Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Останній тиждень увага європейських ЗМІ була прикута до подій у Вірменії, де розгортались антиурядові протести. Багато хто вбачав у цих подіях революційність, бажання змін, зокрема зміни зовнішньополітичного вектору. Проте у цій статті автор відстоює іншу, власну точку зору на існуючи події, які опосередковано стосуються й України. За сучасних умов, коли Росія проводить велику геополітичну гру на відновлення СРСР, не можна на «біле казати біле», варто завжди шукати підтекст. Особливо це стосується регіону Південного Кавказу, де Вірменія традиційно є країною посиленого російського впливу.
Як відомо, Росія розміщує на території цієї країни воєнну базу у м. Гюмрі в 126 км. від Єревана. Договір про функціонування бази був укладений строком на 25 років, і був продовжений ще на 49 років (до 2044 року) в ході візиту президента Росії Д. Медведєва до Вірменії в 2010 році (тотожній сценарій щодо бази ВМС Росії в Севастополі). На твердження голови МЗС Росії Сергія Лаврова, питання, за які відповідають російські військовослужбовці, стосуються території Вірменії, тобто у разі будь-якої зовнішньої загрози Вірменії це буде розглядатися як зовнішня загроза для Росії. Зважаючи на наявність у регіоні замороженого конфлікту етно-релігійного змісту у Нагорному Карабасі, все зростаючу міць (в першу чергу фінансову) Азербайджану, відповідальність за цей регіон Росії зростає.
Варто відзначити, що Азербайджан має плідні історичні зв’язки з Туреччиною. Протягом Карабаського конфлікту на початку 1990-х рр. Туреччина неодноразово апелювала до Ради безпеки ООН з формулюваннями «агресія Вірменії щодо Азербайджану», в 1992 р. підписала з Азербайджаном військово-політичну угоду, надавши воєнних інструкторів для тренування армії. Туреччина є країною-членом НАТО, тому Азербайджан протягом останніх 20 років розвивав лінію на співробітництво з Альянсом. Натомість Вірменія в 1992 р. підписала Ташкентський пакт, ставши стороною ОДКБ.
Безумовно, російські політтехнологи та російські ЗМІ інтерпретують події в Єревані як новий майдан, інспірований американцями проти проросійської більшості, мов опозиція під європейськими гаслами буде скидати легітимну владу і т.д. Причиною до масового протесту людей стало кількаразове підвищення тарифів на електроенергію (саме тому дехто називає події у Вірменії «Енергетичним майданом») кампанією-монополістом «Електричні мережі Вірменії», що не так давно належала Росії. Насправді Росія має багато істотних важелів у реалізації внутрішньої та зовнішньої політики Вірменії, зокрема фінансовий. У розпал подій Вірменії було запропоновано отримати пільговий цільовий кредит на 200 млн. доларів на оновлення власних збройних сил. (ситуація схожа з обіцянкою отримання 15 млрд. доларів російського кредиту Віктором Януковичем у грудні 2013 р., в розпал подій на Київському майдані). Тож виходить, що Росія мала інструменти аби збурити протестні настрої в Єревані й одночасно озброює Вірменію. Кому вигідне загострення на Південному Кавказі?
Росія, напередодні очікуваної масштабної ескалації в Україні, дестабілізує регіон, розморожуючи конфлікти на периферії. Придністров’я та Карабах, не кажучи вже про Абхазію та Північну Осетію – рукотворні російські зони нестабільності, це нові козирі у зовнішньополітичній грі Кремля. Апелюючи до них, загрожуючи ескалацією, можна тиснути на світову спільноту щодо санкцій та в українському питанні. Сценарій ескалації в Придністров’ї покликаний залучити до конфлікту окрім Молдови країну НАТО Румунію. Сценарій ескалації у Вірменії відповідно спрямований проти Туреччини – ще однієї країни НАТО, регіональної домінанти, що проводить досить жорстку політику засудження агресивної поведінки Росії. Це гра на розбрат, з метою шантажу та залякування європейців та американців. Проте руйнуючи існуючий порядок в регіоні, Росія сама може потрапити в пастку.
Які справжні цілі переслідує Росія, інспіруючи єреванський майдан? По-перше, Росія хоче відволікти увагу світової спільноти від України, перемкнути її на Вірменію (для внутрішньої аудиторії та цінителів російських ЗМІ на заході буде насаджуватись думка про ще одну кольорову революцію по американському сценарію і т.п.). По-друге, під ймовірним успіхом європейських сил, внаслідок ейфорії, спровокувати ескалацію конфлікту в Нагорному Карабасі, провину за це традиційно покласти на американців. При цьому російські війська будуть демонстративно усунуті від участі в подіях або заблоковані на своїй базі в Гюмрі (обов’язково загадають історію із розстрілом російським військовим вірменської родини у січні 2015 р.) – Росія має виглядати у ролі країни, що через об’єктивні обставини не може виконати свої обов’язки. По-третє, скомпрометувати європейські цінності (зокрема вдарити по Східному партнерству ЄС), довести їх абсурдність на регіональному фоні, адже мета – зіштовхнути проєвропейські сили у Вірменії з Азербайджаном, який активно позиціонує себе як успішний європейський проект (Перші європейки ігри у Баку, Євробачення тощо). По-четверте, залучити до конфлікту Туреччину – найвпливовішого актора та лобіста Азербайджану. Залучення Туреччини може бути корисним Росії у декількох вимірах. Це й удар по єдності НАТО зсередини, й розконцентрація зусиль Туреччини на кілька фронтів за умов зростаючи «дуги нестабільності» на Близькому Сході та в Європі (ІГІЛ, Курдистан, Вірменія, Греція, що переживає дефолт, та де владу тримають проросійські політики, що можуть направити антиєвропейські протестні настрої на історичні протиріччя), й позбавлення лоббі кримських татар в окупованому Росією Криму. По-п’яте, сценарій у Вірменії – це удар по Грузії, яка у найгіршому випадку лишається у ворожому оточенні конфліктів, що перебувають на стадії ескалації.
Події у Вірменії відкривають для Росії новий фронт можливостей зовнішньополітичного тиску, інтерпретацій та розпалювання ворожнечі. Показово, що ширмою тут виступає опозиційність та європейськість, що протилежні за змістом проросійським поглядам, популярним у цій країні. Росія інсценує та використовує невдоволення вірмен у своїх цілях будівництва імперії Путіна, побудованої на ідеології «руського мира». Наскільки далеко вона зайде у своїх досягненнях залежить як від витримки вірмен (с цим може бути проблема, зважаючи на гарячій кавказький характер), так й від реакції на події світової спільноти, зокрема США та НАТО.
Valeriy Kravchenko
