Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Ключова українська позиція щодо питання врегулювання конфлікту на Сході України полягає в встановленні контролю над тими ділянками кордону, що є підконтрольними незаконним збройним підрозділам терористичних організацій ДНР та ЛНР. Через цей кордон з Росією, загальною протяжністю понад 300 км, здійснюється трафік зброї та комбатантів – російських добровольців, які їдуть вбивати українців за «руський мир». Важливість цього пункту окреслена у Мінських домовленостях, зокрема Мінськом-2 прописана необхідність відновлення контролю над кордоном до кінця 2015 р., яка правда, поставлена у залежність від проведення виборів за українськими законами на територіях самопроголошених «республік». Втім найбільш очевидним та швидким рішенням, що може й має запропонувати Україна – не чекати можливості організації виборів на Донбасі (адже вони лише легітимізують терористів – досягти чогось іншого, за умов тотального засилля антиукраїнської риторики через російську пропаганду, буде неможливо), а проштовхувати ідею залучення міжнародного континенту миротворців.
Важливою умовою залучення подібних міжнародних сил для врегулювання конфлікту є хоча б часткове дотримання режиму припинення вогню сторонами конфлікту (в першу чергу – проросійськими сепаратистами), як це було у березні 2015 р. Організація подібного сценарію врегулювання – абсолютно іміджева справа для українських дипломатів, яка посилить позиції України в світі. Адже наразі ми просто надаємо всьому світу свідоцтва агресії росіян стосовно нашого суверенітету та територіальної цілісності, виступаємо у ролі слабкої жертви. Натомість змістовне та послідовне відстоювання необхідності залучення світової спільноти у дусі «відповідальності у справі, а не на словах» підвищить авторитет українського МЗС, який істотно похитнувся після Саміту Східного партнерства у Ризі. Що досі робить наш посол у країні, яка веде проти нас, за твердженням президента та прем’єр-міністра України, війну? Чому не були розіслані бодай ноти протесту Білорусі й Вірменії, які своєю відмовою підписувати фінальну декларацію саміту через пункт щодо засудження анексії Криму фактично вдруге (після голосування з цього ж питання річної давності у генеральній асамблеї ООН) визнали захоплення української території Російською Федерацією? Тож свіжий ковток повітря дуже потрібен українським дипломатам просто зараз!
Як має виглядати миротворча місія на Донбасі питання досить контраверсійне, адже потребує компромісного рішення, на яке не зможуть не погодитись сепаратисти та росіяни. Вочевидь, це мають бути військові, а не спостерігачі, адже останні вже є. Спостережна місія ОБСЄ на Донбасі більше прославилась своєю спроможністю ставати живим щитом для терористів, ніж своєю справжньою неупередженістю. Спостерігачів терористи пускають лише на заздалегідь підготовлені території, натомість не надаючи потрібного їм для ефективної роботи простору. «Голубі каски» ООН є очевидним варіантом для залучення військових, проте рішення про їх надсилання у зону конфлікту має приймати Рада Безпеки ООН, де Росія майже достовірно заблокує рішення через своє право вето. Поліцейські та військові місії ЄС (на кшталт тих, що виконуються у Африці), мають бути санкціоновані Європарламентом та Єврокомісією. Нажаль для нас з Вами, зараз європейці не мають політичної волі для ухвалення подібного рішення. Миротворча місія НАТО в Україні (на кшталт Косово чи Боснії та Герцеговини) є абсолютно нездійсненною через власний провокаційний характер – Росія ніколи не погодиться мати, навіть у форматі миротворців, американців на своєму кордоні. Більш того, подібне рішення (яке ще треба ухвалити консенсусом на засіданні Північноатлантичної Ради) спричинить лише зростання ескалації, адже НАТО – улюблене міфічне пугало для російських громадян від кремлівської пропагандистської машини. Росія може запропонувати варіант з миротворцями СНД, адже Україна ще формально є членом цієї організації, проте це варіант лише для узаконення російських військових на Донбасі, й жодної деескалації він не обіцяє. Цікавими але не життєздатними виглядають варіанти розширення на сектор безпеки співробітництва в рамках регіональних організацій економічного спрямування ГУАМ та ОЧЕС, втім це дуже довгий та тернистий шлях, на який не піде Росія.
На нашу думку єдиним сприйнятливим компромісним варіантом є формування широкої ad hoc коаліції відповідальних друзів України, тих країн, що вже сьогодні декларують готовність та можливість відправити військових в Україну якщо не на лінію розмежування, то в більш безпечний тил сепаратистів на лінію державного кордону. Це балтійські країни (особливо Литва), Польща, Румунія, Туреччина, Грузія – країни, які відчувають загрозу своїм національним інтересам та відповідальні за регіональну безпеку. Це країни, які мають великі нереалізовані амбіції у європейській політиці, на противагу «нормандському» чи «женевському» форматам. Для реалізації компромісності задуму, необхідно залучити до цієї коаліції країни, що мають потенціал до посередництва в конфлікті (й так само амбіції) – Білорусь та Казахстан (а, можливо, ще й Азербайджан та Узбекистан). Ці держави традиційно знаходяться у фарватері кремлівської зовнішньої політики, й за не можливості запрошення власне самої Росії (як агресора, de facto сторони конфлікту), вони зможуть відігравати функцію заспокійливого, аби у складі миротворчої місії росіянам не ввижалися одні американці. З іншого боку, для цих країн участь у подібній операції й престижна, й корисна з точки зору можливості практичного вивчення та попередження повторення сценаріїв російської агресії в цих країнах (Путін неодноразово натякав на це Казахстану зокрема).
Спираючись на Косовський прецедент 1999 р., коаліція «відповідальних друзів», за дипломатичної підтримки США, може розраховувати на отримання мандату Генеральної Асамблеї ООН двома третинами голосів. Й це буде важливий практичний крок до мирного врегулювання на Донбасі, м’який примус до миру Росії (щоб грати далі їй доведеться розкривати карти), а не та гра на розхитування ситуації та виснаження ресурсів із відвертими «прогинами» українських дипломатів, що відбувається зараз.
Valeriy Kravchenko
