Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Зустріч в Берліні у скороченому нормандському форматі (Порошенко, Олланд, Меркель без Путіна) 24 серпня 2015 р., на день незалежності України, мала визначити майбутнє Мінських домовленостей за умов посилення напруги на лінії зіткнення. Демонстративне незапрошення президента Росії на зустріч була, з однієї сторони, реакцією на загострення обстановки на Донбасі, фактично до рівня ескалації передвоєнних дій (кількість обстрілів зросла на кінець серпня до 150 за добу, в тому числі із застосуванням важкої артилерії та реактивних систем залпового вогню), з іншого боку – сигналом до Москви. Путін не хоче контролювати й стримувати агресію ДНР/ЛНР – тож на нього варто тиснути. Захід однозначно розцінює ситуацію в Україні не як громадянську війну (чого б бажав Кремль), а як дії проплачених Росією найманців на розвалювання країни, використовуючи, серед іншого, приховану інтервенцію регулярних збройних сил. Захід переконаний, що Росія блефує коли говорить про мир на Донбасі, а насправді готується до війни.
Президент України Петро Порошенко за підсумками зустрічі у Берліні заявив про власну повну прихильність до дотримання виконання Мінських домовленостей, досягнутих у вересні 2014 р. та у лютому 2015 р. Український президент неодноразово заявляв про «безальтернативність Мінську». Безумовно, подібна лінія є грою на публіку. Проте це не значить підтвердження тез кремлівської пропагандистської машини, зокрема про те, що під прикриттям Мінських угод «українська хунта готується до наступу та винищення Донбасу» – Україна не має вдосталь сил та ресурсів для подібних дій. Порошенко та українські дипломати продовжують апелювати до порушення українського суверенітету через російську агресію, дотримуючись непопулярного в Києві плану повернення окупованих територій до складу держави. Одним з болючих кроків на шляху імплементації положень Мінських домовленостей є закон про децентралізацію, який має бути проголосований у Верховній Раді в першому читанні в останній день літа, що визначить де-факто особливий статус окупованих територій Донбасу. Позиція президента України не знаходить великої підтримки у депутатів, які використовують радикальний популізм та агресивну риторику для збільшення власної популярності, підриваючи дипломатичній зусилля України.
Коли Порошенко заявляє, що ми маємо те що маємо – Мінськ-2, а «Мінську – 3 вже не буде», це не означає, що президенту України не подобається столиця сусідньої держави. Не виконавши програшні для України угоди (питання з імплементації цих угод почалися фактично відразу – з захоплення Дебальцевого через тиждень після їх підписання), немає жодного сенсу продовжувати діалог з глухонімим терористом. Більш того, кардинальних змін потребує і сам формат переговорів. Останній шанс формату нормандської четвірки – зустріч під час генеральної асамблеї ООН в середині вересня, а також проведення місцевих виборів на окупованих частинах Донецької та Луганської областей у жовтні 2015 р. Якщо Росія не проявить жодної волі до миру, примусивши своїх маріонеток до виконання Мінську-2, очевидною стане потреба переформатування складу медіаторів.
Нормандський формат вже не задовольняє вимог часу, коли канцлер Німеччини та президент Франції виступають радше як прихильники тактики замирення з агресором, аніж захисниками міжнародного права. На кону не просто ескалація насилля в окремо взятій країни на крайніх кордонах Євросоюзу, а й велика війна в Європі, про яку вже попереджають не лише експерти англо-сакси, але й європейці. Очевидно, що участь в переговорах мають брати ті країни, які найбільш зацікавлені в стабілізації, а також історично розуміють амбіції та наслідки цих амбіцій спільного ворога – путінської Росії.
Найбільш доцільний формат переговорів передбачає для України участь в них географічних сусідів – країн Прибалтики, Польщі, Угорщини, Румунії тощо. Президент Польщі Анджей Дуда вже виказував бажання стати однією зі сторін в переговорах з врегулювання конфлікту в Україні. Бажаною для Києва є також безпосереднє залучення до переговорів представників США. Франція та Німеччина, країни зі стійким російським лобі ще від часів антиамериканської дружби Ширака-Шредера-Путіна, коли вони разом протистояли вторгненню американців в Ірак у 2003 р., звичайно більш сприяють конструктивному (у російському розумінні) діалогу через позитивне сприйняття цих країн росіянами. Але хіба зараз час підлаштовуватись під агресора, обираючи для нього зручних переговорників? Захід має нарешті зрозуміти – лише жорстка (на межі розумних дій) дипломатична позиція, навіть через пряму загрозу конфронтації Росії з НАТО, можуть зупинити Росію. Інакше Москва буде крок за кроком, використовуючи провокації та відверто спотворюючи факти, готувати війну в Європі.
Valeriy Kravchenko
