четвер, 22 Квітень, 2021
pluken
Головна / Інтерв’ю / «Я не можу вдягнути маску безтурботності», – Сашко Положинський
Polojynsky 032

«Я не можу вдягнути маску безтурботності», – Сашко Положинський

Share Button

Сашко Положинський – фронтмен українського гурту «Тартак» та нового музичного проекту «Був’є», а також відомий громадський діяч – розповідає про свої музичні проекти, про громадську активність та публічну місію музиканта, а також про нове покоління українців, нові цінності та місію своєї музики.

– «Тартак» готується до свого 20-річчя. Наскільки змінилися ваші пріоритети за цей час?

– Зараз у нас дуже сильно змістились пріоритети. Якщо на початку 2000-х для нас важливо було донести себе до людей, то зараз нам важливо донести до людей те, що ми хочемо сказати. Це трохи різні речі.

– А що вам важливо сказати?

– Ми живемо в час, коли людство надто сильно сконцентроване на матеріальному – на споживанні, на розвагах… Мені хочеться, щоб ми більше думали про майбутнє. Просте споживання, яким технологічним розвитком воно не підтверджувалося б, рано чи пізно може призвести до катастрофи. Хочеться, щоб людство, споживаючи, вчилося відтворювати, щоб значна частина творчої енергії людства була спрямована не на створення у людини нових потреб, а на збереження того, що дає людині всі ці можливості, – планету, природу, повітря, воду, чистоту того всього…

У кожної людини є баланс доброго і злого, і хочеться, щоб цей баланс або зберігався в рівновазі, або навпаки – на світлу сторону переходив. Здається, зараз більше злого, принаймні його посилено культивують. Можливо, це пов’язано з тим, що через темні сторони людської особистості легше людиною маніпулювати, впливати на неї.

Лідер гурту "Тартак" - Сашко Положинський. Фото - Андрій Поліковський
Лідер гурту “Тартак” – Сашко Положинський. Фото – Андрій Поліковський

– Чи тільки через музику плануєте озвучувати ці проблеми? Наскільки Ви заангажовані у громадську діяльність?

– Я дійсно приділяю багато уваги благодійним акціям, соціальним активностям, зустрічаюся з людьми, спілкуюся з ними, стараюсь багато чого донести і через ЗМІ, в теле- і радіопрограмах. Зустрічаюся з молоддю, студентами, активістами. Навіть написання статусу на Facebook сьогодні сприймається не лише як активна громадська діяльність, а навіть політична чи державна. Я, наприклад, про те, чим займаються багато впливових державних діячів, дізнаюся з їхніх статусів у соцмережі. Іноді мені здається, що такими дописами вони перекривають справжню діяльність, можливо, її взагалі не існує. Є тільки те, що вони пишуть на своїх сторінках.

– Ви говорите, що зустрічаєтесь з молоддю, – як вона змінилася за останній період?

– З’являється нова молодь, вихована в інших реаліях, в іншому світі, в іншій країні. Ще донедавна молодими людьми вважалися мої ровесники або не набагато від мене молодші. Це все люди, які як особистості почали формуватися ще в радянські часи. Нинішнє ж молоде покоління росло чи народилося в незалежній Україні. З’явились якісь почуття патріотизму, відповідальності та причетності.

Розумію, що не у всіх, можливо, у дуже незначної частини суспільства це присутнє, більшість залишається інертною. Але й так зрозуміло, що історію творять не всі люди, а лише найактивніша частина людства. У нас є активна молодь, якою можна пишатися, якою можна надихатися.

Я не знаю, чого вона потребує, мені здається, що у них інакше мислення, багатьох речей я не можу збагнути. Мені не хочеться мислити стереотипами. Не хочеться видавати свою точку зору чи своє бачення за їхнє, це треба в них питати.

Polojynsky 013

– Команді потрібен тренер. Під час Євромайдану Ви проявили себе як потенційний лідер революції – чому ж цього не сталося?

– Я, можливо, і міг би стати якимось лідером, але якраз дуже незначної частини молоді. Багато людей, які звертались тоді до мене з пропозицією співпраці, в особистому спілкуванні зі мною зрозуміли, що їхнє уявлення про мене і те, який я насправді, мають мало спільного.

Насправді до мене підходили молоді люди, радикально налаштовані, готові до активних дій. Я розумів, що в нас із ними дуже різні погляди на те, як мають розвиватися події, і мої спроби донести своє бачення до всіх цих людей впиралися в небажання не те що сприймати – вислухати мене. Кожен вважав, що шлях, який він обирає, – єдино правильний, і дуже мало було людей готових до діалогу. А серед тих, хто був готовий, дуже мало залишалося тих, які потім хотіли б підтверджувати це реальними справами.

Звичайно, нам вдалося сформувати активне середовище. Всі ці люди залишилися в моєму житті, ми досі спілкуємось, працюємо в різних проектах, і я бачу, що вони досі активні й намагаються щось робити в різних проявах. Добре, що вони є, і добре, що з майданівською спільнотою ми підтримуємо зв’язки і беремо участь в ініціативах один одного. Те, про що я неодноразово намагався говорити під час Майдану, продовжую говорити зараз. Просто воно не має масового характеру, якого мені хотілося б. Але за такою суспільною взаємодією – майбутнє.

– Недавній відбір на Євробачення розворушив не тільки музичне середовище…

– Мені прикро, що у нас немає внутрішнього конкурсу, який викликав би таке ж пожвавлення в українській музиці, стільки ж можливостей для її проявів. Мої ініціативи чи реалізовані телепроекти і близько не здобули такої уваги публіки. Але мені хотілося б прийти на телеканал і пропонувати подібні телепроекти, які популяризували б нову українську музику.

Мені прикро, що, маючи великий інтерес до Євробачення, ми не намагаємося привернути увагу до тих конкурсів, які здавна існували в Україні, – «Червона рута», «Перлини сезону», «Рок-екзистенція». Ми все це втратили, а якщо щось і є, то проходить непомітно і з великими труднощами. Думаю, такий інтерес допоміг би відродитися всі цим фестивалям і конкурсам.

– У цих дискусіях постало питання, яким має бути артист у воєнний час.

– Це неправильно – говорити людям, якими вони мають бути; можна їм підказувати щось, рекомендувати. Є питання державних інтересів, але коли говоримо про конкурс Євробачення, то, думаю, як мінімум 10 фіналістів могли б на однаково високому рівні представити Україну, і це все забезпечувало б українські державні інтереси. Просто це могло б відбуватися за допомогою різних засобів. Хтось один міг би представити Україну гарним іміджем, хтось – прекрасною піснею, хтось – несподіваним виконання, постановкою номера, темою пісні.

Якщо ми будемо ставити питання твоєї публічної позиції, то тут теж не все однозначно. Згадаймо Євробачення 2005 року, коли ледь не силою заштовхали у відбір групу «Гринджоли». Те, як це робилося, було мені неприємно, я намагався про це говорити, навіть погодився брати участь у переголосуванні, сподіваючись, що моя участь відбере у них голоси. Натомість хлопці не встигли підготуватися, і ми пам’ятаємо, який ганебний був виступ.

Треба знати передісторію, післямову, треба знати багато прихованих течій, щоб однозначно судити, хто що і як відчуває. Інколи так стається, що ми своєю реакцією, часом не надто адекватною, заганяємо людину в глухий кут, штовхаємо до якихось вчинків, до висловлювань, до прояву емоцій. Навіть інколи диктуємо людині якусь поведінку, яка їй непритаманна. Так що я не беруся когось засуджувати, когось оцінювати, і точно не хочу брати участь у публічному цькуванні – кого й за що не осуджували б. Я вважаю, що винних, якщо їх є за що карати, треба карати. Якщо людина не винна, або її вину ми не можемо довести, то треба провести чесне незалежне розслідування, щоб отримати всі відповіді на питання, а маніпулювати суспільною думкою сьогодні дуже просто, і є багато фахівців та можливостей для того, щоб це робити. І мене це непокоїть.

Агресія проявляється стосовно якихось незначних питань, але її так розкрутять, що з часом це перетворюється в загальнодержавне внутрішнє протистояння. Такі речі роблять навмисно, цілеспрямовано, це велика біда українців, що ми не можемо ніяк навчитися розуміти одне одного, прислухатися один до одного, спілкуватися один з одним, щоб краще розуміти, хто є хто насправді, хто чим дихає.

Polojynsky 010

– Чи вірите в силу культурного фронту в нинішніх українських реаліях?

– Воно так і відбувається. Чому так мало української музики пускають на радіо, телебачення? Тому що знають про потужний вплив цієї музики, цих артистів, що це несе небезпеку системі, небезпеку нав’язаним стереотипам, корисливим схемам. Тож цілком природно, що маємо такий потужний масовий спротив, щоб не пустити все це до широкого загалу. Для цього використовують будь-яку нагоду, щоб якимось чином дискредитувати тих чи тих виконавців, ті чи ті музичні напрямки, ті чи ті пісні…

Я впевнений, що в цьому світі щось стається випадково, а багато що здійснюється цілеспрямовано. Але я радий, що «Тартак» не самотній у всій цій боротьбі за розум і душі людей; є багато тих, до кого я ставлюся з великою повагою і кому дуже вдячний. І слава Богу, що у нас є відомі артисти, які переймаються важливими (зокрема й для мене) речами і намагаються доносити їх до своїх слухачів. Але також приємно, що для багатьох із них «Тартак» ставав натхненням, поштовхом чи підказкою.

– Як музикантові дати собі раду з темою війни, як не перейти межі між пропагандою та музикою? Після альбому «Ввічність» які пісні пишуться?

– Мені здається, що творчі люди дуже емоційні, вони не можуть не реагувати на те, що відбувається, якщо не заганяють себе у світ власних ілюзій. Якщо люди переймаються тим, що відбувається у країні, світі, це знаходить відображення в їхній творчості. Так склалося, що були написані серйозні пісні – в чомусь надихаючі, в чомусь викривальні, – потім минуло кілька років, і обставини надихнули написати інші пісні, які сплелися з раніше написаними в одну косу. І це все вклалося в один альбом доволі гармонійно і природно.

Зараз мені хочеться писати якісь світліші пісні – про любов, про стосунки між людьми, хочеться більш радісних пісень, менш скорботних і трагічних. Я вже відчуваю, що люди на підсвідомому рівні починають мене лякатися – і «Тартак», і Положинський асоціюється у багатьох із депресняком. Я не хочу фальшивити, не хочу робити вигляд, що у мене в житті все прекрасно, не хочу вдягати маску – я не вмію їх вдягати. Якщо мені довго доводиться видавати себе не за того, ким я є насправді, це дається ціною таких неймовірних зусиль, що я потім цього панічно боюсь. Через це я не граю в «Мафію» – мене це виснажує.

Я не можу в цьому випадку вдягнути маску безтурботності, робити вигляд, що ніхто не гине, ніхто не мучиться, що немає людей в госпіталях з відірваними кінцівками, я не можу вдавати, що не бачу мільйони людей, які не мають де жити, бо їм довелося втікати з домівок, і не можу зробити вигляд, що задоволений тим, що робиться в країні, діями чиновників, не можу робити вигляд, що я задоволений протестним рухом – я розумію, що він іде не в тому напрямку, в якому, на мою думку, він мав би рухатись. Задіяно багато людей, які за своїми ідеалами і близько не стоять до цього всього, просто задовольняють особисті інтереси.

Я не можу про все це мовчати, але в мені багато позитиву. Навіть якщо говорити про альбом «Вічність», то пісня «Жити» підводить риску у всьому сказаному – у нас є багато втрат, у нас є сум, є багато переживань, проблем, але ми маємо і можемо все подолати, у нас є можливості, щоб змінити себе, свою країну, світ довкола себе, тож давайте робити все, щоб не повторилось те, що вже було. І щоб ті люди, які загинули, не були героїчними жертвами заради пафосу, штучних і абсолютно нещирих церемоній. Хай найкращою церемонією подяки буде те, що ми зробили, а не те, що ми організували під якусь дату.

Polojynsky 026

– Але не всім вдається писати добрі пісні. Пафосу не бракує – здається, що у багатьох випадках це спекуляція на темі.

– Я не називав би це спекуляцію. Я не знаю нікого, кого б я міг звинуватити у спекуляціях. Просто ця тематика дуже пафосна. Комусь вдається витримати рівень, не переступити межу, а комусь не вдається. Інколи це стається через брак досвіду.

Інколи це через те, що людина жила в іншій системі цінностей, і тут в її житті це з’явилося, воно її надихнуло, але вона не знає, як собі з цим дати раду. Інколи це виходить пафосно, занадто штучно, у чомусь нещиро, але це не тому, що людина хоче використати ситуацію з корисливою метою, – просто вона ще не вміє робити це правильно. У неї є, напевно, надто багато поганих прикладів, як це не слід робити. Зрештою, у багатьох митців занадто мало життєвого досвіду.

– Отже, у творчості «Тартака» – канікули. Чим плануєте зайнятися в цей час?

– Це будуть канікули, пов’язані лише з сольними концертами «Тартака». Я не буду пакувати речі і їхати в Тибет. У мене є ще проект «Був’є», ми вже записали дві нові пісні. Одна – це кавер на пісню Віктора Павліка для його проекту рокових каверів. А друга пісня – саундтрек до художнього фільму мого хорошого друга Тараса Химича; її вже затвердив режисер.

З «Був’є» думаємо записати новий альбом, плануємо сольні концерти. Зрештою, люди просять, їм цікаво, і нам самим кортить перевірити на людях, що ми їм запропонували. Але я не забуваю про «Тартак», думаю про новий альбом, навіть про два. Над одним ми почали працювати. Це буде альбом дуетів, і один вже записали – з Олегом Собчуком. Є ще багато цікавих ідей, попередніх домовленостей з колегами. Є пропозиції для «Тартака» виступати на фестивалях.

Я відчуваю потребу творити. Мене часом запитують: от ти не палиш, не вживаєш алкоголю, ніяких наркотиків – в чому твій кайф? Все те, чого я не роблю, компенсується виходом на сцену, після концертів я почуваюся п’яним.

– Що запам’яталося найбільше з історії «Тартака»?

– Стільки всього було цікавого. Перший концерт – це був вибух для мене. «Тартак» був створений за день до виступу, за два дні до виступу ми записали три фонограми для відбіркового туру «Червоної рути». Наступного дня я зустрів свого колегу Василя Зінкевича-молодшого і запросив його у щойно створений проект. Ми навіть репетицію не встигли провести.

Але коли вийшли на сцену, то завдяки підтримці людей, які там були, ми вибухнули. До речі, ми виступили страшенно лажово, це було більше стрибання під музику, але фактор підтримки своє зробив – нас помітили. Ми потрапити у фінал і перемогли.

Це дало нам розуміння, що, виходячи на сцену, ми працюємо для людей і треба віддаватися їм сповна. Таких моментів ми переживали чимало. У найскладніші часи (а у нас були і злети, і падіння) «Тартак» виручали саме прихильники – своєю увагою, своєю підтримкою вони «витягали» нас із важких ситуацій. Найяскравіші моменти – це моменти уваги до артиста, а їх чимало, на щастя.

Розмовляла Оля Вишня,

фото Андрія Поліковського

Share Button

Також перегляньте

Експерт політико-правових програм Центру Разумкова Олексій Розумний / Фото з facebook-сторінки Олексія Розумного

«Заміна глави Офісу президента – спроба Зеленського відновити контроль над оточенням», – політолог Олексій Розумний

Президент Володимир Зеленський звільнив керівника Офісу президента Андрія Богдана, а іншим указом призначив на цю …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.