Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Об’єктивна реальність для нашої країни сьогодні – плисти за течією. Нажаль, незважаючи на всі «досягнення майдану», які вкрай люблять цитувати вітчизняні політики, насправді Україна перед загрозою зовнішньої інтервенції, розірвана на частини з анексованим Кримом та окупованими частинами Донбасу, не дійшла внутрішньої згоди щодо свого майбутнього. Політики живуть ситуативним баченням, використовуючи де треба популізм для підняття свого рейтингу. Парламент вже давно перетворився на «цирк», що не вирішує жодних стратегічно важливих питань (при цьому в Україні парламентсько-президентська форма правління). Адміністрація президента, яку звинувачують в узурпації влади, так само через різного роду причини не діє ефективно, продовжуючи фактично «торгувати» країною. Органи виконавчою влади, міжвідомчі координуючи органи та навіть державні мозкові центри вже давно перетворились на «авгієві конюшні».
Кадрова політика – ключ до багатьох проблем. Кричущий непрофесіоналізм, кумівство та посадова корупція є ознакою нашого часу. На профільні посади призначають людей, що мають освіту в абсолютно іншій сфері. Відповідно вони потребують час на «в’їзжання до теми», якого Україна не має. Люди з бізнесу на державній службі продовжують мислити категоріями бізнесу, а інколи, вгледівши нові можливості, навіть можуть робити бізнес на державі. Найістотніше в кадрах це те, що всі люди при владі абсолютно конкретно розуміють свою тимчасову присутність, намагаючись «урвати» якнайбільше, доки вони тут. Від цього страждає передусім спадкоємність та державна стратегія. Люди, що мають бути поза політикою на державній службі в мозкових центрах та органах виконавчої влади невмотивовані проявляти ініціативу, закріпачені вертикальною радянською системою керівництва. Кадрові проблеми системні, закомплексована країна знаходиться на краю прірви.
Проблеми стратегії починаються з визначення категорії національних інтересів. Закон про основи національної безпеки України за 2003 р. трактує їх як «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток». Формулювання не просто розмите, але абсолютно абстрактне. Саме тому категорія національних інтересів трактується дуже вільно, не дозволяючи роками зрозуміти місце держави в світі та сформувати логічну та послідовну зовнішню політику.
Зовнішня політика України має базуватись на проактивному, а не реактивному реагуванні на зовнішні обставини. Україна має бути повноцінним актором системи міжнародних відносин. Зовнішня політика України має бути заснована на експансії власних національних (державних, економічних) інтересів, активному протекціонізмі. При цьому сама категорія національних інтересів потребує спрощення та чіткого визначення. Домінуючим національним інтересом для зовнішньої політики не може бути «збереження суверенітету та територіальної цілісності», адже дипломатія в цьому разі концентрується не на експансії, а на захисті – що є слабкою позицією. В оптимальному розумінні, українські дипломати мають обережно апелювати до поняття національної стратегічної культури, що охоплює ойкумену «від Сяну до Дону», або ще ширше – Україна це там де українці. Звичайно, подібна лінія призведе до конфліктних ситуацій навіть з державами-партнерами (Польща, Угорщина, Румунія тощо). Але наявність латентних конфліктів є проявом сильної дипломатії, адже латентні конфлікти можуть використовуватись як інструменти примусу, тиску за різних політичних обставин (прикладом можуть слугувати епізоди українсько-румунських відносин – о. Зміїний та його шельф, будівництво Україною каналу Дунай-Чорне море, та румунська дипломатія загалом).
Як будинок починається з фундаменту, так й ефективна робота зовнішньополітичного відомства має починатись з налагодження ефективної стратегічної комунікації – права рука має знати, що робить ліва. Україна потребує комплексного реформування структури МЗС та оптимізації роботи закордонних представництв шляхом спрощення вертикальних зв’язків, розповсюдження горизонтального співробітництва. МЗС та дипломатичні представництва – суто практичний інструмент впровадження зовнішньої політики. Теоретичними аспектами забезпечення дипломатичної діяльності, розробкою зовнішньополітичної стратегії та варіантів тактичних дій має займатись спеціалізований державний орган.
Обов’язковою взаємозалежною умовою сильної дипломатії є наявність сильної армії. Функціонування збройних сил України актуалізоване наявним конфліктом, фактично війною з країною-сусідом, що виступає в ролі агресора. За короткий термін, завдяки кризовому менеджменту був досягнутий певний мінімальний рівень обороноздатності. Проте на тому рівні, на якому зараз будується забезпечення української армії, в першу чергу через залучення волонтерів, не можна досягти системності розвитку збройних сил. Навіть багатократне збільшення бюджетного фінансування сектору, за умов відсутності стратегії використання коштів на скільки-небудь тривалий період, гальмує процеси необхідних закупівель. Україна потребує фундаментального документу – повноцінної актуальної Білої книги з питань оборони на національної безпеки, яка б визначала: категорії національних інтересів; сучасні зовнішні та внутрішні загрози; механізм протистояння загрозам за рахунок існуючих ресурсів (військових та невійськових); середньострокову стратегію розвитку збройних сил; відносини між армією та суспільством.
Звичайно, Україна потребує стратегічного планування не лише у контексті власної зовнішньої політики. Не дивлячись на те, що зовнішній ворог вже біля воріт, як часто це трапляється, найбільш небезпечним виявляється ворог внутрішній. Україна не визначилась що робити з окупованим Донбасом й потребує сталої стратегії з гнучкими сценаріями розвитку за цим напрямком. Україна не визначилась, що робити з внутрішніми переселенцями (яких лише офіційно налічується 1,5 млн. чол..), позбавивши їх права голосу на місцевих виборах. Позбавлені піклування держави люди, фактично викинуті з рідного дому, вимушено приїхавши (або через свою патріотичну позицію, не маючи змогу повернутись) на велику Україну розуміють, що їм тут зовсім не раді. Навпаки, їх вважають ледь не корінням всіх бід України, їм не здають в оренду квартиру, через прописку не влаштовують на роботу. Чи є подібна політика загрозою національній безпеці України? Відповідь очевидна. Інша категорія громадян, що так само потребує піклування та стратегічного планування свого майбутнього – учасники бойових дій АТО.
Україна має чим зайнятись. Безумовно, наша держава має й достойні кадри для напрацювання повноцінної стратегії розвитку України, визначення куди й навіщо ми йдемо, хто наші друзі, а хто вороги. Хочеться вірити, що Україна все ж матиме гідних керівників-нематеріалістів, які зрозуміють недалекоглядність існування держави Україна без стратегії. Адже така держава не матиме майбутнього.
Валерий Кравченко
