середа, 25 Травень, 2022
pluken
Головна / redaktorua (сторінка 2)

redaktorua

Вибори у Кривому Розі: перший крок до реваншу “регіоналів”

Share Button

Населення міста Кривий Ріг становить більше 640 тисяч осіб. Тут працює найбільше металургійне підприємство країни – колишня «Криворіжсталь», а нині «Арселор Міттал Кривий Ріг». У місті розташовані найбільші гірничорудні підприємства: Інгулецький, Північний, Південний, Центральний гірничо-збагачувальні комбінати, «Суха Балка», «Кривбасруда», які й сьогодні є золотою перлиною бізнес-імперії найбагатшої людини України Рената Ахметова та його бізнес-партнера Вадима Новинського. За часів влади Януковича (а насправді – практично з початку 2000-х років) контроль за ситуацією в місті олігархам забезпечував родинний клан Вілкулів, які, власне, тут народились та будували свій бізнес.

Старший багато років був депутатом Дніпропетровської обласної ради, деякий час – навіть її головою, а в 2010 році був обраний міським головою Кривого Рогу. Молодший пройшов кар’єрний шлях від керівника гірничих підприємств Ахметова до керівника місцевої організації всемогутньої тоді «Партії Регіонів», голови обласної адміністрації та, врешті, віце-прем’єр-міністра в уряді Азарова.

Не здали позицій Вілкули і після Революції Гідності. Вони продовжували утримувати місто завдяки адмінресурсу, помноженому на впливи основних роботодавців в місті. Тож коли в переддень місцевих виборів у вересні 2015 року місцева організація політичної партії «Самопоміч» висунула кандидатом маловідомого місцевого громадського активіста, підприємця Юрія Милобога, багато хто сприйняв це доволі скептично. Навіть Самопоміч не особливо приділяла уваги місту, агітаційну кампанію кандидат від цієї партії фінансував зі своєї кишені. Песимістичні очікування підтвердили і результати першого туру виборів, коли за чинного міського голову Юрія Вілкула проголосувало 45,13%. Натомість Милобога підтримало трохи більше 10% виборців Кривого Рогу. Однак завдяки новому закону про проведення виборів на посаду міського голови в містах з населенням більше 90 тисяч у два тури, саме ці два опоненти зустрілися в другому турі виборів. І тут результат здивував усіх.

За результатами попереднього підрахунку бюлетенів, Вілкул випередив кандидата від Самопомочі всього на 752 голоси. Причому останній переміг практично у всіх округах міста, окрім тих, де «за дивним збігом обставин» компактно розміщувались підприємства Ахметова. Ще один «збіг» – дільниці, де переміг Вілкул вирізнялись аномально високою явкою виборців – 64% проти середніх 34% по місту. Команда Милобога заявила про масові фальсифікації виборів та оголосила про те, що в них «вкрали» понад чотири тисячі голосів. «Явка зросла майже в два рази буквально за кілька годин. Були зафіксовані пачки бюлетенів в урнах … » – повідомив тоді на прес-конференції Юрій Милобог.

У ситуацію втрутились народні депутати України від Самопомочі – Єгор Соболєв та Семен Семенченко, які терміново «десантувалися» в Кривому Розі для підтримки свого соратника. Згодом до них приєднались народні обранці від БПП та Народного Фронту. Цікаво, що місцева організація президентської партії одразу після завершення другого туру виборів оприлюднила заяву про те, що вибори відбулись чесно та прозоро, однак пізніше поспішно відкликала заяву. У Кривому Розі прихильники Милобога організували безстрокову акцію протесту, яку відразу ж охрестили «Криворізьким майданом». Скандал з виборами в Кривому Розі набув всеукраїнського масштабу. Про нього заговорили і з парламентської трибуни, і у Президента.

Врешті, після кількох місяців судових суперечок, парламентської тяганини та протестів у Кривому Розі та в Києві, 23 грудня минулого року Верховна Рада призначила позачергові вибори мера Кривого Рогу на 27 березня 2016 року.

Здавалося б, що після величезного морального успіху опонентів Вілкула, перемога уже була в кишені Юрія Милобога. Кривий Ріг отримав шанс вийти з орбіти багаторічного правління Вілкулів. Тим більше, що молодший з родини – Олександр, програв вибори представникові УКРОПу Борису Філатову в Дніпропетровську.

Тож поразка у Кривому Розі могла стати критичною для родини Вілкулів і відчутною втратою для впливів Ахметова. Однак тут Самопоміч робить незрозумілий та дивний «фінт» – змінює кандидатуру місцевого Милобога на так званого «парашутиста» (кандидата, чужого для округу), народного депутата Семена Семенченка. Таке рішення партії шокувало мешканців міста, які віддали голоси своєму земляку із Самопомочі, оскільки в промисловому місті, де не так і багато політичних партій та рухів, для багатьох з них проголосувати не за провладного кандидата Вілкула було проявом справжньої громадянської сміливості.

«Я хочу створити прецедент – щоб люди проголосували за «Самопоміч», а не за Милобога або Семенченко. Якщо партія декларує, що ми не повинні красти бюджетні гроші, то не має значення, хто впроваджує ці принципи: я або хтось інший», – так Милобог пояснював виборцям відмову від кандидування.

Однак є ще одна формальна причина відмови Милобога від кандидування – відсутність коштів на дорогу виборчу кампанію. Натомість Самопоміч відмовилась вкладати гроші у вибори з незрозумілими для себе наслідками та потенційними вигодами. Милобог, розуміючи, що отримання коштів від спонсорів неминуче обернеться необхідністю «відробляти» позику у вигляді лояльності на посаді, відмовився від «виборів у кредит».

Є кілька пояснень, чому для виборів, що проходили в фокусі уваги усієї країни обрали кандидатуру «фейкового комбата» Семена Семенченка. По-перше, у Самопомочі просто немає у цьому регіоні розвинутої партійної мережі, яка могла запропонувати і підтримати більш-менш відомого кандидата. Сам же Семен Грішин (справжнє прізвище Семенченко) став відомим як керівник батальйону «Донбас», що був створений і діяв саме на території Дніпропетровської області. Окрім цього, у Семенченка почались неприємності і з Генпрокуратурою, яка порушила низку кримінальних справ, де у «комбата» є всі шанси набути статусу звинуваченого, і з Міноборони, яке позбавило його військового звання офіцера. Отже, статус опонента Вілкула давав Семенченку можливість відтермінувати хоча б ненадовго будь-які спроби розвитку кримінальних переслідувань. Адже в такому разі одразу б посипались звинувачення, що влада підіграє Вілкулу, намагаючись вибити з виборчої гонки єдиного реального опонента. Слід визнати, що така комбінація спрацювала, і за час виборчої кампанії в Кривому Розі жодних кроків ані зі сторони судової гілки влади, ні від силовиків не було. Однак це не допомогло виграти.

27 березня в Кривому Розі пройшли перевибори міського голови. Юрія Вілкула підтримало 74,18% виборців, а нардепа Семенченко – майже 11%. Отже, Кривий Ріг залишиться «в руках» Вілкула ще принаймні 5 років. Зважаючи на такий значний розрив, підстав для заяв про фальсифікації не було і представникам Самопомочі довелось лише констатувати програш.

Роблячи висновки з багато у чому прецедентних виборів у Кривому Розі, варто підкреслити, що вони стали ще одним свідченням абсолютної неадекватності партійних еліт. Керівництво Самопомочі, особливо не криючись, продемонструвало, що йому абсолютно байдужі мешканці Кривого Рогу, які, як було сказано, здійснили сміливий вчинок, не лише проголосувавши проти устояної міської еліти, а й не побоялись вийти на захист голосів на вулиці міста. Ще раз нагадаю для тих, хто сумнівається у вазі вчинку, що Кривий Ріг – це не Львів і навіть не Київ, тут ще донедавна безроздільно правили регіонали з їх нетерпимістю до будь-якого суперництва. Основний мотив Самопомочі – небажання вкладати партійні гроші у виборчу кампанію з непередбачуваними результатами. А також – і це, на жаль, стало типовим для керівників Самопомочі – страх брати на себе відповідальність у разі перемоги на виборах. Адже політичний розклад у міській раді Кривого Рогу був би не на користь представника Самопомочі. Відтак, здійснити хоча б якісь суттєві реформи у місті Милобогу (чи, тим більше, Семенченку) в разі перемоги було б вкрай важко. І на противагу «успішному» Львову, де головує лідер Самопомочі Андрій Садовий, міг з’явитись «провальний» Кривий Ріг. Політичні та фінансові ризики переважили амбіції створити перший прецедент перемоги громадського активіста над індустріальними феодалами на Сході країни.

Очільники партії з такою ж легкістю «злили» й свого однопартійця, фактично позбавивши його політичного майбутнього. Адже серед мешканців міста такий демарш потрактовано однозначно як зраду. Ще один висновок – на відміну від західних чи центральних областей, Схід та індустріальний Південь країни голосують за традиційним українським політичним принципом – за «своїх», незалежно від їхньої політичної приналежності, інтелектуального рівня чи моральних якостей.

У цьому контексті вибори у Кривому Розі є сигнальними для можливих перевиборів до парламенту. Колишні регіонали, менеджмент підприємств Ахметова та інших олігархів, оговтавшись від шоку, викликаного Революцією Гідності, з легкістю скористаються регіональним патріотизмом мешканців Сходу та повернуть собі колишні впливи в парламенті й у місцевих радах. Отже, дострокові парламентські вибори, з огляду на результати мерських перегонів у Кривому Розі, можуть стати початковою точкою відліку масштабного реваншу колишніх регіональних еліт Сходу України.

Віктор Біщук

Share Button

Добрий брат: як у Польщі ставлять на ноги українських військових

Share Button

«29 серпня 2014 року я пішов добровольцем, а 18 жовтня нас відправили у Щастя. Після Щастя був у Старому Айдарі, де отримав поранення 1 січня 2015 року. Головне, що живий і не важкий хворий», – розповідає 40-річний батько двох дітей Валерій Кузніченко.  

З паном Валерієм спілкуємось у Львові. Він трохи втомлений, але дуже оптимістичний та радий бачити дружину: щойно повернувся після трьох тижнів реабілітації у Польщі. На передовій Валерій Кузніченко відслужив 60 діб. Під час мінометного обстрілу одна з мін підірвалася біля ноги. Результат – роздроблена стегнова кістка, багато осколкових поранень, поламані ребра, пробиті легені, військовому ампутували праву руку по лікоть. Після реабілітації, каже чоловік, почувається значно краще – і фізично, і психологічно. Пан Валерій розповів, що фантомні болі зменшились і тепер він може ходити без палиці.

Валерій – один з 30 військовослужбовців, які нещодавно повернулись з реабілітації у Польщі. Тритижневий курс вони проходили в рекреаційно-реабілітаційному центрі, що знаходиться в містечку Осєк поблизу Гданська.

Від 30 до 130

«Коли почалась російсько-українська війна, дуже багато людей почали допомагати українському війську. Багато до нас звертались за фінансовою підтримкою. Ми допомагали, але не завжди знали через кого і куди ці гроші йдуть. Тоді я задумався, як зробити таку допомогу ефективнішою, і зрозумів, що можу допомагати не лише воювати, але і давати раду з наслідками війни», – розповідає polukr.net Президент благодійного фонду «Добрий брат» та один із співвласників реабілітаційного центру в м. Осєк Маріуш Марковський.

Погодивши ідею з колегами, у 2014 році Маріуш Марковський вперше прийняв у своєму центрі 33 українських військових.

«Спершу я звернувся з Генштаб і сказав, що готовий взяти на безкоштовну реабілітацію солдатів, але ніхто не відгукнувся, – продовжує розповідь пан Марковський. – Тоді я звернувся до українських друзів, які є ВДВшниками у відставці. Власне з їхньою допомогою і через ВДВ ми набрали першу групу».

Перебування та лікування першої групи польські лікарі фінансово цілком взяли на себе. Таким кроком, каже польський волонтер, хотів додатково привернути увагу суспільства до цієї війни. Зізнається: про те, що це стане постійною практикою, тоді не думав.

За словами психотерапевта та волонтерки благодійного фонду «Добрий брат» Тетяни Давидовської, за майже два роки у центрі реабілітацію уже пройшли 130 українських військових та добровольців. У першій групі були здебільшого ті, хто пройшов Донецький аеропорт та Іловайський котел. Далі – більшість тих, хто пройшов реабілітацію, – це представники ВДВ, а також добровольці з батальйонів «Донбас», «Азов» і ОУН. Когось з пацієнтів радять лікарі чи волонтери, а хтось зголошується сам на сайті фонду «Добрий брат».

«У виборі пацієнтів зараз мені допомагає друг-ортопед з України, – пояснює Маріуш Марковський. – Ми спілкуємося з кожним індивідуально і з’ясовуємо їхній стан саме у цей момент. Були випадки, коли важких хворих залишали на повторну реабілітацію».

Зараз тритижнева реабілітація вояка у центрі обходиться у 600 євро. За словами Тетяни Давидовської, така ціна – це собівартість лікування. Збирати кошти вдається завдяки меценатам та небайдужим українцям.

1

Від масажів до екскурсій

У центрі «Добрий брат», зазначає Маріуш Марковський, передусім працюють з ортопедичними травмами. Йдеться про випадки, коли у військових не працюють суглоби, травмовані м’язи тощо. Інколи на реабілітацію приїздять також хворі з неврологічними проблемами, здебільшого з ушкодженнями голови: вони часто не можуть нормально присісти чи ходити.

«Ми намагаємося це виправити і часто нам це вдається. Однак власне на проблемах неврологічних ми не спеціалізуємось, бо це потребує значно довшої реабілітації», – розповів Маріуш Марковський, і додає: аби хворого взяли на реабілітацію, усі рани мають зажити, а кістки бути цілими, щоб працювати могли вже реабілітологи. Індивідуальний підхід у центрі передбачає проходження різноманітних процедур щодня по 4-5 годин. Після приїзду військові проходять лікарські огляди, і для кожного складають окрему програму, у якій задіяні кілька реабілітологів.

Займаються у центрі передусім фізичною реабілітацією, але приділяють увагу і психологічному відновленню.

«Нам дуже важливо, що хлопці мають можливість змінити оточення та фактично переключити свідомість, наскільки це можливо, на інші реалії. Коли людина приїжджає на територію іншої держави і бачить мирне життя, це дуже сприяє реабілітації. Ми говоримо з військовими, робимо так, аби вони відкрились і самі захотіли звільнитись від того, що заважає їм йти далі. Використовуємо дуже різні техніки: арт-терапії, крико-терапії, дихальні техніки тощо. Все спрямовано на те, аби людина побачила і прожила все настільки, щоб це не поверталось надалі. І головне, що результати такої реабілітації дуже помітні: військові стають спокійніші, ті, у кого були проблеми зі сном, починають спати, люди повертаються до звиклих реакцій», – розповіла Тетяна Давидовська.

Окрім лікування, військових у Польщі також возять на екскурсії. Кажуть, це важливо передусім з психологічного погляду: хлопці можуть зосередитись на чомусь іншому.

«Нам приємно, що нас там приймають, як рідних. Ми їздили на екскурсії у Гдиню та Гданськ і це було цікаво», – розказав polukr.net пан Ігор з батальйону ОУН.

За словами Тетяни Давидовської, нині Україна відчуває сильний брак реабілітологів та спеціалізованих центрів. Раніше реабілітацією здебільшого займалися зі спортсменами і обсяги були набагато менші. Тому після початку війни більшість профільних центрів перевантажені.

«У поляків набагато кращі методики реабілітації, ніж ті, які я бачив у нас. Там дуже хороші фізіотерапевти, які працюють за американськими та німецькими технологіями, – ділиться враженнями з polukr.net пан Ігор з батальйону ОУН. – До реабілітації у мене майже не працювала кисть лівої руки, а зараз трохи почала працювати. Особливо відчутні результати в тих, у кого проблеми з м’язами. Хлопці з протезами, які раніше шкутильгали, зараз набагато краще ходять і без милиць. До нас приїжджав посол України у Польщі Андрій Дещиця і під час нашої розмови ми просили, щоб зробили навчання для українських реабілітологів у Польщі. Він пообіцяв, що допоможе у цьому».

Зараз польські реабілітологи вже частково працюють з українськими колегами з центру «Перемога», що біля Києва. Наші лікарі в окремих випадках починають підготовку військових до поїздки та проходження процедур у Польщі.

Нині благодійний фонд «Добрий брат» збирає гроші, аби відправити на реабілітацію до Польщі ще кілька десятків українських військових. Кажуть, кількість хворих, яких прийме санаторій, залежить від фінансових можливостей фонду.

Мирослава Іваник

Share Button

“У найближче десятиліття Україна не стане членом НАТО”, – Валерій Кравченко

Share Button

IND_9141

Про загрози національній безпеці України, перспективи реформування системи безпеки та ймовірний вступ у НАТО POLUKR.net розпитав в аналітика Центру міжнародної безпеки ДонНУ Валерія Кравченка.

Які сьогодні основні загрози безпеці України?

Основна загроза лишається незмінною з 2014 року – військова агресія Росії на Сході України. Росія буде залишатись безпековою детермінантою для України ще довгий час, оскільки перша проводить послідовну імперську політику на відновлення Радянського Союзу, ключовим елементом якої є поневолення України (політичне або мілітарне). Аспектів цієї загрози багато – інформаційний, психологічний, політичний, дипломатичний, військовий.

Також латентною загрозою безпеці України є криза Європейського Союзу (тому що ми туди прагнемо), підсилена протиріччями щодо міграційної політики, питанням санкцій проти Росії, економічною дихотомією тощо.

Які зміни треба внести в ключові стратегічні документи України (Стратегія національної безпеки, військова доктрина)?

Великим успіхом для України взагалі є наявність подібних стратегічних документів реалістичного змісту (з розумінням власних спроможностей та чітко зазначеними загрозами). Спрощення потребує громіздка пострадянська бюрократична система виконання політики, яка унеможливлює ініціативу на нижчому міжвідомчому горизонтальному рівні. Наприклад, офіцери в Генштабі та Міністерстві оборони, аналітики в державному мозковому центрі, що займаються паралельно одними й тими самими питаннями, мають схожу компетенцію, не перетинаються один з одним, працюють автономно й дублюють роботу. Відповідно, вони виконують виключно директиви свого керівництва. Через це втрачається час, зменшується ефективність роботи. Окрім цього, варто було б чітко визначити ієрархію стратегічних документів, розробити фінансову «дорожню карту» для реалізації політики (лібералізації державних закупівель), наприклад, п’ятирічного Оборонного огляду (що стоїть на щабель нижче, ніж концептуальна Стратегія національної безпеки).

Якою має бути система управління безпекою держави? Чи є нинішні рішення ефективними для часів миру, кризи і війни?

Взірцем може слугувати система забезпечення стратегії, що існує у Великобританії або Франції, де існують три рівні стратегічних документів – Біла книга (або Стратегічний огляд), що визначає на середньострокову перспективу пріоритети політики у сфері безпеки та оборони, щорічний закон оборонного планування, який прив’язаний до оборонного бюджету. Два останні документи мають суто тактичний характер, допомагають врівноважити цілі стратегії з наявними засобами, водночас дозволяючи гнучко реагувати на нефундаментальні зміни стратегічного середовища. Оцінюючи українську систему управління безпекою, варто відзначити її архаїчність та пострадянськість. Ключовим аргументом противників реформи є те, що не можна змінювати модель функціонування оборонних установ у той час, коли країна фактично перебуває у стані збройного конфлікту з сусідньою державою. За цих умов, безумовно, будь-які радикальні зміни можуть нашкодити системі. Тут потрібна еволюція, а не революція. Хоча інколи хочеться вжити цих радикальних реформістських засобів, зважаючи на нинішні проблеми в українській армії. Бунт на «Широкому Лані», зруйноване вибухами артилерійських снарядів (наслідок професійного недбальства) маленьке містечко Сватово на Луганщині, – це лише верхівка айсберга в мирний час. Можна згадати програну битву за Дебальцеве, котел в Іловайську, отриманий через невчасні та неправильні рішення вищого військового командування. Є ще багато прикладів, які красномовно свідчать, що систему необхідно змінювати як на оперативному, так і на стратегічному рівні.

Яка роль окремих елементів системи національної безпеки – збройних сил і служб внутрішньої безпеки – у сфері забезпечення безпеки України? Чи існують ефективні можливості для їх співпраці та координації дій?

Збройні сили є основою безпеки держави. Вочевидь Україні, в контексті російської агресії, не можна відмовлятись від загальновійськового призову. Проте кістяк армії (20%) мають складати досвідчені та високомобільні підрозділи, сформовані з контрактників. Наразі українська армія має налічувати 250 тисяч осіб (із них 204 тисячі військових), відповідно до закону від 5 березня 2015 року про збільшення чисельності Збройних сил України. Порівняно з 2012 роком, коли чисельність не перевищувала 184 тисячі, це значне зростання. Вочевидь, інтересам безпеки України, з огляду на протяжність українсько-російського кордону, відповідає подальше збільшення армії до 300 тисяч чоловік. Але кількість – це не все. Потрібна якість, адже на момент агресії Росії в Криму наприкінці лютого – в березні 2014 року зі 184 тисяч боєздатними на той час були лише 5 тисяч (за свідченням колишнього міністра оборони І. Тенюха).

При цьому продовжує існувати проблема непопулярності збройних сил в українському суспільстві. Тут є два варіанти: або кардинально працювати з іміджем армії, або піти іншим шляхом. Цікавим виглядає розвиток державної програми територіальної оборони, базованої на національно-патріотичному вихованні, яка в перспективі могла б стати альтернативою призову. Мова про український аналог «Спілки стрільців Литви» – парамілітарної організації, що навчає населення самообороні та методам ведення партизанської війни. Ця програма могла б уже за 3-5 років дати Україні боєздатний резерв для армії.

Що ж до Національної гвардії України, чисельність якої становить близько 60 тисяч осіб і яка має виконувати здебільшого правоохоронні функції, то існують інші застереження. Юридично прирівняні до нацгвардії в підпорядкуванні Міністерству внутрішніх справ з 2014 року перебувають всі добровольчі батальйони (35 батальйонів), окрім «Айдара», що підпорядковується Міністерству оборони. Ці батальйони часто перебувають на передових рубежах, їх функціонування забезпечують, як правило, волонтери. Незважаючи на підпорядкування МВС, вони значною мірою зберігають автономність, що дає змогу критикувати їх за некерованість. Фактично некерованим державою (не підпорядкований жодному силовому відомству) залишається Добровільний український корпус «Правий сектор», що має статус воєнізованої громадської організації. Зайве говорити, чим загрожує Україні подібна розбалансованість управління безпекою.

Що стосується діяльності СБУ, то можна з впевненістю стверджувати, що вона недостатньо ефективна. Принаймні в питанні протидії розповсюдженню сепаратизму на Донбасі СБУ свою роботу не виконала. Українські патріоти змушені покидати власні домівки на Донеччині через утиски з боку тих людей, що в 2014 році організовували референдуми «ДНР/ЛНР». Сепаратизм та проросійські симпатії не лише не викорінені з органів місцевої влади та навчальних закладів, а лише посилюються зі збільшенням прірви між центром (Києвом) та периферією (Донбасом), коли перші воліють не помічати проблем других. Як відзначив голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, за останні місяці до Краматорська завітали всі зацікавлені посли, а посол Японії – навіть двічі. Проте жоден із високопосадовців Кабінету міністрів на Донбас не приїхав і навіть не зателефонував з питанням «Чим допомогти?».

Можливості для співпраці та координації дій державних органів у сфері безпеки та оборони є. Проте їх реалізація залежить від політичної волі державних управлінців втілювати відповідні реформи. Можна створити міжвідомчі профільні постійні або ad hoc комісії, що функціонуватимуть за вузькими галузями або для вирішення конкретної проблеми та співпрацюватимуть з місцевою владою та громадськими організаціями. Питання лише в тому, наскільки великою може бути компетенція цих умовних комісій, щоб вони були ефективними.

Як має реагувати держава на таку загрозу, як гібридна війна?

Україна на власному прикладі першою дізналася, що таке гібридна війна в її сучасному значенні. Ця війна має багато вимірів – психологічний, інформаційний, економічний, внутрішньополітичний, дипломатичний, нарешті – військовий. Україна має безцінний досвід протистояння цій загрозі – як невдалий (у Криму), так і більш-менш успішний (Донбас), що може і має бути використаний країнами Центральної та Східної Європи, які можуть стати наступними цілями агресора. Оптимально розробити функціональну модель застосування гібридної агресії, аби відобразити можливі шляхи протидії. Важливо розуміти, що будь-яка держава поодинці є вразливою перед спланованою поетапною гібридною війною. Тож необхідно розробляти міжнародні інструменти протидії гібридній агресії, аби уникнути маніпуляцій потенційного ворога.

Як Україна повинна інтегруватися з міжнародними структурами безпеки (співпраця з НАТО, концепція групи В4)?

Слід бути реалістами: в найближче десятиліття Україна не стане членом Альянсу. Цьому посприяла Росія, створивши в Україні зони конфліктів (Крим, Донбас), які на сьогодні закривають нам двері до НАТО. Проте це не означає, що туди не треба намагатись потрапити в майбутньому. Україна за умов військового конфлікту на своїй території має активно розвивати власні збройні сили за найкращими західними зразками, так званими «стандартами НАТО». Навіть не тому, що це наш зовнішньополітичний вектор, а тому, що ці стандарти банально ефективніші на полі бою порівняно з радянськими, що донині використовувались в наших збройних силах.

Натомість реально цікавим виглядає варіант створення широкої безпекової коаліції зацікавлених східноєвропейських гравців (споріднених загрозою російської агресії) на базі, наприклад, трансформованої за сферою діяльності Вишеградської четвірки (у форматі 4+1), або більш широко у форматі перспективного Балто-Чорноморського міждержавного утворення. При цьому формат участі України в таких структурах не передбачав би для неї беззаперечних військових гарантій (щоб не вступати в протиріччя з гарантіями країн-партнерів, отриманими в рамках НАТО), проте слугував би своєрідним фундаментом для регіонального оборонного співробітництва, підсилював як політично, так і практично позиції України як держави, що перебуває на передовій захисту цінностей всієї західної (європейської) цивілізації.

Розмовляв Даріуш Матерняк

Share Button

«За» чи «Проти»: нідерландський вердикт українській асоціації

Share Button
Фото: president.gov.ua
Фото: president.gov.ua

6 квітня у Нідерландах відбудеться національний консультативний референдум. Питання порядку денного – чи підтримують голландці Угоду про асоціацію України з ЄС. Перед виборцями поставлять питання: «Чи підтримуєте Ви, чи Ви проти ратифікації Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС ?». Попри консультативний статус волевиявлення, воно може мати для України серйозні репутаційні, а також, можливо, юридичні наслідки. Врешті його близькість Україна вже частково відчула на собі: неофіційно референдум став причиною затримки розгляду надання безвізового режиму для України, хоча, переконують юристи, жодного юридично впливу на нього голосування не може мати.

Чому голландці голосують?

Квітневий референдум стане першим у Нідерландах на виконання закону, який вступив у силу першого липня 2015 року. Особливість цього закону, Акту про консультативний коригуючий референдум, у тому, що він дозволяє громадянам ініціювати референдум і питати думку народу щодо більшості законів і договорів вже після того як їх затвердили обидві палати парламенту Нідерландів.

За збігом обставин перше питання, яке винесуть на такий референдум буде українським: процедуру ратифікації Угоди про асоціацію між ЄС та Україною Парламент Нідерландів завершив 7 липня минулого року, незадовго після початку дії закону. Одразу після цього і стартувала кампанія за перегляд ратифікації на референдумі.

Її ініціаторами є голландці Яан Роос і Тьєррі Боде із  руху GeenPeil, який відомий своєю критикою Євросоюзу. Голоси на проведення збирали на голландському сатиричному сайті  http://www.geenstijl.nl, близькому до руху. Під ініціативою підписались трохи більше 450 тис громадян Нідерландів при необхідній кількості у 300 тис голосів. Тож у влади не було іншого вибору, як призначити день голосування. Обійдеться проведення такого референдуму європейській країні у 30 млн євро.

Проти Європи, і з міфами про Україну

Експерти давно охрестили референдум не антиукраїнським, а антиєвропейським. За словами почесного консула Нідерландів у Львові Богдана Панкевича, якщо голландці голосуватимуть проти, це не означає, що вони будуть голосувати проти України.

«Цей референдум – це нагода для голландців передусім виказати своє невдоволення власним урядом, накричати на нього і додатково на Брюссель. Тим більше, треба враховувати, що Німеччина платить у скарбницю ЄС найбільшу суму, але Голландія платить найбільше від одного мешканця. Тому багато кроків Брюсселя там є непопулярними», – пояснив у коментарі polukr.net Богдан Панкевич.

Власне сама передвиборча кампанія розпочалась два тижні тому і наразі триває. Найбільшого піку активності очікують за тиждень-два перед самим референдумом.

За словами співзасновника Українського кризового медіацентру Василя Мірошниченка, на передвиборчі кампанії нідерландський уряд виділив 1,8 млн євро. Аби не образити нікого, гроші поділили на три рівні частини, і отримати їх мали можливість ті, хто агітує «за» Угоду, «проти» Угоди і ті, хто веде так звану нейтральну кампанію – здебільшого організовують круглі столи та експерті обговорення. На кожну з кампаній було передбачено по 600 тисяч євро, при цьому організації мали шанс отримати по 50 тис євро для реалізації своїх ідей, а приватні особи – по 5 тис євро.

Попри те, що наразі усі лише «розкачуються», можна припустити, що кампанія буде гучною і сторони не гребуватимуть і епатажними акціями. Зокрема, вже зараз відомо, що 47 973 євро від нідерландського уряду підуть на «виробництво, транспортування та розповсюдження туалетного паперу з аргументами проти прийняття України до ЄС і поясненням недоліків подібного кроку». Щоправда, як саме виглядатиме цей папір, якого, до слова, мають надрукувати 100 тисяч рулонів, наразі невідомо.

«Кампанія «Ні» здебільшого зосереджена навколо сайту який ініціював референдум, – розповів polukr.net Василь Мірошниченко. – У табору «Ні» є кілька найпопулярніших месиджів. Перший – маніпуляція, що нібито на референдумі йдеться про підтримку членства України в ЄС. Другий – буцімто Україна сама не хоче інтегруватись у Європу. Третій – те, що подальша інтеграція ЄС з Україною означатиме конфлікт з Росією. У контексті цієї теми говорять про біженців, апелюючи, що Європа вже має більше мільйона біженців з Сирії, і може мати ще з України. Четвертий аргумент, який зрештою і є головною причиною референдуму, – це антиєвропейські настрої в Нідерландах. Це голосування проти рішення ЄС, яке прийняли, не порадившись з ними. І це все також наклалось на протестні настрої проти чинної влади. Проблема у тому, що багато людей, які люблять і підтримують Україну, будуть голосувати проти. У їхньому розумінні це голос не проти України».  

Основну підтримку України нині у Нідерландах організовує українська діаспора, а також демократична партія Democrats ’66.

«Ті, хто агітує за «Так», передусім, пояснюють, що це референдум не про членство України в ЄС. По-друге, доносять думку, що Угода про асоціацію не означає виділення для України додаткових грошей, за що дуже переживають голландці. По-третє, пояснюють, що асоціація вигідна нідерландському бізнесу і це полегшить його роботу в Україні. Четвертий аргумент – що асоціація покращить ситуацію з правами людини, а також допоможе Україні трансформуватись і змінитись. І як ще один «плюс» асоціації говорять про підвищення безпеки у Європі», – коментує Василь Мірошниченко.

Хто перемагає?

Аби референдум вважали чинним проголосувати на ньому мають не менше 30% громадян. За словами Богдана Панькевича, останні соціологічні дослідження свідчать, що проти Угоди готові проголосувати приблизно 55%, а «за» – 45% відповідно.

Василь Мірошниченко стверджує – наразі це найбільш оптимістичні цифри. За результатами інших опитувань, 60% населення готові проголосувати «проти» і лише 40% – «за».

«Добре, що за останні кілька місяців є позитивна для нас динаміка. Але прогнозувати результати дуже складно. У Нідерландах є велика різниця між тими, хто бере участь в опитуваннях, і хто реально йде голосувати. Тому ми хіба можемо відштовхуватись від того, що зараз ми програємо. Мій прогноз, що так і може бути», – відзначає експерт.

From people to people

«Думаю, ми не маємо шансів переконати голландців раціональними аргументами і краще діяти ірраціонально», – продовжує Василь Мірошниченко, і зазначає, що йдеться про емоційний зв’язок та особистий контакт.

Тож не дивно, що за останні тижні в Україні стартували одразу декілька кампаній, які мають на меті розказати голландцям, чому для українців важлива асоціація.

Одна із них – лист від знакових українців, під яким підписалась 31 особа, зокрема, письменники, історики та журналісти, до Короля Нідерландів, прем’єр-міністра, президента та інших високопосадовців.

«Просимо Вас і весь голландський народ врахувати те, що головним завданням українців є побудова цивілізованої демократичної України. Цю мету ми можемо досягнути лише при зближенні України та ЄС, оскільки історія всіх успішних східно-європейських країн не знає інакших прикладів реалізації таких завдань», – йдеться у листі.

Підписи небайдужих українців під цим листом також збирають на сторінці ініціативи у ФБ. За словами Богдана Панкевича, який є одним з ініціаторів написання листа, відсилаючи його, обов’язково вкажуть про підписи у соціальній мережі.

Іншу акцію – #takisja – започаткував львів’янин та директор «Львівського медіафоруму» Остап Процик разом з колегами. Її суть у тому, аби зібрати 5 тисяч відеозвернень від простих українців, які простими словами пояснять, для чого їм асоціація.

«У нас є голландські друзі, які вже близько 10 років реалізують в Україні проекти по покращенню системи навчання, місцевого самоврядування тощо. Ми не раз обговорювали, що потрібно активніше пояснювати в Нідерландах, чому Угода про асоціацію важлива для України. Вирішили спробувати зробити прямий діалог між українцями та голландцями. Маємо надію, матиме ефект те, що голландці побачать, що асоціація важлива не для уряду чи транснаціональних компаній, а для пересічних українців, які зараз борються за свою країну», – розповідає Остап Процик.

Далі ці відео вже в Нідерландах активісти будуть поширювати через інтернет мережі – здебільшого через Твітер та Фейсбук.

Експерти відзначають, аудиторія проти вже максимально активізована. Тому зараз головне завдання прихильників України працювати на те, аби спонукати проголосувати тих, хто може підтримати Україну

«Вибори в Нідерландах відбуваються в середу. Тобто людина мусить проголосувати йдучи на роботу, з роботи, або скориставшись обідньою перервою. Це традиція – робити голосування у середу. Насправді голландців треба розворушити. Вони дуже волелюбні, вони люблять допомагати тим, кому погано. Обидва майдани у Нідерландах були дуже популярні. Коли голландці побачать схожих на себе людей, які розповідають про Україну, це зможе змінити ситуацію», – переконаний Богдан Панкевич.

Життя після референдуму

Квітневий референдум має лише рекомендаційний характер. Однак це зовсім не означає, що він не матиме юридичних, а головне, репутаційних наслідків.

«Про юридичні наслідки, наразі говорити дуже складно. Але треба пам’ятати, що вже після референдуму, ще два з половиною місяці на рівні парламенту триватимуть політичні дебати. Аудиторія звузиться до 150 депутатів і у нас буде ще багато можливостей. Тому сьогодні дуже важливо працювати на результат. Ціль не лише у тому, щоб виграти референдум, а й у тому, щоб, у випадку програшу, розрив між «так» і «ні» був мінімальний. Якщо, наприклад буде результат 52% на 48%, це доволі не суттєво, і легше буде переконати парламентарів ратифікувати Угоду, ніж коли розрив буде 60% на 40%», – пояснює Василь Мірошниченко.

Чіткої відповіді на питання, що буде, якщо парламент Нідерландів не підтвердить ратифікацію, не дають ні юристи, ні політики. Щобільше, голландський уряд заявив, що говоритиме про можливі юридичні наслідки лише після референдуму.

Насправді ж квітневий референдум є серйозним викликом не лише для України, але і для усього ЄС. Угода про асоціацію – те, що стосується зовнішньої політики Європейського Союзу. Досі не було прецедентів, коли такі питання вирішувала одна нація. Врешті це суперечить духу і закону ЄС, за яким питання зовнішньої політики вирішують спільно 28 країн.

«Я бачу небезпеки цього референдуму для Європейського Союзу. Йдеться про те, що громадяни Нідерландів голосуватимуть за те, що не повинна вирішувати лише одна нація. Думаю, що це неможливо, аби референдум в одній країні зупинив процес впровадження Угоди про асоціацію ЄС з третьою країною, бо це означатиме драму і для України, і для Європейського Союзу», – зазначила в інтерв’ю polukr.net депутатка Європарламенту Ребекка Гармс.

Мирослава Іваник

Share Button

Прем’єріада по-українськи

Share Button

12837539_827998487322665_1960202083_o

Мабуть, важко сьогодні знайти настільки непопулярну в Україні посадову особу, як чинний Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. З часу парламентських виборів 2014 року, коли рейтинг “Народного Фронту” був найвищим в Україні, за два роки очільник цієї політсили отримав антирейтинг довіри з показником -70% (дані соціологічного опитування, проведеного групою «Рейтинг» у листопаді 2015 р). Сьогодні в політикумі відкрито підтримувати прем’єрство Яценюка наважуються хіба його однопартійці. І то лише з почуття солідарності та політичного самозбереження.

Чому уряд потрібно змінювати?

16 лютого відбулась перша спроба зміни на посаді Прем’єр-міністра України. Вона, як це і прийнято в Україні, супроводжувалась інтригами, ситуативними змовами, а опісля – гучними звинуваченнями та грюканням дверима. Звинувативши колег по коаліції «Європейська Україна» в «олігархічній змові», з об’єднання вийшла фракція ВО “Батьківщина”, за нею – “Самопоміч”. Попри те, що фракція “Радикальної партії Ляшка” офіційно заявила про вихід з коаліції, однак заяв в апарат ВРУ не подала. Отже, формально коаліція продовжує існувати, хоча й перебуває на межі розвалу. А зважаючи на потребу стабільного консолідованого голосування мінімум у 226 голосів за урядові та президентські ініціативи, надзвичайно гострою є потреба залучення додаткових голосів. Робити це постійно у ручному режимі є надто дорого та виснажливо. Натомість залучення фракцій до коаліції можливе лише через переформатування уряду. Якщо ж нічого не змінювати, то фактичний саботаж чинним урядом реформ, незадоволення суспільства та тиск Заходу зроблять такі зміни вимушеними і радикальними.

Представники країн Європи та США уже перейшли від промовистого утримання від коментарів про справи в українському уряді до майже відвертої підтримки зміни прем’єра. Таку недипломатичність можна зрозуміти, адже кошти платників податків, наприклад, Німеччини чи Сполучених Штатів, які у вигляді кредитів чи допомоги отримує Україна, витрачаються вкрай неефективно, або ж просто розкрадаються.

Така пильна увага до внутрішніх справ України викликана, зокрема, й побоюванням за свої кошти. Окрім цього, так звана втома країн заходу від подій в Україні, посилена власною міграційною кризою, може закрити «вікно можливостей» для України.

Не менш впливовим чинником є й незадоволення суспільства. Відсутність видимих ознак позитивних змін, підвищення цін та тарифів все більше озлоблюють людей. Якщо ситуація розвиватиметься так і далі, після весняного чергового підвищення цін на газ та на комунальні послуги, протести людей можуть стати масовими та абсолютно неконтрольованими.

Усі ці чинники, у стократ підсилені підривною діяльністю Росії (не можна навіть сумніватись у тому, що така діяльність має місце) роблять переформатування в уряді вкрай необхідним і актуальним.

Чому зміни в уряді відбуваються так складно?

Цього тижня, відповідаючи на гіпотетичну пропозицію очолити український уряд, відомий польський політик, «батько» польських реформ Лєшек Бальцерович відмовився зробити це, наголосивши, що в Україні зараз не економічні проблеми, а суто політичні, оскільки Верховна Рада «блокує більшість урядових законів». Справді, українське законодавство визначило такий формат діяльності Кабінету Міністрів, який є повністю залежним від ситуації в парламенті. І навпаки, будь-які пертурбації в уряді позначаються на відносинах фракцій, які формують коаліцію.

Результати парламентських виборів 2014 року роблять фракції “Народного Фронту” та “Блоку Петра Порошенка” необхідними учасниками будь-якої коаліції у Верховній Раді. Тому погрози “Народного Фронту” залишити коаліцію в разі відставки Яценюка справді є вагомими. Відсутність коаліції в парламенті робить неможливими будь-які реформи в країні. Натомість сьогоднішній політичний розклад та перспектива дочасних виборів роблять “НФ” та “БПП партнерами поневолі. І тим, і іншим вкрай невигідні перевибори, а перспектива об’єднання з “Опозиційним блоком” або іншими залишками регіоналів у ВРУ була б політичним самовбивством. Тому соратники Яценюка і депутати Порошенка приречені на партнерство у ВРУ.

Окрім цього, для Президента Порошенка тактично вигідний слабкий та непопулярний Прем’єр-міністр Яценюк, на якого дуже зручно повісити усі невдачі на економічному фронті. Однак, спостерігаючи за рівнем підтримки Яценюка, можна переконатись, що він просто неспроможний увібрати ще більше негативу, отже, починає бути електорально «токсичним» для партнерів, тягнучи їх за собою на дно.

Якби там не було, потребу у змінах розуміють усі. Засідання так званої «стратегічної сімки» в Адміністрації Президента, зокрема, присвячені прорахункам варіантів можливого складу нового кабміну та умовам відставки Яценюка. Розмови про заміну Яценюка ведуться досить давно і «витоки інформації» про те, що хтось когось вмовив піти чи стати новим Прем’єром – це в тому числі і проба реакції суспільства.

Найчастіше в медіа обговорюються кандидатури керівника Одеської облдержадміністрації Міхеїла Саакашвілі, глави міністерства фінансів Наталії Яресько, спікера парламенту Володимира Гройсмана, міського голови Львова Андрія Садового.

12842525_827998733989307_1622939863_o

Претенденти на крісло

Прізвище екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі як наступника Яценюка хронологічно, мабуть, прозвучало першим. Однак попри його популярність (слід відзначити – вміло накручену) Міхо має надзвичайно малі шанси стати Прем’єр-міністром України. Адже він невигідний ані Яценюку та його однопартійцям, ані олігархам, які контролюють менші фракції. Найперше йдеться про Коломойського, який контролює більше трьох десятків депутатів у “Самопомочі”, “БПП”, фракції “Відродження” та позафракційних. У Саакашвілі також давні неприязні стосунки з лідером “Батьківщини” Юлією Тимошенко через її дивне та неочікуване мовчання у 2008 році, під час російської агресії в Грузії. Не стане він зручним партнером і для Петра Порошенка, який патологічно прагне тримати на ключових посадах особисто відданих йому людей. Натомість Саакашвілі на міжнародній арені є масштабнішою фігурою, ніж Порошенко, тому говорити про якісь інші стосунки, аніж партнерські навряд чи варто. Отже, назбирати голоси «під Саакашвілі» в чинному парламенті, ймовірно, не вдасться. На допомогу грузинському реформатору можуть прийти обранці з “БПП” (в разі чіткої позиції Порошенка з цього питання), “Народного Фронту” (при наявності публічних гарантій збереження впливу для Яценюка, що малоймовірно), “Самопомочі” та частини позафракційних депутатів. Така коаліція не може бути стійкою. Тож, якщо Саакашвілі очолить уряд, Україну чекатимуть постійні скандали, звинувачення в саботажі реформ та корупції. Додавши протидію ЗМІ, що належать олігархам, заздрити Саакашвілі в ролі прем’єра не доводиться. Схоже, Міхо це й сам розуміє, тож більше уваги приділяє розвитку свого антикорупційного руху, який матиме більше шансів в разі перевиборів.

Міністр фінансів Наталія Яресько – виглядає майже як ідеальний очільник технократичного уряду. Саме це прізвище лунає дедалі частіше в обговоренні імовірних наступників Яценюка. Ця кандидатура має шанси на успіх виключно в результаті домовленості ключових гравців – Порошенка та Яценюка. Голоси “БПП”, “НФ”, “Самопомочі” в разі такої політичної згоди Яресько може зарахувати у свій бонус. Така коаліція може бути стабільнішою, порівнюючи з попереднім варіантом. Однак аполітичність Яресько може зіграти з нею злий жарт. Через відсутність своєї команди і реальної підтримки в парламенті через власну фракцію, вона буде повністю залежною від домовленостей членів коаліції. А скільки важать в українській політиці домовленості – можна побачити на прикладі поки ще діючої коаліції. Отже, за прем’єрства Яресько Україну чекатиме той же тихий саботаж реформ. В економічному плані, якщо нинішньому очільнику Мінфіну все ж вдасться сформувати свою команду та почати працювати, ситуація доволі оптимістична. Ця кандидатура однозначно буде схвально сприйнята Заходом, що розблокує надання фінансової допомоги, життєво необхідної Україні сьогодні. На внутрішньому фронті Україну чекатиме лібералізація економіки та адміністрування, відповідно до вимог МВФ (у тому числі – подальше зростання тарифів на енергоносії та комунальні послуги). На відміну від Саакашвілі, Яресько навряд чи очолить боротьбу з корупцією особисто, нею займатимуться інші компетентні відомства. З позиції Заходу – це оптимальний варіант для України за умови доброї волі політичних гравців всередині країни. Однак останньої може і не бути, адже умовою своєї згоди зайняти цей пост Яресько висунула вимогу самостійно сформувати уряд «технократів». Сумнівно, що оточення Порошенка та Яценюка погодиться на такий розклад, адже це означитиме втрату контролю над фінансовими потоками та ресурсами в країні.

Натомість спікер парламенту Володимир Гройсман – задовольняє і людей Порошенка, і Яценюка. Він знайде спільну мову з іншими впливовими гравцями в парламенті та поза ним. Однак на цьому список переваг від такого кадрового рішення вичерпується. Кандидатура Гройсмана неприйнятна для західних партнерів, адже вони добре знають про близькі стосунки спікера та Президента. Якщо голова Верховної Ради переїде в кабінет на Грушевського, це означатиме фактичну концентрацію влади в одних руках, що суперечить засадам демократії. Однак найгірше те, що обрання Гройсмана символізуватиме консервування нинішньої ситуації, нульовий прогрес у реформах та відсутність боротьби з корупцією. Єдиний плюс такого кроку – тимчасова стабілізація в парламенті. Саме стабільність може бути єдиним аргументом владної команди на користь кандидатури Гройсмана в очах Заходу. Зважаючи на здатність влади розігрувати примітивні «одноходівочки» (як у випадку з спробою відставки Яценюка), може бути застосований сценарій, коли суспільству і Заходу продемонструють, що жодна інша кандидатура не знаходить підтримки у парламенті. А отже, єдиною альтернативою Яценюку є керівник парламенту. Проте збереження чинної ситуації рано чи пізно призведе до критичних наслідків, тому навіть в середньостроковій перспективі кандидатура Гройсмана є навіть слабшою, ніж чинного Прем’єра.

Поряд з прізвищем Яресько також називали і вищезгаданого Бальцеровича, однак його відмова була прогнозованою Тому тут швидше має місце гра Банкової у багатоваріантність кадрових рішень. Тим більше, що основний перемовник з польським реформатором – Ігор Гринів, давній «піарщик» Порошенка.

Ще один відомий претендент на крісло Прем’єра – діючий міський голова Львова, лідер партії Самопоміч Андрій Садовий довго і вперто відмовляється від посади в уряді, яка б обтяжила його хоча б ознаками будь-якої відповідальності. З огляду на президентські амбіції Садового, така стратегія є виправданою. Тож ніхто не сподівається на його згоду. Однак Садовому все ж слід очікувати офіційної пропозиції від Порошенка очолити кабмін хоча б для того, щоб пізніше звинуватити його в небажанні брати на себе реальну відповідальність.

Слідкуйте за руками!

Уже цього тижня розпочнеться пленарне засідання сесії Верховної Ради України. Саме на цей період і планується черговий виток подій навколо посади Прем’єр-міністра. Якщо конструктив переможе – буде сформований робочий уряд «технократів» на чолі з Яресько. Альтернативою (далеко не найкращою) є ситуативний уряд Гройсмана або ж продовження роботи Яценюка. Однак у такому випадку для подальшої співпраці із Заходом Порошенку потрібно продемонструвати, що він вичерпав усі можливості для діалогу. Тобто публічно добитись відмови від Яресько та Садового. В найгіршому випадку нас у жовтні цього року чекають вибори. А це – передвиборчий популізм, зупинка усіх реформ. На виході країна отримає ще більше популістів в парламенті, що аж ніяк не додасть конструктиву. Однак нинішній фактичний урядовий параліч та парламентська неспроможність – це не менша загроза для майбутнього України, аніж перспектива дочасних виборів.

P.S. Зранку в понеділок речник Президента Святослав Цеголко написав у соцмережі “Фейсбук” про те, що “фаворитами” глави держави на посаді Премєр-мінстра України є Наталія Яресько або ж Андрій Садвоий – як очільники, відповідно, технократичного або “політичного” урядів. Такі акценти розставлені свідомо для того, щоб розмежувати оптимальний та вимушений варіанти розвитку подій.
Віктор Біщук
Share Button

Сергій Жадан: «Україна повноцінно виникла на мапі Європи протягом останніх двох років»

Share Button

Сергій Жадан один із найвідоміших українських письменників в Україні та за кордоном. За його книгами створюють вистави і знімають кіно, йому вручають літературні нагороди загальноєвропейського значення (восени 2015-го у Вроцлаві він отримав Angelusa – найпрестижнішу літературну нагороду Центрально-Східної Європи).

Жадан виступає не тільки з літературною програмою – під час своїх візитів за кордон протягом останніх двох років він розповідає читачам та іноземним ЗМІ всю правду про війну в Україні. У перервах між закордонними поїздками відвідує міста на сході України, які зазнали військових атак.

Зараз триває тур письменника з літературно-музичним проектом «роздІловІ», під час якого письменник виступить у містах на Сході України – Бердянську, Маріуполі, Краматорську, Слов’янську і Бахмуті.

Після того – тур Америкою й Канадою, де виходять переклади його книги. Також готується до гастролей у Польщі з гуртом «Собаки». Працює над новою поетичною збіркою, яка вийде до Форуму видавців у Львові. Це будуть 40 віршів з ілюстраціями Олександра Ройтбурда.

Довідка: Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Народився у м. Старобільськ (Луганська область), мешкає у Харкові. Найвідоміші книги: «Месопотамія», «Ворошиловград», «Депеш Мод», «Ефіопія», «Цитатник», «Життя Марії». Твори перекладені понад 15 мовами. У Польщі Жадан співпрацює з видавництвом Czarne, де виходять його книги польською мовою.

Минулого року Ви отримали престижну літературну премію Angelus. Що це змінило, чи стали частіше запрошувати на виступи, чи з’явилися нові пропозиції перекладів, зокрема у Польщі?

Так, до Польщі стали запрошувати частіше. Ну й загалом – зазвичай згадують про цю премію, вона дійсно помітна в центральноєвропейському літературному просторі.

Журі цієї премії відзначило «Месопотамію», а чи відомо, які Ваші книги найбільш цікаві польським читачам, які зробили Вас популярним у Польщі?

Не знаю, чесно кажучи. У мене польською мовою вийшло близько десяти книг.

Пригадуєте свій перший закордонний виступ, де це було? З якими саме творами дебютували?

Це була зима 1996 року, я виступав перед українською діаспорою в Америці й Канаді. Читав вірші українською. Не знаю, чи зараховується це як закордонний виступ…

Ви чимало часу перебуваєте за кордоном на стипендіях чи гастролях. Які міжнародні творчі співпраці найбільше Вам запам’яталися? Зокрема, знайомства з якими поляками стали знаковими для Вас?

Якщо говорити про Польщу, то важливими для мене є знайомства з Богданом Задурою, Анджеєм Стасюком, Ольгою Токарчук, Марціном Свєтліцьким, Дареком Фоксом, Рішардом Криницьким та великою кількістю інших фантастичних польських авторів.

Коли і де найбільше відчували присутність кордонів?

В Берліні, в березні 2014 року, під час дискусії про долю Криму в день проведення кримського псевдореферендуму.

З власного досвіду, яка європейська країна найбільше підтримує українських авторів – надає стипендії, ґранти, запрошує до участі в проектах?

Польща, Німеччина, Швейцарія та Австрія.

12788747_820488938073620_639136438_o

Як змінюється увага до України з початком війни? Що саме запитують за кордоном про ситуацію в Україні, що намагаєтесь сказати у першу чергу?

Змінюється, безперечно – війна так чи так виходить поза межі суто культурологічних розмов, до неї прикута увага цілих суспільств. Не дивно, що про це говорять, розпитують, намагаються щось зрозуміти. Письменники в цьому випадку можуть зробити своїй країні велику послугу – розповісти про власне бачення ситуації, не користуючись пропагандистськими кліше і штампами. Це дуже важливо, аби на Заході було якомога більше інформації про реальний стан справ в Україні.

Чи змінюються стереотипи про українців в Європі?

У більшості країн Європи про нас не було навіть стереотипів. Україна повноцінно виникла на мапі Європи протягом останніх двох років.

Які питання для Вас як автора сьогодні найважливіші? Про що пишеться?

В моїй країні два роки триває війна. Що може бути важливішим за це? Про це переважно й пишу.

Якщо говорити не лише про війну, а й про розбудову – з чого нам варто починати? Чи вдасться нам, до прикладу, те, що зробили поляки на початку 90-х?

Можливо. Суспільство потребує змін, бажано – глобальних і системних. Гадаю, всі це розуміють. Сподіваюсь, що усвідомлення необхідності подібних змін зробить їх неуникними.

Які сьогодні найбільші загрози для світу, окрім політики?

Всі загрози створюємо ми самі. Нам у більшості випадків і політика для цього не потрібна.

Над чим зараз працюєте в Україні? Як справи у Вашого гурту і коли плануєте чергові виступи за кордоном, зокрема у Польщі?

Я нині пишу нову книгу. А в Польщі цього року будемо кілька разів разом із «Собаками». Слідкуйте за рекламою.

Розмовляла Оля Вишня, фото Андрія Поліковського

Share Button

“Не варто розраховувати на нові вибори, треба робити зміни зараз”, – Ребекка Гармс

Share Button

Ребекка Гармс – депутатка європарламенту, членкиня комітету з питань парламентської співпраці з Україною. Вона належить до тих європейських політиків, які активно працюють над тим, щоб Україна стала членом Євросоюзу. Ребекка Гармс підтримувала українців під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Російська Федерація визнала її персоною нон ґрата, після того як вона прилетіла підтримати Надію Савченко в суді. 

Вперше пані Гармс приїхала в Україну ще у 1988 році. Саме завдяки такому довгому знайомству з нашою країною, говорить депутатка, нині вона розуміє процеси, які відбуваються, значно краще за багатьох своїх європейських колег. «Моє знайомство з Україною почалося ще до того, коли вона стала насправді незалежною країною. І через цей тривалий досвід я отримала кращу підготовку, ніж більшість моїх колег, тому зараз мені простіше дивитися на виклики, які ми дуже часто асоціюємо із процесом реформування в Україні», – зазначила Ребекка Гармс під час лекції-дискусії «Корупція і вибіркове правосуддя в Україні», що відбулась в Інституті лідерства та управління УКУ. Розмова з євродепутаткою про те, як ЄС оцінює реформи в Україні, чому не потрібні перевибори та небезпеки референдуму щодо асоціації у Нідерландах для Європейського Союзу.

– Увага усіх нині прикута до реформ в Україні. На Вашу думку, наскільки швидко вони проходять і чи виправдовують сподівання світової спільноти?

– У Європейському Союзі ми розуміємо усі перешкоди, які стоять на шляху реформ. Ми добре знаємо ситуацію з Кримом, знаємо, що вогонь на Донбасі не припиняється, знаємо, що у вас є 1,5 млн внутрішньо переміщених осіб. Ми поділяємо усі ваші занепокоєння, але водночас бачимо, що реформи, особливо, коли говоримо про боротьбу з корупцією, застрягли. І ми боїмося, що перешкоди на шляху до кращого майбутнього України створюють також у Києві. Це роблять політики, які є на верхівці влади. Тому МВФ, європейські та американські політики наполягають, що боротьба з корупцією не йде тією дорогою, якою би мала йти.

– Вже дуже багато років Україна має ті самі проблеми: корупція, вибіркове правосуддя тощо. Багатьом бракує терпіння. Чи є ще віра в успішні реформи зараз?

– Зміни не відбуваються раптово. Насправді, з мого досвіду, і політичного зокрема, глибокі зміни потребують часу. Це нове покоління, яке організувало Євромайдан, розпочало абсолютно нові процеси в країні. Але ця перспектива є довготерміновою. Вважаю, що це насправді був поворотний момент у розвитку України. Дуже важливо зараз не втрачати терпіння і продовжувати початі процеси.

Коли я побачила у новинах, що міністр економіки пішов у відставку, багато моїх друзів, зокрема із «Самопомочі», казали: «Давайте знову вийдемо на Майдан, давайте блокувати парламент, давайте щось робити», – ідей було дуже багато. Проте я вважаю, що це було би неправильно. Навіть розмови про нові вибори – не зовсім те, що я би зараз рекомендувала. В уряді та різних інституціях є правильні люди і було би краще просто витіснити тих людей, хто сьогодні є поганими управлінцями. Якщо є така сильна недовіра в громадськості, це означає, що треба змінювати певних людей.

Але якщо ми повернемось до періоду Майдану, то втратимо дуже багато часу. Що буде результатом нової виборчої кампанії? Можливо, з’являться нові обличчя, але не варто розраховувати, що відбудуться глибокі зміни. Все вже насправді відомо, і всі розуміють, що треба робити у контексті запровадження реформ. Тому набагато раціональніше зосередитись на зміні тих лідерів, які зараз контролюють процес.

Треба також зважати на досвід інших країн, до прикладу, Молдови. Це ще одна країна, яка підписала угоду про асоціацію з ЄС. Я вважаю, що в них проблеми навіть глибші і їм зараз потрібно провести нові вибори. Україна насправді у вигіднішій ситуації. Згадаймо Болгарію, Румунію, Угорщину, – усі ці країни, які вже є членами Європейського Союзу, досі мають проблеми трансформаційного характеру. Вони тягнуться ще з комуністичних часів. Насправді потрібен час, люди мають бути терплячими і таки сподіватись на зміни.

– Тобто фактично ви проти нових виборів в Україні?

– Не можна сказати, що я боюсь нових виборів. Я швидше боюсь того, що відбудеться поза Україною у цьому контексті: як зміняться стосунки України з ЄС, із США, як будуть ці стосунки налагоджуватись після виборів. Україні не можна забувати, що ви прагнете членства в ЄС, тому такі рішення мають вплив на тих, хто підтримує вас ззовні. Ми проти тих, які намагаються тиснути на Україну, аби повернутись до колишнього стану речей.

Після Помаранчевої революції українські та європейські політики розпочали обговорення різних нюансів реформ, які є актуальними і досі. Йдеться про реформу судової системи, роль генерального прокурора, проблеми прозорості у політиці, реформу ЗМІ тощо. Але тоді це була дискусія на рівні політичної еліти і, можливо, великого бізнесу.  Зараз є реальний третій впливовий гравець – громадянське суспільство. На цьому ґрунтується мій оптимізм. Я бачу, що люди більше не дозволять, аби продовжувались корупційні схеми. У цьому зміни вже відбулися, хоча вони ще не завершені. Зараз дуже добра нагода, щоби ще більше змінити ситуацію. Усі говорять про Україну. Мені складно сказати, що буде, якщо ці зміни не відбудуться. Можливо, тоді не буде іншої альтернативи, як нові вибори. Але сьогодні шестимісячна нова виборча кампанія без нових партій – це безсенсово. Партії не висувають програм, а лише особистостей. Тому я не бачу шляхів, через які нові вибори мали би призвести до змін.

Rebecca Harms 032

– На початку 2016 року мали би прийняти рішення щодо безвізового режиму України з ЄС. Але є сумніви, що Україна виконала усі вимоги. Зокрема, маю на увазі зауваження щодо електронного декларування. На Вашу думку, чи зможуть українці їздити у Європу без віз ще цього року?

– Я сподіваюся, це станеться ще цього року. Ми працювали над запровадженням безвізового режиму ще з 2004 року і врешті це має статись. Я розумію, що більшою чи меншою мірою це політичне рішення. Але оскільки ми зараз говоримо про те, щоб надати безвізовий режим для Туреччини, думаю, зрештою маємо це зробити і для України.

– Наскільки великим сьогодні є кредит довіри Європи до України і скільки часу ми маємо для реформ, доки Європа не відвернулась від нас?

– Українці знають, що за мінськими домовленостями, європейськими санкціями та за Угодою про асоціацію стоїть єднання Європи. Але знову і знову ми дискутуємо, чи ці кроки є правильними. Це частина демократії і це також частина європейської моделі прийняття рішень, де ми маємо дуже багато різних впливів із різних країн. Що кращим та переконливішим буде процес реформ в Україні, особливо, знову наголошую, йдеться про боротьбу з корупцією, то кращою буде ситуація з підтримкою від ЄС. Можу запевнити вас, що ми не друзі України у ЄС, ми не поручителі українського уряду, ми поручителі українського народу і ми повинні піклуватися про те, аби уряд забезпечив покращення життя власне громадян.

– Яким є бачення ЄС виходу з нинішньої ситуації, зокрема щодо завершення війни на Сході України?

– Ми постійно, знову і знову, про це говоримо. І у нас є різні бачення того, як це може виглядати. Зокрема різні думки є у лівих та крайніх правих європейських політиків. Крайні праві близькі до думок пана Путіна, і вважають, що ЄС підтримує новий імперіалізм в Україні. Я вважаю таку опінію абсолютно некоректною і моя думка, що анексією Криму, відкритою агресією і врешті війною на Донбасі проти України Путін хоче нівелювати реформи щодо демократизації України. Тому ми повинні продовжувати дискутувати про ситуацію на Сході України. Я вже робила це раніше, і зараз хочу дати українському уряду пораду: робіть більше для українського населення, яке живе поблизу лінії розмежування. Це української громадяни, які страждають від страшних наслідків війни, і ніхто насправді не допомагає їм.

– У квітні має відбутися референдум у Нідерландах про затвердження Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною. Які реальні небезпеки він має для України? Чи може це зупинити Угоду про асоціацію?

– Передусім я бачу небезпеки цього референдуму для Європейського Союзу. Йдеться про те, що громадяни Нідерландів голосуватимуть за те, що не повинно вирішуватись лише однією нацією. Я ніколи не була прихильником виносити на референдуми рішення, які стосуються усього ЄС. Бо тоді вони опиняються в руках однієї нації, а такі рішення громадяни ЄС мають приймати спільно.

Для України це жахлива ситуація. Більшість громадян Нідерландів далекі від цієї теми, вони не мають жодного уявлення про Україну. Це країна, яка географічно розташована далеко, і не так багато мешканців мали якісь прямі контакти з українцями чи вашою країною. Боюсь, багато нідерландців може проголосувати проти Європи, забуваючи, що це означатиме для українців.

Ми не маємо уявлення, як тоді уряд реагуватиме на таке волевиявлення. Вони не мусять брати до уваги результати референдуму, бо це лише дорадча думка, але в будь-якому випадку вони мають якось зреагувати на результати голосування.

Думаю, що це неможливо, аби референдум в одній країні зупинив процес впровадження Угоди про асоціацію ЄС з третьою країною, бо це означатиме драму і для України, і для Європейського Союзу. Моє враження, що група, яка стоїть за референдумом, насправді не мала на меті зробити мішенню Україну, вона хотіла поцілити у ЄС, адже йдеться про антиєвропейські сили у Нідерландах.

Підготувала Мирослава Іваник, світлини Андрія Поліковського

 

Share Button

“В Україні буде демократія, але це буде не швидко”, – Террі Андерсон

Share Button

Террі Андерсон – експертка світового рівня у сфері good governance. Вона викладала численні курси у Грузинському інституті громадських справ на програмі MPA, та “Організаційне управління” для штабу спеціалістів зі зв’язків з громадськістю президента Саакашвілі. 21 рік працювала у Федеральному бюро розслідувань (FBI). Є авторкою книги «Public Administration in Transition: Managing the Public Sector in an Emerging Democracy». Минулого тижня Террі Андерсон прочитала в Інституті лідерства  та управління УКУ лекцію «Взаємозв’язок між демократією та ефективним управлінням». Розмова з експерткою про те, чим Україна відрізняється від Грузії, коли ж у нас буде демократія та чому світ продовжує підтримувати Україну.


– Під час своєї лекції в Інституті лідерства УКУ щодо демократії Ви згадали цікаву річ: багато країн називають себе демократичними, але насправді такими не є. На Вашу думку, чи можна вважати Україну сьогодні демократичною країною?

– Я би сказала, що Україна на шляху демократизації. Ще не можна сказати, що ви досягли мети і повністю засвоїли засади демократії. Передусім через дуже високий рівень корупції. Це те, що дуже перешкоджає вам на шляху досягнення демократії.

Однак, думаю, демократія – це те, чого українці дуже-дуже хочуть. Участь громадян у подіях у Києві два роки тому – свідчення цього. Очевидно, можна говорити, що ви просунулись за останні два роки у цьому напрямку і вже зробили певні важливі реформи. Якщо зможете імплементувати їх, це буде дуже добре. Як мінімум ви на дорозі розуміння, що має бути зроблено, і шукаєте шлях, аби мати добрі закони, змінювати практики, призначати правильних людей на правильні посади. Я справді бачу дуже багато позитивних змін. Вважаю, що ви рухаєтесь у правильному напрямку, але треба розуміти – досягнення демократії не те, що вам вдасться пришвидшити. Ви повинні пройти усе поступово.

nebesna-sotna 081

– Скільки часу потрібно Україні для побудови демократії?

– Я не зовсім певна, що можу це сказати. Думаю, молоді люди будуть головними гравцями у процесі демократизації країни. Але насправді, мабуть, по-справжньому вже їхні діти зможуть усвідомити, що живуть у демократичній країні. Йдеться про наступне покоління, тобто про період у 20-25 років. Саме воно побачить демократію у повній формі. Тоді усі зможуть глибоко видихнути і сказати: «Ми там».

– Ви – експерт з ефективного управління. Чи можете запропонувати рецепт з трьох кроків, які потрібно зробити Україні, щоб досягти доброго управління?

– Одна з речей, яку ви точно маєте зробити, це вирішити, як подолати корупцію. Це один з перших та важливих кроків. Другий – підвищення рівня професіоналізму в державному секторі. Це може бути зроблено, зокрема, через такі програми, як програма MPA в УКУ. Йдеться про ті програми, які вчать чиновників наступного покоління, що значить бути державним працівником. А це передусім – бути відповідальним та підзвітним громаді. Такі навчання дадуть кращий сервіс та кращих управлінців, а також, маємо надію, сприятимуть зниженню рівня корупції у країні. Вони би мали виховувати чиновників, які мають велику відповідальність за державні інтереси.

І третя річ, яка, очевидно, допоможе Україні вийти на інший рівень, – продовження стратегічного курсу, який вже веде країна, – покращення економічного розвитку до моменту, коли ви зможете піднімати зарплати, пропонувати хороші робочі можливості для людей, розвивати бізнес, створювати привабливий інвестиційний клімат. Якщо ви розвинете економіку, то будете у змозі підтримати зрушення й у попередніх двох сферах – боротьбі з корупцією та надання якісної освіти.

– Повертаючись до теми корупції, яка звучить дуже часто у всіх критичних виступах щодо України. Що реально можна зробити, і як швидко її можна подолати? Зокрема, неймовірні результати у цьому мала Грузія, де Ви брали участь у змінах.

– Це займе трохи часу, бо ви дуже повільно стартували, наприклад, якщо порівнювати з Грузією, де я маю дуже великий досвід участі у схожих перетвореннях. Коли я вперше приїхала до Грузії на початку 2000-х, країна була у Топ-5 найбільш корумпованих країн світу. Зараз ситуація там набагато краща. Вони зробили неймовірні зрушення також і в інших сферах, про які я вже згадувала. Йдеться про навчання державних чиновників і покращення економічних можливостей. Рівень безробіття там і зараз залишає бажати кращого, але вони справді пройшли дуже довгий шлях за дуже короткий час. Наскільки це стабільно, мені наразі важко сказати. Але я можу запевнити, що за більше як 20 моїх поїздок туди, я бачу, що там все позитивніші зміни. Вони постійно розвиваються, будують нові будівлі, мають набагато відповідальніший уряд зараз. 65% державних чиновників у них закінчили спеціальну програму, зокрема, у якій викладаю я. Задумайтеся: це більше половини людей, які працюють в уряді. Для мене це дуже важливо й інколи аж змушує зупинитись і дуже добре подумати, що саме я їх вчу. Їхній міністр освіти – мій колишній учень. Міністр оборони – моя грузинська донька, яка жила у нас із чоловіком у Флориді протягом року і стала для нас частиною сім’ї. Насправді там багато людей, з якими у мене особисті стосунки. Я спостерігала за ними як за студентами, а зараз спостерігаю як за професіоналами, які роблять дуже важливу роботу, набагато важливішу за мою. Я щодня сподіваюсь, що справді підготувала їх до того, що вони повинні робити.

Не впевнена, що Україні теж вдасться пройти такий довгий шлях за такий короткий період. Я не бачу тут умов, які б дозволили вам зробити це настільки ж швидко. Тому кажу, що вам треба бути терплячими. Вам потрібно продовжувати штовхати ці реформи, як ви це і робите. Але це займе час.

– Якщо це не зробити швидко, чи стара система не поглине тих, хто хоче її змінити?

– Навіть якщо не швидко, це абсолютно можливо. Головне – не здаватися. Зусилля вартують результату. Тільки рухаючись, можна побачити прогрес. Його швидкість, можливо, не буде підконтрольна вам, але ніколи не повертайтесь назад. Вам просто треба рухатись вперед.

– Пов’язана з корупцією проблема – бюрократія. Як подолати її?

– Якщо б ми знали, як це зробити, розбагатіли би дуже швидко. Усі хочуть мати відповідь на це запитання. Проблема у тому, що історично бюрократія – це характеристика чогось негативного. Вона велика, повільна, неефективна, керується безліччю правил та інструкцій, які кажуть, як робити практично все. Фактично ми не маємо думати, як щось зробити, бо у нас є на все інструкція. Бюрократія – тотальна організація усього простору. Вона має величезні плечі, які перешкоджають їй рухатись, сповільнюють її і навіть позбавляють відповідальності. Ще в 1960-х роках Волтер Беніс написав книгу, у якій передбачив, що до 2000 року бюрократичної системи не існуватиме. Він не міг уявити. що ми застрягнемо в ній. Але це так і є, ми стаємо дедалі більше забюрократизовані, більші, повільніші і менш ефективні. Ми стараємось якось покращити цю бюрократичну систему, але так і не знайшли рішення, як це зробити. І чим більше стає населення, тим більші у нього потреби в урядовому обслуговуванні, тому урядові структури розростаються. При цьому це зовсім не означає, що вони стають кращими. Вони просто ростуть без упину. Якби я знала, як це виправити, я би могла піти на пенсію і жити дуже добре. Але відповіді на це питання не має ніхто.

У вас є державне управління, яке не працює добре. Десь бракує організації, десь зв’язків, і ви вчитесь, як це все налагодити. Коли ви переходите з тоталітарної у демократичну систему, то не йдеться тільки про зміну системи цінностей, але і про зміну структури управління. У Радянському Союзі вам не треба було академічних програм з державного управління, бо людей не треба вчити, як бути бюрократом. Все, що вони повинні були зробити – отримати роботу у державному апараті і хтось вже розказував їм, що робити. Це працювало саме так. Але зараз ми потребуємо, аби в уряд приходили люди, які знають, як розв’язувати проблеми, можуть приймати рішення, можуть бути ефективними управлінцями. Тому, мабуть, коли ми навчимо нове покоління чиновників, певна частина проблеми з бюрократією відійде у минуле.

nebesna-sotna 086

– А як щодо електронного врядування? Чи може це вирішити проблему?

– Так, це шлях, яким вам треба йти, як це робить решта світу. Навіть нові африканські країни, які позбулись страшних тоталітарних режимів, мають електронне врядування. Люди інколи живуть без електрики, але мають електронне врядування. Україна однозначно повинна до цього йти і я знаю, що рух у цьому напрямку відбувається. Люди хочуть мати державні послуги, але вони не хочуть за ними ходити в державні установи. Ми зараз все робимо он-лайн: купуємо, платимо рахунки, ходимо до школи. Якщо ми маємо телефон та комп’ютер, можемо зробити будь-що і будь-звідки. Це наближує уряд до людей і це дуже добре. Тому, так, ви повинні розвивати і цей напрямок під час змін, які зараз проходите.

– Зараз уряду України доводиться робити дуже багато непопулярних реформ. Як комунікувати при цьому з населенням, як пояснювати необхідність таких кроків, щоб народ не блокував їх?

– Одна з найважчих речей у сфері державної політики – це донести до свідомості людей, чому певна політика необхідна. Державна політика виникає тому, що люди виставляють вимоги уряду. Вони кажуть: “Я хочу, щоб ви це зробили”, і виносять проблеми на громадський порядок денний. Вони переконують народних обранців створити політику на основі їх побажань. Але далеко не вся політика у певній сфері може зробити щасливим кожного. Очевидно, в умовах демократії у всіх будуть різні бачення та потреби. Адже це залежить від різноманіття людей: політичного, соціального, культурного тощо. І ми повинні підтримувати цю різноманітність. Такі дебати, поки вони мирні, організовані і шанобливі, є надзвичайно корисними. Це спосіб для людей сказати уряду, що важливо для них. Отже, треба прагнути, щоб люди могли висловити свої думки та пріоритети. Але інша сторона в тому, що коли рішення приймають, дуже важливо, аби посадові особи переконалися, що люди поінформовані про політику і розуміють її причини. Певні програми можуть здаватись дурними, особливо ті, які можуть вплинути на нас негативно, або означатимуть не зовсім те, що ми б хотіли. У демократичному устрої так і є. Не всі щоразу отримують те, що хочуть. І тут все зводиться до того, що урядовці повинні робити все, що вони можуть, для блага більшості людей. При цьому справді шкода меншість, бо розуміємо, що не можуть усі бути задоволені певною політикою. Так воно і є в демократії.

– Чи існує рецепт, як підвищити довіру між урядом та громадянами?

– Це стосується того, як народ сприймає свій уряд. Люди починають довіряти, коли бачать, що уряд робить кроки, які справді мають сенс. Що довше вони бачать діяльність, яка не призводить до покращень, на які очікують, то менше хочуть довіряти. Чим довше залишаються корумповані чиновники, тим менше буде довіри. В Америці ми кажемо: одне погане яблуко зіпсує усю бочку. Якщо ви маєте бочку яблук і одне з них гниле, це фактично означає, що зіпсуються усі. Люди вірять, якщо в уряді є один корумпований урядовець, то, очевидно, є набагато більше. Тож дуже скоро сприйматимуть ніби усі, хто працює у владі, корумповані. Це, звісно, неправда. Це неправда в Україні і неправда у всіх інших країнах. Але, на жаль, така буде репутація. Тому треба розуміти, навіть якщо буде небагато корумпованих чиновників, це все одно створить видимість, що проблема є набагато більшою. І це означатиме, що люди не довірятимуть уряду. Зрештою, чому вони повинні? Я би не довіряла.

З 2000 року Україна дещо покращила свою позицію у рейтингу найбільш корумпованих країн світу. Але це сталось виключно через те, що до нього включили чимало країн. Якщо ви подивитесь на реальні бали країни, вони дуже близькі до тих, що були і в 2000 році. Ситуація, звісно, змінилась зовсім трішки, але з позиції статистики можемо говорити, що ці зміни не є значними чи показовими. А ми говоримо про 15 років із 25, які Україна є незалежною. І при цьому ми не знаємо, що було до того, бо до того України не було у цих рейтингах. Якщо за 15 років не відбулось суттєвих змін, це дуже сумно. Можливо, причина у тому, що люди опускають руки. Вони приймають ситуацію як таку, що вже не можна виправити.

Вам потрібні історії успіху, приклади, які покажуть, що зміни працюють. І коли люди це побачать, їхня довіра підвищиться. Мене надихає недавно прийняте законодавство, оскільки воно вже є «зубатим». Якщо воно буде належно реалізовано і буде виконуватися, є надія, що почнуться зміни. Це не вирішить одразу проблему в цілому, але може означати, що перетворення почнуться. Народ повинен бачити зусилля і зрозуміти, що вони працюють. Але поки не буде історій успіху, не можна розраховувати на суттєве підвищення довіри. Уряд її не заслужить. Як я і казала: я би не вірила.

– Поговоримо про глобальну історію успіху. Чому вдалось Грузії?

– Я би не дуже хотіла це казати, щоб мене не зрозуміли неправильно, але я думаю, вони хотіли цього більше. Україні справді дуже важливо зараз зрозуміти, чого вона насправді хоче. Грузія мала чітке розуміння напрямку, у якому вона хоче рухатись. Принаймні у той час, коли я почала з ними працювати. Можу запевнити, що Грузія дійсно була у дуже поганому стані. Я вперше приїхала туди до друзів у Тбілісі на початку 2000-х. Під час наших прогулянок містом, якщо вони бачили кількох поліцейських, які просто стояли на вулиці, вони завжди робили коло навколо мене і намагались переконатись, що вони є між мною та поліцією. Ніхто не міг довіряти поліції. Вона була настільки корумпована, що це було небезпечно гуляти вулицями, коли там були офіцери поліції, бо ти не знав, що вони зроблять. Що сталось далі? До міської ради вибрали нового мера, багато високопосадовців замінили новими людьми і практично усіх працівників поліцейського управління звільнили. Вони почали все з початку, набравши нових поліцейських. Аби зрозуміти масштаб: тоді поліцейських у Тбілісі було більше, ніж солдатів у грузинській армії. Це був величезний підрозділ. І вони звільнили майже усіх. Вони робили справді дуже радикальні кроки і, мабуть, це одна з причин, чому їм вдалося досягти успіху. І головне, що не йшлося лише про зміну іміджу, а про реальні перетворення того, ким вони є. Вони змінили людей, які працювали в уряді, практики управління і почали брати відповідальність за те, що має бути зроблено. Це не було легко. Вони мали майже 40 політичних партій, що означало дуже роздрібнену політичну структуру. Але все ж вони досягли успіху. У мене немає сумнівів, що і вам вдасться, просто вам потрібно трохи більше часу.

– Україна сподівається на міжнародну підтримку. Наскільки виправданими є такі сподівання?

– Думаю, що цілком. Але коли ви її отримуєте, то повинні бути готові нею скористатися. Це не те, що ви можете просто взяти і витратити. Якщо вам дають підтримку, і тут йдеться як про фінансову й політичну, так і про іншу, ви повинні показати, що справді це цінуєте і використовуєте максимально ефективно. Якщо ви це зробите, підтримка продовжуватиметься. Повірте мені, усі зацікавлені в успіху України. Немає жодної розвиненої країни у світі, яка би не хотіла бачити Україну в ЄС. Вони знають, як це важливо не лише для вас, але і для Європи. Це те, чого хоче багато людей, і вони готові допомагати. Просто використовуйте це мудро і не сприймайте як належне. Воно має свою ціну. Треба розуміти, що цю підтримку можуть дати як вам, так і іншим. Я дуже сподіваюсь, що вам все вдасться, і це буде добре для вас та для ЄС. Ви повинні досягти європейських стандартів. Попереду справді важка робота, але ви повинні її зробити.

Розмовляла Мирослава Іваник

 

Share Button

Два роки без Криму

Share Button
Фото: uainfo.org

Росія вже другий рік поспіль 18 березня відзначатиме так зване «повернення» Криму. Українці ж в цей день згадують віроломний удар в спину країні, яка на той момент ще не оговталася від пролитої на «Майдані» крові патріотів, не забувають про втрату зв’язків з державою, яка сьогодні втягнула нас у брудну війну, а також про десятки тисяч людей з усієї України, які без усілякої на то користі приютили у себе біженців з Криму. Про те, що привело до анексії та чи було це добре спланованим і продуманим кроком, та чи потрібно продовжувати санкції проти Росії за анексії Криму.

Санкції проти Росії

Україна не очікувала, що сусідня держава може вчинити настільки підступно, наскільки це зробила. Адже саме Росія виступала гарантом безпеки та територіальної цілісності нашої держави, коли ми відмовилися від ядерної зброї. Проте сталося, як сталося. Західні партнери України практично одразу відреагували економічними санкціями проти агресора. І сьогодні проти нього діють три типи економічних санкцій. Перші обмежують доступ до західних фінансових ринків і послуг для визначених російських державних підприємств у банківській, енергетичній і військовій галузях. Другі накладають ембарго на експорт до Росії високотехнологічного обладнання для розвідки і видобування нафти, а треті – не дозволяють поставляти до Росії визначені товари військового та подвійного призначення.
Спочатку дії санкції почали відчувати на собі бізнесові підприємства. Однією з перших, хто відчув наслідки санкцій, стало дочірнє підприємство «Аерофлоту» – авіакомпанія «Доброльот». Вже з 4 серпня 2014 року компанія припинила своє існування у зв’язку з санкціями проти неї через здійснення польотів до анексованого Криму. З часом наслідки санкцій почали відчувати і пересічні росіяни, які почали розуміти, що таке значний внутрішній та зовнішній борг Росії, неможливість доступу до джерел зовнішніх запозичень та падіння цін на нафту призвели до обвалу російського рубля. Для порівняння: від початку дії санкцій рубль подешевшав з 34,37 за 1 долар США до 77,48, продовжуючи дешевшати.

Вимушені переселенці

Відповідно до даних Державної служби України з надзвичайних ситуацій, станом на 1 лютого 2016 року з Криму виїхало 21 тисяча 770 осіб.
Один з них – кримський татарин Енвер Бекіров, в історії родини якого вже не одне вимушене переселення з рідного Криму. Сам Енвер народився в Узбекистані. У 1991 році повернувся на півострів, мав активну громадянську і патріотичну позицію. Через загрозу власному життю був вимушений покинути Крим у 2014 році та перебратись до м. Львова. Тут він розгорнув активну громадську діяльність з допомоги біженцям з Криму, а згодом – і вимушеним переселенцям з зони проведення антитерористичної операції. Також активно почав займатись волонтерською допомогою українській армії. Після декількох публічних виступів в українських ЗМІ, кримські друзі та родичі Енвера почали піддаватись тиску з боку окупаційної влади. Вони неодноразово викликались на допити, а в їх житлових помешканнях були проведені ретельні обшуки. Товариші порадили Енверу не з’являтись на півострові через велику небезпеку. Згодом, поліція Російської Федерації оголосила Енвера Бекірова у розшук… за несплату аліментів. Авторів сфабрикованої справи не зупинило навіть те, що Енвер підтримує прекрасні стосунки із своєю сім’єю, яка до того ж, проживає не в Криму, а в турецькій Анталії.

Як розповів сам Енвер, понад усе мріє повернутися на свою Батьківщину. За його словами, анексія Криму почалася ще у далекому 1991 році. Тоді вливалися великі гроші в проросійські організації та зовнішню рекламу Росії. Для прикладу він наводить історію із заснуванням в Криму української гімназії. Створення українського навчального закладу на території України завдяки діяльності проросійських сил стикалось з величезними проблемами. З часом гімназія стала престижним серед місцевого населення навчальним закладом, а більшість її учнів становили діти кримських татар. Але ж це нонсенс, що в Україні було проблематичну створити українську ж школу. Він запевняє, що більшість чиновників завжди були проросійськими. Проте Крим – це Україна, і без неї півострову буде дуже важко існувати. Енвер переконаний: анексія Криму була добре продумана та спланована путінським керівництвом. Проте воно недооцінило наслідки для мешканців. Тепер півострів для них надто важкий економічний та соціальний тягар. Україні ж та її партнерам треба зробити усе, щоб він став ще важчим. Мова йде про санкції. Кримчанин впевнений, що їх не можна скасовувати, а потрібно й надалі посилювати. Тоді Крим повернеться у склад України.

Також до Львова перебралася кримчанка Оксана Новікова. Два роки тому жінка активно протестувала проти анексії Криму. Зокрема підтримувала українських військових, допомагала їм разом з іншими активістами продуктами харчування. Згодом біля її будинку стали чергувати «зелені чоловічки». Оксана була змушена покинути нещодавно збудований власний дім, прибутковий бізнес та їхати на материкову частину України. У Львові відкрила власний ресторан на Кримську тематику.

Вона розповідає, що Крим потрібно повертати мирним шляхом, зокрема – санкціями. Тільки но Україна перестала постачати електроенергію в Криму,- з’явилися маси невдоволених. Звичайно, російське телебачення традиційно покладає усю вину на українську владу, проте такі дії реально приносять бажаний результат. Щодо мешканців Криму, то вони все витримають.
До прикладу, в Оксани Новікової в одному з сіл проживає сестра. Світло можуть дати один раз на місяць. Тому настрої населення різко міняються. Вони бачать, що дійсно залежні від України. Завдання ж український партнерів посилювати санкції, доки українські землі не повернуться під її суверенітет. Врешті решт усі розуміють, що анексія Криму була непродуманим і злочинним кроком.

Роман Поронюк, м. Львів

Share Button

Гібридна війна: як передбачити Росію?

Share Button
Фото: nnm.me

Чи не найголовнішим викликом сьогодення є поведінка Росії на міжнародній арені. Агресивна кремлівська риторика розмивання кордонів, підкріплена загрозою ядерної війни, становить екзистенційну загрозу країнам Східної та Центральної Європи. У своїх оборонних доктринах США, Великобританія та інші країни НАТО акцентують на непередбачуваній поведінці Росії та її можливостях використання вдосконаленого інструментарію гібридної агресії для здійснення інтервенції. Відзначаючи обмежений вплив економічних санкцій на спроможність військово-промислового комплексу РФ виконати програму переозброєння російських військ до 2020 року, західні аналітики сходяться на думці, що латентної агресії в нових локаціях варто очікувати набагато раніше. 

Балтійські та скандинавські країни, Польща і Румунія, Грузія та Азербайджан, Туреччина і країни Середньої Азії – все це можливі напрямки нової гібридної агресії Москви. Чи можна передбачити поведінку агресора на стратегічному і тактичному рівнях? Чи можуть інші міжнародні гравці – Китай, Індія, Іран тощо – скопіювати модель гібридної війни на інших геостратегічних театрах по всьому світу?

В умовах трансформації системи міжнародних відносин, зумовлених як цілим комплексом факторів, так і діяльністю окремих гравців, питання безпеки та конфліктології посідають сьогодні надзвичайно важливе місце у сфері прогнозування й моделювання. Розвиток геополітичного суперництва США та КНР в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, війна проти бойовиків «Ісламської держави» на Близькому Сході, загострення «заморожених» конфліктів – все це ставить під сумнів традиційні підходи і погляди на вирішення безпекової проблематики в міждержавних відносинах, вимагає більш ретельного вивчення характеру і сутності нових викликів безпеці.

Однією з найбільших загроз у цьому контексті виступає феномен гібридної війни. Буде помилкою стверджувати, що він є новим явищем у міжнародній політиці – елементи такого підходу до ескалації конфліктних ситуацій можна спостерігати протягом усієї другої половини ХХ століття. Втім, саме сьогодні гібридна війна набуває особливої актуальності, оскільки Російська Федерація поставила її засоби на службу власній імперській політиці, загрожуючи таким чином всьому пострадянському просторові. Яскравий приклад такої діяльності – процес розгортання військових зіткнень на Донбасі. Без застосування великих контингентів збройних сил, використовуючи засоби інформаційної війни та диверсійну діяльність сил спецпризначення, Кремлю вдалося роздмухати полум’я конфлікту, який забрав життя тисяч людей. Шовіністична ідеологія, покладена в основу такої політики (захист російськомовного населення в сусідніх державах), безперечно, загрожує не лише Україні, а й іншим пострадянським країнам. У той же час нездатність Заходу адекватно відреагувати на таку загрозу, запобігти її ескалації та перетворенню на справжню війну свідчить про те, що експертні кола й державні діячі все ще не мають сталого і повного обсягу інформації, який дав би їм можливість реагувати та подібні дії. Об’єктивна реальність вимагає розробки відповідних засобів реагування та попередження гібридної агресії, які можна було б застосувати в тому чи тому випадку.

Допомогти в цій справі може всебічний аналіз феномену гібридної війни на прикладі конфлікту на Сході України. На відміну від американських експертів, які розглядають в якості гібридного конфлікту боротьбу з недержавними загрозами (на кшталт війни проти тероризму), цей термін насправді має дещо інше значення. І саме приклад Донбасу, проаналізований у всій повноті хронологічної послідовності – від перших антиукраїнських виступів у Донецьку до повноцінної роботи так званого «воєнторгу», – допомагає краще зрозуміти сутність гібридної агресії, основні етапи її розгортання та засоби здійснення. У нашому випадку отримання таких знань допоможе не лише краще опанувати конкретну ситуацію в Україні, але й оцінити небезпеку застосування подібної стратегії в інших регіонах пострадянського простору та по всьому світу.

На сьогодні технологія конфліктного моделювання та розробки методів їх розв’язання є надзвичайно актуальною сферою діяльності. Необхідно сконцентрувати увагу на створенні комплексної та всебічної моделі, яка допомогла б визначити методику запобігання гібридним актам агресії на різних етапах, ставши першоосновою для формування безпекової політики держав щодо «заморожених» або потенційних конфліктних ситуацій.

Географічні рамки такої ініціативи не слід обмежувати пострадянським простором, проте саме він стане відправною точкою подібного дослідження, оскільки тут гібридна війна стала найбільш гострою проблемою через нинішню політику РФ. Використовуючи приклад Донбасу як еталон, необхідно ініціювати процеси, які допоможуть розробити комплексну модель ескалації гібридного конфлікту, визначивши його причини та джерела активізації. Зокрема слід вивчити ступінь готовності Російської Федерації на кожному етапі використовувати гібридні методи війни. З огляду на основний базис гібридної тактики (медіаманіпуляції, мовний та релігійний фактори, наявність реципієнтів пропаганди та лобістських політичних і громадських кіл), варто визначити ступінь небезпеки використання РФ гібридних методів війни щодо окремих «заморожених» конфліктів або ж територій компактного проживання російськомовних меншин на пострадянському просторі. На основі створеної моделі слід визначити методи реагування на гібридну агресію Кремля з боку як окремої держави, так і міжнародної спільноти.

Конфлікт на Сході України – своєрідний еталон для дослідження, оскільки він, фактично, показує всі етапи здійснення гібридного вторгнення, на практиці демонструючи основні засоби таких дій. Мова, зокрема, про використання спецпризначенців та «громадських» емісарів для збурення населення в сусідній державі; скерування в потенційно конфліктну зону власних проплачених «тітушок» для розхитування ситуації; відправку в зону конфлікту груп бойовиків, що складаються з професійних найманців або ж збурених пропагандою осіб; таємне озброєння бойовиків (у тому числі – сучасною та потужною зброєю) і підтримку так званого «добровольчого» руху; активну інформаційну пропагандистську кампанію.

Безумовно, війна на Донбасі ще далека від завершення настільки, наскільки нездійсненними є Мінські домовленості (ще один об’єкт для глибинного психологічного аналізу). Втім, для розробки моделі зручно використовувати той факт, що її гібридна фаза закінчилась подіями під Іловайськом у серпні 2014 року – тобто після прямого вторгнення російських збройних сил, яке вже не можна розцінювати як елемент гібридної війни, і яке позначає перехід конфлікту на новий рівень. Таким чином, саме гібридну фазу конфлікту можна аналізувати у всій її повноті, цілісності та завершеності.

Наявність подібної прогностичної моделі уможливить координацію зусиль щодо безпеки на міждержавному рівні (зокрема шляхом застосування сценаріїв для проведення військових навчань з відбиття агресії), допоможе вдосконалити національну законодавчу базу тих країн, на які потенційно може бути спрямована гібридна агресія.

Валерій Кравченко, Микола Замикула

Share Button