, критикуючи новий уряд та нову/стару коаліцію. Цей вигук частина сесійної зали зустріла свистом та сміхом, інша ж частина – стоячи аплодувала. Така мізансцена якнайкраще ілюструє атмосферу, у якій працюватиме Кабінет Міністрів на чолі з Володимиром Гройсманом.

В умовах відкритого збройного конфлікту, постійної загрози окупації, економіки, яка занепадає, і, навпаки, процвітаючої корупції та потужної внутрішньої опозиції, увійти в історію як успішний реформатор Гройсману буде ще важче, ніж його попередникам. Однак цілком імовірно, що перед ним, насправді, ніхто такого завдання і не ставив. Натомість основна мета наймолодшого Прем’єр-міністра України – стабілізація внутрішньополітичної ситуації принаймні на рік, а також – продовження імітації реформ з мінімальними поступками у цій справі Заходу та вимогам громадянського суспільства всередині країни.

До цього моменту вище керівництво держави йшло протягом останніх двох місяців – з часу першої спроби відставки Арсенія Яценюка, яка відбулась 16 лютого. Тоді ще Прем’єр-міністр відбувся лише переляком завдяки саботажу частини президентської фракції та прихованої підтримки фракцій «Воля Народу» та «Відродження», а також – позафракційних, підконтрольних Коломойському.

Не надто вишукана комбінація, розіграна, найімовірніше, за задумом Банкової, лише відтермінувала відставку чинного тоді Кабінету Міністрів і поставила на порядок денний питання щодо нової кандидатури очільника уряду. Незважаючи на те, що обговорювалася низка кандидатур, уже тоді було зрозуміло, що усі прізвища – Яресько, Саакашвілі, Садовий називались (або краще сказати «зливались» в медійний простір) з певною тактичною метою. Стратегічна ж мета такого неофіційного «кастингу» була однією – представити кандидатуру, яка була б максимально комфортною для Президента, не викликала б великих зауважень у майбутніх партнерів по коаліції, і не особливо би дратувала вітчизняних олігархів. Такою кандидатурою і виявився колишній міський голова Вінниці, спікер парламенту Володимир Гройсман.

Давній політичний соратник Порошенка за півтора року на посаді Голови Верховної Ради України зумів продемонструвати неабияку гнучкість, послідовно відстоюючи принципові для Банкової законопроекти, і зумівши при цьому не посваритись з жодною впливовою групою всередині парламенту. Від 30 серпня, коли після голосування за зміни до Конституції України з виходом з коаліції «Радикальної партії» Ляшка почався розвал провладної більшості, стало зрозуміло, що розраховувати на тотальну підтримку урядових та президентських ініціатив більше не доводиться. Відтоді до важливих для уряду чи Президента питань почали залучати інші фракції, передусім «Волю Народу» та «Відродження». Така колаборація дедалі більше дратувала партнерів по коаліції, провокуючи їх на часті демарші перед важливими голосуваннями. Апогей конфлікту припав на голосування за недовіру та відставку уряду, після якого фракції «Батьківщини» та «Самопомочі» також вийшли з коаліції. Усі їхні заяви, що лунали після такого кроку і аж до голосування за новий уряд, чітко демонстрували, що ці політсили більше зацікавлені в дострокових виборах, аніж в реанімації коаліції та продовженні роботи цього парламенту.

Саме тому від початку «прем’єріади» основні перемовини йшли між двома гравцями – «Блоком Петра Порошенка» та «Народним Фронтом». Врешті, за тиждень до голосування, коли стало зрозуміло, що залучити (хоча б для годиться) ще хоча б одного колишнього партнера до спілки не вдасться, було оголошено про «коаліцію на двох». Для цього керівники БПП вдались до формально правильного, однак політично не зовсім «красивого» способу «докооптації» коаліції до необхідних 226 голосів за рахунок входження у фракцію чотирьох позафракційних депутатів.

Для того, щоб принаймні створити видимість незалежності кандидатури Гройсмана від Президента та заспокоїти західних партнерів, які наголошували на неприпустимості зміщення балансу влади в бік збільшення повноважень Президента, було розіграно виставу тривалістю в три дні. Її суть полягала у «виставлянні умов» Гройсманом для того, щоб він погодився очолити уряд. Протягом цих трьох днів раптово незговірливому Гройсману «вдалось» відкинути кандидатуру Віталія Ковальчука на посаду першого віце-прем’єр-міністра та виторгувати для себе п’ять кандидатур в уряді. Показово, що всі заміни, яких вимагав Гройсман у домовленому заздалегідь списку членів уряду, відбувались за рахунок квоти «Блоку Петра Порошенка» в коаліції. Тобто нібито на вимогу кандидата в Прем’єри з переліку членів Кабміну виводились представники БПП і заводились люди Гройсмана. Усе це, як і мовчазна лояльність Президента, вказує на те, що вистава розігрувалась для країн Заходу, щоб показати, що Гройсман на посаді глави уряду буде незалежним від Президента, а також – щоб убезпечити Порошенка від можливих невдач у діяльності уряду.

Оскільки центр прийняття рішень у «новій» коаліції не змінився, важко очікувати, що діяльність нового складу уряду буде якісно відрізнятись від попередників. Основний тренд цього уряду – відмова від «варягів» на політичних посадах в Кабінеті Міністрів. Іноземці не вписались в «український розклад» не лише тому, що пропонували якийсь інший підхід до роботи, а ще й тому, що не мали консолідованої підтримки всередині парламенту. Якщо на захист діяльності, до прикладу, Арсенія Авакова виступала уся фракція «Народного Фронту», то ініціативи Яресько дуже часто просто не було кому захищати та «просувати». Це позначалось на ефективності роботи Міністерства, незалежно від того, наскільки компетентним та авторитетним був очільник відомства.

Отже, уряд, який був сформований минулого четверга, навіть побіжно не претендував на технократичність. Він був сформований, виходячи з політичної ситуації у парламенті. На цьому наголосив і Президент під час свого виступу на представленні кандидатури нового прем’єра.

«Черги на посаду нового очільника Уряду не було. Взяти і зробити, виявляється, не так просто, як вигадувати красиві гасла», – підкреслив Петро Порошенко, роблячи неприхований натяк на лідера «Самопомочі» Андрія Садового, який кілька тижнів перед тим офіційно відмовився очолити уряд, а його фракція не прийняла запрошення увійти в нову коаліцію.

Серед політичних наслідків минулотижневого голосування слід відзначити те, що відбулась чітка поляризація політичних сил у парламенті. Від минулого тижня існує чітка провладна більшість, яку формують дві найбільші фракції – «Блок Петра Порошенка» та «Народний Фронт». Вони й нестимуть консолідовану політичну відповідальність за діяльність уряду та проведення реформ. Натомість розпочалась сегментація опозиційного поля в парламенті. На таку історично «вдячну» роль в українській політиці претендують одразу чотири політичні сили – «Батьківщина», «Самопоміч», «Радикальна партія» та «Опозиційний блок». На відміну від останніх, колишнім партнерам по коаліції доведеться боротись за той же електорат. Відповідно, боротьба за першість в опозиційному таборі буде не менш жорсткою, аніж між опозицією та владою. Перспектива дострокових виборів, яка відсунулась на рік, змушуватиме ці партії швидко шукати свого виборця в опозиційній ніші, тому очікувати на об’єднання опозиції, попри заяви, не варто.

Щодо інтересів ключових гравців – НФ та БПП, то частково мету досягнуто – є політична стабільність, адже опиратись на дві фракції простіше, аніж на п’ять. Окрім того, влада давно розраховує не так на голоси коаліції, як на перемовини з іншими групами впливу. Негативний наслідок формування уряду із залученням голосів інших депутатських груп – це посилення впливу олігархів на владу. Адже тепер, за відсутності додаткових голосів від «Самопомочі», «Батьківщини» та «Радикальної партії», роль окремих депутатів та груп, контрольованих (як правило) олігархами, суттєво зростає. Масштабну приватизацію, яку заплановано на 2016 – 2017 роки, буде важко провести, оминувши ці впливи, особливо, якщо вони зафіксовані на умовах підтримки підконтрольними депутатами урядових ініціатив.

Президент України Петро Порошенко також досяг своєї мети, хоча й тактичної, короткотермінової. В умовах стрімкого падіння особистого та партійного рейтингу, він зумів відтермінувати завідомо програшні для нього дострокові парламентські вибори принаймні на рік. В іншому разі, після дострокових виборів він опинився б у становищі Віктора Ющенка в 2007 році, який повністю втратив вплив у парламенті та в країні. За цей рік Петро Олексійович всерйоз розраховує повернути собі електоральні симпатії через впровадження безвізового режиму, продовження кредитів МВФ, повернення Савченко та вирішення ситуації з Росією через посилення санкцій. Тоді він зможе відвоювати хоча б частину рейтингу, і йти на вибори уже не буде так ризиковано.

Натомість розраховувати на різкий поворот в реформах не варто. Однак у частині виконання вимог міжнародної спільноти (це, як правило, болючі для суспільства зміни), впровадження того, що вже почато – певний поступ, чи швидше, стабілізація буде. Проте тут варто нагадати, що стабільність була і за часів Азарова та Януковича, але вона створювалась штучним стримуванням за рахунок золотовалютних запасів, відповідно – відтермінованим дефолтом.

Не варто розраховувати також на пришвидшення реформ в ключових сферах. Поки що судова система та прокуратура вдало відбивали не надто настирливі атаки реформаторів. Тепер робити це їм буде ще простіше. Адже в ситуації протистояння великих політичних груп, роль судової гілки влади суттєво зростає. Перший сигнал ми уже побачили. Юлія Тимошенко, погрожуючи звернутись до Конституційного суду з приводу відповідності законодавству процедури голосування за новий уряд, подала сигнал цій структурі про можливість повернення у велику українську політику. Отже, так судді будуть пробувати шукати собі союзників та захисників у вигляді політичних сил, що блокуватимуть судову реформу, торгуючи лояльністю до певних ініціатив політичних груп. Така ситуація, на жаль, неодноразово повторювалась в українських реаліях. Сьогодні ж вона буде лише посилена корпоративним страхом усієї суддівської системи перед загрозою реформ.

Таким чином, зміна уряду та відновлення (хоча й в урізаному вигляді) діяльності коаліції – це тимчасовий, тактичний здобуток найперше особисто Президента країни та його політичної сили; найкращий вихід із ситуації для Арсенія Яценюка та «Народного Фронту»; нові шанси для «Самопомочі», «Батьківщини» та «Радикальної партії» позиціонуватись у вигідній опозиційній ніші, закріплення ролі олігархів в українській політиці. Однак такі здобутки виглядають дуже сумнівними хоча б у середньотерміновій перспективі, адже означають подальшу втрату найважливішого ресурсу українців – часу на проведення реформ. З іншого боку, тимчасова стабільність у парламенті дає змогу ключовим гравцям сконцентрувати зусилля для проведення масштабних реформ в країні, однак досвід попередніх років вказує, що, імовірно, і це «вікно можливостей» буде втрачене.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Fot. polukr.net

Чи готова Україна до деескалації у відношенні до Росії та їх проксі на Донбасі?

На тлі чергових заяв про заплановані обміни утримуваними між Україною та Росією перед українським суспільством …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.