На Личаківському цвинтарі у Львові сьогодні, 22 листопада, працівники й охорона кладовища затримали трьох польських студентів. Молоді люди намагалися запалити фаєри на одному з полів кладовища – біля місця польських військових поховань. Про це написав на своїй facebook-сторінці заступник міського голови Львова із питань розвитку Андрій Москаленко.
Як розповів керівник ЛКП «Музей «Личаківський цвинтар» Михайло Нагай, після затримання охорона кладовища відразу викликала працівників поліції та Служби безпеки України. «Провокаторів буде передано правоохоронним органам, для вчинення дій згідно з чинним законодавством», – додав Москаленко.
Як повідомили у відділі комунікації поліції Львівської області, особи затриманих встановлено – це іноземці віком 22, 24 та 26 років. Правоохоронці вилучили у них два використані «фаєри».
За цим фактом відкрито кримінальне провадження за ч.2 ст.296 (хуліганство) КК України. Санкція статті передбачає як покарання обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до чотирьох років. Вирішують питання про повідомлення іноземцям про підозру у скоєнні цього злочину та обрання для них міри запобіжного заходу.
Польське товариство охорони військових могил засудило такі дії польських студентів.
«Польське товариство охорони військових могил з тривогою спостерігає за неправомірною поведінкою деяких відвідувачів цвинтаря захисників Львова, які кидають виклик повазі та значенню цього місця пам’яті польського та українського народів. До таких вчинків належить спроба використати меморіал у конкретних політичних або ідеологічних цілях. Прикладом цього останнім часом були несанкціоновані спроби відкрити фігури левів біля меморіальної колонади чи запалювання фаєрів прихильниками одного з польських футбольних клубів», – зазначив на своїй facebook-сторінці керівник цього товариства Януш Балицький.
Він нагадав, що «Цвинтар Орлят» є місцем молитви та примирення між польським та українським народами, що задекларували 2005 року президенти Кучма і Кваснєвський. І попросив усіх відвідувачів польського меморіалу поважати місце пам’яті, а також чинне законодавство України.
«Інформуємо, що військові квартали підлягають постійному, цілодобовому моніторингу. Ми будемо тісно співпрацювати у справі охорони безпеки поховань з керівництвом кладовища та міськими службами правопорядку – тим паче, що як громадські працівники і волонтери не маємо повноважень контролю у сфері безпеки.
Ми хотіли б, щоб через 100 років після смерті похованих тут «Цвинтар Орлят» був місцем роздумів про минуле і про важливість миру, співпраці та розуміння між сусідніми народами», – наголосив Януш Балицький.
Нагадаємо, 4 листопада на польському меморіалі на Личаківському кладовищі у Львові група польських футбольних фанатів запалила фаєри та розгорнула біло-червоний банер з текстом «Орлята львівські, 100 років – це гасло польську відвагу прославляє. Сілезія віддає шану для Львова, духовного міста Вроцлава». У такий спосіб представники організації «Велика Сілезія» відзначили, за їхніми словами, «100-річчя героїчної оборони Львова».
Із приводу цієї ситуації 12 листопада голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин звернувся до керівників компетентних правоохоронних органів області з проханням встановити особи цих людей, притягнути до відповідальності виконавців та організаторів цієї акції та заборонити їм в’їзд в Україну, а також забезпечити належну охорону Личаківського цвинтаря.
Нещодавно українські архіви КДБ визнали найвідкритішими на пострадянському просторі. Такими є результати дослідження, проведеного Інститутом розвитку свободи інформації (IDFI) у співпраці з партнерами з країн-учасниць: Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, України та Узбекистану. Україна отримала найвищий показник – 70,11% в загальному підсумку оцінювання. У трійку лідерів також увійшли Грузія (68,37%) і Казахстан (68,36%).
Відкриття архівів в Україні зайняло 24 роки. Після більше як 10 років боротьби за це, лише 2015 року, після Революції гідності, історики та громадські активісти домоглися прийняття закону про відкриті архіви репресивних органів. Українці врешті отримали право дізнатись правду про своїх родичів, які стали жертвами репресивної машини.
Нині відкритий архів СБУ — це 224 тисячі одиниць зберігання у Києві, або неповних 7 км документів. Ще близько 700-800 тисяч одиниць зберігання є в архівах обласних управлінь СБУ.
Щороку кількість звернень до архівів СБУ в Україні зростає, говорить директор галузевого архіву СБУ Андрій Когут. Якщо у 2014 році в Галузевому державному архіві СБУ в Києві їх було 1329, то вже у 2017 році — 3530. З таким напливом в архіві ледве справляються, адже кількість місць у читальному залі обмежена.
«Ми бачимо величезне зростання зацікавлення українським архівом і серед закордонних дослідників. Для них це вікно у світ радянських спецслужб, які є повністю закриті в Росії чи інших пострадянських республіках. Насправді єдині пострадянські республіки, окрім України, які відкрили архіви, це країни Балтії, але, на жаль, у них збереглось набагато менше документів. Більшість справ там було знищено чи вивезено на початку 1990-х років. Українська ситуація унікальна тим, що архів є цілком відкритим і водночас він зберіг найбільше матеріалів», – сказав у коментарі Рolukr.net директор Українського інституту національної пам’яті та один з ініціаторів відкриття архівів в Україні Володимир В’ятрович.
Polukr.net пояснює, як шукати інформацію про політичні репресії в раніше закритих архівах КДБ.
Хто може користуватись архівом
Архіви КДБ в Україні відкриті для всіх. Не важливо, чи ви родич репресованого, дослідник, журналіст, чи людина, яка цікавиться минулим. Повний доступ гарантує Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Окрім цього, право доступу мають як громадяни України, так й іноземці. Щоправда, деяка різниця є у процедурі отримання дозволу на перебування у читальному залі архіву. Як пояснює Андрій Когут, оскільки архів знаходиться у будівлі СБУ, то, щоб отримати перепустку, громадянам інших країн потрібно заздалегідь подавати копію першої сторінки паспорта. Подбати про це варто за три-чотири тижні до візиту. Українцям достатньо написати листа і тоді, зазвичай, для виготовлення перепустки достатньо кілька тижнів.
Основана частина тих, хто приходить в архіви, а це понад 50% відвідувачів, — ті, хто шукають інформацію про рідних та близьких. Як правило, це третє-четверте покоління, уточнює Андрій Когут.
Яку інформацію можна знайти в архіві СБУ
Більшість справ, що збереглись в архіві КДБ, це документи щодо репресованих осіб.
Загалом, більшість справ в архіві стосуються особи чи групи осіб. Найбільший масив серед них — кримінальні справи на реабілітованих та нереабілітованих українців. Ще частина персоналізованих справ — це справи на працівників органів комуністичних спецслужб: ЧК, МГБ, НКВД і КДБ, а також справи агентів та тих, за ким велось спостереження.
Ще один важливий блок — фонд друкованих видань. Йдеться про підручники та спеціальні методички КДБ, а також про документи організацій, з якими боролись спецслужби, наприклад, ОУН та УПА.
Третій блок документів — документи різних підрозділів КДБ. Тут можна знайти внутрішні документи, переписку та навіть листування з начальством.
Четвертий блок — фонд нормативно-розпорядчих документів: накази та інструкції комуністичних спецслужб.
Для тих, хто звертається в архів, щоб знайти інформацію про рідних, будуть цікаві та важливі передусім кримінальні справи.
«Архівні документи в Києві — це також фонди різних підрозділів КҐБ, фонд наказів, розпоряджень та інструкцій, а також фонд друкованих видань», — пояснює Андрій Когут. Вони можуть більше цікавити дослідників, істориків, журналістів.
Якщо ж немає впевненості, в якому архіві можуть зберігатися необхідні вам свідчення, слід писати відразу до декількох. Це дозволить і заощадити час, і отримати якнайширшу інформацію щодо необхідних документів.
Інформацію стосовно засланих і депортованих родичів, уточнюють в архіві СБУ, треба шукати в архівах МВС, надсилаючи відповідні запити туди.
Як шукати інформацію
Перший крок пошуку — дізнатись максимально точну та детальну інформацію про людину. Звісно, почати варто з прізвища, імені та по батькові. Важлива деталь: їх написання могло бути в різній транслітерації в різні періоди життя людини, надто після розпаду імперій, зміни кордонів країн, окупаційних режимів тощо. Тож якщо знаєте, як саме людина була записана також польською, румунською, угорською, російською, німецькою чи іншими мовами, треба подавати й ці дані, адже вони можуть значно допомогти під час архівного пошуку.
Однак цього, зазвичай, недостатньо. Дуже корисними будуть така інформація, як дата та місце народження, місце проживання, життєва історія та будь-які подробиці арешту чи справи проти особи. Як зазначають архівісти, цілковитий збіг імені, по батькові та прізвища в різних людей трапляється доволі часто, тож дата народження може мати вирішальне значення під час пошуку в архіві.
Передусім, радять архівісти, варто шукати інформацію у справах, що зберігаються за місцем, де людина була засуджена. Якщо йдеться, наприклад, про нинішній Жовківський район Львівської області, спершу варто звернутись до архіву обласного управління СБУ. Альтернативні місця пошуку, якщо справу не знайшли в архіві СБУ, — місцевий державний архів або Державний центральний архів громадських об’єднань.
Першим кроком в отриманні інформації є написання листа, кажуть в архіві СБУ. Найкращий і найшвидший варіант — електронний лист, хоча, звісно, паперові теж приймають. Отримавши запит, архівісти зможуть дати відповідь, чи є документи щодо цієї теми, де вони, та з ким контактувати, аби домовитись про дату та час візиту.
«Найкраще написати листа за місяць до планованого візиту. Це пов’язано передусім з особливостями та вимогами архівного законодавства України, яке дає архівістам максимум місяць для відповіді. До того ж запити бувають різного рівня складності. Інколи достатньо два-три дні для пошуку, іноді ж і місяця замало. Що швидше до нас буде звернення, то більші шанси, що людина зможе відвідати архів тоді, коли їй буде зручно», — пояснює Андрій Когут.
Мінімальний час, за який варто звертатись — тиждень. За цей час відносно без проблем виготовлять перепустку та зарезервують місце у читальному залі. За день в читальному залі в Києві працює в середньому від 12 до 20 осіб при кількості 9 місць.
У зверненні обов’язково мають бути: назва й адреса архівної установи; прізвище, ім’я, по батькові заявника; місце його проживання; суть питання, яка інформація розшукується; дата та підпис (не потрібно при надсиланні електронною поштою).
Усі адреси звернень, а також їхні зразки є на сайті СБУ.
Чи є обмеження у доступі до інформації?
Обмежень на те, з якими документами, що є у вільному доступі, може працювати особа, практично немає.
Єдине обмеження, згідно із законом України, — бажання особи, яка стала жертвою політичних репресій, та інформація про яку є в архівах. Така особа може написати відповідну заяву в СБУ, обмеживши доступ до своєї справи.
«Наразі справа тільки однієї особи є закритою для доступу. Ми отримали загалом три чи чотири листи про закриття архівної інформації, та лише в одному випадку справді мали кримінальну справу, до якої доступ обмежено на 25 років», — говорить Андрій Когут.
Що робити, якщо інформацію не надали
Оскаржити ненадання інформації ви можете, коли вам відмовили в наданні архівної інформації, або ж надали її неповно. Скаржитись потрібно керівництву того архіву, до якого ви звертались. Якщо це Галузевий державний архів СБУ, то голові СБУ, якщо йдеться про архівні підрозділи управлінь СБУ в областях — начальникам обласних управлінь. Паралельно ви можете звернутись до суду. Щоправда, зважайте, що скарга можлива до місяця після того, як ви ознайомитесь з відмовою у наданні доступу.
Процедура захисту права на отримання інформації передбачена у Законі України «Про звернення громадян».
Що і де можна знайти в інтернеті, не виходячи з дому?
Чимало розсекречених справ нині можна знайти, не виходячи з дому та не відходячи від комп’ютера. Завдяки оцифруванню документів, в Україні є декілька джерел, до яких варто заглянути, перед тим як звертатись по інформацію до архіву.
Перший проект, що містить інформацію про понад 200 тис. жертв політичних репресій радянської доби в Україні, — сайт Реабілітовані історією www.reabit.org.ua. Для пошуку за прізвищем та ім’ям потрібно перейти на сайті до вкладення Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні.
Гібридна війна Москви, яку та веде проти західного світу, – унікальний феномен через неспроможність лібералів зрозуміти її справжні цілі, а відтак знайти правильну стратегію реагування. Не скажеш, що гібридна війна є чимось новим – її елементи присутні в усіх відомих протистояннях останніх двох століть. Проте масштаб і одночасність застосування Кремлем допоміжних елементів впливу (економічного, інформаційного, культурного, психологічного) у поєднанні з військовими та розвідувальними компонентами – справді безпрецедентні. Причому вплив реалізовується таргетовано до тих країн та суспільств, які Москва хоче ситуативно використати або «розкачати». Решта у цей час продовжують жити звичним життям, особливо не переймаючись долею третіх країн. А вартувало б…
На початку листопада 2018 року в Києві відбулася масштабна конференція, організована урядом України в межах дії платформи із вивчення гібридних загроз Україна-НАТО. Остання була заснована відповідно до рішення Варшавського саміту НАТО 2016 року, однак її ефективність наразі обмежується проведенням однієї конференції на рік (у Варшаві в 2017-му, цього року – в Києві); жодної системної діяльності не здійснюється. Серед поважних гостей було чимало представників НАТО. Ось тільки тональності їхніх виступів та виступів українських доповідачів суттєво відрізнялися.
На жаль, європейці дуже вузько розуміють гібридні виклики як такі. Вони вкладають їх у парадигму найбільш поширених дій Москви: в інформаційній площині (пропаганда), у кіберпросторі (кібератаки навіть хочуть включити в протокол дії статті 5 Вашингтонського договору) та в економіці (Північний потік-2). На думку багатьох бюрократів із НАТО, на цьому перелік російських загроз закінчується, а сама природа гібридних загроз класифікується як така, що хоче «зруйнувати, підпалити спільний дім». Скажімо, заступник генерального секретаря НАТО Антоніо Міссіролі наголосив на необхідності побудови стратегії стійкості (resilience) для держав-членів НАТО, що «допоможе зробити спільний дім стійким до пожеж». Біда лише в тому, що Москва давно не переймається конструкцією «спільного дому» європейців, її не цікавлять стіни, вікна і дах. Поки НАТО збирається захищати «будинок», Росія працює з його мешканцями. Тому що гібридні загрози спрямовані на персональне сприйняття кожного, його збочення та заохочення заангажованості. Особливий акцент – на підлітках через операції психологічного впливу, непрямі дії, соціальні медіа (пропаганда вже не обмежується Facebook і йде в Instagram). Дістається і їхнім батькам, оскільки росіяни заходять через традиційні цінності, мораль і етику, церкву (там, де це можливо), проплачених експертів громадської думки, мозкові центри й авторитетні ЗМІ. І може статися, що одного чудового ранку хтось рішуче «підпалить будинок» зсередини. Москва виробляє та експортує достатньо «сірників», намагаючись посіяти розбрат, розділити ЄС та НАТО, культивуючи нетолерантність, ненависть, ворожість, національний егоїзм, «змащуючи» все це відчуттям страху, використовуючи риторику «підвищення ставок» і ядерного залякування.
Українські й іноземні експерти щиро і багато говорили про симптоматику гібридних загроз, не відповідаючи на головне запитання – що з цим робити? Так, усі погоджуються з необхідністю демотивації агресора задля його стримування. Але гібридна війна на те й гібридна, що її дії переважно непрямі й не мають руйнівних наслідків для миру чи економічного добробуту тут і зараз. Як можна демотивувати агресора не робити те, чого він не робить? Інший приклад – фейки та дезінформація. Важко не погодитись, що фейки сприяють зростанню євроскептицизму та популізму в Європі. Натомість популізм сприяє появі та розповсюдженню нових фейків. Оскільки процес уже запущений – як розірвати це коло?
Доволі змістовну доповідь виголосив міністр із питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Вадим Черниш, розібравши й розклавши по поличках російські операції впливу. Однак питання залишається відкритим – як відповідати на такі операції? Чому Україна, розуміючи алгоритми й методологію, нездатна (і навіть не намагається) відповідати Росії симетрично? Бодай проти «ДНР/ЛНР», якщо не проти самої Росії. Зрозуміло, що працювати в такий спосіб проти Москви малоефективно, адже, як висловився міністр, «це не Росія має спецслужби, а спецслужби мають Росію». Проте інформаційне поле в окупованих районах Донецької та Луганської областей ще залишається достатньо сприятливим.
Росія продовжує «піднімати ставки» на Донбасі, зокрема на Азовському морі, яке раніше було символом миру і дружби між державами. Для Росії Україна стає повноцінним полігоном для відпрацювання технологій непрямого впливу, застосування яких важко довести. «Іхтамнєт», шантаж, блеф, контроль над людьми, а не територіями – ось простий набір інструментів Москви, який активізується напередодні виборів 2019 року в Україні. Чим відповідає Київ?
Черговою резолюцією в Генеральній Асамблеї ООН з прав людини та статусу окупованого (чи таки анексованого?) Криму. Справа потрібна, однак чи достатня? З кожним роком голосування проходять дедалі гірше, Україна втрачає підтримку світу. Це буде вже четверта резолюція щодо Криму – і жодної щодо Донбасу. Складається враження, що з правами людини в Донецьку та Луганську все благополучно. Чи там живуть інші громадяни України, яких варто захищати менше? Або все впирається в лобі кримських татар, які активно працюють за цим напрямком? Чи у офіційне визнання окупації Криму Росією, чого не можна сказати про Донбас (тим не менш ми послідовно доводимо наявність там російських військ та їх повну відповідальність за окупований регіон)? Що заважає Україні порушувати тему Донбасу в ООН?
Гібридна війна Росії, за словами заступника секретаря РНБО України Олександра Литвиненка, – це груба сила, помножена на неочевидність та проекцію використання проксі-держав та інших клієнтських утворень. Щоб проактивно реагувати на гібридну війну Росії, потрібно навчитися передбачати неочевидні наслідки, створити систему змістовних індикаторів, що попереджатимуть про наявність проблеми. Варто нагадати відому фразу з культового російського фільму початку 2000-х років «ДМБ» (до речі, про армію): «Бачиш ховраха? І я не бачу, а він є». Наша мета – навчитися бачити «ховраха», якого немає.
Лоукост Wizz Air запустить нові прямі рейси з Києва й Харкова до Кракова. У системі бронювання авіаперевізника вже зазначено ці напрямки й можна придбати квитки, – інформує сайт Avianews.com.
З Києва Wizz Air планує почати літати з 5 квітня 2019 року, польоти виконуватиме чотири рази на тиждень: по понеділках, середах, п’ятницях і неділях. Квитки можна купити за ціною від 609 грн в один бік з урахуванням перевезення невеликого предмета ручної поклажі.
З Харкова до Кракова Wizz Air літатиме від 16 вересня 2019 року з частотою двічі на тиждень – по понеділках і п’ятницях. Квитки також уже є в продажу за ціною від 459 грн в один бік.
Навесні 2019 року Wizz Air відкриє нову базу в Польщі з двома літаками Airbus A321. Відтак, окрім рейсів до Києва й Харкова, лоукост також полетить із Кракова в Барі, Біллунн, Донкастер-Шеффілд, Катанію, Кутаїсі, Ларнаку, Лондон, Осло, Ніццу й Турку.
Нагадаємо, нещодавно стало відомо, що з 31 березня 2019 року Wizz Air удвічі частіше виконуватиме рейс Львів-Гданськ – чотири рази на тиждень: у понеділок, середу, п’ятницю та неділю замість нинішніх двох – у понеділок і п’ятницю. А 28 жовтня з Харкова стартували рейси від компанії Wizz Air до Гданська і Вроцлава.
Сьогодні Сенат Республіки Польща одноголосно прийняв Ухвалу до 85-х роковин Голодомору в Україні. Про це написав у своєму Twitter посол України в Республіці Польща Андрій Дещиця. За відповідну постанову висловилися 78 сенаторів, проти не висловився ніхто.
«Символічно, що це відбулося власне в День гідності та свободи. Дякуємо за пам’ять, підтримку та солідарність!» – прокоментував таке рішення Дещиця.
Сьогодні Сенат Республіки Польща @PolskiSenat одноголосно прийняв Ухвалу до 85 роковин Голодомору в Україні. Символічно, що це відбулося власне в День гідності та свободи. Дякуємо за пам’ять, підтримку та солідарність! pic.twitter.com/sa9GJkT1Uo
У сьогоднішній Постанові Сенат Республіки Польща у зв’язку з вшануванням в Україні 85-х роковин Голодомору нагадав «про смерть і страждання мільйонів жертв цієї драми» та висловив «солідарність з Українським Народом щодо збереження пам’яті про ті події та прагнення поширювати знання про цю трагедію».
Сенатори нагадали про страшні часи голоду в Україні, коли внаслідок «колективізації та примусового виконання неможливої до здійснення контрибуції сільськогосподарської продукції з голоду загинуло не менше 6 мільйонів людей», а також «широко застосовувалась смертна кара за збір голодуючими колосків, залишених на полях (так званий закон п’яти колосків)».
«Ми віримо, що поширення знань про цю велику трагедію в Європі сприятиме кращому розумінню наслідків, які тягнуть за собою комуністична ідеологія та тоталітаризм.
У зв’язку з вшануванням в Україні роковин Голодомору, Сенат РП нагадує про смерть і страждання мільйонів жертв цієї драми», – зазначено в постанові.
Джерело: facebook.com/andrii.desh
2006 року Сенат Республіки Польща у спеціальній резолюції визнав українську оцінку Голодомору 1932-1933 років як злочин геноциду.
24 листопада 2018 року Україна, українці у всьому світі та світове співтовариство відзначають 85-ті роковини Голодомору та вшановують пам’ять убитих Голодомором 1932-1933 років. О 16:00 оголошено загальнонаціональну хвилину мовчання, після чого кожен може згадати про загиблих українців і запалити свічку пам’яті на своєму підвіконні.
Національні пам’ятні заходи до 85-х роковин геноциду проходять під гаслом «Ми пам’ятаємо! Ми сильні». Слоганом міжнародної кампанії є слова «Україна пам’ятає – світ визнає!». До Дня пам’яті жертв Голодомору відбудуться також масштабні заходи на державному рівні. Зокрема, в київській Опері – мистецька акція, організована Міністерством культури України. Пам’ятні заходи за участі Президента України пройдуть і в Мистецькому Арсеналі, а о 16-й годині – біля Меморіалу жертвам Голодоморів. Також 23 листопада о 15.00 у Верховній Раді відбудеться меморіальна сесія, присвячена пам’яті жертв Голодомору.
25 бійців різних підрозділів Сухопутних військ Збройних сил України та Десантно-штурмових військ, які отримали поранення на сході України, проведуть декілька тижнів у рекреаційно-реабілітаційному центрі в Польщі. Це вже десята група поранених українських воїнів, які проходять реабілітацію в польському місті Осек завдяки зусиллям українсько-польської громадської програми та благодійного фонду «Добрий Брат». Про це повідомили у Регіональному медіа-центрі Міністерства оборони України (м. Львів).
У сусідню країну українських бійців почали відправляти групами з 20-30 осіб від осені 2014 року. За чотири роки існування програми лікування та реабілітацію там пройшли вже понад 200 поранених воїнів. Ініціатива стала можливою завдяки сприянню громадянина Польщі Маріуша Марковскі, який є співвласником рекреаційно-реабілітаційного центру «Добрий брат», що в польському містечку Осек поблизу Гданська. Центр спеціалізується на реабілітації пацієнтів з ортопедичними і неврологічними захворюваннями, а також з дисфункціями опорно-рухового апарату та фантомним болем.
Спершу благодійники пропонували реабілітацію лише діючим військовослужбовцям, а тепер реабілітацію проходять і ті, хто звільнений із військової служби. Коли відправляли на реабілітацію першу групу, планували підтримати конкретних військовослужбовців ДШВ Збройних сил України та військових частин Сил спеціальних операцій ЗСУ, адже саме в середовищі цих бійців було найбільше поранених упродовж 2014-2015 років. Та згодом проект поширився на решту підрозділів Сухопутних військ, на бійців Нацгвардії, Державної прикордонної служби, добровольчі батальйони, волонтерів тощо.
На початковому етапі формування групи військових, яких відправлять на реабілітацію, відбирають кандидатів за медичними показниками. Потім діагноз перевіряють, щоб він відповідав профілю рекреаційно-реабілітайного центру, і після цього оформлюють документи для виїзду за кордон. Вартість витрат на лікування становить близько 20 тисяч гривень на одну особу. Гроші потрібні для медичних витрат, оскільки послуги самого центру безкоштовні.
Реабілітаційний центр у Польщі за раз може прийняти групу із 33 осіб, але військові потребують додаткової роботи з лікарями. Головним компонентом програми є індивідуальна терапія з реабілітологами. Також військовим надають професійну допомогу психологи.
Джерело: Регіональний медіа-центр Міністерства оборони України (м. Львів)
Генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський отримав відзнаку імені Анджея Кремера «Консул року». Нагороду консулові вручив у День закордонної служби глава Міністерства закордонних справ Польщі Яцек Чапутович. Про це повідомляє прес-служба МЗС Польщі.
Вручаючи нагороду, пан Чапутович наголосив, що Рафал Вольський на високому рівні виконує свої консульські функції. А Генеральне консульство Польщі у Львові, яким він керує, є лідером серед усіх польських консульських установ з питань обслуговування іноземців у візових питаннях.
– Цю премію було засновано 2010 року. Ми пам’ятаємо той момент після смоленської трагедії, внаслідок якої загинув заступник державного секретаря Міністерства закордонних справ Анджей Кремер – це був початок цієї премії. Звання «Консул року» присуджують консулам, які вирізняються предметними знаннями, досягненнями у виконанні консульських функцій, – зазначив міністр Чапутович на церемонії нагородження.
Глава польського МЗС наголосив, що Генконсульство Республіки Польща у Львові видає найбільше польських віз не лише в масштабах України, а й у світі. Зокрема, 2017 року у Львові було видано 440 000 віз. А завдяки добре налагодженій організаційній роботі обробка візових заяв відбувається гладко й без проблем. Також Генконсульство Польщі у Львові відзначає велику зацікавленість українських громадян польського походження в отриманні Карти поляка, – додав Яцек Чапутович.
«Ця установа співпрацює з польськими громадами в Україні, сприяє розвитку польської культури, мови. Консул Рафал Вольський завдяки хорошим контактам з обласною та місцевою владою сприяє пропагуванню Польщі в Західній Україні, не оминаючи складних історичних тем загального минулого обох країн. – наголосив міністр. – Він провадить активний діалог задля наближення органів місцевого самоврядування Польщі й України, про що свідчить, зокрема, організований під патронатом Генконсульства Польщі у Львові Фестиваль партнерства, значне зацікавлення яким висловлюють і польські, й українські організації.
Рафал Вольський, своєю чергою, зазначив, що ця нагорода є для нього тим більше почесною, що отримав її не тільки у часі відзначення 100-ї річницю Дня незалежності Польщі, а й у день століття заснування польської закордонної служби. Й додав що відзнака є визнанням роботи не лише його особисто, а всієї його команди.
Довідка. Рафал Вольський народився 1968 року в Плешеві (Великопольща). Є сином ольштинського архітектора Болеслава Вольського (Bolesława Wolskiego), співавтора книги про історію Ольштина. Матір – Богуміла Вольська (Bogumiła Wolska). До 1923 року родина новопризначеного консула мешкала на території України – в околицях Житомира.
В Ольштині закінчив початкову та вищу школу (SP 7 i I LO). Упродовж 1986-1992 років навчався у Варшавському університеті, Історичний інститут. У 1989-1992 рр. – науковий співробітник Інституту історії науки Польської академії наук, Варшава.
Впродовж 1995-1996/2000 працював у Центрі наукових досліджень ім. Войцеха Кентшиньського, Ольштин. У 1996-1998 – інспектор у відділі кадрів Управління Ґміни Варшава-Центр. У 1998-1999 – заступник Генерального директора Польсько-Німецької Промислово-Торгової Палати у Варшаві. Впродовж 2000-2006 років обіймав посаду консула, керівника Економічно-Торгового Відділу Генерального консульства РП у Мюнхені (від 2002 в ранзі радника). У 2007-2010 рр. – директор Департаменту міжнародної співпраці та закордонних інвестицій маршалківського управління Вармінсько-Мазурського воєводства в Ольштині. З 18.07.2010 до 6.09.2015 – керівник Консульського відділу Посольства Республіки Польща в Україні (І радник, з 1.07.2015 радник-посланник; 10.01.2012 отримав звання Генерального консула). З 7.09.2015 до 31.03.2017 – заступник глави місії, Посольство Республіки Польща в Україні.
Від 8 квітня 2017 року Рафал Вольський приступив до виконання обов’язків Генерального консула Республіки Польща у Львові. Від жовтня 2015 р. цю посаду обіймав Вєслав Мазур.
Вольський є магістром історії Варшавського університету. Володіє п’ятьма іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою, українською та російською.
Штат Орегон визнав Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом, вчиненим радянським режимом проти українського народу. Про це йдеться у прокламації губернатора штату Кейт Браун, – повідомляє Посольство України у США.
У прокламації, зокрема, зазначено: «Голодомор – це геноцид, вчинений радянським режимом під керівництвом Й.Сталіна проти українського народу».
Відтак Орегон став 19-м штатом у США, який визнає цю трагедію геноцидом і приєднується до заходів з ушанування пам’яті про її жертв в рамках 85-х роковин Голодомору.
Перед цим на початку листопада до вшанування 85-х роковин Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні приєднався штат Вірджинія.
У відповідній прокламації, яку видав губернатор Вірджинії Ральф Нортам, йшлося: «Радянський лідер Й.Сталін та його тоталітарний режим вчинили акт геноциду шляхом штучного створення голоду через вилучення землі, зерна та тварин в українського народу».
Північна Дакота в особі губернатора штату Дуга Бургума також офіційно приєдналася до вшанування 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні, а жовтень 2018 року у штаті офіційно оголосили місяцем пам’яті жертв цієї страшної трагедії українського народу.
У середині жовтня долучився до вшанування 85-их роковин Голодомору-геноциду 1932-33 років в Україні і штат Міннесота. Після спільних звернень українських дипломатів і громади з цього штату та з поза його меж губернатор Марк Дейтон видав прокламацію, яка встановила 28 жовтня 2018 року Днем ушанування пам’яті жертв цієї трагедії.
Нагадаємо, на початку жовтня цього року Сенат США одностайним рішенням ухвалив двопартійну резолюцію, яка стала першим в історії правовим актом Конгресу США, де Голодомор 1932-1933 рр. визнано геноцидом українського народу.
До документа включено визнання Сенатом висновків урядової комісії США щодо Голоду в Україні (від 22 квітня 1988 р.) про те, що «Сталін та його оточення вчинили у 1932-1933 рр. геноцид проти українців». Також резолюція засудила систематичні порушення прав людини, зокрема право на самовизначення та свободу слова, що їх радянський уряд вчиняв проти українського народу. У документі висловлено співчуття жертвам, тим, хто пережив Голодомор та їхнім родинам, а також міститься заклик до поширення інформації про штучну природу цієї трагедії з метою підвищення обізнаності у світі.
На кінець червня 2018 року Голодомор було визнано геноцидому 12 американських штатах: Вашингтоні, Вісконсині, Іллінойсі, Канзасі, Массачусетсі, Міссурі, Мічигані, Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Орегоні, Пенсильванії та Огайо.
У червні цього року резолюцію, в якій Голодомор 1932-1933 років визнається геноцидом українського народу, представили в Палаті представників Конгресу США.
Голодомор1932-1933 років – геноцид українського народу, який організували керівництво ВКП(б) та уряд СРСР у 1932-1933 роках шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, більшість населення якої становили українці. Голодомор був викликаний свідомими та цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.
Два роки поспіль Центр «Європейські цінності» (Чеська Республіка) докладно аналізує спроможність країн Європейського Союзу протистояти російській пропаганді та дезінформації. Наприкінці жовтня 2018 року Центр презентував результати своєї роботи на Львівському безпековому форумі.
За результатами дослідження експерти розділили всі країни ЄС на п’ять груп: від тих, кого можна вважати цілком захищеними від московської пропаганди, до тих, кого можна назвати колаборантами Кремля.
Найкраще опиратися російській пропаганді вдається прибалтійським державам, які до боротьби з її проявами підходять стратегічно, тісно співпрацюючи з громадянським суспільством та приватними організаціями. Їхні уряди мають політичну волю не лише визнавати існування такої пропаганди, а й домагатися дієвої підтримки своїх зусиль у межах ЄС, зазначають експерти.
Схожа ситуація у скандинавських країнах. Непогано почувається й інша група країн – так звані «пробуджені країни». Вони вже постраждали від російської пропаганди й почали її розпізнавати. Йдеться, наприклад, про Чехію, уряд якої здійснив ретельний перегляд сфери безпеки, консультувався з громадянським суспільством і підготував план дій для боротьби з пропагандою.
Але в Європі є країни, які заперечують російську пропаганду або ж співпрацюють з Росією. За словами авторів дослідження, аби вплинути на них, потрібні додаткові дії з боку ЄС та НАТО.
Розмова з координаторкою програми «Спостереження за Кремлем» аналітичного центру «Європейські цінності» Веронікою Вічовою.
«Люди не розуміють, що пропаганда – це не тільки дезінформація. Вона також пов’язана з політичною корупцією, використанням меншин та шпигунством. Ми повинні мати комплексну стратегію боротьби з нею. Не так багато країн використовують цей підхід», – переконана Вероніка Вічова.
Вероніка Вічова. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
– На Львівському безпековому форумі Центр презентував велике дослідження, в якому 28 країн ЄС розділили відповідно до спроможності опиратися російській пропаганді. Розкажіть, як відбувалося оцінювання. Що є вирішальним у здатності країн протистояти пропаганді?
– У процесі дослідження ми зрозуміли, що в Європі вже існує багато дуже добрих ініціатив і практик щодо протидії пропаганді. Але люди, зазвичай, не знають про них. Водночас є країни, які майже нічого не роблять, аби протистояти російській пропаганді. Тож ми поставили собі за мету дослідити ці явища і порівняти ситуацію в країнах, що є членами ЄС.
Ми оцінювали кожну країну за трьома критеріями. Перший – дії на політичному та урядовому рівнях. Йдеться про політичне визнання існування пропаганди, аналіз стратегічних документів, політичних заяв, а також з’ясування, чи політики та ті, хто творять політику в цій сфері, є в темі. У цьому ж критерії ми аналізували урядові ініціативи. Нам було цікаво, чи існують інституції, які відповідають за стратегічну комунікацію, чи існують програми медіаграмотності на державному рівні тощо.
Другий критерій – наскільки державна розвідка приділяє цьому увагу: чи описує ці загрози і включає їх у свої річні звіти.
І третій – реакція суспільства та громадських організацій. За цими критеріями ми поділили країни на декілька груп, починаючи з тих, хто повноцінно захищений (тут ідеться про країни, які запровадили комплексні стратегії захисту, наприклад, країни Балтії та Велика Британія), і аж до групи, яку ми провокативно називаємо «спільниками Кремля», куди увійшли Греція та Кіпр.
– Чи може це дослідження мати якесь прикладне значення? Наприклад, чи можуть країни ділитися хорошими практиками?
– Я вже згадувала, що в Європі існує багато хороших практик. Одна із них – у Балтійських країнах – «Балтійські ельфи». Мені здається, ця група волонтерів чудово працює. Вони викривають російських тролів і тому називають себе ельфами. Вони проводять розслідування, намагаються уважно вивчати й викривати тролів, фейкові акаунти і цілі дезінформаційні кампанії. Але вони також проводять власні кампанії, використовуючи позитивні емоції, гумор, через які намагаються поширювати позитивні історії. Урядові організації їх дуже підтримують. Волонтери також працюють із журналістами, перевіряють факти. Як на мене, це чудовий приклад того, як різні частини суспільства можуть співпрацювати задля вирішення якоїсь проблеми.
Думаю, ця практика може бути поширена на інші країни. Більше того, це вже відбувається. Я знаю людей, які, можливо, і не називають себе ельфами, але вчаться їхніх технік і методів, намагаються впровадити це у своїх країнах. Ці ініціативи йдуть здебільшого від громадянського суспільства. Звісно, підтримка уряду важлива, але навіть без неї будь-хто може це робити. Можливо, це буде у дещо меншому масштабі, на нижчому рівні, але кожен може почати викривати російських тролів чи прокремлівських активістів. Потрібне лише бажання вчитися.
– Дослідження порівнює ситуацію у 2017 і 2018 році? Що змінилося за цей рік? Європа стала стійкішою чи навпаки?
– Справді, ми робили наш звіт уже двічі і за цей період зафіксували кілька змін. Деякі країни зробили великий поступ, зрозумівши, що вони є жертвами прокремлівської дезінформації та спроб впливу. Яскравим прикладом може бути Іспанія. Вона дуже чітко відчула російський вплив під час референдуму в Каталонії. Тож у країні почали швидко напрацьовувати комунікаційну стратегію, а також обговорювати на державному рівні, що можна зробити з цією проблемою.
Але разом з тим маємо і поганий приклад. Це – Німеччина, яка належить до так званих країн, що прокинулися. Перед парламентськими виборами чимало політиків і представників громадянського суспільства попереджали про загрозу. Мабуть, вони очікували великих кібератак та інформаційних кампаній з боку Росії, але цього не сталося. Тож на сьогодні дискусії щодо проросійської пропаганди у країні майже немає. Вони затвердили Північний потік-2, що є ще одним аспектом російського впливу. Загалом уся дискусія в Німеччині відкотилася назад, через що нам дуже прикро, бо ми сподівалися, що ця країна може стати одним із європейський лідерів у цій сфері.
– Зрозуміло, що вибори є тією вразливою ділянкою, на яку особливо намагається впливати Росія. Якими ще засобами користується Кремль у своїй підривній діяльності?
– Ми виділяємо декілька інструментів російської пропаганди. Кампанії з дезінформації справді є одним із них. Ще один – кооперація з політиками найвищого рівня. Ми також бачимо підтримку Росією ультраправих або ультралівих екстремістських партій. Така підтримка, очевидно, супроводжується фінансовими вливаннями, однак ми не маємо жодних доказів цього. Але, зазвичай, це також і медіапідтримка та різноманітні угоди з цими партіями. Можемо говорити і про економічні операції з політичними цілями – зокрема в енергетичному секторі. Інколи Росія схильна використовувати тему російської меншини в інших країнах, що є найбільш проблемним для Східної Європи. Представників меншини використовують, аби легітимізувати свої подальші дії, або ж використовують їхній вплив у суспільстві. Ці представники можуть, скажімо, засновувати фейкові громадські організації та поширювати вплив через них.
У різних країнах Росія використовує різні інструменти, бо кожна країна вразлива по-своєму. Російський вплив саме тому й успішний, що вони бачать найбільші розколи в суспільстві й використовують лише ті інструменти, які будуть найбільш ефективними.
Вероніка Вічова. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
– Ви згадали, що трансляторами меседжів Росії є певні політики, фейкові НГО, а також деякі медіа. Що це за медіа і чи завжди вони роблять це свідомо?
– У багатьох країнах, зокрема і в Чехії, є веб-сайти, про власників яких ми нічого не знаємо. Вони доволі агресивні й недружні, але мають великий вплив завдяки, передусім, соціальним мережам. Вони, зазвичай, поширюють відверту дезінформацію. І роблять це, очевидно, або через велику любов до Російської Федерації, або ж тому, що це дуже хороший бізнес. Але в найпопулярніших медіа країни такого, як правило, не буває. Більшість із них працюють чесно. Щоправда, інколи вони використовують певні некоректні терміни. Думаю, це через наївність або внаслідок неналежної уваги до теми. Звісно, це ті країни, де свобода медіа нижча, ніж загалом у Європі.
Натомість серед країн, медіа яких працюють найкраще, я згадала б не лише Балтійські країни. Хочу сказати про Велику Британію, медіа якої мають сильні традиції об’єктивних текстів та розслідувальної журналістики. Варто згадати й про скандинавські країни, які мають дуже хороше професійне медійне середовище, високий рівень медіаграмотності та освіти у цій сфері. Вони поволі розуміють, що їм треба робити більше, аби успішно протистояти дезінформації.
– Останній рік – дуже напружений у стосунках Європи й Росії. Маю на увазі, зокрема, справу Скрипаля. Чи відчувалося це у пропагандистській роботі Кремля, і як змінювались меседжі?
– Насправді пропаганда – це постійний процес. Оскільки ми робимо надто мало, щоб їй протистояти, Росія стає дедалі сильнішою. Меседжі змінюються переважно на тактичному рівні. Коли була спроба замаху на Сергія Скрипаля, з’явилося одразу кілька історій, хто це міг би зробити. Але абсолютно те саме було після катастрофи рейсу MH17 (йдеться про літак Boeing 777, що виконував регулярний рейс MH17 з Амстердама (Нідерланди) до Куала-Лумпура (Малайзія) і був збитий російськими військовими над непідконтрольною Україні частиною Донецької області. – Ред.). Це здебільшого реакція на те, що вже трапилось, і меседжі дуже різні: версії безглузді й заперечують одна одну, а їхня мета – не створити один потужний посил, а просто плодити реакції на ситуацію.
– В Україні добре відома російська вигадка про розп’ятого хлопчика, в Німеччині – історія з Лізою. Чи були в інших країнах схожі приклади такої ж відвертої й абсурдної брехні?
– Насправді така відверта дезінформація не надто популярна. Зазвичай, вона просто не працює, тому надто брутальні кампанії не є частими. Більшість пропагандистських вкидів набагато вишуканіші. Серед найпопулярніших – меседжі проти ЄС, проти НАТО, а також спекуляції на внутрішніх проблем країни. Можу навести кілька прикладів з Чехії. Найсвіжіший – фальшива тривога щодо терористичних атак. Ще один випадок трапився кілька років тому. Ви, мабуть, знаєте, що наш президент доволі проросійський. Тоді був великий протест проти нього, і люди показували йому червоні картки, як це буває на футболі. Пізніше один із веб-сайтів показав цю демонстрацію і сказав, що це був протест, спрямований проти посольство США. Це була очевидна неправда, але у Чехії й досі є люди, які в це вірять.
Вероніка Вічова. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
– В Україні дослідження не проводили. Наскільки Ви ознайомлені з ситуацією в нашій країні і як оцінюєте нашу опірність порівняно з європейськими державами? В якій групі країн ми могли б опинитися?
– Ми справді не досліджували країни поза Європейським Союзом. Але ми плануємо це зробити. Можливо, вже наступного року. Це дуже широке дослідження, тож мені складно сказати, де була б Україна. Але коли я дивлюсь на вашу країну, то розумію, що політичне визнання проблеми дуже чітке. В Україні дуже мало людей, які сумніваються, що щось насправді відбувається. Я думаю, що дії уряду та реакція громадянського суспільства варті більш прискіпливого аналізу, бо ви робите дуже багато речей. Деякі з них вельми успішні, особливо всередині країни. Але про частину роботи так не скажеш – зокрема про стратегію «зовнішньої» комунікації. Не певна, що ви були б у першій групі, але точно не будете в останній. Не дуже хочу вдаватися до однозначних оцінок і відносити Україну до котроїсь із груп, бо це буде непрофесійно.
– Ви виокремили п’ять європейських країн, які максимально опірні до російської пропаганди. Як їм це вдалося? Чия робота найефективніша у боротьбі з пропагандою – політиків, громадянського суспільства, фахівців?
– Головне в стратегії – це визнання проблеми. Усі, хто причетні до вироблення політик у цих країнах – неважливо, чи це ультраправі, чи ультраліві, – усвідомлюють національний інтерес, знають, що російська пропаганда є загрозою для національного інтересу, і намагаються їй протистояти. Вони включають проблему в стратегічні документи. Наприклад, балтійські країни згадують її в стратегії внутрішньої безпеки і в стратегії зовнішньої політики. Уряди цих країн також дуже активно співпрацюють із громадянським суспільством, віддаючи частину роботи експертам, які здатні краще провести дослідження. Ці країни чітко знають свої вразливі сторони. Хочу відзначити окреме дослідження на цю тему Латвійської академії безпеки. Також можна навести приклад Великої Британії. Вони, нагадаю, мають сильні медіа, але ще більше посилили увагу до цієї теми після справи Скрипаля. Власне тоді країна стала на сходинку вище. Швеція виконала велику роботу перед виборами – тут виявили влазливі точки, через які можна впливати на вибори, і запобігли атакам ще до того, як вони насправді могли відбутися.
– Зовсім погана ситуація на Кіпрі та у Греції. Але вразливими є також сім інших великих європейських країн. Чому так сталося і як працювати з країнами, які найменш опірні до російської пропаганди?
– Звісно, частково це можна пояснити певними історичними чи культурними зв’язками. Але найчастіше причина в економічних зв’язках. Вони відіграють величезну роль, бо гроші цих країн дуже залежні від Росії. У багатьох із них Росія підтримує окремих політиків, які й намагаються зберегти ці зв’язки, протиставляючи їх Європейському Союзові. Крім того, у деяких країнах дуже слабкі громадянське суспільство і свобода преси. А якщо немає реакції громадянського суспільства, уряд не має підстав реагувати.
Допомогти може фінансова підтримка громадських організацій та медіа. Якщо ситуація в країні погана, можна використати певні практики, які добре працюють в інших країнах.
Важливо також, щоб політикам якомога частіше говорили, що їхні дії непродуктивні та шкідливі. Це може допомогти. Але це має бути скоординована акція. Позиція однієї країни, особливо однієї невеликої країни, не змінить нічого. Та якщо весь Євросоюз вирішить, що ці практики шкідливі, це може мати вплив. І я переконана, що це має відбутися.
Вероніка Вічова. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
– В Україні зараз обговорюють варіанти законодавчих регулювань щодо непоширення пропаганди й дезінформації. Як ви ставитесь до такого втручання держави у медіасферу?
– Не думаю, що заборона певних медіа – це добра стратегія. Принаймні у контексті ЄС. Насправді це не продуктивно, адже якщо ви забаните один сайт, одразу з’явиться наступний. Більше того, вони зможуть використати це у своїй пропаганді. У випадку України ця ситуація може виглядати дещо по-іншому, адже ви у стані війни, і часто це вимагає нетрадиційних дій. Але якщо ви щось таке робите і при цьому хочете мати добрі стосунки з іншими країнами, вам треба пояснювати свої кроки. Якщо ви баните російські медіа чи російські соціальні мережі, у вас мають бути серйозні причини для цього. Ви повинні чітко пояснити тим, хто вас підтримує, чому ви вирішили це зробити. І такі заходи не повинні бути назавжди. Можливо, це справді може бути тимчасовим рішенням, аби дати раду з тим, що відбувається зараз. Але не думаю, що це вирішить усі проблеми в майбутньому.
– Чи має сьогодні ЄС спільну політику в питанні протидії російській пропаганді? І чи можна її очікувати?
– Насправді не має. Якщо глянути на країни-члени ЄС, то вони є доволі різні. В Євросоюзі над цією темою працює лише один підрозділ, у якому троє людей, а це дуже мало. Деякі країни-члени закликають до збільшення штату і кількості досліджень у цій сфері, але офіційні органи ЄС відмовляють. Побачимо, що буде наступного року. Адже матимемо нового президента Європейської Комісії, а також нового Високого представника з питань закордонних справ та політики безпеки. Можливо, тоді ситуація зміниться. Але зараз ситуація доволі сумна: ЄС робить надто мало, аби вирішити цю проблему.
Президент України Петро Порошенко на 13 листопада ініціював зустрічі з єпископатом Української Православної Церкви Московського патріархату. Архієреї зустріч зірвали, натомість провели Собор єпископів, на якому заявили, що УПЦ МП розриває євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом, оскільки той став на шлях розколу. Втім увечері того самого дня група архієреїв УПЦ (МП), які підтримують звернення до Вселенського патріарха щодо надання автокефалії, зустрілася з Порошенком. Про це написав прес-секретар Президента України Святослав Цеголко.
13 листопада о 14:00 в Українському домі в Києві з ініціативи Петра Порошенка мала відбутися його зустріч з єпископатом Української Православної Церкви. Утім єпископи заявили, що відмовляються зустрічатися на «нецерковній території», а чекають на главу держави в Києво-Печерській лаврі. Таким, як зазначили в заяві, було рішення Собору єпископів, який вирішили скликати на той самий день під час екстреного засідання Священного Синоду Української Православної Церкви, що відбулося в лаврі також 13 листопада.
«Обговоривши стан церковно-державних стосунків, публічні заяви очільників держави, які можна розцінювати як такі, що були спрямовані проти Української Православної Церкви, взявши до уваги настрої та думки церковного народу та духовенства, а також виходячи з того, що церковні питання мають обговорюватися на церковній території, Собор єпископів Української Православної Церкви прийняв рішення зустрітися з Президентом, але не в «Українському домі», а на території Києво-Печерської Лаври. Про це рішення Собору єпископів було одразу повідомлено Президенту. Однак, Президент від зустрічі відмовився.
З огляду на ці обставини, Собор єпископів Української Православної Церкви підтверджує свою готовність до зустрічі з Президентом України, але на церковній території».
Окрім заяви, на Соборі архієреї УПЦ МП ухвалили Постанову. У ній зазначили, що УПЦ «завжди послідовно виступала за зцілення розколу, за відновлення церковної єдності, тобто за єдину Церкву. Однак, відновлення єдності Українського Православ’я не повинно означати перетворення Церкви на елемент політики чи пропаганди, оскільки це суперечить природі Церкви». У постанові також йдеться про те, що Собор єпископів виступає проти спроб змінити назву Церкви; вважає недійсними та такими, що не мають канонічної сили, рішення Священного Синоду Вселенського Патріархату від 11 жовтня 2018 року щодо українського церковного питання; що Константинополь став на шлях розколу, а «процес надання так званого Томосу про автокефалію є штучним, нав’язаним ззовні, не відображає внутрішньої церковної необхідності, не принесе реальної церковної єдності та поглибить розділення і посилить конфлікти серед народу України». Відтак у постанові наголошено, що УПЦ розриває євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом.
Утім, як стало відомо згодом, із цим рішенням Собору погодилися не всі архієреї. Увечері 13 листопада представники групи архієреїв УПЦ (МП), які підтримують звернення до Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії, таки зустрілися в Українському домі з Президентом України. Про це на своїй facebook-сторінці написав Святослав Цеголко.
«Петро Порошенко поінформував ієрархів про свої перемовини із Вселенським Патріархом Варфоломієм, про угоду між Україною та Константинопольським Патріархатом, і про готовність Вселенського Престолу сприяти проведенню об’єднавчого Собору.
Владики розповіли Президенту про безпрецедентний тиск Москви, який чиниться на тих єпископів УПЦ (МП), які готові приєднатися до творення єдиної церкви.
Президент Порошенко запевнив, що українська держава захищатиме право священнослужителів і мирян на вільний вибір церковної юрисдикції. Він також розповів, що Вселенський Патріарх зі свого боку, гарантує повний канонічний захист прибічникам автокефалії в Україні», – повідомив прес-секретар українського президента.
За інформацією «Релігійної правди», на зустріч 13 листопада ввечері з Порошенком прибули три архієреї УПЦ (МП): митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко), митрополит Вінницький і Барський Симеон та архієпископ Новокаховський і Генічеський Філарет.
Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
