Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Голосування 15 вересня у Верховній Раді за відставку віце-прем’єр-міністра Валерія Вощевського, який написав заяву про добровільне складення повноважень після виходу фракції Радикальної партії Ляшка з парламентської більшості, знову загострило питання про те, чи існує де-факто коаліція з гучною назвою «Європейська Україна». Із трьох спроб звільнити Вощевського найбільш «вдалою» була та, коли на табло висвітилася цифра «216» – на 10 голосів менше, ніж потрібно для прийняття рішення.
Олег Ляшко похвалився, як по-європейському поводиться його партія, відкликаючи з посад в уряді й парламенті своїх представників після виходу з коаліції. Але самі «радикали» за звільнення Вощевського не голосували. Жодного голосу «за» не дала й фракція ВО «Батьківщина». І хоча ще одна «бунтівна» фракція більшості, «Самопоміч», цього разу чесно тиснула на кнопки, три поспіль невдалі спроби дали привід для заяв про те, що коаліція – недієздатна.
А отже, щоб Верховна Рада працювала ефективно, чинній владі слід погодитися або на дострокові вибори, або на «широку» коаліцію – більшість за участю фракцій Блоку Петра Порошенка, «Народний фронт» та колишніх «регіоналів» з «Опозиційного блоку», «Відродження» тощо.
Більшість «не в голосі»
Проблема результативності в нинішній парламентській більшості існує від початку її створення. Коли 27 листопада 2014 року у Верховній Раді VII скликання була юридично оформлена коаліція «Європейська Україна», до її складу офіційно увійшло п’ять фракцій: БПП, «НФ», «Самопоміч», «Батьківщина» і РПЛ. Разом – 302 голоси, тобто конституційна більшість, якої достатньо навіть для зміни Основного закону. Втім, уже тоді було зрозуміло, що розраховувати на повну одностайність не варто.
«Фракції коаліції – дуже різні. Треба чесно сказати, що з п’яти фракцій завжди знаходиться одна, що займає особливу позицію. Але загальна кількість голосів дає нам змогу дозволяти тій чи тій фракції утриматися від голосування. Така собі картина човна, де четверо по черзі на веслах, а п’ятий – мітингує», – визнавав навесні цього року голова фракції БПП Юрій Луценко, який був першим координатором коаліції.
Нерідко «страйкували» одразу дві фракції. Однією з них майже завжди були «ляшківці». Їм по черзі складали компанію «Самопоміч» чи «Батьківщина»; іноді не вдавалося зібрати докупи й великі «шматки» фракцій БПП або «НФ».
Так, 2 березня під час голосування за пакет законів, необхідний для отримання кредиту МВФ (його вдалося ухвалити лише з п’ятого разу), фракція Ляшка блокувала трибуну з вимогою відставки голови Нацбанку Наталії Гонтарєвої. Фракція Юлії Тимошенко також виступала «проти», оскільки згадані закони передбачали урізання соціальних виплат і зарплат працюючим пенсіонерам.
А 2 липня «радикали» демонстративно вийшли з сесійної зали вже разом із «Самопоміччю» – на знак протесту проти ухвалення змін до закону про прокуратуру. «На сьогодні коаліції не існує. Є коаліція з «Опозиційним блоком», є коаліція з іншими уламками Партії регіонів», – заявив тоді представник «СП» Єгор Соболєв.
Водночас заступник голови ВР Оксана Сироїд, обрана народним депутатом за списком партії «Самопоміч», запевнила журналістів, що фракція з коаліції виходити не збирається. Саме пані Сироїд згодом стала одним із найжорсткіших критиків конституційної реформи, яка формально й призвела до виходу з коаліції фракції РП Ляшка. Із «Самопомочі» тоді виключили п’ятьох депутатів, які всупереч рішенню фракції підтримали закон про зміни до Конституції разом із БПП, «НФ» та «Опозиційним блоком». Однак сама фракція поки що залишається у складі коаліції. Втім, чи надовго?
Передвиборчі вимоги «хитких коаліціянтів»
На засіданні погоджувальної ради ВР 14 вересня голова парламентської «Самопомочі» Олег Березюк озвучив низку вимог, за яких його фракція не переходитиме в опозицію. Однопартійці мера Львова Андрія Садового вимагають кадрових змін у Генеральній прокуратурі, Генштабі, міністерствах оборони і внутрішніх справ, негайної передачі митниці у спільне управління з британськими чи швейцарськими компаніями, заміни суддів вищих апеляційних судів… і перерахунку комунальних тарифів.
Тарифи – ще одна гаряча тема, здатна остаточно розсварити коаліцію. Перед місцевими виборами, коли домовленості – ніщо, а рейтинг – усе, завоювати симпатії виборців критикою влади значно легше, ніж наближеністю до уряду чи президента. Дуже важко пояснювати зубожілому населенню необхідність переводити країну на ринкову систему споживання та оплати енергоносіїв – і дуже легко заявляти, що «в реальності» тарифи за газ мають бути значно нижчими, ніж виставлені «антинародним урядом».
Саме потребою негайно розібратися із «завищеними» тарифами на газ пояснює своє неголосування і за відставку віце-прем’єра Вощевського, і взагалі за будь-які питання порядку денного фракція колишньої «газової принцеси» Юлії Тимошенко.
Її тактика зрозуміла. Після тривалого занепаду «Батьківщина» знову переживає зростання рейтингу, користуючись падінням довіри виборців до президента, глави уряду та їхніх партій. За таких умов дострокові вибори – саме те, що потрібно Тимошенко для значно ширшого представництва у владі, ніж вона має зараз. А якщо коаліція раптом піде на поступки й погодиться на вимоги «Батьківщини» щодо зниження комунальних тарифів, то Тимошенко однозначно запише це собі в актив – як реалізацію саме своєї жорсткої вимоги – і конвертує в голоси на виборах органів місцевої влади 25 жовтня.
Про «нездатність уряду контролювати ситуацію в енергетиці» заявив і «радикал» Валерій Вощевський, закликавши відправити у відставку весь Кабмін. Хоча й не мав до нього особливих претензій, поки сам працював в уряді. Втім, якщо голосування за його звільнення й надалі будуть такими «активними», пан Валерій має всі шанси залишитися «опозиційним віце-прем’єром у коаліційному уряді», як пожартував з цього приводу спікер парламенту Володимир Гройсман.
На жарт обернув свою обмовку й Олег Ляшко, який із трибуни сказав, що «фракція Радикальної партії дев’ять місяців сумлінно працювала в опозиції». Тепер, перейшовши в опозицію офіційну, «радикали» разом з усе ще коаліційними «Самопоміччю» й «Батьківщиною» звинувачують фракції БПП й «Народного фронту» у співпраці з колишніми «регіоналами».
«Широкі» перспективи та їх ретроспектива
Поки що найрезонанснішим голосуванням із залученням голосів депутатів «Опозиційного блоку» та інших вихідців з лав Партії регіонів був розгляд змін до Конституції в частині децентралізації. Є підстави вважати, що в обмін на свою підтримку «регіонали» виторгували призначення місцевих виборів у низці міст і районів Донеччини й Луганщини, де досі планувалося залишити тільки військово-цивільні адміністрації. Зокрема, у Маріуполі, де один із спонсорів «Регіонів» Рінат Ахметов володіє великими промисловими підприємствами (серед них – металургійний комбінат ім. Ілліча) та зацікавлений у контролі над міською владою.
Вимагаючи «терміново переглянути тарифи» та відмовляючись голосувати до виконання цієї (а ще ж будуть інші!) популістської вимоги, «внутрішня опозиція» сама підштовхує кістяк коаліції до необхідності шукати голоси за її межами. Тобто в середовищі тих сил, які після Революції Гідності мали б ганебно зникнути на маргінесах історії.
У схожій ситуації свого часу опинилися й переможці Помаранчевої революції. За внутрішніми чварами у Блоці Тимошенко і «Нашій Україні» спершу «забули» про загрозу реваншу переможених, а потім самі ж і простимулювали цей реванш, залучаючи вчорашніх опонентів до боротьби з учорашніми союзниками.
Це безпосередньо стосується і Юлії Тимошенко, яка нині звинувачує в «узурпації» владу Порошенка-Яценюка. За часів свого другого прем’єрства у 2007-2010 роках пані Юлія сама не гребувала домовленостями з «регіоналами» та їхніми сателітами. А знайдені після втечі Януковича в резиденції «Межигір’я» проекти угоди про розподіл влади між Блоком Тимошенко і Партією регіонів на 20 років наперед, що укладалися напередодні президентських виборів-2009, узагалі вражають цинізмом.
Варто нагадати: після того, як коаліція демократичних сил у Верховній Раді VI скликання в грудні 2007 року підтримала призначення Тимошенко на пост прем’єр-міністра мінімально можливими 226 голосами, більшість «Нашої України» і Блоку Тимошенко існувала лише на папері. На практиці ж для результативних голосувань в інтересах уряду пані Юлія залучала представників інших фракцій. Зокрема, тих же «регіоналів» та – особливо – комуністів, які давали необхідні голоси за ухвалення держбюджету, а також не дали жодного голосу за вотум недовіри Кабінету міністрів.
Подейкували, що за кожне таке голосування компартії віддячували сумами з багатьма нулями – недарма фракцію комуністів називали власницею «золотої акції» в парламенті. А от що відомо напевно, то це те, що представникам КПУ та Блоку Литвина тоді щедро роздавали «хлібні» посади у виконавчій владі та інших державних структурах. І Олег Ляшко, який тоді входив до Блоку Тимошенко, заявляв прямим текстом: «Щоб зберегти уряд, необхідно було вживати всіх заходів…»
Нині ж голосування, а точніше – неголосування партії Ляшка та «Батьківщини» знову ставить їх на один бік із «регіоналами». «Ми є свідками створення у Раді «широкої опозиції», – заявив голова фракції БПП Юрій Луценко після невдачі з відставкою «радикального» віце-прем’єра. І запевнив: – Панове олігархи, вам не вдасться розпустити Верховну Раду. Вона буде працювати – з Вощевським, без Вощевського, з «радикалами», без «радикалів» – буде працювати на Україну!»
Очільники БПП і «Народного фронту» справді неабияк стурбовані недієздатністю коаліції й вимогами вчорашніх союзників оголосити дострокові вибори, до яких активно долучається і «Опозиційний блок», і інші екс-«регіонали».
До того ж ідеться не лише про демарш Радикальної партії Ляшка та загрозу відколу «Батьківщини» й «Самопомочі». Тріщина пролягла і всередині загалом пропрем’єрської фракції «Народний фронт», у якій є група симпатиків керівника бізнес-групи «Приват» Ігоря Коломойського. Крім того, ходять чутки про зближення Коломойського з самим Арсенієм Яценюком у певних бізнесових конфліктах із людьми президента. При цьому, як вважає політолог Сергій Таран, саме Коломойський найактивніше серед усіх колишніх прибічників чинної влади «розхитує ситуацію», стимулюючи проведення дострокових виборів. Крім парламентських методів, можливе застосування й важелів поза парламентом – із залученням праворадикальних, парамілітарних сил та інших адептів «Третього Майдану». Постріли й вибухи вже прогриміли – і в Мукачевому, і 31 серпня під Верховною Радою.
Тож влада, аби зберегти в парламенті дієву більшість, веде активну роботу на зближення з учорашніми «регіоналами» – групами «Відродження» та «Воля народу». Стимулює до співпраці окремих членів «хитких» фракцій (саме за це «Самопоміч» виключила зі своїх лав аж п’ятьох депутатів). А тепер – ще й агітує на свій бік депутатів із фракції Ляшка.
Результат не забарився: депутат від РПЛ, колишній командир батальйону «Луганськ-1» Артем Вітко заявив, що не виходитиме з парламентської коаліції й розкритикував власну фракцію за огульну опозиційність. Олег Ляшко назвав Вітка «тушкою, яка продалася за гроші» й звинуватив сторону президента в переманюванні депутатів. За даними деяких ЗМІ, голосувати разом із коаліцією мають намір також «радикали» Андрій Артеменко, Злата Огневич, Ігор Попов, Олена Кошелєва, Денис Силантьєв. Тож можна спрогнозувати, що більшість у ВР збережеться й дочасних виборів не буде.
Наріжний камінь – питання дисципліни
Різні способи підкупу та «пацифікації» народних депутатів – те, на чому трималася більшість за часів Януковича. Це однозначно не робить честі владі, обраній після Революції Гідності. І саме через таке «дежа вю» рейтинг влади нинішньої прямує в напрямку рейтингу попередньої. Хоча насправді можливості для ефективної роботи у парламенту все ще є – і не лише без Радикальної партії, а й без 19 депутатів від ВО «Батьківщина». Навіть за таких розкладів парламентська більшість офіційно матиме понад 250 голосів, чого цілком достатньо для ухвалення рішень.
Але для цього народні обранці повинні сумлінно виконувати свої обов’язки й ходити на пленарні засідання парламенту. Тоді як навіть під час вирішальних голосувань навпроти багатьох прізвищ стоїть позначка «відсутній». У кращому разі – депутат відзначився під час реєстрації, але блукає десь кулуарами чи буфетом, замість тиснути на кнопку системи «Рада».
Під час «найчисленнішого» голосування за відставку Вощевського у БПП «відсутніми» значилися 22 депутати, «не голосували» – 13; у «Народному фронті» – відповідно 10 і 4, у «Самопомочі» на місці не було двох. Півсотні відсутніх на робочому місці депутатів – чи не забагато це для коаліції, яка несе тягар відповідальності за виживання країни в час війни та кризи, за ухвалення нагальних реформаторських законів?
Звісно, не менше прогульників було і в парламентах минулих скликань. Але досить було парламентському «диригенту» Чечетову махнути рукою згори донизу, що означало «так», – і на табло висвічувалося навіть більше за необхідні 226 голосів. Пояснення цьому просте – повальне «кнопкодавство». Тоді парламентські «піаністи», які примудрялися голосувати за трьох-чотирьох сусідів, забезпечували позитивне голосування за відсутності в залі ледве не половини коаліції.
Після зміни влади від цієї ганебної практики нарешті відмовилися. От тільки тепер присутність кожного депутата в залі є не лише належним, а й життєво необхідним чинником дієвості парламенту. А ми, на жаль, бачимо картину «широкої» безвідповідальності. І пересвідчуємося, що в українських реаліях «демократія» здебільшого означає «некерованість».
P.S.
17 вересня парламентська більшість навіть без участі “Батьківщини” таки спромоглася з першої ж спроби відправити Валерія Вощевського у відставку – 234 голосами. Передусім завдяки тому, що на своїх місцях у сесійній залі в потрібний час опинилося на 16 депутатів Блоку Порошенка та “Народного фронту” більше, ніж двома днями раніше.
Дмитро ЛИХОВІЙ
