Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Гібридна війна Москви, яку та веде проти західного світу, – унікальний феномен через неспроможність лібералів зрозуміти її справжні цілі, а відтак знайти правильну стратегію реагування. Не скажеш, що гібридна війна є чимось новим – її елементи присутні в усіх відомих протистояннях останніх двох століть. Проте масштаб і одночасність застосування Кремлем допоміжних елементів впливу (економічного, інформаційного, культурного, психологічного) у поєднанні з військовими та розвідувальними компонентами – справді безпрецедентні. Причому вплив реалізовується таргетовано до тих країн та суспільств, які Москва хоче ситуативно використати або «розкачати». Решта у цей час продовжують жити звичним життям, особливо не переймаючись долею третіх країн. А вартувало б…
На початку листопада 2018 року в Києві відбулася масштабна конференція, організована урядом України в межах дії платформи із вивчення гібридних загроз Україна-НАТО. Остання була заснована відповідно до рішення Варшавського саміту НАТО 2016 року, однак її ефективність наразі обмежується проведенням однієї конференції на рік (у Варшаві в 2017-му, цього року – в Києві); жодної системної діяльності не здійснюється. Серед поважних гостей було чимало представників НАТО. Ось тільки тональності їхніх виступів та виступів українських доповідачів суттєво відрізнялися.
На жаль, європейці дуже вузько розуміють гібридні виклики як такі. Вони вкладають їх у парадигму найбільш поширених дій Москви: в інформаційній площині (пропаганда), у кіберпросторі (кібератаки навіть хочуть включити в протокол дії статті 5 Вашингтонського договору) та в економіці (Північний потік-2). На думку багатьох бюрократів із НАТО, на цьому перелік російських загроз закінчується, а сама природа гібридних загроз класифікується як така, що хоче «зруйнувати, підпалити спільний дім». Скажімо, заступник генерального секретаря НАТО Антоніо Міссіролі наголосив на необхідності побудови стратегії стійкості (resilience) для держав-членів НАТО, що «допоможе зробити спільний дім стійким до пожеж». Біда лише в тому, що Москва давно не переймається конструкцією «спільного дому» європейців, її не цікавлять стіни, вікна і дах. Поки НАТО збирається захищати «будинок», Росія працює з його мешканцями. Тому що гібридні загрози спрямовані на персональне сприйняття кожного, його збочення та заохочення заангажованості. Особливий акцент – на підлітках через операції психологічного впливу, непрямі дії, соціальні медіа (пропаганда вже не обмежується Facebook і йде в Instagram). Дістається і їхнім батькам, оскільки росіяни заходять через традиційні цінності, мораль і етику, церкву (там, де це можливо), проплачених експертів громадської думки, мозкові центри й авторитетні ЗМІ. І може статися, що одного чудового ранку хтось рішуче «підпалить будинок» зсередини. Москва виробляє та експортує достатньо «сірників», намагаючись посіяти розбрат, розділити ЄС та НАТО, культивуючи нетолерантність, ненависть, ворожість, національний егоїзм, «змащуючи» все це відчуттям страху, використовуючи риторику «підвищення ставок» і ядерного залякування.
Українські й іноземні експерти щиро і багато говорили про симптоматику гібридних загроз, не відповідаючи на головне запитання – що з цим робити? Так, усі погоджуються з необхідністю демотивації агресора задля його стримування. Але гібридна війна на те й гібридна, що її дії переважно непрямі й не мають руйнівних наслідків для миру чи економічного добробуту тут і зараз. Як можна демотивувати агресора не робити те, чого він не робить? Інший приклад – фейки та дезінформація. Важко не погодитись, що фейки сприяють зростанню євроскептицизму та популізму в Європі. Натомість популізм сприяє появі та розповсюдженню нових фейків. Оскільки процес уже запущений – як розірвати це коло?
Доволі змістовну доповідь виголосив міністр із питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Вадим Черниш, розібравши й розклавши по поличках російські операції впливу. Однак питання залишається відкритим – як відповідати на такі операції? Чому Україна, розуміючи алгоритми й методологію, нездатна (і навіть не намагається) відповідати Росії симетрично? Бодай проти «ДНР/ЛНР», якщо не проти самої Росії. Зрозуміло, що працювати в такий спосіб проти Москви малоефективно, адже, як висловився міністр, «це не Росія має спецслужби, а спецслужби мають Росію». Проте інформаційне поле в окупованих районах Донецької та Луганської областей ще залишається достатньо сприятливим.
Росія продовжує «піднімати ставки» на Донбасі, зокрема на Азовському морі, яке раніше було символом миру і дружби між державами. Для Росії Україна стає повноцінним полігоном для відпрацювання технологій непрямого впливу, застосування яких важко довести. «Іхтамнєт», шантаж, блеф, контроль над людьми, а не територіями – ось простий набір інструментів Москви, який активізується напередодні виборів 2019 року в Україні. Чим відповідає Київ?
Черговою резолюцією в Генеральній Асамблеї ООН з прав людини та статусу окупованого (чи таки анексованого?) Криму. Справа потрібна, однак чи достатня? З кожним роком голосування проходять дедалі гірше, Україна втрачає підтримку світу. Це буде вже четверта резолюція щодо Криму – і жодної щодо Донбасу. Складається враження, що з правами людини в Донецьку та Луганську все благополучно. Чи там живуть інші громадяни України, яких варто захищати менше? Або все впирається в лобі кримських татар, які активно працюють за цим напрямком? Чи у офіційне визнання окупації Криму Росією, чого не можна сказати про Донбас (тим не менш ми послідовно доводимо наявність там російських військ та їх повну відповідальність за окупований регіон)? Що заважає Україні порушувати тему Донбасу в ООН?
Гібридна війна Росії, за словами заступника секретаря РНБО України Олександра Литвиненка, – це груба сила, помножена на неочевидність та проекцію використання проксі-держав та інших клієнтських утворень. Щоб проактивно реагувати на гібридну війну Росії, потрібно навчитися передбачати неочевидні наслідки, створити систему змістовних індикаторів, що попереджатимуть про наявність проблеми. Варто нагадати відому фразу з культового російського фільму початку 2000-х років «ДМБ» (до речі, про армію): «Бачиш ховраха? І я не бачу, а він є». Наша мета – навчитися бачити «ховраха», якого немає.
Валерій Кравченко
