У Республіці Білорусь завершились спільні російсько-білоруські військові навчання «ЗАПАД-2017», які викликали велике занепокоєння світової спільноти. Якою ж була справжня мета маневрів та який сценарій розігрує Москва?

Наприкінці літа – на початку осені зі шпальт світових видань не сходила тема найагресивніших і наймасштабніших за останні 30 років стратегічних навчань збройних сил Російської Федерації та Республіки Білорусь «ЗАПАД-2017». Відповідно до декларацій росіян, у маневрах на території Білорусі мало взяти участь близько 13 тисяч військовослужбовців.

Керівництво НАТО неодноразово наголошувало на непрозорості дій російської сторони та залученні до маневрів значно більшої кількості військ. Щоб відхилити ці звинувачення, Москва вдалася до тактики одночасного проведення низки «непов’язаних» між собою військових навчань на території обох держав – активна фаза проходила одночасно на шести військових полігонах Росії та п’яти полігонах Білорусі, що дало змогу приховати реальну кількість військ, залучених до маневрів. Фактична кількість учасників становила близько 120 тисяч осіб, були задіяні 120 літаків та вертольотів, 40 кораблів та підводних човнів різного класу.

За прогнозами командувача збройних сил США в Європі Бена Ходжеса, навчання могли стати «троянським конем», адже після їх завершення Росія могла залишити на території Білорусі свої війська і створити передові бази зберігання озброєння та військової техніки як елемент підготовки до подальшої агресії проти НАТО.

У відповідь Москва запевнила, що останній російський солдат перетне білорусько-російський кордон до 30 вересня. Проте вже 25 вересня для участі в чергових спільних навчаннях до Мінська прибувають підрозділи спецпризначення повітрянодесантних військ збройних сил Росії.

Напередодні навчань російські ЗМІ трактували публічні заяви іноземних політиків та експертів про підготовку Росії до війни проти Заходу не інакше як «істерику» та «інформаційний шум» і намагалися донести до своєї аудиторії «мирний» характер маневрів. Водночас побоювання Альянсу мають реальні підстави, адже збройні сили Російської Федерації дедалі частіше перетворюються на один з основних інструментів зовнішньої політики Кремля, а масштаби «ЗАПАД-2017» лише підтверджують цю тенденцію.

Особливої уваги в контексті підготовки Москви до війни на чужій території заслуговують російсько-білоруські навчання повітрянодесантних військ. Це обумовлено тим, що повітрянодесантні війська – окремий рід сухопутний військ, призначений для дій в тилу противника з метою порушення системи управління військами, логістичного забезпечення, руйнування тилових комунікацій, захоплення і знищення пунктів управління високоточною зброєю. До масштабного створення повітрянодесантних бригад, дивізій та цілих корпусів вдавався напередодні Другої світової війни кумир значної частини сучасного російського суспільства Йосип Сталін.

Іншим приводом для занепокоєння Альянсу є проведення навчань на території Білорусі, яка після втрати контролю над Україною стала єдиною пострадянською державою, звідки російські війська можуть завдати основного удару по східному флангу НАТО. Стратегічне значення для Альянсу в цьому регіоні має Сувалкський коридор, який розділяє Польщу та Литву. Захоплення коридору російськими військами призведе до блокування сухопутного сполучення між країнами Балтії та іншими державами-членами Альянсу, паралізує логістику і проведення сухопутних військових операцій.

Сьогоднішня відмова Москви розпочати «священну» війну проти східних країн Альянсу продиктована не стрімким падінням економіки Росії через запровадження міжнародних санкцій і навіть не побоюванням щодо можливого зростання протестних настроїв у самій Росії внаслідок значного погіршення рівня життя (для боротьби з російським суспільством Москва планує використовувати новостворену Національну гвардію Росії («Росгвардия»), а рівень життя пересічних росіян не є пріоритетом амбітних планів очільника Кремля). Москва чудово розуміє: якщо НАТО досить стримано відреагувало на російсько-грузинську війну 2008 року, то агресія проти України призвела до безпрецедентного з часів «холодної» війни нарощування військ НАТО в Європі та національних збройних сил на східному кордоні Альянсу. Зокрема:

• за результатами Варшавського саміту НАТО було вирішено створити 4 батальйонні тактичні групи (БТГр) в Польщі та країнах Балтії чисельністю близько 1 тисячі військовослужбовців кожна. БТГр на території Польщі, основу якої складають американські військові, дислокується на найбільш загрозливому напрямку – поблизу Сувалкського коридору;

• в рамках проведення військової операції «Атлантична рішучість» з 2017 року в Європі дислокуються додаткові броньована бригадна бойова група та бойова авіаційна бригада збройних сил США;

• в Республіці Польща триває активне створення військ територіальної оборони (ВТО) як окремого виду збройних сил країни. На першому етапі, що охоплює 2016-2017 роки, передбачено розгортання трьох бригад на найбільш загрозливому напрямі – у східних воєводствах Польщі, зокрема поблизу Сувалкського коридору (1-ша Підляська бригада ВТО). Сьогодні паралельно відбуваються процеси підготовки особового складу створених бригад та розгортання нових;

• бригади територіальної оборони Республіки Польща комплектуються добровольцями, тобто патріотично налаштованими громадянами країни з числа місцевих мешканців, які добре поінформовані про реальну ситуацію в регіоні. Це де-факто унеможливлює залучення Москвою проросійського населення Польщі, тобто повторення гібридного сценарію, що був використаний Росією під час анексії Автономної Республіки Крим та агресії на Сході України;

• у країнах Балтії та в Польщі періодично проводять масштабні військові навчання, на яких відпрацьовують імовірні сценарії протидії російській агресії. У травні-червні 2017 року відбулися щорічні навчання НАТО «Saber Strike 2017» за участі близько 11 тисяч військовослужбовців з країн-учасниць Альянсу. Основна увага була зосереджена на досягненні високого рівня взаємодії між БТГр та військовими частинами НАТО, а також на перевірці здатності батальйонних тактичних груп проводити спільні військові операції на значній віддалі від пунктів постійної дислокації. Третя фаза навчань передбачала десантування передових підрозділів БТГр, що дислокується в Польщі в районі Сувалкського коридору, закріплення в районі, передислокацію основних сил БТГр в район коридору, перехід від оборони до наступу та форсування водної перешкоди на польсько-литовському кордоні;

• збільшення оборонних видатків країн-членів НАТО відповідно до вимог США (2% від ВВП). Уряд Польщі оголосив про наміри збільшити видатки на оборону з 2% до 2,5% від ВВП до 2030 року.

Перелічені фактори унеможливлюють перемогу Російської Федерації у протистоянні з військами НАТО при використанні звичайних збройних сил. Саме тому стратегічні навчання «ЗАПАД-2017» вийшли далеко за межі відпрацювання дій з командних пунктів та польової фази. Під час останнього етапу навчань була проведена перевірка боєготовності ядерної тріади, відпрацьовані повітряні, наземні та морські її складові.

Не менш важливим компонентом навчань стала їх інформаційна складова. Підконтрольні Кремлю видання активно застосували випробувану тактику інформаційного тиску. Більше того, демонстрація готовності очільника Кремля до ведення потужної континентальної війни із застосуванням ядерної зброї супроводжувалася активним поширенням у російських ЗМІ меседжів про готовність Москви використати тактичну ядерну зброю у разі локального конфлікту, навіть якщо удару доведеться завдати по своїх громадянах.

Навчання «ЗАПАД-2017» чітко засвідчили перехід Кремля від тактики використання ядерної зброї як засобу стримування до інструмента залякування. Москва розцінює наявність ядерної зброї як достатню підставу для проведення зовнішньої політики на власний розсуд. Цей факт підтверджують заяви міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова про неготовність США завдати військового удару по Північній Кореї через наявність у неї ядерної зброї.

Завершення стратегічних навчань «ЗАПАД-2017» у жодному випадку не слід розцінювати як відмову Росії від агресії проти східного флангу НАТО. Впродовж цих навчань збройні сили Російської Федерації відпрацювали важливі елементи: перекидання значної кількості особового складу, військової техніки та озброєння на великі відстані, рекогносцирування місцевості, організацію логістичного забезпечення; за допомогою радіотехнічної розвідки та агентури отримали інформацію про потенційні дії НАТО на випадок початку Росією війни, покращення військової інфраструктури на території Білорусі.

Втім, «брязкання зброєю» зіграло з самою Москвою злий жарт – вказало на численні недоліки технічної оснащеності та кадрового забезпечення збройних сил Російської Федерації. Інцидент з вертольотом Ка-52 («Алігатор») на полігоні «Лужський» засвідчив, що міжнародні економічні санкції негативно вплинули на роботу військово-промислового комплексу Росії, призвівши до появи численних прорахунків та недоліків у розробках новітніх зразків озброєння та військової техніки.

Отже, Москва вміло використала стратегічні навчання «ЗАПАД-2017» в якості інструмента залякування іноземних держав та демонстрації готовності до завдання превентивного ядерного удару. Після повернення військових підрозділів збройних сил Російської Федерації до пунктів постійної дислокації варто очікувати нової хвилі інформаційної кампанії, яка висміюватиме «русофобську істерику» західних політиків та експертів. Вона буде спрямована виключно на притуплення пильності світової спільноти, адже Москва чітко обрала тактику використання збройних сил як інструмента зовнішньої політики, вкотре продемонструвавши готовність до наступальної війни в Європі.

В умовах посилення загроз з боку Російської Федерації та непередбачуваності її зовнішньої політики особливого значення набуває питання подальшої політичної та економічної підтримки України країнами НАТО та ЄС, поглиблення співпраці в оборонній галузі. На сьогодні Україна є щитом, який закриває Європу від російської навали, а українська армія має реальний бойовий досвід протистояння другій за рейтингом найпотужнішій армії світу.

Залякування з боку Росії можливим застосуванням ядерної зброї для відстоювання власних інтересів має не вигаданий, а реальний характер. У цих умовах Європа та світ повинні відмовитися від популізму і припинити спекуляції щодо доцільності продовження міжнародних санкцій проти Російської Федерації, які лише укріплюють позицію очільника Кремля і можуть призвести до катастрофічних для людства наслідків.

Віталій Юрчук

Польща і Україна декларують, що між нашими країнами є стратегічне партнерство, а наші відносини важливі, але ми не спроможні спланувати комунікаційну стратегію у темі, про яку заздалегідь відомо, що вона буде використана інформаційним противником проти нас самих.

Міністерство закордонних справ Республіки Польщі заявило, що зміни в новому українському законі не стали несподіванкою для польської сторони. В офіційній заяві підкреслено, що ця тема була порушена під час засідання Консультативного комітету з освіти національних меншин у квітні 2017 року та засідання Посла Республіки Польща з представниками Міністерства освіти і науки України.

МЗС РП наголошує, що «Закон гарантує етнічним та національним меншинам право вивчати державну мову на додаток до викладання українською мовою дошкільної та загальної освіти (тобто початкової та середньої школи). Водночас це положення передбачає гарантію права на вивчення національної мови в державних і місцевих навчальних закладах або національних культурно-освітніх об’єднаннях».

Багато українских ЗМІ, експертів чи журналістів звертає увагу на останнє речення заяви, тобто: «Міністерство закордонних справ буде пильно стежити за імплементацією Закону та вживатиме всіх необхідних заходів, щоб поляки в Україні мали доступ до навчання польською мовою. Ми переконані, що українська сторона зобов’язана консультувати нас з положеннями про використання мов меншин». Однак не варто на цьому акцентувати. Мова дипломатії відрізняєтсья від щоденної комунікації. Беручи до увагу реакції Угорщини, Румунії, Молдови (про Росію навіть не варто згадувати), позиція Польщі не є агресивною. Це не погроза. Це офіційна заява, яку можна очікувати від будь-якої держави, зокрема й від союзників.

Польські ЗМІ підхопили заголовки, які розказують про “контроверсійний закон” в Україні. Усі новини на цю тему наразі дуже скупі. Поки що важко знайти глибокий аналіз цього питання в польському медійному просторі.

Також потрібно наголосити на тому, що поляки не розуміються в нюансах мовної ситуації України. Думаю, що інші країни-сусіди також. Зокрема, не розуміють, що мовне питання тісно пов’язане з політикою царської Росії і радянської влади, які, використовуючи адміністративний ресурс, займалися культурним насильством. Передусім у мовній сфері, думаючи, що знищення української мови допоможе знищити українську ідентичність.

Тим більше, важко зараз пояснити мовну ситуацію в Україні, коли навіть відомі польські експерти, які дуже добре знають Україну, сваряться час від часу між собою про, скажімо, “неприродну поширеність” російської мови в інформаційному просторі України. Це тільки один з контекстів. Інші натомість ще важливіші. Це факт, що сусідні держави України – Угорщина і Румунія, почали використовувати свої національні меншини для реалізації своїх політичних та економічних інтересів – і на своїй території, і на території України. Про ситуацію з угорською меншиною на Закарпатті у Польщі взагалі нічого не знають. Про політику цих держав щодо громадянства і масового поширення угорських паспортів – також.

В таких умовах дуже легко “встановлювати наративи”. Радикали можуть розказувати про загрозу для поляків, які живуть в Україні. При цьому вони взагалі не беруть до уваги, що кількість атак проти громадян України у Польщі зростає і що з точки зору українців це також може бути сприйняте як загроза для своїх громадян. Вони також не звертають увагу на те, що самі виступають проти того, щоб українці, які поколіннями живуть у Польщі, могли навчатися в польських школах українською мовою. Тому це питання ідеологічного використання пропаганди та інших заходів зі сфери рефлексивного управління.

Росіяни працюють у Польщі з емоційним переказом в інформаційному просторі. Будують емоційні наративи. Такі ситуації проросійські та/або антиукраїнські середовища хочуть використати на свою користь – йдеться про маніпуляцію страхом, історичною пам’яттю та національною гордістю. Це також нагода зміцнити стереотип про “фашистську Україну”, яка є загрозою для Польщі. І не випадково, що така риторика збігається з інформаційною політикою Кремля.

Суспільство ж реагує лише тоді, коли заходи зі сфери психологічної та інформаційної війни будуть успішні в інформаційному полі. Інформаційний агресор використовує в Польщі питання історичної пам’яті та негативні емоції щодо трудових мігрантів з України, яких зараз дуже багато у Польщі. Тобто поширює страх. Ця стратегія працює серед різної цільової аудиторії.

Польська і українська сторони на державному рівні про реформу освіти говорили між собою раніше. Це позитивно. Але чому не було організовано заходи, щоб пояснити суть проблеми суспільству, чому не зацікавили темою журналістів, які б писали про цю тему ширше? Люди не звертають уваги на щоденні державні повідомлення, їм час від часу треба пояснити контекст. Як казав дуже відомий польський письменник Стефан Кісєлевський – “це не причина, це результат”. Польща і Україна декларують, що між країнами є стратегічне партнерство, а наші відносини важливі, але ми не спроможні спланувати комунікаційну стратегію у темі, про яку заздалегідь відомо, що вона буде використана інформаційним противником проти нас самих.

Зараз тема реформи української освіти в Польщі може бути цікава тільки для окремих середовищ з правого політичного спектру, передусім середовища “кресов’яків”. Головне питання нині в тому, чи їм або іншим “лідерам думки” вдасться представити цю ситуацію для польської аудиторії як “реальну загрозу” полякам за кордоном, чи ні.

Можна прогнозувати, що питання буде використовуватися, щоб поляризувати українське суспільство та політичну сцену. Його використовуватимуть українські та закордонні політики, як шанс бути активнішими та показати свою асертивність або силу. Росія перемагає в інформаційній та психологічній війні проти Заходу, а той не має відповіді. Немає стратегії, не зроблено висновків з цієї ситуації і, мабуть, немає усвідомлення, що кремлівська політика “divide et impera” є настільки ефективною.

др. Адам Лельонек,  

президент Фонду Центр аналізу пропаганди та дезінформації, аналітик CyberDefence24.pl

У Перемишлі під час конференції «Знані та незнані» в Державній вищій східноєвропейській школі обговорювали майбутній Східноєвропейський центр діалогу. Ця інституція почне діяти в жовтні-листопаді у Львові та в Перемишлі. Її ціль – покращити транскордонний діалог між українцями та поляками. Одним з ініціаторів відкриття Центру та лектором на конференції був доктор історичних наук Станіслав Стемпень.

– Українцям зовсім не обов’язково приймати версію історії поляків, і навпаки, проте нам навзаєм варто знати її задля кращого взаємопорозуміння, аби уникати провокацій зі сторони Росії, – розповів Polukr.net доктор Стемпень. – Що кращими будуть знання, то менше буде маніпуляцій. Наше спільне минуле не є аж таким поганим. Насправді за 1000 років співжиття українців і поляків назбирається лише кількадесят років трагічних братовбивчих конфліктів – Хмельниччина, повстання гайдамаків, Волинська різня. Якщо порівнювати, скажімо, з німецько-французькою історією, то ми жили переважно значно дружніше.

– Діалог і покращення відносин будуть можливими, якщо в Україні продовжать ставити пам’ятники Бандері, які так дражливі для поляків?

– Так, звісно. Не бачу, щоб історія так сильно й зараз нам заважала. Хіба трохи дражнить. У Польщі більшість людей прекрасно розуміють, що не лише Польща потрібна Україні, але й навпаки. Що Україна це стабілізація для Європи, бар’єр перед імперськими амбіціями Росії. Може, французам чи німцям не до цього, але поляки розуміють, якщо імперія «ковтне» Україну, то наступною буде Польща.

Історія повторюється. Такий урок для нас був сто років тому – більшовицька революція. Ленін і Сталін хотіли революції не тільки в Росії. Вони прагнули загарбати весь світ. Зупинилися тоді під Варшавою.

Ні українці, ні поляки не можуть вічно жити історією – весь час згадувати про Бандеру, Волинь. Треба жити тепер і з планами на завтра. А хвороби з нашою спільною трагічною пам’яттю можна подолати через знання про них.

– Чи відбувся ріст ксенофобії щодо українців у Польщі з приходом до влади в Польщі «Закону і справедливості» в 2015 році та актуалізації теми Волині?

– Не бачу такого росту. Позаяк до Польщі приїхало за останні три роки понад мільйон українців, то поодинокі непорозуміння, це нормально. Не всі поляки завжди чесні, і не всі українці, які приїжджають, поводяться гарно. Тож такі випадки більше роздуває преса, вони не є реальною проблемою. Проте ворожості до українців не бачу.

Існує зіткнення цивілізацій, коли сирійці чи лівійці приїздять в Європу, а між українцями і поляками відмінності незначні. Особливо щодо цінностей. Тим паче, українці приїздять в Польщу не по соціальну допомогу, а працювати, що економічно вигідно для нас обох. А біженці з Близького Сходу та Африки не хочуть працювати, але отримувати соціальну допомогу.

Масова українська трудова міграція останніх років теж відкриває безліч незауважених досі добрих речей – українці та поляки нарешті навзаєм пізнають одне одного. Українці приносять в Польщу свою кухню, культуру, музику. Ми взаємно проникаємо. Українські пісні поляки сприймають як дуже зворушливі, такі, що беруть за душу. Сподіваюсь, з’явиться більше перекладів української літератури.

Багато поляків розуміють, що Україна розбудовує свою незалежну державу зі своїми героями. Тому виникає Бандера. Як ми прагнемо часто показувати свій патріотизм, так і ви.

– Які постаті ХХ століття могли б найкраще єднати українців і поляків?

– Таких осіб було багато. Для мене найбільш об’єднавчою постаттю є Симон Петлюра. Його спільний похід з Юзефом Пілсудським на Київ, Варшавська битва. Спільна перемога над більшовиками.

Також важлива постать папи Івана Павла ІІ, який в 2001 році закликав нас у Львові до взаємного прощення та примирення. Можу теж згадати митрополита Андрея Шептицького, який походить з польської родини, закликав ОУН утриматися від насильства щодо цивільного польського населення, рятував євреїв. Українцям варто відкрити для себе Юліуша Словацького, який писав «До матері» – вірш про Україну. На жаль, досі багато постатей для українців та поляків навзаєм закриті та невідомі.

Шкода, що досі є дуже мало книг про українську історію польською мовою та практично немає про польську історію українською. Ми не багато знаємо одне про одного. Піддаємося стереотипам та маніпуляціям третьої сторони, Росії.

Після Другої світової війни ані Польща, ані Україна не були де-факто країнами, які могли вести суверенну політику. За 25 років незалежності ще теж недостатньо між нами взаємовідкриття, тож в рамках Центру маємо багато роботи заради творення кращого спільного завтра, кращого взаєморозуміння та ефективнішої співпраці.

Розмовляв Ігор Тимоць

З 1 вересня в повному обсязі почала діяти Угода про асоціацію між Україною та ЄС. Українські та європейські посадовці кажуть, що ця подія свідчить про незмінний європейський вектор інтеграції України, а втілення положень Угоди – шлях до модернізації України та її перетворення на заможну країну. Проте це станеться, тільки якщо українські депутати вчасно приймуть потрібні для Угоди закони.

Із нагоди початку дії Угоди Урядовий офіс з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України заявив Polukr.net, що початок дії Угоди допоможе українцям легше знайти роботу в ЄС і сприятиме боротьбі з організованою злочинністю та корупцією в Україні.

Представник ЄС в Україні розповів Polukr.net, що глибинна перебудова української економіки потребує 7-10 років, проте після цього вона з пострадянської перетвориться на європейську, а впровадження на українських виробництвах європейських норм і стандартів допоможе нашим виробникам багатіти з продажу в ЄС товарів із високою доданою вартістю і брати участь у європейських тендерах із держзакупівель.

А ось експерт із євроінтеграції висловила Polukr.net побоювання, що наша влада, зокрема парламентарі, дуже повільно приймають необхідні для впровадження Угоди законодавчі документи. Тому може повторитися історія з безвізовим режимом, тобто втілення Угоди, а отже, і вигоди від неї, будуть весь час відтерміновуватись, бо депутати через свої вузькі інтереси не зможуть вчасно за них проголосувати.

Головна частина Угоди – Зона вільної торгівлі між Україною та ЄС. Вона передбачає зменшення або зняття мит і тарифів на більшість товарів у взаємній торгівлі. Але на низку важливих для України товарів аграрного сектору у ЄС наразі зберігають квоти. Більшість розділів Угоди почали тимчасово діяти від 1 листопада 2014 року, а головна економічна частина – від 1 січня 2016 року.

Могеріні: «Зв’язки між Україною та ЄС усе тісніші»

 Цю подію представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба прокоментував у Twitter: «Угода, як абонемент у спортзал: або купив і забув, або користуєшся, напружуєш волю, м’язи і стаєш сильнішим».

Висловився теж глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер: «Попри виклики, ми це зробили… Дякую усім, хто зробив це можливим: хто стояв на Майдані, хто намагається реформувати Україну. Це свято для європейського континенту».

Високий представник ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріка Могеріні заявила: «Це означає тісніші зв’язки між нашими громадянами, збільшення ринків і можливостей для бізнесу, кращий обмін досвідом, інформацією та знаннями. Це показує, що розділяємо однакові цілі, що український народ може розраховувати на підтримку та співпрацю з ЄС у наступні роки».

А комісар Єврокомісії з питань політики сусідства і розширення Йоханнес Хан зазначив: «Перші конкретні результати реалізації Угоди вже помітні: експорт України в ЄС зростає… Недавні реформи в Україні були безпрецедентними, але ще залишається багато роботи, зокрема в боротьбі з корупцією. ЄС продовжить підтримувати реформи в Україні як з допомогою експертів, так і фінансово».

Обсяг торгівлі України з Євросоюзом постійно зростає

Угода про асоціацію – документ на сім розділів і обсягом понад тисячу сторінок. Він покроково визначає економічне та політичне зближення України з ЄС. Перші три розділи стосуються загальних принципів асоціації України і ЄС, політичного діалогу та реформ, зближення зовнішньої політики і безпеки, а також юстиції. Четвертий і п’ятий – торгівлі, економічної та галузевої співпраці. Це глибока і всеохопна зона вільної торгівлі, проти якої протестувала Росія у 2013 році. Її мета – лібералізація Україною і ЄС взаємного доступу до ринків товарів і послуг, а також узгодження українських правил і регламентів із нормами ЄС.

Угода не передбачає набуття членства України в ЄС, але таку можливість не виключено в довгостроковій перспективі. Українська сторона наполягала, аби перспектива членства була прописана в Угоді, як і вищі квоти на певні групи товарів, які Україна може продавати в ЄС без мита, але Євросоюз на це не погодився.

Ратифікація Угоди зі сторони ЄС затягнулася на 3 роки, зокрема, через Нідерланди, де 6 квітня 2016 року на консультативному референдумі проти Угоди проголосував 61% голландців. Однак 30 травня 2017 року голландські депутати ратифікували Угоду.

Юргіс Вілчінскас, керівник відділу преси та інформації Представництва ЄС в Україні

Головне, що змінилося з 1 вересня – Угода нарешті стала міжнародним правовим документом. Її ратифікація завершена і договір почав діяти. Це дорожня карта з модернізації України, повноцінного використання вільної торгівлі між ЄС та Україною, це перспектива для українських експортерів знайти нові ринки для товарів і почати впроваджувати на українських виробництвах європейські стандарти якості.

Також це можливість використовувати політичні переваги від Угоди, адже документ передбачає не тільки більші права для України, а й обов’язки, які взяла на себе українська влада.

З одного боку, Україна зобов’язалася впроваджувати європейські цінності, а з іншого – ЄС зобов’язався допомагати Україні проводити економічну модернізацію. Це технічні речі, поради, фінансова допомога. Усе це має допомогти реформувати ключові галузі економіки України, зокрема енергетику, здійснити децентралізацію, утвердити верховенство права тощо.

Угода – частина великого тривалого процесу. Що більше Україна буде реформуватися, то більше ЄС допомагатиме. Наприклад, візьмемо сферу держзакупівель. Якщо Україна гармонізує свої закони з європейськими, то для українських компаній відкриються ринки держзакупівель країн ЄС.

Якщо українські виробники перейдуть на стандарти продуктів, які діють в ЄС, то отримають можливість експортувати в Євросоюз українські агропродукти з великою доданою вартістю, а не сировину, як зараз. Це величезна перспектива.

Разом із безвізом, який діє в Україні майже три місяці, це додатковий поштовх для тісніших відносин між Україною і ЄС. Протягом останніх півроку бачимо ріст торгівлі між Україною та ЄС на 26%, порівнюючи з аналогічним періодом минулого року. Цей торговельний ріст має великий потенціал. А це сприятиме створенню в Україні нових робочих місць, росту інвестицій з ЄС та зростанню заможності українців.    

Суть Угоди – перехід України на європейські стандарти якості та законодавство. Для бізнесу це означає більш відкриту та справедливу конкуренцію, нові ринки, поступове скасування митних бар’єрів як зі сторони ЄС, так і зі сторони України.  

Ця Угода дасть додатковий імпульс українським реформам. Вона не може бути втіленою за день чи навіть рік через великий обсяг роботи, адже передбачає глибинну перебудову української економіки. Це робота на 7-10 років. Проте головне, що Угода – маяк європейського вектора України.

За 1,5 роки дії економічної частини Угоди – обсяг імпорту та експорту товарів і послуг з України в ЄС постійно росте. Це відбувалося навіть у період загального падіння обсягів української торгівлі. Це наочний приклад дієвості Угоди. Бізнес в Україні переорієнтовується на нові правила та ринки.

Передусім від цього виграють сусіди України з ЄС. Найбільшим таким є Польща. Тож від Угоди виграють польсько-українські ділові відносини. Адже суспільства обох країн віддавна глибоко контактують, відбувається інтенсивний обмін населенням, ментально і мовно близькі.

Ольга Стефанішина, директор Урядового офісу з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України

Угода стала одним із символів Революції гідності. Вона – ключовий інструмент реалізації незмінного євроінтеграційного шляху України, бо базується на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції України з ЄС.

Повне набрання чинності засвідчує, що Україна поділяє спільні з ЄС цінності та завдання, що українці можуть покладатися на підтримку Євросоюзу. Набрання чинності Угодою приводить в дію понад сто нормативно-правових положень, більшість із яких стосуються інтересів кожного українця. Це покращення рівня доступу для українських працівників до ринку праці та професійного навчання в ЄС, поглиблення співробітництва з ЄС у сферах свободи, безпеки та юстиції, що безпосередньо впливатиме на ефективність боротьби з організованою злочинністю, тероризмом і корупцією в Україні. Це поглиблення секторальної співпраці, зокрема у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, туризму, освіти і науки, культури та спорту.

Наріжним каменем Угоди є розділ про зону вільної торгівлі. Завдяки цьому відбулася зміна географічної структури українського експорту з Росії на Євросоюз. Тож інтеграція України у внутрішній ринок ЄС стає незворотнім процесом.

Мар’яна Кузьо, експерт у сфері європейської інтеграції неурядового аналітичного центру «Рада зовнішньої політики «Українська призма»

З одного боку, це історичний момент, на який ми довго чекали і на шляху до якого було багато труднощів. Згадати хоча б ратифікацію Угоди Нідерландами, останньою з 28 країн ЄС, яка затягнула процес на кілька років.

Зараз пересічним громадянам важко пояснити, які вигоди будуть відразу після остаточного вступу в силу Угоди. Проте вони стануть помітними згодом.

Тимчасово Угода функціонує вже майже три роки. Та протягом цього часу наша країна досить повільно рухалася по євроінтеграційному шляху –  мало директив ЄС впроваджено в українське законодавство.

Ця Угода має юридично зобов’язувальний характер, тобто наша влада взяла на себе зобов’язання прийняти закони і директиви в усіх сферах, які передбачає Угода. Це безліч речей, які мають спростити роботу бізнесу, впровадити екологічні стандарти і високі стандарти якості, зняти бар’єри для торгівлі, захистити інтелектуальну власність. Як порівняти з часом, який минув, і обставинами, в яких живе країна, прийнято дуже мало. Про це свідчать, зокрема, останні урядові звіти з цієї теми.

Це насторожує. Якщо ми досі так повільно рухалися у сфері євроінтеграції, то чи не будемо так продовжувати? Це дзвіночок для українського суспільства, що слід тиснути на владу, аби євроінтеграцію пришвидшити, зробити її наскрізною темою в роботі Верховної Ради та усіх міністерств. На сьогодні бачу замало політичної волі, особливо в українському парламенті, аби проголосувати за відповідні євроінтеграційні закони.

Тому попереду багато роботи. Суспільство має слідкувати, наскільки якісно в цьому напрямі працює влада.

Задля втілення Угоди потрібна консолідація всіх гілок, проте ключову роль відіграє саме Рада, в якій зараз лежить близько 150 законопроектів у сфері євроінтеграції. Та різні групи впливу їх свідомо затягують і провалюють голосування щодо них.

Щодо відносин з Польщею, то повноцінна робота Угоди покращить бізнес-клімат польсько-українських відносин, особливо в Західній Україні, яка має найтісніші ділові зв’язки з Польщею. Також має покращитися торгівля між державами. Навіть такі країни Західної Європи, як Нідерланди вже відкривають заводи в Україні, тож для польського бізнесу це теж знак, що можна інвестувати в Україну.

Хоча безвізовий режим не має стосунку до Угоди про асоціацію, однак він став тестом для України, який ми довго здавали. Зокрема, через затягування з голосуванням потрібних законів. Та він показав: якщо є політична воля, наша влада здатна провадити зміни. Не хотілося би, щоб історія із затягуванням повторилася, щоб Україна знову довго і важко виконувала зобов’язання, які взяла, підписуючи Угоду про асоціацію.

Ігор Тимоць

У Львові, під час щорічного книжкового ярмарку Форум видавців, презентували видання «Війна двох правд. Поляки та українці в кривавому ХХ столітті». Збірник підготували автори сайту Історична правда (http://www.istpravda.com.ua), увійшли до нього статті більше 20 авторів, серед яких громадяни України, Польщі, США та Росії.

«Читаючи багато публікацій і переробляючи їх для сайту «Історична правда», ми зауважили, що статті про другу половину ХХ століття – від 1939 року і до наших часів, – читаються набагато краще, аніж такі самі якісні статті про ХVI, XVII чи XVIII століття. Людям цікава історія, яка неподалік від них, яка передається живими свідками. На наших очах відходять свідки війни, учасники УПА, свідки українсько-польського конфлікту, вже немає великої частини учасників дисидентського руху, національно-визвольного руху тощо», – розповів під час презентації упорядник видання історик та журналіст Вахтанг Кіпіані.

Книжка «Війна двох правд. Поляки та українці в кривавому ХХ столітті» стосується найбільш складних і найбільш заполітизованих сторінок історії стосунків обох народів. Тим не менше автори не зводять все лише до найважчих років Другої світової війни. Книга пропонує ширший погляд користуючись ширшими часовими межами та завдяки ретельному добору різнопланових авторів.

Упорядником видання є Вахтанг Кіпіані. Водночас він лише один з авторів. Інші автори статей – це: Лукаш Адамський, Микола Балабан, Богоміла Бардеховська, Володимир В’ятрович, Юрій Гаврилюк, Оля Гнатюк, Ярослав Грицак, Ігор Дерев’яний, Олена Гуменюк, Осип Зінкевич, Олександр Зінченко, Олеся Ісаюк, Наталка Кляшторна, Андрій Козицький, Остап Кривдик, Юрій Опока, Мирослав Попович, Андрій Портнов, Євген Сверстюк, Петро Соболь, Сергй Рябенко, Василь Стус, Катерина Ющенко, Юрій Гаврилюк, Юрій Шаповал, Юрій Рудницький, Юрій Рубан.

Усі статті, які стали частинами книжки, раніше були опубліковані на сайті «Історична правда», однак перед тим як увійти у збірник значна частина з них була змінена або доповнена авторами. Оскільки з моменту виходу деяких публікацій пройшло кілька років, вони також потребували уточнення чи розширення інформації.

За словами упорядника видання, книжка написана не для тих, хто добре знає історію. Книга охоплює події, які були у міжвоєнній Польщі, у роки Другої світової війни та у повоєнні роки. Це збірка популярних статей, які у різний спосіб, різними словами та різними досвідами демонструють складнощі історичних процесів людям, які хочуть наблизитись до їх розуміння.

«Усі ці глибокі люди, які є авторами, кожен зі своєї перспективи розповідають якусь малесеньку частинку однієї великої історії, яка ще не закінчена і триває. Ідея у тому, щоб усі ключові події передусім ХХ ст. проговорювати у суспільстві», – говорить Вахтанг Кіпіані.

Книжка уже була презентована у кількох містах України. Для польського читача вона наразі залишається невідомою. За словами Вахтанга Кіпіані, були попередні перемовини про можливість її презентації у Варшаві, але зважаючи на напруження у польсько-українських стосунках останнього часу, Товариство українців у Польщі попросило відкласти цю подію. Автори сподіваються, що зголоситься польське видавництво, яке захоче перекласти книжку польською мовою.

«Ми брали ті тексти, які нам здавалось, що важливо, аби прозвучали. Книжка не стоїть на політичних чи громадянських позиціях однієї нації. Це поле для більшої дискусії. Ми запрошуємо усіх істориків писати на «Історичну правду». Як підсумок – рано чи пізно ми прийдемо до кращого розуміння, що це було, зможемо засудити тих, хто потребує засудження і вшанувати тих, хто заслуговує на пам’ять», – резюмував упорядник видання.

Доктор Роман Висоцький, викладач Інституту історії Любінського університету ім. Марії Кюрі-Складовської

Книжка розповідає про декілька періодів. Польсько-українські відносини у ХХ столітті були дуже різні. 20 років тому про них говорили дуже позитивно. Я був свідком, як ці розмови починались. Останні роки часто можна почути, що ми зупинились у наших відносинах. Ми не зупинились, ми пішли назад. Чому так відбулось? Бо про багато речей ми не говорили. Спроба сучасної дискусії є зовсім іншої, ніж та, що починалась у 1990-х роках. Де ми зараз шукаємо інформацію? Відкриваємо інтернет і шукаємо там те, що цікавить. Такого не було 20, 40 чи 50 років тому. Зараз ми сприймаємо дійсність зовсім по-іншому.

Якщо глянути на польське суспільство, там є величезне зацікавлення історією. Можна взяти таксі і говорити з таксистом про історію. Він буде згадувати про фільм «Волинь» з усіма негативними контекстами того, що він побачив. Це не фільм, який хтось подивився і захоче ще. Але людина його пам’ятатиме, на жаль. Дискусія в Польщі відбувається в більших масштабах, аніж в Україні і має величезний вплив на радикалізацію поглядів.

Ця книжка є добра, але ще краще було би, якби вона була в польському перекладі. Вона би потрапила до читача, який не орієнтується, що українці пишуть на цю тему. Думаю, що це справді є трошки війна в поглядах і таку війну веде кожне покоління.

Професор Леонід Зашкільняк, історик, дослідник всесвітньої історії, польської історіографії ХІХ–ХХ ст., українсько-польських стосунків

Я беру участь у дискусіях істориків з 1995 року. І коли ми починали дискусії з польськими істориками про Волинь, Галичину і в цілому стосунки під час Другої світової війни, ніколи не сподівались, що ця тема набере таких обрисів, і перейде з призми наукових, громадських і суспільних дискусій у сферу політики. Але потім були перша велика дискусія 1998 року, далі – 2003 і врешті 2008, 2013 років та відомі усім постанови Сейму.

Семінари «Польща – Україна: важкі питання» закінчились 2008 року на оптимістично-песимістичній ноті. Фахові історики обох країн прийшли до думки, що повинні враховувати, що можуть існувати різні точки зору, різні герої і різні оцінки тих подій, які відбувались під час Другої світової вийни на українсько-польському пограниччі. Це був оптимістичний висновок, який закінчився песимістично тим, що коли постало питання про продовження роботи і донесення цих думок до мас, то виявилось, що немає кому нести ці думки в маси. І ось тут на арені з’явились політики, які внесли це сум’яття, яке закінчилось односторонніми оцінками і визнанням однієї історичної правди, відображеної у постановах Сейму.

Це дуже добре, що ми говоримо про ці непрості і гострі з обох сторін питання. У мене тільки одне прохання: давайте не зачіпати політики і не вішати ярлики на народи. Ми можемо знайти винуватців різних подій. Сьогоднішні документи показують, що перші напади у 1943 році почались на українські села. Кількість загиблих у 1943 році українців більша ніж поляків. То що ж, нам зараз звинувачувати поляків у геноциді? Це не буде служити примиренню. Я закликаю і нашу, і польську громадськість докласти зусиль, щоб ми говорили як близька людина з близькою, як гуманітарії, які розуміють умови Другої світової війни, коли усі воювали проти усіх.

Василь Кметь, директор наукової бібліотеки ЛНУ ім. І. Франка, координатор історичного майданчика Форуму видавців

У рамках історичного майданчика ми розпочали моніторинг, як виглядає український ринок і почали спілкування з нашими польськими колегами. Якщо проаналізувати польський видавничий ринок, понад 90 періодичних видань функціонують як історичні. У листопаді 2016 року, під час ярмарку історичної літератури у Варшаві, лише в каталогах я нарахував близько 160 позицій, присвячених Волині і українсько-польським взаєминам. При цьому, на відміну від обкладинки книжки «Історичної правди», яка є виваженою, багато обкладинок польських видань є драстичні – із зображенням сокир, крові тощо. Таке купується, воно впливає і формує певний курс. Навіть попри те, що більшість цих книг мають в міру наукове формулювання проблеми, проблема у тому, що там є узагальнення понять. Часто ми читаємо про Волинь у контексті, що всі українці є поганими. Прізвища конкретних політичиних діячів чи учасників визвольної боротьби просто губляться і розчиняються у масі.

Минулого року у Польщі були представлені шість видавництв, які привезли з собою польськомовну літературу. Її розібрали у перший же день, а ключове питання було: «Чому ви не видаєте польською мовою ваших книжок». Запит був навіть на біографію Бандери та польськомовну українську історію національно-визвольних змагань. Україні треба працювати над виданням книг польською мовою з відповідними коментарями та поясненнями. І нам потрібна популярна історія, яку представляє і ця книга.

 Мирослава Іваник

На базі Вищої Державної Східноєвропейської школи (ВДСШ) в Перемишлі викладачі цього закладу планують відкрити Східноєвропейський Центр діалогу. Він повинен на постійній основі стати майданчиком для покращення польсько-українського суспільно-економічного діалогу, для втілення проектів транскордонної співпраці між Україною та Польщею. Центр має діяти за кошти польської влади, а також польського та українського бізнесу.

Задля випрацювання ідей щодо роботи цього Центру на терені ВДСШ для журналістів та громадських діячів з України та Польщі відбувся проект «Знані і незнані: спільна спадщина польсько-українського кордону, її вплив на сучасну будову соціальних зв’язків». Проект – семінари та дискусії, на яких обговорювали різні площини сучасної співпраці між українцями та поляками, особливо на прикордонні двох країн.

Центр має почати діяти в Перемишлі та Львові у жовтні-листопаді. У Львові заплановано його офіційне відкриття.

Під час дискусій проекту обговорювали транскордонні зв’язки між українцями і поляками в історичній, культурній та соціальній сферах, а також шукали осіб та події, які єднають два народи та сприяють діалогу.

Паралельно на базі ВДСШ має почати працювати Центр польської мови, який у співпраці з Центром діалогу займатиметься навчанням українців, які хочуть вивчити польську мову як на звичайних курсах, так і онлайн. Також у цьому контексті планують виробляти нові методики із вивчення польської мови, зорієнтовані саме на українців.

Доктор Малгожата Кужбіда, ініціатор створення Східноєвропейського Центру діалогу, викладач ВДСШ

Після завершення проекту “Знані і незнані”, ми напишемо меморандум задля отримання гранту від польського МЗС. Там опишемо, що краще робити, аби поляки та українці навзаєм краще пізнали і розуміли одне одного. Для написання цього меморандуму використаємо відгуки журналістів із цього проекту.

Нам важливіші актуальні теперішні справи, ніж складнощі спільного минулого чи позаминулого століття. А десь в жовтні зустрінемося у Львові та офіційно відкриємо цей Центр.

Журналісти з обох країн можуть навзаєм допомогти суспільствам рідних країн подолати інформаційний вакуум, коли поляки не розуміють як деякі події сприймаються в Україні та навпаки.

Наприклад, перехід Саакашвілі кордону. В Польщі це подали як нездатність України охорняти кордон. Але це лише частина правди. В Україні це подали як політичний цирк. Цей контекст теж важливий.

Я люблю відпочивати біля Одеси. Але для багатьох поляків це невідомий напрямок відпочинку. Це все треба виправляти. Я розумію, що це реклама для бізнесу, але це теж потрібно. Ми досі одне одного практично не знаємо.

Тут, в ВДСШ, теж має бути недорогий Центр вивчення польської мови для українців – в ціні 300-500 злотих на тижлень та з державним сертифікатом з польської мови після проходження навчання. Також хотіли б навчати через Скайп. Зараз чекаємо відповіді від влади Полщі, аби отримати право видавати такий сертифікат.

Кожна зі сторін цього трагікомічного протистояння мала безліч варіантів дій та можливостей, щоб уникнути такого сценарію, руйнівного передусім для держави. Екс-президент Грузії навіть після сумнівного позбавлення громадянства міг би звернутись через представників до суду та оскаржити це рішення. Зрештою, міг звернутись до Прикордонної служби з проханням надати посвідку на тимчасове проживання. Жодної з цих спроб Саакашвілі не зробив.

Зі свого боку влада могла б, ба більше, була зобов’язана, уникнути навіть можливості провокацій і 10 вересня на кордоні з Польщею. Натомість опоненти разом зробили все для закручування спіралі взаємної ненависті та поборювання з непередбачуваними наслідками.

«Я починаю свої поїздки по Україні! Я проїду усі області України, я буду зустрічатись з людьми, буду збирати усі їхні запитання до влади. Потім я приїду до Києва, щоб зустрітись з Порошенком. Я привезу йому всі запитання від людей. Сьогодні я оголошу графік поїздок. А від завтрашнього дня зустрічі по всій Україні…Я буду діяти до кінця, до перемоги. Я ризикую своєю свободою, життям, адже я знаю, що Путін хоче мене вбити… Разом до кінця і перемоги! Нас не подолати, поки нас багато!»

Міхеїл Саакашвілі завершив свій кількагодинний виступ перед камерами і випадковим перехожими біля входу до львівського готелю «Леополіс» призабутим гаслом часів Помаранчевої революції. В екс-президента Грузії і справді є підстави бути задоволеним: ціль, яку ставила перед собою «команда повернення Саакашвілі до України», виконана, і навіть перевиконана. Саакашвілі повернувся, як і обіцяв, в Україну. До цієї події була прикута увага всіх українських і багатьох закордонних медіа, ось уже другий день саме він є основним ньюзмейкером України, він задає вектор і темп інформаційних потоків, змушуючи владу незграбно реагувати. До того ж яскравому та харизматичному Саакашвілі вдалось за великим рахунком не дати рекламуватись на своєму поверненні маститим політикам, передусім – Юлії Тимошенко. Майстер піару, лідер Батьківщини виглядала розгубленою на фоні енергійного грузина, на якого були спрямовані всі об’єктиви камер та фотоапаратів.

Ба більше, команда Саакашвілі позбавила Тимошенко навіть мінімальних шансів «засвітитись», коли вже після тріумфального повернення просто не дала Юлі Володимирівні навіть звернутись до людей із промовою. Щоправда, Тимошенко не вперше чує вигуки «ганьба» з натовпу. Тож у Львові вона тихо ходила поряд з Міхо і навіть встигла сказати кілька слів у мікрофон після того, як Садовий та Саакашвілі привітали львів’ян на порозі міської ратуші.

Сюрприз від СБУ

Уже сьогодні виявилось, що прорив та незаконне проникнення, «наруга над державним кордоном», як в понеділок писали і заявляли представники влади, тягне максимум на адміністративне порушення. Крім того, силовики недолугим оголошенням про замінування ПП в Шегинях підкинули юристам Саакашвілі надзвичайно зручну відмовку: мовляв, нардепи разом з Саакашвілі відтіснили прикордонників та прорвались через огорожу режимного об’єкта, оскільки почули про замінування території КПП. І сьогодні біля того ж готелю адвокат Саакашвілі переконливо доводив, що політики та опальний грузин проривались через ворота ПП, щоб врятувати рядових громадян від загрози детонації ймовірної вибухівки. З цього, очевидно, мало б випливати, що саме завдяки СБУ (адже це за їх повідомленням було оголошено про замінування) Саакашвілі і вдалось потрапити на територію України. І якби не це, то екс-очільнику Одеської ОДА довелося б, як герою Тома Хенкса в фільмі «Термінал», ночувати на нейтральній території між кордонами двох держав. Як би це смішно не виглядало, але саме факт оголошення території замінованою стане основним аргументом для захисників Саакашвілі та п’ятьох політиків у суді щодо незаконного проникнення через державний кордон. «Перетинання державного кордону 10 вересня в ПП “Шегині” було законним, оскільки здійснювалося в умовах крайньої необхідності з метою порятунку життя людей в пункті пропуску через його мінування», – так юристи Саакашвілі намагаються використати незграбну спробу силовиків виконати будь-якою ціною наказ не пускати того в Україну.

В СБУ, очевидно, уже зрозуміли, що таку їхню ініціативу можна сприймати як спробу підіграти грузинській команді, тож оперативно випустили прес-реліз зі словами підтримки дій прикордонників.

Мовчання ягнят

Як діяли б прихильники Саакашвілі, якби не сюрприз від силовиків, – невідомо. Однак мовчанка і перші розгублені заяви керівників державних відомств свідчать, що влада всерйоз не сприймала Саакашвілі до вечора 10 вересня і не розраховувала на те, що йому вдасться прорватись в Україну.

Перші заяви очільників Генпрокуратури, МВС, а пізніше – Прем’єр-міністра та Президента свідчать, що влада наразі втратила керівну роль у трагікомічному протистоянні з Саакашвілі і наразі просто реагує на дії опонентів. Міхеїл Ніколозович зумів нав’язати опонентам власний порядок денний, перейнявши ініціативу, яку втратив після того, як місяць тому Президент позбавив його українського громадянства. Прикордонники (а зараз їхнє відомство формально займається цією справою), поліція, СБУ та прокуратура наразі закидають екс-президенту Грузії лише «адмінпорушення на кордоні», однак навіть ці звинувачення захисники Саакашвілі легко заплутали в складній юридичній казуїстиці. І вже зараз очевидно, що до остаточного рішення в цій справі надзвичайно далеко. І поки численні юристи та адвокати Саакашвілі будуть працювати зі звинуваченнями прикордонної служби, їхній підопічний, як й обіцяв, буде їздити країною, зустрічатись з громадянами, мітингувати, звинувачувати та викривати владу. Уже зараз зрозуміло, що попри грізні заяви керівництва держави, жодного серйозного покарання ані Саакашвілі, ані політики, що його супроводжували, не понесуть.

Відверто недолугі вчинки із замінуванням території ПП та зупинкою поїзда «Інтерсіті» свідчать, що ніхто й не сподівався, що Саакашвілі всерйоз намагатиметься перейти кордон. Коли така перспектива стала реальною, відповідальні у владі, як це часто буває в недореформованих ще радянських структурах, просто віддали наказ – «не пустити будь-якою ціною» рядовим виконавцям. Які, зі свого боку, і через брак фантазії, і через страх відповідальності (адже добре розуміли, кого зроблять відповідальним у разі скандалу) вчинили так, як вчинили. В результаті – величезні іміджеві втрати в очах світової спільноти та українців, однак не якогось окремого політика або чиновника, а саме України.

Разом їх багато?

Міхеїл Саакашвілі недаремно під час свого виступу у Львові кілька разів наголошував, що вбачає свою місію в об’єднанні опозиційних політиків «проти влади бариг та злочинців», та апелював до гасел Помаранчевої революції. В країні склалась така політична ситуація, коли, зокрема й стараннями влади, діє багато розрізнених політичних груп, які самі через особисті образи, специфіку фінансування та політичну орієнтацію просто неспроможні об’єднатися. А поодинці ефект від їхньої діяльності нівелюється взаємопоборюванням та не є загрозою владній коаліції. Окрім цього, різні групи у владі вдало використовують «фальшиву» опозицію для боротьби з тими, хто ситуативно є реальними опонентами чинній владі. Наприклад, «Радикальна партія» Ляшка нещадно критикує ВО «Батькіщина», лише іноді, побіжно згадуючи «гріхи» президента чи прем’єра. А грізні націоналісти з оточення Авакова основним об’єктом своєї критики вбачають Саакашвілі, а не інших опонентів влади.

Натомість Саакашвілі може виявитись саме тим консолідуючим чинником, який дозволить на певних умовах об’єднатись тим, хто ніколи не зробив би цього без посередника. І ось уже ті, кого ще вчора неможливо навіть було уявити разом, мирно формують плани на майбутнє в одному із львівських ресторанів.

Щоб такий союз, однак, був довготривалим та «дожив» до виборів, необхідне формування союзу чи коаліції на кшталт «Об’єднаної опозиції» зразка 2012 року. Такий союз через постійне накручування ситуації, підвищення ставок та перманентні локальні «майдани» міг би або ж розгойдати ситуацію та змусити президента оголосити позачергові вибори, або ж протривати достатньо довго, щоб вийти на формування спільних списків на чергових виборах.

Проте особливістю українських політиків є нездатність до довготривалих союзів та коаліцій. І вигуки «ганьба» прихильників Саакашвілі до Тимошенко в Шегинях, і натяки Гриценка, що Саакашвілі таки зустрічався з Коломойським напередодні «прориву», свідчать: тимчасові та вимушені союзники самі заклали міни сповільненої дії проти своїх «друзів».

Як програти усім

Є ще одна небезпека від Саакашвілі для влади. Стиль та методи ведення цієї політичної кампанії не передбачають напівтонів чи компромісів. Не раз обраного опонента будуть робити ворогом та вселенським злом. Його репутацію нещадно нищитимуть, не озираючись ані на політкоректність, ані на мораль та об’єктивність. І темперамент та харизма Саакашвілі чи не найкраще підходять для ролі такого «тарана». Те, що він ефективний саме в таких діях, Саакашвілі неодноразово доводив і в Грузії, коли просто змів режим Шеварднадзе, і вже в Україні, коли саме під його емоційним натиском відступив колишній прем’єр Яценюк. Постійне емоційне накручування та різка поляризація суспільства загрожують Україні набагато більшим, аніж чергові перевибори, і відповідно, через зростання популізму ще кілька років може бути втрачено. Хаос та тотальна «війна всіх проти всіх» – саме те, чого прагне основний ворог нашої держави. Однак до найгірших сценаріїв українців ведуть сьогодні не стільки харизматичні лідери, керовані власними амбіціями, скільки бездіяльна влада, що не вміє і не хоче прислухатись до вимог суспільства.

Віктор Біщук

Політичні інструменти тиску на Київ – важливий різновид гібридної агресії Росії в Україні. При цьому Москва веде гру і на зовнішньополітичному полі (основна мета – формування сприятливої для себе конфігурації), і на внутрішньополітичному – мобілізуючи кола, що налаштовані пацифістсько-проросійськи або ж, навпаки, радикально.

Зовнішньополітична боротьба Кремля проти Києва давно пройшла фазу ідеологічного неповернення. Жодної риторики примирення з боку Росії не лунатиме. Мета Москви – моральне знищення «хунти», «режиму Порошенка» і реноме України як європейської демократичної ліберальної держави. З цією метою Росія витрачає величезні кошти на публічну дипломатію за кордоном, пропагуючи власне бачення природи конфлікту в Україні (громадянська війна) та сприйняття нашої держави в якості failed state (олігархічна держава, неспроможна реформуватися й побороти корупцію). Останнє твердження, за логікою, потребує особливого піклування з боку світової спільноти, зокрема європейців, що a priori мають бути зацікавлені в стабільності у своєму регіоні. Ну і, безперечно, Росії, яка пропонує власний рецепт врегулювання «української кризи» – примирення та відновлення України в якості буферної зони, що унеможливить європейський розвиток останньої та закріпить її у сфері російського впливу.

Важливий засіб тиску на Київ – Мінський процес. В Україні звикли говорити про невиконання Росією Мінських домовленостей, маючи на увазі неприпинення вогню на лінії зіткнення. Ось тільки Росія офіційно не є стороною конфлікту – вона може лише чинити тиск на донецьких/луганських бойовиків. Однак уже три з лишком роки грає у подвійну гру: спонсоруючи бойовиків, відправляючи російських військових як добровольців на Донбас, Москва декларує бажання реінтегрувати «сепаратистські» регіони в Україну. Проте не за «хорватським», «боснійським» чи «київським», а за своїм сценарієм – з наданням широких привілеїв та закріпленням особливого статусу для окупованих районів Донбасу. Якщо Президент України або Верховна Рада підуть на таке, це призведе до краху чинного політичного режиму в Україні і вже не штучної, а реальної громадянської війни в нашій державі. Москва прекрасно розуміє ризики Києва, тож акуратно підштовхує українців до пастки – зокрема й руками переговорників по Нормандському формату. Останнім дедалі важче збагнути нашу специфіку: вони дивляться на досвід врегулювання попередніх, нібито подібних, конфліктів і не розуміють, чому в Україні все інакше.

Мінський формат для України (так само, як і Астанинський для Сирії) – дипломатичний інструмент гібридних зусиль Москви. Західні союзники тримаються за нього як за останню соломинку для конструктивних переговорів з Росією. Це зумовлює виграшну позицію Москви, якій цей формат хоч і потрібен, але має набагато менше значення, ніж для європейців.

Нормандський формат, найімовірніше, буде перезапущений після завершення виборів у Німеччині на початку жовтня 2017 року. Проте чи додасть динаміки переговорному процесові «план Макрона» або якась німецька альтернатива? Відповідь очевидна. Доки партнери Києва розглядають історичні прецеденти й будують за ними сценарії, руху вперед не буде. Потребує розширення й сам формат. Чому з процесу медіації виключені, наприклад, британці? Ймовірно, Росія готує власний план врегулювання, який буде поданий як плід зусиль «Волкера-Суркова» вже під час головування Італії в ОБСЄ в 2018 році. Абсолютно зрозуміло, що він буде спрямований не на реальну деескалацію на фронті, а акцентуватиме на низці активних заходів – юридичних та суспільно-політичних – щодо нормалізації ситуації в Україні в цілому. Відтак Київ постане перед непростим вибором: або виконувати те, що приписано, або свідомо йти на конфронтацію із союзниками. Останні можуть легко спекулювати, наприклад, «планом Маршалла для України», який Німеччина з її фінансовим потенціалом може затвердити хоч завтра в якості «пряника», але використати його в якості «батога».

Напрацювання «нової Дейтонської угоди», яка замінить собою малоефективні Мінські домовленості, бачиться з Берліна гарним шансом «перезапустити Україну». Проте приклад Боснії доводить протилежне: з часом проблеми нікуди не зникають, а лише «заморожуються» і зростають в обсягах.

Боснія та Герцеговина сьогодні не є оплотом стабільності на Балканах. Не буде такою й Україна, особливо якщо запустити процеси економічної автономізації регіонів нашої держави (основи для федералізації) шляхом просування особливого статусу для Донбасу в рамках процесу децентралізації. Здається, саме цього й домагається Москва в межах своєї гібридної стратегії в Україні.

До цього варто додати два разючих внутрішньополітичних тренди. З одного боку – це миротворча полеміка орієнтованих на Росію політичних сил. До останніх належать як уже відомі угруповання (передусім Опозиційній блок), так і нові сили, що діють у лівому політичному полі (наприклад, Партія «За Життя» Вадима Рабіновича). «Поганий мир кращий за хорошу війну» – ось приблизна суть меседжів, які використовують зазначені сили. Вони смакують і звертають особливу увагу на економічні інтереси нинішнього владного політичного істеблішменту (Липецька фабрика «Рошен», скандали навколо «Укроборонпрому» тощо), дискредитуючи правлячі партії перед своїм електоратом.

З іншого боку – риторика правих та правих центристів: війна за Україну до переможного кінця та «відрізання» проблемних територій (так можна «довідрізатися» аж до Києва), які сповільнюють прогрес та європейський поступ нашої держави. До них належать «Самопоміч», «Свобода», «Правий сектор». Вони використовують шовіністичну риторику («російськомовні громадяни України не є українцями») псевдопатріотичної спрямованості.

Такі радикали – бажані учасники сюжетів російської пропаганди, які не лише створюють «правильну» картинку для російського глядача, а й сприяють суспільній дезорієнтації українців, зокрема тих, які проживають на Півдні та Сході країни і яких роками залякували байками про «бандерівців».

На противагу радикальним тезам правих влада має проштовхувати власні – зокрема про цінність українського паспорта, який і без того втратив у вазі через бездіяльність Києва у кризові весну-літо 2014 року. Декларуючи переваги безвізового режиму, не можна забувати, що найсуттєвіші гарантії – персональної безпеки та впевненості у завтрашньому дні – не були дотримані для мільйонів жителів України в Криму та на Донбасі. Держава не змогла тоді гарантувати безпеку своїх громадян, що завдало Україні значних репутаційних збитків. Повторення подібного сюжету неприпустиме, адже остаточно знецінить український паспорт, розчарує в керівництві української держави та в самій державності як такій (щось подібне сталося з УНР в 1917–1920 роках, коли мрійники Грушевський і Винниченко приймали закони в Києві, навіть не маючи контролю над усім містом, не кажучи вже про цілу країну).

Головна політична мета гібридної агресії – створення в самій Україні та навколо неї керованого хаосу як беззаперечної передумови для політичного реваншу лівих проросійських сил. Москва не планує окупації України із застосуванням військового арсеналу (принаймні сьогодні) – набагато інтелігентніше діяти через власних агентів. Якщо в Сирії Росія має режим Б. Асада та сирійських курдів, то в Україні вона використовує в якості лобістів та проксі-агентів релігійну общину (УПЦ МП), окремі ліві політичні сили та правих радикалів (останніх виключно в якості «спойлерів»). Для цього створюють «паралельну реальність» в Україні й формують оманливий порядок денний для світової спільноти, в якому Україна неспроможна вирішити свої проблеми і прямує до масштабної громадянської війни. За задумом, Кремль має запобігти війні; на практиці ж – розпалює її. Чи має Київ свій план і своє бачення на противагу російським?

Валерій Кравченко

Завтра, 8 вересня уже вшосте у Львові відбудеться один із найбільших українсько-польських проектів культурного обміну – «Фестиваль партнерства». Фестиваль виник ще 2012 року з ініціативи Генерального консульства Республіки Польща і кожного року розширює програму та залучає все більше партнерів по обидва боки кордону.

Цього року «Фестиваль партнерства» відбуватиметься з 8 до 10 вересня, а заходи фестивалю наповнять львівське середмістя. Традиційно, вхід на всі акції фестивалю – вільний!

У самому серці Львова – на площі Ринок розміститься сцена «Фестивалю партнерства», де гратимуть українські та польські музичні колективи. У п’ятницю, 8 вересня, виступлять львівські блюзмени «J&B band», весела ватага з Підкарпатського воєводства «The Freeborn Brathers», етно-джазові та мелодійні «Angela Gabor Trio», електро-акустичний інді-поп з Кам’янця-Подільського «Zapaska» та електронний психоделічний проект «Erith» із Сілезького воєводства.

У суботу, 9 вересня, гратимуть патріархи львівського джазу «Dzyga Jazz Quintet»,  далі виступить поп-рок група «Big Day» з Вармінсько-Мазурського воєводства, фольк-рокової бадьорості додасть Hanka Wójciak з Малопощі, продовжить драйвовий етно-акустичний проект «Kapela ze Wsi Warszawa», а  завершать концерт легенди польського року «Czerwony Tulipan».

В неділю, 10 вересня, працюватиме денна сцена.  Першими на сцену вийдуть молоді музиканти із вроцлавської Młodzieżowa Akademia Musicalowa, пісні польських моряків – «шанти» заспівають «Port Przemyśl» та «Klang» із Ряшева, а завершать фестиваль львівські джазмени «Rishard Kanaforski Quartet».

Оскільки місія фестивалю – розвивати добросусідські відносини та більше розповідати нашим народам одне про одного, важливою складовою є презентації польських міст та воєводств у Львові.

Упродовж фестивалю у сквері «На Валах» (вул. Винниченка 18) розташуються промо-стенди та намети  із презентаціями туристичних перлин та освітніх програм Польщі.

Цьогорічною родзинкою презентацій буде Капсула  5D, яка імітуватиме найдовшу велодоріжку в Польщі «Green Velo». Кількахвилинний сеанс у Капсулі дозволяє побачити тривимірне зображення, почути звуки та відчути рух, вітер, воду.

Також у сквері відбуватимуться покази велотріалу та акробатики. Спільно з представниками Львівської федерації велосипедного спорту свої неймовірні можливості продемонструє тріалист Кристіан Герба. Кристіан – людина, яка застрибує на велосипеді на найвищі будинки світу, багаторазовий рекордсмен Книги рекордів Гіннеса та п’ятиразовий медаліст чемпіонату Польщі з велоакробатики.

Окрім презентацій, у програмі фестивалю заплановані також виставки живопису, графіки і світлин, покази короткометражних фільмів та багато інших цікавих заходів.

Упродовж  вересня у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6) триватиме виставка картин, рисунка та графіки, на яких зображений стародавній Люблін. Виставка буде присвячена 700-річчю отримання Любліном магдебурзького права. На доповнення до неї буде фотовиставка із краєвидами Любліна, знятими фотохудожником Петром Мацюком у різні пори року і різні пори дня.

У Державному природознавчому музеї (вул. Театральна, 18) буде представлено фотопроект Генрика Цірута «Дендроформи» із зображеннями деталей дерев, які могло би розпізнати лише досвідчене око фахівця-дендролога.

9 вересня із 20:30 зірками у дворику Львівської обласної державної адміністрації (вул. Винниченка, 18) відбудеться перегляд короткометражних польських та українських фільмів. Вхід вільний за реєстрацією на сайті http://wiz-art.ua.

В рамках фестивалю Львівська міська рада організовує інтерактивний воркшоп на тему «Креативний простір міста». Експерти з України і Польщі відвідають територію ревіталізованого промислового об’єкта – колишнього заводу радіоелектронної медичної апаратури на  вул. Заводській, 31.

Для участі у фестивалі до Львова прибудуть офіційні делегації від польських воєводств та міст-побратимів Львова. Разом із львівськими колегами їхні польські партнери, політичні, громадські та культурні діячі ділитимуться досвідом на «Форумі партнерства». Доповіді і дискусії стосуватимуться реформи децентралізації, аспекту громадської служби охорони здоров’я, українсько-польського партнерства для розвитку гірських регіонів, культурної дипломатії та інших важливих питань.

За шість років фестивалю у і обох країнах відбулося багато масштабних змін, у консульствах та місцевій владі кілька разів змінилися чиновники, проте «Фестиваль партнерства» розвивається як і раніше. А а це свідчить про те, що завжди знаходяться люди, для яких важливо зміцнювати дружбу між українським та польським народами. Недаремно гасло фестивалю – «Друзі завжди поряд!». Залишається вірити, що воно стане кредом не тільки для працівників культури, але і для політиків.

Юрко Вовкогон

Білорусія та Росія готуються до спільних військових навчань «Захід-2017». Вони заплановані на 14–20 вересня. Офіційно у них мають взяти участь до 13 тисяч військових. В Україні, Польщі, країнах Балтії та НАТО занепокоєні, що військових буде більше, та можливим загостренням ситуації в регіоні. У Москві та Мінську запевняють, що навчання оборонні, планові, відбуваються від 2009 року раз на два роки, тож хвилювання марні. Проте невизнана Москвою агресія Росії проти України, яка триває понад три роки, змушує сумніватися в словах росіян.

Українське військове керівництво не раз заявляло, що навчання можуть служити прикриттям для більш агресивних дій з боку Москви. Проте у Генштабі ЗСУ кажуть, що підготували комплекс заходів реагування української армії на можливі загрози.

«Реальна чисельність учасників «Захід-2017» – 230–240 тисяч осіб, понад 10 тисяч одиниць бойової техніки, близько 100 літальних апаратів і близько 40 кораблів та підводних човнів різного класу», – заявив секретар РНБО Олександр Турчинов.

Дослідники американського стратегічного центру Atlantic Council виявили, що в навчаннях частково братимуть участь солдати, які воювали проти України в 2014 році.

Користувачі соцмереж уже викладають фотографії колон російської бронетехніки, зауважених в Росії і Білорусі біля місць навчань. Фінський блогер Андреас Турунен опублікував у Twitter мапу, на якій зображені райони проведення навчань. У міноборони РФ підтвердили її правдивість.

Військове керівництво Польщі висловило стурбованість щодо можливого загострення ситуації в регіоні. Литва назвала навчання основним викликом для своєї нацбезпеки в 2017 році. Головнокомандувач армії США у Європі генерал-лейтенант Бен Ходжес заявив, що маневри можуть виявитися «троянським конем», бо Кремль може залишити в Білорусі завезену техніку. Генсек НАТО Єнс Столтенберг зазначив, що Росія використовує «лазівки», щоб звести до мінімуму кількість спостерігачів Альянсу на навчаннях. Він сказав, що НАТО відправить двох спостерігачів, однак це не є реальним моніторингом. Двох спостерігачів направить й Україна.

За правилами ОБСЄ, відомими як Віденський документ, держави, які проводять маневри за участі понад 13 тисяч військових у Європі, мають заздалегідь повідомляти інші країни і бути відкритими для спостерігачів. Росія та Білорусь стверджують, що кількість військових буде меншою, ніж 13 тисяч. У НАТО вважають, що більшою, приблизно сто тисяч.

«Альянс і сусіди Росії стурбовані, що Москва може залишити військову техніку в Білорусі після завершення навчань, спричинюючи побоювання, що пізніше російські війська зможуть швидко перетнути кордони, як це було в Грузії у 2008 і в Україні у 2014 році», – заявив Столтенберг.

Коментарі

Анджей Почобут, білоруський публіцист із Гродно і кореспондент Gazeta Wyborcza у Білорусі

Білоруська армія та влада активно готуються. Це помітно наочно – країною їздять численні російські військові, техніка. Паралельно діє пропаганда серед населення.

Днями відбувся брифінг голови генштабу Білорусі. Він презентував для білоруської та міжнародної громадської думки сценарій навчань. Позиція Мінська незмінна – це регулярні оборонні маневри, які нікому з сусідів не загрожують.

Сценарій навчань не сильно змінюється від початку їх проведення: нацменшина починає в Білорусі заворушення на етнічному ґрунті, повстають екстремістські озброєні групи, які підтримує одна із західних країн-сусідів Білорусі, починається конфлікт між цими групами і збройними силами Білорусі, в ситуацію втручається одна з країн НАТО, яка є сусідом Білорусі, вона допомагає сепаратистам, після чого входить Росія і рятує Білорусь від агресії, починається конфлікт Росії та Білорусі, з однієї сторони, і Альянсу – з іншої.

Що відбулося в Криму – акції невеликих груп противників Майдану і прихід військ Росії. Тому тут багато збігів у сценаріях навчань і тим, з чого все почалося в Україні. Тому в Києві, Варшаві та Вільнюсі не дарма дивляться з осторогою. Загрози, які відчувають сусіди Білорусі, виникають з політичного контексту, який склався в регіоні після початку агресії Росії проти України.

Серед меншості білорусів, демократичних і прозахідних, побутують страхи через велику кількість російських військ. Проте для більшості ці побоювання неактуальні. Вони поділяють російське бачення світу, в якому немає місця для росіян-окупантів, зате є добрі росіяни-визволителі.

Лукашенко свого часу був одним з ініціаторів маневрів. Він не раз багато років звертався до росіян, аби спільно організувати такі навчання. Щодо ситуації тепер, то без згоди Лукашенка цих маневрів не було би. Проте нині глава Білорусі ставиться до них без ентузіазму. В країні економічна криза, Росія більше не може надавати фінансову підтримку режиму та Білорусі на тому ж рівні, що й раніше, Лукашенко пробує маневрувати, шукаючи інвестицій та кредитів від країн Заходу. З точки зору політики, яку він провадить, – ці маневри не потрібні. Але він погодився на союз з росіянами, тож мусить. У білоруській пропаганді пояснюють, що це виключно оборонні маневри, які нікому не загрожують. Для цього на навчання запрошують навіть спостерігачів від НАТО.

Занепокоєння Турчинова, як і Столтенберга, небезпідставні та реалістичні стосовно того, що кількість російських солдатів, заявлена для участі в навчаннях, і дійсна – суттєво різні. Щодо того, що російські війська після навчань можуть залишитися в Білорусі, то для цього мала б бути згода Лукашенка. Нічого не вказує, що він цього хоче. Політична гра, яку веде керманич Білорусі, передбачає потепління відносин із Заходом. Якщо він збільшить російську військову присутність в Білорусі, то перекреслить цей політичний сценарій.

Тиха окупація Білорусі через військові навчання – теж малоймовірна. По-перше, для її захоплення Росії не потрібні жодні маневри. По-друге, Москві цього не треба. Лукашенко задовольняє Кремль. За 23 роки правління він не збудував незалежної Білорусі. Він збудував іншу Росію, що ґрунтується на російській мові, культурі, медіа та радянській історії. Росіяни почуваються там, як вдома. Білорусь – цілком у зоні впливу Росії та виконує всі забаганки Кремля, тож Путіну без сенсу окуповувати її.

Ставлення Лукашенка до України – теж незмінне. З одного боку, він протягує руку Києву і демонструє інше, на відміну від росіян, ставлення до України. З іншого, показує росіянам, що його ставлення до України, загалом, не відрізняється від їхнього. Лукашенко – такий гібридний союзник для України: ніби дружній, а ніби й ні.

Смішно дивитися, як слова президента Білорусі подають російські й українські ЗМІ. Якщо дивитися українські, то виглядає, що Лукашенко підтримує Україну в конфлікті проти Росії. Під час виступу скаже щось, що сподобається українцям, однак під час того ж виступу скаже й те, що сподобається росіянам. А отже, висновок росіян і українців із того ж виступу протилежний. Лукашенко свідомо подає суперечливі сигнали, щоб публічна думка в обох сусідів була прихильною до нього.

Щодо ролі Лукашенка в Мінських переговорах, то вона переоцінена. Рішення, аби переговори відбулися в Мінську, прийняв Путін. Роль Лукашенка технічна. Проте він не проґавив нагоди отримати політичну користь як посередник. Проведення переговорів у білоруській столиці дозволило росіянам повністю контролювати їх перебіг, адже вплив Росії в Білорусі – величезний, як і російських спецслужб. Це підтвердила зараз історія з 19-річним українцем Павлом Грибом, якого виманили начебто для зустрічі з дівчиною до Гомеля, а тепер він сидить десь у в’язниці ФСБ.   

На жаль, це вже підтверджений факт, що українцям небезпечно їздити тепер не лише до Росії, а й до Білорусі. ФСБ у ситуації з Грибом могло співпрацювати з білоруським КДБ, а могло діяти без його офіційного відома. Існують тісні відносини між окремими відділами та службовцями ФСБ і КДБ, тому такі дії можуть бути без офіційної політичної згоди згори. Також варто пам’ятати, що між Білорусією і Росією немає кордону. Були випадки, коли КДБ Білорусі проводило такі ж дії в Росії, виловлюючи звідти своїх опозиціонерів.

Дмитро Тимчук, підполковник запасу, координатор групи «Інформаційний спротив», народний депутат, член Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки і оборони

Найбільша загроза для нас – російські війська, які прибудуть до Білорусі, можуть там залишитися після навчань. Ці сили можуть стати новим плацдармом для російської гібридної війни проти України в форматі «зелених чоловічків». Друга загроза – відпрацювання Росією наступальних дій біля кордонів України, щоб удосконалити сценарій можливої масштабної відкритої агресії проти України.

Другий сценарій загрозливіший, бо Росія зосередила біля кордонів з Україною велику кількість військ. Як ці війська можуть бути застосовані проти нас, можемо лише здогадуватися. Проте сценарій масштабної відкритої війни РФ проти України зараз малоймовірний. Якби Путін хотів відкрито напасти, то вже б зробив це протягом 3,5 років російської агресії. Зараз для цього несприятлива ситуація, час грає не на російській стороні.

Яким би не був російський план, Україна має бути готова відбити агресію. У цьому сенсі наше військово-політичне керівництво поводиться адекватно, усвідомлюючи загрозу та докладаючи всіх зусиль, щоб ЗСУ були готові до таких варіантів розвитку ситуації.

Росія шукає військових союзників не так проти України, як у протистоянні з НАТО. Для цього залучає Білорусь. Україна, затиснута між Альянсом і Росією, потерпає і буде потерпати від цього найперша. Не знаємо, коли Україна отримає гарантії колективної безпеки як член НАТО, тому слід розраховувати лише на власні сили.

Не варто перебільшувати загроз, які будуть в рамках навчань з території Білорусі. Ретельно вивчаємо їх, зокрема, спілкуючись із білоруськими джерелами. Наскільки знаємо, білоруські спецслужби уважно спостерігають за шляхами переміщення російських військ, залізницю, якою транспортується російська техніка, контролює білоруська влада. Вивчаємо, чи може Росія залишити якусь техніку після завершення навчань. Сам Лукашенко, хоч і не може опонувати Путіну, докладає зусиль, аби не стати заручником ситуації. Це позитивно для нас.

Загрози для Польщі та країн Балтії в рамках цих навчань віртуальні, бо важко уявити, що РФ почала агресію проти країн НАТО.

Білоруська влада запрошує наших та натівських спостерігачів. Але всі вони будуть бачити лише фрагменти навчань. Спостерігачам покажуть тактичного рівня маневри оборонного характеру, щоб засвідчити: всі навчання «Захід-2017» мають оборонний характер. Щоб розуміти розмах, мету та цілі цих стратегічних навчань, слід мати спостерігачів у вищих органах військового управління, які знаходяться в Росії. Безумовно, туди нікого не допустять.

Підготував Ігор Тимоць