6 жовтня 2023 ркоу на авторитетному польському Інтернет-порталі onet.pl опублікованj матеріал під інтругуючим заголовком “Były doradca Zełenskiego ostro o prezydencie Ukrainy. “Nie wiem, czy nadal jest demokratą”. 

З огляду на маловідому для широкого польського загалу персону, котра “добре” відома пересічним українцям своїми скандалами , вважаємо за можливе викласти  кілька найяскравіших фактів його  біографії  за останні вісім місяців.

 Для початку, коли саме на початку жовтня цього року  Арестович почав стверджує, що   “стратегічне планування”  керівництва України різко погіршилося вісім місяців тому, то український політолог Петро Олещук справедливо відповів, що “погіршилося”  чомусь вісім місяців після того, як  його звільнили:  “Цей нарцис, схоже, дійсно себе переконав, що він там щось десь “стратегічно планував”. І був абсолютно незамінним стратегом. І тепер довкола цього вибудовує власні міркування. Це було б реально смішно, якби за межами України він не був топ-спікером з питань війни, і, мабуть, цим топ-спікером і залишиться”

Як відомо, 17 січня 2023 року Арестович написав заяву на звільнення з посади радника Офісу президента. На такий крок він пішов, бо вкотре зганьбився: у розмові з російським правозахисником Марком Фейгіним Арестович заявив, що російська ракета 14 січня влучила у житловий будинок у Дніпрі внаслідок збиття українськими силами ППО.

Слова Арестовича негайно підхопили російські пропагандисти. Українців вразила заява радника: сотні користувачів були обурені словами Арестовича. А його слова довелося спростовувати командувачу Повітряних Сил генерал-лейтенанту Миколі Олещуку.

Олексій Арестович визнав, що зробив помилку, говорячи про те, що ракету, яка впала на багатоповерхівку в Дніпрі, нібито збили українські сили ППО і вибачився, проте не перед усіма.  На його думку, допущена помилка не відповідає хвилі критики в його бік, а також додав, що жодних юридичних наслідків його заява не викликала. А винні в усьому – працівники “бот-мере”, які, на його думку, пов’язані з Віктором Медведчуком, Петром Порошенком та Росією.

В десь за місяць після цього скандалу колишній позаштатний радник Офіса президента України Олексій Арестович запитав, чи є всі, хто розмовляє російською мовою в Україні, агентами Росії. Далі взявся порівнювати українську мову та ґвалтування. Таким чином він хотів показати, що російську мову не можна визнавати “мовою агресора”. Про це він написав у своєму Facebook.

На початку серпня поточного року Колишній радник Офісу президента Олексій Арестович відзначився новою витівкою. На стрімі у відомого політичного оглядача і публіциста Юрія Романенка він виголосив “передвиборчу промову”, в якій матюками пояснив, чому українці повинні обрати його наступним президентом: “А я вас хочу запитати, довбо*би, бл*дь: якщо ви за мене не проголосуєте, кому від цього буде гірше? Ви подумайте своєю тупоголовою головою, бл*ть! Я буду сидіти на яхті в Тихому океані після закінчення війни, їсти омарів і вести семінари. А що буде з вами, якщо ви за мене не проголосуєте?” – з усмішкою запитує в минулому один з офіційних спікерів ОП.

За словами Арестовича, українці невірно реагують на його виступи, в яких озвучуються проблеми, що заважають українцям побудувати цивілізовану державу і зокрема перемогти у війні.

Вже у вересня ц.р. колишній позаштатний радник Офісу президента Володимира Зеленського Олексій Арестович потрапив у скандал через те, що на платних семінарах робив сексистські заяви, а також описував насильство, яке нібито хочеться застосувати до жінок.

Скандальні уривки з семінарів Арестовича опублікували журналістки на своєму каналі в YouTube “Палає”.

Хейт та скандали стали Олексія Арестовича чудовим засобом різкого покращення власного добробуту. Так, минулого тижня  авторитетне видання “Форбс-Україна” опублікувало журналістське розслідування  під заголовком “Гроші на хайпі. Як слава і скандали зробили з Олексія Арестовича одного з найбагатших тренерів особистісного зростання”.   Зокрема, український блогер, актор та колишній позаштатний радник Офісу президента Олексій Арестович значно збільшив свої доходи після публічних виступів і ефірів на початку повномасштабного вторгнення. Якщо до лютого 2022 року кількість підписників на його YouTube-каналі складала 146 тис., то вже у травні їх було 1,38 млн.  Наразі у Олексія Арестовича 1,72 млн підписників на YouTube, що робить його одним з топів українського YouTube.

У понад 10 разів збільшилась і кількість клієнтів, які купують різні продукти Арестовича. Зокрема, у жовтні 2022 року Арестович заявляв, що його дохід складає $30 тис. на місяць, утім лише один семінар, за який по 1500 грн сплачують від 330 до 900 учасників, приносить йому від $14 тис. до $36 тис. Таких семінарів лише на жовтень 2023 року заплановано сім.

Також Арестович надає приватні консультації, які тривають близько години-півтори і коштують $3 тис. Наразі, як стверджує адміністраторка школи розвитку Арестовича, черга налічує 170 осіб.

Монетизація від YouTube-каналу Alexey Arestovych, згідно з даними сервісу аналітики SocialBlade, варіюється в діапазоні від $4 тис. до $65 тис. на місяць. Такий широкий діапазон – через відсутність у сервісу детальних даних про аудиторію каналу.

“Якщо скласти всі джерела доходу (навіть без особистих консультацій), виходить значно більше ніж $30 тис., про які говорив сам Арестович. За консервативною оцінкою, при якій кожний його семінар відвідає 350 учасників, за жовтень він має заробити понад $120 тис.”, – підсумовує видання/

Таким чином, сподіваємося, що очевидно невідомі для широкої польської аудиторії сторінки скандальної біографії колишнього позаштатного радника Офісу президента України дозволять сформувати об՚єктивний погляд на Олексія Арестовича, що вирішив стати також експертом з українсько-польських відносин, вдаючись у згаданому вище інтерв՚ю до контраверсійних заяв, які не мають жодного відношення, ні до  позиції офіційного Києва, ні не відображають поглядів українського політичного та експертного середовища, котре налаштоване на конструктивне вирішення теперішньої кризи у відносинах наших двох держав — прагматично в інтересах України та Польщі у боротьбі із агресією Російської Федерації та її “п՚ятої колони” в європейський та й не тільки європейських столицях.

Василь Гулай, доктор політичних наук, завідувач кафедри міжнародної інформації Національного університету “Львівська політехніка” / Громадська організація “Центр інформаційно-комунікативного менеджменту”;

Любомир Хахула, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародної інформації Національного університету “Львівська політехніка” / Громадська організація “Центр інформаційно-комунікативного менеджменту”.

Російська пропаганда вчиться та вдосконалюється. Вона сегментує наративи під конкретні країни та цільові групи. Російська пропаганда намагається нас посварити між собою, а також б’є по болючих точках. Проти українців зараз головні наративи – майбутня енергетична криза, страх мобілізації та корупція у владі. Поляків лякають українськими біженцями та б’ють по травмам спільної з українцями історії. До аудиторії найчастіше російська пропаганда потрапляє через соцмережі. Про це PolUkr.net розповіла медіаекспертка Вікторія Романюк.

Які сьогодні основні наративи російської пропаганди для української аудиторії?

Росія давно навчилася сегментувати цільову аудиторію – російську, українську, західних країн. А також по різним соціальним групам суспільств. Для кожної вибудовує окремі лінійки наративів та меседжів. Протягом війни росте теж рівень російської пропаганди – вона дедалі краще сегментує повідомлення для конкретної цільової аудиторії.

Усі ці лінії наративів корелюються з російською ідеологією, цілями правлячого режиму, військовими цілями. Вони у різних сегментах переплітаються, але теж відмінні для різних конкретних груп.

Якщо говорити про українську аудиторію, то російська пропаганда виконує декілька завдань. Перше – створити кризу в суспільстві через формування безконечних суперечок між різними групами. Збільшити недовіру українців один до одного, до влади, до державних інституцій. Передусім до армії. Задля цього росіяни роблять постійні інформаційні вкиди, які виходять із соцмереж в реальне життя. Досі українці мають дуже високу довіру до армії та державних інституцій. Віра в ЗСУ і перемогу в українському суспільстві залишається висока. Вони її намагаються підірвати.

Другий момент, на якому спекулюють росіяни – робота з нашими травмами та страхами. Наприклад, зараз осінь і українці очікують холодів. Росія починає працювати зі страхами щодо можливого повторення минулорічної енергетичної кризи, коли ми по багато годин сиділи без світла і обігріву. Тут у нашому інформаційному просторі з’являються фейки про загрозливі масштаби відключень електрики, про знищення наших енергетичних об’єктів, про те, що влада не зможе нас захистити і дати світло й тепло.

Але головне для української аудиторії зараз – мобілізація. Це травма, дражлива тема, яка болить багатьох. Навколо неї багато фейків.

Інше її відгалуження – все, що дискредитує ЗСУ та владу. Багато брехні, пов’язаної з українським контрнаступом – що він повільний і не такий, як би хотілося. Що Україна програє чи потенційно може програти.

Третій сегмент фейків, які росіяни використовують для української та західної аудиторії, і козир їх пропаганди – корупція в Україні. Щось десь розкрадають в армії та інших сферах, все нечесно, солдати бідують, а нагорі – жирують. Вона має підривати довіру до українських інституцій.

Відгалуження цієї теми, яке йде на українську та західні аудиторії – Україна втрачає підтримку Заходу, бо всі втомилися від України, від прохань про зброю. Аудиторії нав’язують думку, що українці залишаться без зброї і грошей, із розбитою економікою.

Ці теми переплетені. Російська пропаганда використовує їх як каталізатор, щоб роз’ятрити існуючі травми, породити ще більші суперечки в суспільстві, підтримати безконечні внутрішні конфлікти, які будуть ослаблювати волю до боротьби проти агресора.

Росіянам потрібно, щоб щодня в нас була один до одного ненависть. Щоб емоційно критикували одне одного, обурювалися. Це веде до суспільного виснаження, зневіри до співгромадян та інституцій. Особа в такому стані легше піддається на маніпуляції, опускає руки.

Тобто росіяни беруть суспільні теми, які справді болять суспільству, і їх роз’ятрюють, підтримують гарячими, роздмухують?

Так. З одного боку. З іншого, можемо бачити, як теми, яких не існувало, розвіртуалізовуються за допомогою пропаганди, безконечного повторення.

Наприклад, щодо тем, пов’язаних із поляками. У Польщі на початку вторгнення була дуже сильна підтримка українських біженців. Вона зберігається. Маємо бути вдячними Польщі та полякам за все без усіляких «але».

Проте від початку великої війни, польське суспільство в фокусі російської дезінформації. Росіяни розвивали різні теми – від польських суспільних травм, як то Волинська трагедія, до вигаданих історій з українськими біженцями. Вигадані історії з біженцями, які часто повторюються, починають ставати порядком денним, виходять в реальне польське суспільство. Ці теми з вигаданих починають жити своїм життям, створюють реальні проблеми для українців у Польщі. Тоді вже в суспільстві виникають ідеї, що, може, це якісь негідні люди приїхали в Польщу, і їм не слід допомагати.

Як російські меседжі можуть потрапляти до української аудиторії, крім анонімних каналів в Telegram, і тим паче до польської, де точно немає відверто проросійських публічних осіб чи мас-медіа?

Передусім усі можливі соцмережі – блогери, канали на YouTube, месенджері. Це Twitter, TikTok, Facebook, Telegram. Через них найшвидше поширюються. Плюс всілякі локальні публічні особи, жовта преса.

Як російська пропаганда проникає до аудиторій різних країн ЄС і НАТО, і що прагне донести сьогодні щодо російської війни проти України?

На початку вторгнення ЄС ввів пакети санкцій, які українські медіаексперти радо зустріли та вважали перемогою. Вони включали заборону офіційних міжнародних російських мовників – Sputnik, RT та інших. До великої війни це були акули російської дезінформації.

Російська дезінформація в цих країнах не зникла, а трансформувалася, набула нових форм, які стали більш загрозливими для нас. До війни ми могли на міжнародних майданчиках називати конкретних мовників і наводити аргументи, чому це російська пропаганда. Тепер у Іспанії, Італії, Франції, Німеччині дуже багато так званих активістів, частина з яких – колишні працівники тих самих російських мовників – RT, Sputnik тощо.

Наприклад, колишня редакторка RT в Іспанії Інна Афіногенова. На початку війни вона відразу відмежувалася від своєї попередньої діяльності, і заявила, що більше не має відношення до російських мовників, і що вона проти війни. Тоді активно розпочала блогерську діяльність. Гарною іспанською поширює думки на країни Латинської Америки. Наприклад, що вона за мир, тому не треба давати українцям зброю, треба допомагати не лише українським, а всім біженцям у світі. Поширює проросійські наративи іншими способами. Така копія Анатолія Шарія – українського проросійського блогера, який начебто виступав від свого імені, а насправді був ефективним рупором ідей Кремля. Це дуже небезпечно.

У нашому регіоні Східної Європи навчилися вирізняти таких блогерів на службі в Москви, але в Західній і Південній Європі з цим складніше. Передусім тому, що головна цінність європейського суспільства – свобода слова. Коли людина каже «я так думаю», то довести, що їй за це платять – складно. Заборонити говорити теж проблематично, якщо людина відверто не закликає до насильства. Тому нічого з цим не можемо вдіяти. А людина працює і шаленими темпами нарощує аудиторію. Подібні блогери є в Німеччині, Франції, інших країнах.

Часина з них намагається активно впливати на політичне життя своїх регіонів. Наприклад, в країні вибори. Такі блогери займають певну політичну позицію, починають зустрічатися з місцевими політиками, проводять мітинги, де серед партійних мітингів просувають проросійські. Такі особи стають місцевими лідерами громадської думки, впливають на місцеву політику та політиків. Це небезпечно, бо згодом може вплинути на політичну ситуацію в країні.

Ми бачили як в останні роки у різних країнах Європи на різних рівнях перемагали проросійські політики. Потім як би сильно центральні уряди на початку не були за Україну, якщо суспільство проти допомоги українцям, то для нас будуть клопоти.

Російська пропагандистська машина діє точково на різних рівнях на підрив західної єдності підтримки України. Нові методи росіян не схожі на стару централізовану машину пропаганди. Це радше ерозія довіри, просування сумнівів в доцільності допомоги, зокрема, біженцям, поширення недовіри до можливо корумпованої української влади. Ці паростки згодом розростаються в цих суспільствах, люди потім йдуть голосувати.

У багатьох поважних західних ЗМІ читаємо про невдачі контрнаступу, втому від війни, зменшення допомоги Україні, спроби посадити Київ за стіл переговорів з росіянами без звільнення українських земель, акценти на корупції в Україні. Наскільки російська пропаганда впливає на ці країни ЄС і НАТО, а наскільки це природні думки місцевих аналітиків?

По різному. З одного боку, розуміємо, що спрацьовує російська тактика на затягування війни, бо справді відчуття втоми з’являється, в медіа відбувається замулювання уваги до подій в Україні. Люди не можуть так довго тримати у фокусі уваги події в чужій країні. На це розрахунок росіян.

Усі провідні політики в країнах ЄС і НАТО розуміють ступінь загрози, які несе російська агресія проти України. Це не тільки війна проти нас, але проти міжнародного порядку, демократії та безпеки у Європі. Замирення диктатора ні до чого доброго не призведе. Тому попри все військова і невійськова підтримка тривають. Ніхто не збирається здаватися чи залишати нас напризволяще.

Головне – розрізняти природні відчуття втоми від намагань зі сторони нав’язати, посилити їх, і запропонувати неправильні висновки.

Де російська пропаганда в світі, за межами Росії, діє найбільш успішно, а де найбільш провально, й чому?

Найбільш успішно там, де найбільш затребувана – у так званих країнах Глобального півдня. За останні 10 років у країнах Глобальної півночі виробили відчуття стійкості проти російської пропаганди – вивчили джерела дезінформації, як працює. Аналітики і експерти почали досліджувати втручання росіян у вибори в США, в «Брекзит», у вибори в країнах ЄС. Побачили загрози. Провели багато роботи і профілактики від шкідливих впливів. Виробили антитіла, стали стійкішими.

Тоді Росія пішла в нові країни, Глобального півдня, і через них впливає в певній мірі на політику ЄС. Також створює свої союзи. Активно працює в Азії, Африці, Латинській Америці – там, де не було роботи з протидії російській машині дезінформації.

Чи доклали руку росіяни до останніх сварок між Україною та Польщею щодо зерна, і чи спроможні впливати на українсько-польські відносини? Якщо так, то яким чином?

Польща в фокусі російської дезінформації від перших днів вторгнення Росії. Це десятки фейків та наративів. Наприклад, такі – «Польща збирається захопити західну Україну та Львів», «мілітаризація Польщі загрожує її сусідам з ЄС», «якщо Польща продовжить допомагати Україні, Росія на неї нападе, або скине ядерну бомбу на поляків», «українські біженці небезпечні для польської економіки», «українці «з’їдають» польський бюджет», «українські біженці – повії та злочинці», «українці принесуть полякам різні хвороби».

Цих фейків ціла лавина. Коли регулярно транслюються, то в певний кризовий момент, провокують проблеми.

Тема зерна не була домінуючою. Але ось приклад фейку по ній – «Польща блокує вивіз українського зерна, щоб отримати від України репарації за Волинську трагедію». Цікавий кейс, який переплітає сучасну тему зерна з травматичним минулим. Обидві теми – дражливі для обох сторін. Це рани, які можна роз’ятрити. Повідомлення ірраціональне та безглузде саме по собі, але дві болючі теми, об’єднані в одну, будуть в аудиторії провокувати негативні відчуття між народами.

Російська дезінформація доклалася до зернової кризи. Але сказати, що вона її ініціювала – не можна.

Ці повідомлення проникають в польське суспільство через месенджери та соцмережі?

Переважно так. Фейк про «зерно і Волинь» ми виловили в каналах у Telegram та в Facebook.

Понад 1,5 роки великі території півдня та сходу України під російською окупацією. Як Росія там обробляє українське населення, змушує до співпраці, у чому переконує, до яких методів вдається?

Коли росіяни заходять на певну територію, там роблять тотальну інформаційну зачистку – зникають всі українські мовники, українські мобільні оператори, будь-які місцеві медіа переходять під контроль окупантів. Ба більше, спалюють українські книжки, бібліотечні фонди, перевербовуються або зникають безвісти вчителі. Відбувається культурна складова геноциду.

У цьому аспекті найболючіший фактор – час. Чим довше триває окупація, тим більші шанси, що люди в окупації почнуть вірити в те, у що їм наказують вірити, будуть співпрацювати з окупаційною владою, ставати лояльними. Їх не можна в цьому винити, адже живуть під постійними погрозами, іноді з періодичними тортурами, в стані повного інформаційного вакууму. Будь-хто з сусідів може здати за проукраїнські висловлювання.

Головне – це поєднання страху та пропаганди, яке вселяє зневіру, змушує опускати руки. Залякану людину легко переконати. Окупанти весь час повторюють: «Ми тут назавжди», «Україна вас покинула, ви їй непотрібні». Це посилює відчуття приреченості.

Очевидно, чим більше часу минає, тим більше люди, навіть патріотичні, будуть змінювати позицію, втікати звідти або йти на співпрацю з окупаційною владою. Короткий термін в окупації людина може пережити, шукати інформацію в інтернеті, зв’язки з вільним світом. Але після тривалого життя в окупації, її контролюють, вона залякана, із часом відбуваються зміни в розумінні дійсності.

Із новин на звільненій частині Херсонської області знаємо про катування та вбивства вчителів, журналістів, інтелектуалів. Усіх, хто потенційно може бути в зародку спротиву. Коли люди бачать тортури, зникнення людей, то відчувають постійний страх. Пропаганда накладається на реальне насильство й цим посилюється.

Чи існують інструкції, як викрити українцеві чи полякові, що в соцмережах хтось поширює російську пропаганду, вдаючи за нейтральні коментарі?

Головна ознака кампанії дезінформації – її систематичність. Якщо людина пише про щось щиро, це буде один чи кілька постів або коментарів. Далі особа займається своїми справами, має інші інтереси, про які повідомляє. А якщо на сторінці бачимо регулярне поширення певних конкретних меседжів, яке у вас викликає сумніви, і має виразно окреслений зміст, то виникають сумніви щодо цієї особи. Тоді можемо говорити, що хтось намагається просувати певні ідеї – антиукраїнські, антипольські чи проросійські. Відповідно сторінка – потенційно небезпечна.

Інші ознаки – ці особи посилаються на одні й ті ж сумнівні джерела інформації. Там відверто маніпулятивна подача фактів, представлена лише одна сторона, логіка працює лише на підтвердження ключової думки. Часто – відсутні інші джерела та точки зору. Обов’язково – емоційна подача.

Треба дивитися теж на фото та історію профілю, чи це взагалі не бот або троль, а справжня людина.

Яка мета дивитися чужі дописи в соцмережах. Якщо хочемо отримати якісну інформацію, слід заходити на відповідні медіа. Там будуть адекватні відповіді на запити. Якщо хочемо порцію мови ненависті, можна читати дописи чи коментарі таких сумнівних персонажів. В умовах війни, не радила б цього. Негативних емоцій в нашому житті й так не бракує.

Що відбувається з росіянами, які багато років живуть в агресивній атмосфері тотальної пропаганди? Що відбувається з їх уявленнями про Росію, світ навколо, межі нормального?

Я не психіатр, щоб оцінювати їх ментальний стан. Але риторика російської пропаганди для внутрішньої аудиторії сформована так, що в російському дискурсі не існує проблем. Війни як трагедії немає. Нічого негативного про війну – теж. Єдині повідомлення – «перемога буде за нами», «будемо воювати, скільки потрібно», «все за планом», «все під контролем». Навіть вибухи десь в Білгороді чи Севастополі подають так, що «трагедії немає і ми непереможні».

Це свідчить, що росіян готують до тривалої війни, і сотні тисяч трупів для них не біда. Якщо трагедії немає по телевізору, то немає у житті – навіть, коли хтось поховав сина чи чоловіка.

Немає усвідомлення, що їх співвітчизники чинять жахливі злочини. Натомість подається все, наче когось рятують, «звільняють від фашистів», «перемагають фашизм».

Російська пропаганда культивує відчуття, що вони все роблять правильно, що не відщепенці, адже проти них лише колективний Захід, а решта світу нібито з ними.

Росіяни змирилися з перспективою тривалої війни. Кому не подобалось – виїхав. Решті – все нормально чи байдуже. Продовжують жити як жили. У нас були ілюзії на початку вторгнення, що коли буде багато гробів, росіяни почнуть протестувати – виявилося, з цим теж змирилися. Російське суспільство – максимально пасивне або підтримує війну та злочини їхньої армії.

Майже 300 тис. росіян загинули в Україні, за даними Генштаб ЗСУ. Що більше – пропаганда, атмосфера страху, чи гроші переконують їх їхати і вмирати в Україну?

Пропаганда та загальний стан російського суспільства, де величезна кількість населення живе у бідності та затурканості.

Агресивна пропаганда чверть віку викорінювала в росіян критичне мислення, здатність аналізувати. Вибудовували відчуття абсурдної імперської величі, по-суті порожню та дику ідеологію.

Також діє психологічний захисний момент – приємніше усвідомлювати, що ви «переможці над фашизмом», які йдуть «визволяти», ніж те, що ви глобальний дикий маніяк, який вбиває, ґвалтує, краде та знищує все навколо. Відчуття провини – неприємне. Вони будуть робити все, щоб віддалити його від себе. Будуть шукати виправдання своїх дій, перекидати все на владу. Пропаганда їм у цьому допомагає.

Так буде, доки існуватиме теперішня російська пропаганда, яка зберігатиме цю інформаційну бульбашку. Тільки поразка, знищення режиму і його пропаганди, радикальне відкриття очей на їхні звірства, можливо, здатне колись щось змінити.

Біo

Вікторія Романюк – редакторка проєкту StopFake, професорка департаменту комунікацій і медіадосліджень в мадридському університеті Карлоса III, де викладає комунікації і поведінки аудиторії в онлайн-середовищі. Заступниця директора Могилянської школи журналістики. Чотири роки керувала Магістерською програмою з медіакомунікацій УКУ. З 2019 року – членкиня Галузевої експертної Ради «061 – Журналістика» Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти. Медіаекспертка та учасниця міжнародних конференцій, експертних нарад із проблем пропаганди та медіавпливів для ОБСЄ, НАТО та інших міжнародних організацій. Членкиня методологічної групи з розробки оновлених навчальних програм у рамках проєтку з медіаграмотності «Вивчай та розрізняй».

Анджей Дуда прокоментував підхід польської політики щодо України після участі в конференції, яка стосувалася підтримки Києва.

«Ми всі надалі (…), усі лідери сповнені рішучості підтримувати Україну (…) Ми – одна з ключових країн, коли йдеться про допомогу Україні», – сказав Анджей Дуда, зазначивши, що Києву потрібна як військова, так і гуманітарна допомога.

«Ми також говорили про майбутні плани, зокрема щодо відбудови України. Практично всі про це згадували, що це наступний крок, який буде необхідний, і до нього слід підготуватися. Ці приготування вже варто розпочинати. Але передусім ми говорили про подальшу військову допомогу», – додав президент Польщі.

Він також звернув увагу, що територія Польщі – ключова для цієї допомоги, бо саме через Польщу пролягають автомобільні та залізничні шляхи до України.

У телеконференції, організованій за ініціативи американської сторони, взяли участь представники країн «Великої сімки» та ряду інших країн НАТО та ЄС, які беруть активну участь у допомозі Україні.

За матеріалами: dziennik.pl,

Для України питання експорту зерна та надходження валюти в країну – життєво важливе, бо економіка в руїнах. Для польської влади – це справа голосів фермерів-виборців. В українців і поляків більше спільних інтересів, які об’єднують дві країни, ніж того, що роз’єднує, і на них варто акцентувати увагу. Обидві країни – природні союзники, й варто над цим працювати. Вирішувати торгові суперечки через незалежний арбітраж – нормальна цивілізована практика, яка не може когось ображати. Особисті приязні стосунки між президентами України і Польщі – дуже позитивна практика. Про це PolUkr.net розповів дипломат і експерт з питань зовнішньої та безпекової політики Фонду «Майдан закордонних справ» Олександр Хара.

Чому дійшло до того, що український президент Володимир Зеленський з трибуни ООН завуальовано звинуватив Польщу в підігруванні Росії в питанні з зерном, а польський президент Анджей Дуда порівнював Україну з людиною, що тоне?

Головний винуватець ситуації не Україна, і не Польща, а Росія з її агресією та блокадою наших портів, через що в нас скрутне становище з вивозом зерна. Київ не може торгувати зерном морськими шляхами, як до вторгнення. Тож шукаємо будь-які інші маршрути.

За великим рахунком, маємо нерівну ситуацію, коли для України питання експорту агропродукції – життєво важливе, оскільки третина нашої економіки знищена, 6 млн українців за кордоном, а ще 7 млн – внутрішньо переміщені особи. Для нас кожен цент – можливість заплатити військовим і купити зброю.

Для Польщі питання зерна – суто політичне напередодні виборів. Воно важливе для партії «Право і справедливість», яка хоче залишитися при владі. Вона хоче, з одного боку, слугувати інтересам своїх виборців, а, з іншого, це елемент політичних ігор за голоси виборців.

Тож ми в різних ситуаціях, з різними ризиками. Президент Зеленський не надто добре зреагував в ООН. Не варто було таке говорити. Проте підтримую крок, що Україна подала позов в Світову організацію торгівлі (СОТ), бо ми не перед цим не змогли домовитися напряму ані з польським урядом, ані через ЄС. Торгуємо з Польщею не в рамках двосторонніх домовленостей, а через Угоду про поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом.

Дуже прикра ситуація, бо попри всі образи та звинувачення ми мали б акцентувати увагу на те, що наші стратегічно важливі інтереси – співпадають. Перемога у війні важлива не лише для України, а й для Польщі та інших країн регіону.

Можна лише уявити, що було б із Польщею, якби Україна програла війну. Зважаючи на це, обом сторонам варто було б знайти кращий вихід у суперечці з зерном. У мас-медіа вже бачу, що на рівні відповідних міністерств сільського господарства двох країн знайдені певні варіанти, як подолати проблему, не зашкодивши інтересам польських фермерів.

Як на 19-му місяці російського вторгнення ситуація у відносинах України з найближчим західним партнером дійшла від обіймів двох президентів до звинувачень один одного з головної трибуни світу? Чи це через брак глибини двосторонніх відносин?

Ні, я так не вважаю. Польща відреагувала на російську агресію проти нас із таким розумінням щодо нас і допомогою, бо інакше не могла реагувати на несправедливу та неспровоковану атаку. Російське вторгнення загрожувало передусім нам, але теж полякам у дещо меншій мірі та в дальшій перспективі.

Абсолютно впевнений, що в нас є велике спільне майбутнє, оскільки ми обоє хочемо, щоб Україна приєдналася до ЄС і НАТО. Ми культурно та історично дуже схожі. У нас подібні структури економік. Із цих та інших причин ми – природні партнери і союзники в рамках Євросоюзу. Наше співробітництво в майбутньому буде означати, що голос Центрально-Східної Європи буде більш гучним та змусить до себе дослухатися Стару Європу.

Безумовно, Україна та українців дуже вдячні за те, що Польща і поляки зробили для наших співгромадян після 24 лютого 2022 року, коли на польську землю ступили понад мільйон українців, передусім жінок і дітей. Проте важливий момент, що ці люди здебільшого не сидять на соціальному забезпеченні, а працюють та інтегруються в польське суспільство. Велика частина з них повернеться в Україну, чи їздять туди-назад. Але зараз ці люди працюють та сплачують у Польщі податки. Зараз податки, які сплатили українці в Польщі – більша сума, ніж допомога, яку ЄС дав Варшаві як компенсацію за українських біженців.

Із стратегічної точки зору, в України та Польщі немає альтернативи як бути союзниками. У нас не лише спільний ворог, який сьогодні вбиває українців, але через певний час у нас теж будуть спільні інтереси всередині Євросоюзу.

Сподіваємося, що Польща, яка вже наростила економічну та політичну вагу в ЄС, буде спільно з Україною лідирувати в нашій частині Європи. Ми наразі ще не в ЄС, і не в НАТО, тому не можемо претендувати на щось в рамках цих організацій, але в цілому можемо посилювати один одного.

Хотів би, щоб емоції вляглися після виборів в Польщі й у польських політиків з’явилося розуміння цінності нашої співпраці.

Чи можуть тепер постраждати від цих сварок українські біженці в Польщі та постачання зброї з Польщі чи її транзит через Польщу, як про це недавно заявляли вищі польські урядовці?

 Щодо припинення військової допомоги, це радше в медіа було перекручення не надто вдало сформульованої фрази польського посадовця. Йшлося про зброю, яку Польща передає з власних арсеналів. Передусім радянського зразка. Справді, польська влада передала нам сотні танків та іншого озброєння. Ці запаси закінчилися, відтак більше нічого з цього не можуть передати.

Те, що Польща купує сьогодні в США та Південної Кореї, потрібне для посилення обороноздатності самих поляків від можливої загрози зі сторони Росії. Тож не маю жодних претензій щодо цієї частини.

Друга частина, про транзит через Польщу, то його ніхто не забороняв. Варшава залишається надійним українським партнером та хабом щодо постачання зброї.

На жаль, біля нас є ще Угорщина, «Троянський кінь» Росії в ЄС. Вона від початку вторгнення грає на стороні Москви. Будапешт заблокував будь-яку власну допомогу для нас і транзит через свою територію теж.

Тому Польща життєво необхідна Україні, щоб продовжувати воювати. Також у Варшаві, сподіваюсь, розуміють, що наша боротьба проти російських загарбників в інтересах самих поляків теж.

Україна подала позов в СОТ проти Польщі, Угорщини та Словаччини, які в односторонньому порядку, і без згоди Єврокомісії, заборонили в себе продаж українського зерна. Врешті, навіть країни ЄС час від часу мають між собою торгівельні суперечки. Чому не можна було вирішити це економічне питання тихо, без гучних заяв перших осіб?

Цивілізовані торгівельні суперечки – цілком нормальна і звична річ для розвинених країн. Якщо не будемо повертатися до того, що для України отримання валюти критично необхідне для виживання, то цілком зрозуміло, що кожна країна керується своїми національними інтересами. Коли є суперечки, нормально намагатися дипломатично й іншими цивілізованими інструментами їх вирішити.

Ми спробували з Варшавою, але не вийшло. Спробували через ЄС, теж не вийшло. Польща відмовилася виконувати свої зобов’язання в рамках Угоди про поглиблену торгівлю, й односторонньо продовжила заборону на продаж в себе українського зерна. Тому логічно, що пішли далі.

Ми обоє працюємо в рамках СОТ. У Києві впевнені, що в цьому питанні правда на нашому боці й буде позитивне для нас рішення.

Шкода, що провалилися наші спроби від початку вирішити питання напряму. Але в подачі позову в СОТ не бачу нічого, що поляки мали б сприймати як приниження. Якщо Україна програє суперечку, будемо виконувати рішення цього арбітражу, бо ми – правова демократична країна.

Ми намагаємось вижити і використовуємо правові легітимні інструменти, щоб захистити свої інтереси. Судовий позов розставить «крапки над і», хто порушив норми та принципи торгівлі. Це нормальний європейський підхід – вирішувати спір через незалежний арбітраж.

Єврокомісія засудила заборону Польщі, Угорщини і Словаччини продавати в себе українське зерно та водночас представлятиме інтереси цих країн в СОТ. Як це можливо?

Цілком можливо. По-перше, Єврокомісія від початку хотіла вирішити ситуацію, відповідно до Угоди між Україною і ЄС. Фактично стала на українську сторону. Певний час йшла на поступки полякам, словакам і угорцям – запровадила мораторій на продаж нашого зерна в ці країни. Після того, як перехідний етап для адаптації їх економік завершився, вона його скасувала.

Коли говорять юристи, у них є аргументи, які базуються на правових нормах. Тому маємо довіру до дій Єврокомісії. У поляків теж мала б бути до неї довіра.

Україна та Румунія планують спільно розробити механізм контролю над експортом зерна, який сприятиме захисту румунських фермерів. Така робота триватиме 30 днів, повідомив міністр сільського господарства Румунії Флорін Барбу. Україна вирішила питання з зерном з Румунією без публічності. Так само з Болгарією. Чи зробила українська влада висновки, чи з одними сусідами зуміла домовитися, а з іншими ні?

Ми намагалися з усіма порозумітися. Мабуть, справа в тому, що в нас немає виборів, тож просто пробуємо вирішити життєво важливе питання.

Другий момент, країни, які купують українське зерно (за даними українського Інституту аграрної економіки, у 2022 році до топ-10 країн-імпортерів українського зерна входили Румунія – 13,6%, Китай 12,1%, Іспанія – 10,8%, Туреччина – 9,6%, Польща – 7%, Єгипет – 5,9%, Італія – 4,4%, Угорщина – 4,4%, Нідерланди – 3,7%, Південна Корея – 2,1%, а разом ці країни купили 74% українського зерна. – PolUkr.net).

У будь-якому випадку, це нормально домовитися з торговим партнером, не політизуючи ситуацію. Не підтримую виступ Зеленського в ООН, не треба було навіть натякати на Польщу. Але, з іншого боку, такі кроки польського уряду завдають великої шкоди Україні, якщо співпадають з інтересами Росії. Звісно, польський уряд не узгоджував нічого з росіянами, і не мав за мету, щоб співпали інтереси, але фактично так сталося.

У ЗМІ пишуть, що це не Україна, а конкретні українські агрохолдинги отримують вигоду від продажу зерна в сусідні країни ЄС, і не Польща, а польські бізнеси зацікавлені в дешевшому українському зерні, а, загалом, ціни на зерно в Польщі відповідають світовим. Тож чи справді Зеленський міг стати заручником великого агробізнесу, який лобіює так інтереси, як і Дуда польських фермерів, голоси яких потрібні правлячій партії ПіС на виборах 15 жовтня?

Не зовсім так. Минулого тижня Київська школа економіки проаналізувала дані по зерну і дійшла висновку, що польські фермери заробляють приблизно так само, як до появи на польському ринку українського зерна. По-друге, ціни на зерно в Польщі коливаються разом із світовими. Це означає, що українського демпінгу не було. Не було потужного удару по польським фермерам.

Крім цього, польські фермери отримують дотації на свою продукцію від ЄС. Українські агрохолдинги і фермери не отримують жодних дотацій від держави. Тобто українські аграрії від початку в не дуже рівних умовах з польськими щодо умов ведення бізнесу та витрат на вирощення цього зерна.

Які б великі не були українські агрохолдинги чи фермери, але вони сплачують податки. Це легко переглянути. Уряд підтримує великий і малий бізнес, щоб сплачував податки і підтримував українську армію. Навіть якщо колись цей бізнес був замішаний у якихось корупційних скандалах, якщо вони сьогодні дають гроші на українське військо – вони потрібні.

Тож казати, що в нас є олігархи, які суттєво впливають на владу, а президент відстоює їх інтереси – не зовсім правда. Для нас це справа виживання. Тому був би президент Петро Порошенко, чи хтось інший, ми б виходили з тієї ж ситуації. Не знаю, чи так само щодо риторики, але щодо дій, будь-яка українська влада  намагалася б вчинити схоже. Крім цього, дії Києва легітимні в рамках діючих угод.

Наскільки ситуація у відносинах Польщі та України може змінитися та яким чином після виборів у Польщі 15 жовтня?

Усе буде залежати від результатів виборів і того, хто прийде до влади у Польщі. Нам би не хотілось, щоб збільшили вагу сили, які мають погляди схожі до угорських чи до популізму, який спостерігаємо у США зі сторони кандидата в президенти Дональда Трампа. Прихід правих популістів – дуже небезпечна річ для Польщі, для України як сусіда, та для ЄС як об’єднання.

Нам треба гуртуватися разом в обороні проти російської агресії. Загроза з Москви нікуди не зникла для країн НАТО східного флангу. Тому не хотілося б цих ігор в популізм, ізоляціонізм.

Між Україною і Польщею багато речей, які розділяють. Зокрема, погляди на історію. Але вони сьогодні не настільки важливі, порівняно з теперішніми загрозами – вони не те, що другорядні, а десяторядні щодо інтересів та справи виживання для нас і для поляків. Для Польщі ризики не такі гострі як для нас. Але за умов поразки України у війні, ризики для Варшави зростають астрономічно.

Сподіваюсь, після виборів повернеться твереза зовнішня політика в Польщі та переможе здоровий глузд.

Існує піраміда Маслоу. У ній безпека – базова потреба. Потім вже творче самовираження, самоповага. Для нас зараз головне – вижити. Для цього маємо перемогти у війні. Зерно для поляків – не базова потреба. Слід зважати на це та розуміти виклики, які є перед Україною, і ставитись до них із розумінням. Компроміси можливі – домовленості з Румунією і Болгарією про сертифікацію зерна та його транзит через ці країни свідчать про це.

Коли Україна виграє війну, звільнить Крим, відновить безперешкодний експорт по морю, ці питання відпадуть самі. Ключова проблема – не Польща чи Україна, а агресія Росії.

Яка роль українського МЗС у відносинах із сусідами з ЄС, а яка Офісу президента та самого глави держави, і як мало б бути?

За українською конституцією, парламент формує засади зовнішньої політики, а її виконання – прерогатива президента. Офіс президента грає в нас важливу роль у зовнішній політиці. МЗС виконує більше технічні речі на рівні експертного аналізу. Тому роль глави держави дуже важлива. МЗС надалі буде виконувати ту роль, яка йому відведена, а президент формуватиме головний напрямок.

Але важливе не лише усвідомлення національних інтересів в особі глави держави та його апарату, але теж особисті приязні відносини між першими особами. Леонід Кучма свого часу міг напряму дзвонити Олександру Кваснєвському, і вирішувати проблемні питання. Між Зеленським та Дудою теж, схоже, склалися добрі стосунки та зберігаються. Сподіваюсь, вони такими залишаться, без серйозних коливань чи взаємних образ.

Наскільки, якщо можливо оцінити, Росія провокує чи підтримує суперечки та сварки в інформаційній сфері, й чи усвідомлюють це в Києві?

Росія в цьому сильна. Вона іноді може створити певні конфлікти, провокації. Але ще краще вміє розпалювати вже готові суперечності, зводити лобами сторони – класичне «розділяй і владарюй». Це був козир СРСР та теперішньої Москви.

Росіяни виставляють поляків як націоналістичних русофобів, що для українців дуже смішно, бо Москва так показує всіх своїх противників. Зокрема, нас.

Звучить смішно, коли російська пропаганда раз за разом розповідає, як Польща хоче захопити західну Україну і забрати Львів. У той час коли росіяни вже окупували велику частину нашої країни, тисячами вбивають українців, змітають з лиця землі цілі міста, чинять акти геноциду, вони сміють ще кидати такі звинувачення тим, хто допомагає нам захищатися проти їхньої агресії.

Звичайно, росіяни активно використовують будь-які помилки з українського чи польського боку.  Чи скандали, які виникають в США або інших країнах ЄС.

Вони намагаються показати, що немає рівних відносин з Польщею, що українці – безправні гостарбайтери на польській землі, що до них погано ставляться – так екстраполюють своє ставлення до нас. Бо це маячня й ми бачили як сотні тисяч поляків із відкритими обіймами приймали та допомагали українцям у скрутний час. Мільйони українців знаходяться в Польщі й бачать, якою є ситуація, яке ставлення до України та українців, української символіки. Бачать, як поляки співчувають та розуміють, що відбувається в Україні.

В цілому російська пропаганда не здатна нанести непоправної шкоди нашим відносинам, проте може підливати олії у вогонь під час суперечок, що вже відбуваються.

Чи в Києві зробили висновки з зернових суперечок, і чи є механізми налагодження торгівлі та добрих відносин із нашими найближчими сусідами з ЄС?

Ми домовилися з деякими країнами, з іншими домовляємося. Тут не проблема висновків, а в тому, що суперечки виникають й існують цивілізовані шляхи, як можна їх вирішувати.

Не бачу з української сторони, щоб ми нечесно поводилися. Ми не демонізуємо Польщу, не намагаємось нанести їй шкоду якимось заборонами.

Польща та Україна на рівні керівництва країн мають постійно наголошувати, що ми рівноправні партнери, не маємо ображатись чи ображати когось, чи хтось кому не має бути занадто сильно зобов’язаний.

Ми не забуваємо всього добра, що зробила Польща. Але не хочемо, щоб наші відносини будувалися на моделі, як у нас були з Росією, коли є нібито старший і молодший брат, і маємо слухатися, не проявляти власних національних інтересів. Не хочемо в будь-якій мірі повторення такого сценарію з Польщею. Варшава може помилятися, як і Київ. Тож є зовнішні арбітри, які можуть нас розсудити. У даному випадку – СОТ.

Які кроки варто було б зробити Києву, а які Варшаві, щоб унеможливити чи зменшити негативні наслідки таких публічних суперечок на майбутнє?

Щиро шукати компромісу і порозуміння. Нормально говорити про те, що турбує кожну сторону, слухати та розуміти один одного. Важливо, щоб був прямий діалог і відкрита телефонна лінія між двома главами держав. Також варто стишити запеклу риторику, особливо щодо партнерів. Говорити, нормально та цивілізовано,.

Будуть надалі суперчки. Це нормально. Як і в звичайному житті, коли живеш поруч із сусідом, постійно взаємодієш. Головне – навчитися все вирішувати. Наші країни насправді це й показують.

Біографія

Олександр Хара – експерт з питань зовнішньої і безпекової політики Фонду «Майдан закордонних справ», заступник голови правління благодійної організації «Інститут стратегічних чорноморських досліджень». Закінчив Донецьку державну академію управління, Дипломатичну академію при МЗС України, Королівський коледж оборонних досліджень у Лондоні. Магістр зовнішньої політики. Обіймав низку посад в МЗС України. У 2008-2011 роках був заступником керівника Департаменту зовнішньополітичних аспектів національної безпеки апарату РНБО України.

 

Танки Leopard-2A4 відновлюють на заводі з виробництва зброї Bumar Ładędy у Гливицях.

Перші роботи розпочалися у липні 2023 року, коли перші два танки цього типу прибули в Гливиці. Зараз на заводі відновлюють 5 танків Leopard-2A4, які, ймовірно, подарували Україні Канада, Норвегія або Польща. Врешті-решт, ремонт танків Т-64 і Т-72 різних модифікацій також буде проводитися в Польщі.

Наразі в Україну прибуло близько 80 танків Leopard двох різних модифікацій – від А4 до А6. Польща надала Україні 14 машин цього типу, а також близько 230 танків Т-72МР/М1Р і, за різними даними, від 30 до 60 танків PT-91.

Відповідно до угоди, укладеної між Польщею та Німеччиною, ремонт і обслуговування танків Leopard-2 будуть проводити в Польщі.

За матеріалами: defence24.pl,

Лідер «Громадянської коаліції» взяв участь у дискусії про польсько-українські відносини, у якій також взяли участь колишні військові та політики.

«Думаю, ми всі тут переконані в очевидних проблемах, цілях та інтересах Польщі. Вони ніяк не змінилися від початку цієї війни. Очевидно, що перемога України у війні відповідає інтересам Польщі. Це також матиме наслідки щодо питань економіки та біженців, але тут наше ставлення як польської держави не має змінюватись ні на йоту. Підтримка України в її військових зусиллях не має бути предметом для дискусії», – заявив Дональд Туск під час обговорення польсько-українських відносин.

Він додав, що ніхто не може і не хоче ставити під сумнів подальшу військову підтримку України зі сторони Польщі. За словами лідера ГК, вона повинна включати ефективну підтримку української держави, а також постійне покращення безпеки самої Польщі.

«Мені не потрібно нікого переконувати, яким великим капіталом стало те, що вдалося збудувати у перші місяці війни, завдяки масштабній кампанії солідарності з біженцями з України, в якій брали участь мільйони польських сімей, і цей капітал – абсолютно безцінний», – сказав Туск.

На зустрічі були присутні генерал Мечислав Гокул, генерал Ярослав Строжик, генерал Ян Райхель та генерал Радослав Куява, а також колишній голова МЗС Радослав Сікорський, Міхал Колодзєйчак, Павло Коваль, Якуб Карновський та професор Мачєй Дущик.

За матеріалами: tvn24.pl,

Україна сьогодні більш вразлива до нового можливого російського терору взимку ракетами та дронами проти української енергетичної інфраструктури – пошкоджені понад 50% генеруючих потужностей країни та понад 45% основних підстанцій. Водночас зараз в України значно кращі сили ППО, проте жодне ППО не може перехопити 100% ракет, тим паче над такою великою країною. У разі великих пошкоджень із України можуть хлинути нові хвилі біженців у ЄС. Зокрема, до Польщі. Про це PolUkr.net розповів директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Омельченко.

10 жовтня минулого року Росія почала кампанію терору проти української енергетичної інфраструктури. В якому стані вона зараз, порівняно з тим, якою була рік тому, до російських атак, і наскільки її за рік вдалося відновити?

Попри проведені за рік ремонти, вона в значно гіршому стані, ніж була до цих атак. Були пошкоджені понад 50% всіх генеруючих потужностей України та понад 45% основних підстанцій компанії «Укренерго» (державний оператор систем передачі електроенергії в Україні та єдиний оператор високовольтних ліній електропередач країни. – PolUkr.net). Безумовно, за такий стислий термін повністю відремонтувати таку пошкоджену енергетичну систему неможливо.

Якщо в минулому році українська енергетична енергосистема входила в осінньо-зимовий період у жовтні, до атак, із певним профіцитом потужностей – на 30%-40% більше, ніж були потреби України. То в цьогорічний осінньо-зимовий сезон входимо з дефіцитом. У пікові години, в холодні дні, коли температура повітря буде опускатися нижче -7 градусів за Цельсієм, цей дефіцит може досягати 2-3 гігават-годин.

Цей дефіцит може настати через недостатнє виробництво електроенергії чи неможливість її передачі через знищені підстанції?

Передусім йдеться про дефіцит генерації енергії. Щодо можливостей передачі, то тут дефіциту немає.

Як Україна підготувала енергетичну інфраструктуру до нових можливих атак росіян, які можуть розпочатися з початком холодів?

Насамперед виконані великі обсяги ремонтних робіт. Це стосується передусім ТЕЦ. Там із 27 енергетичних блоків корпорації ДТЕК (найбільший комерційний енергетичний оператор України, підприємства компанії виробляють електроенергію на теплових, сонячних і вітрових електростанціях, добувають вугілля і газ, торгують енергопродуктами на українському та зарубіжному ринках, розподіляють і постачають електроенергію споживачам, розвивають мережу зарядних станцій для електромобілів, належить олігарху Рінату Ахметову. – PolUkr.net) відремонтовані 14. Ще 6 ремонтують. Решта сім будуть відремонтовані після початку осінньо-зимового періоду.

Щодо АЕС, із 9 наявних у нас енергоблоків (Запорізька АЕС із 6 енергоблоками перебуває під російською окупацією. – PolUke.net), 7 відремонтовані. Раніше на них теж провели поточні ремонти. Із них 7 із 9 блоків АЕС зараз працюють. До осінньо-зимового періоду, до 1 листопада, планують включити решту 2 блоки, тож всі 9 із 9 будуть працювати.

Також відремонтовані на 80% від плану потужності компанії «Укргідроенерго» (державне підприємство, яке керує багатьма великими ГЕС на річках Дніпро та Дністер, головна гідрогенеруюча компанія країни. – PolUkr.net).

Щодо «Укренерго», там теж на понад 80% проведені планові ремонтні роботи. Але це все рівно значно гірший стан, ніж був до обстрілів. План ремонтів складався відносно можливостей, а не відносно того, як було до російського ракетного терору.

В принципі, тривають ремонтні роботи й вони на стадії завершення до початку осінньо-зимового сезону. Але велика проблема – серйозний брак фінансів для енергетиків. Виникла проблема боргів. Держава заборгувала компанії «Укренерго» близько 60 млрд грн. ($1,62 млрд в перерахунку. – PolUkr.net). У свою чергу, «Укренерго» винна 50 млрд грн ($1,35 млрд в перерахунку. – PolUkr.net). Це заважає проводити ремонти та закуповувати потрібні деталі.

Ці борги виникли через те, що громадяни не платять за комунальні послуги?

Ці борги склалися на ринку не через те, що люди не платять, але виникли між самими державними енергетичними компаніями країни. Створена система ПСО, компаній-постачальників спеціальних обов’язків. Ці функції поклали на компанії «Енергоатом» (державне підприємство, оператор чотирьох діючих АЕС України. – PolUkr.net) і «Укргідроенерго». В основному, борги створює компанія «Енергоатом», яка не сплачує різниці між ринковою ціною на електроенергію й тією, за якою електрика продається для населення. Також не сплачуються гроші різниці в ціні за так званим «зеленим тарифом» (електрика від вітрових і сонячних електростанцій. – PolUkr.net).

Це створює багато проблем, бо борги впливають потім на весь український енергетичний ринок.  Ці борги державних структур. Поки що невідомо, як вони будуть покриватися, але вони вже зараз призводять до великого дефіциту ліквідності       на ринку, й створюють суттєві проблеми для закупівлі обладнання, проведення ремонтних робіт. Без належних фінансових можливостей, не можливо відновлювати в потрібних обсягах енергетичну інфраструктуру.

Минулого року Росія активно била ракетами та іранськими дронами Shahed по українських енергетичним підстанціям. Чи можна підстанції та інші невеликі, але численні енергетичні об’єкти, захистити хоча б від дронів якимось захистом із металевих прутів чи сітки, або іншим чином, щоб безпілотники вибухали об них?

Думаю, майже неможливо. Може, теоретично – можливо, але практично – не надто реально. Певні роботи для захисту об’єктів проводять. Передусім встановлюють залізобетонні конструкції.

Але основний розрахунок на ППО. У нас дедалі більше поставок цих систем від західних партнерів. Велике значення проти дронів можуть зіграти німецькі системи Gepard, які мають потужні кулемети і можуть збивати ці дрони.

Наскільки Україна за рік змогла і зуміла синхронізувати свою енергетичну інфраструктуру з тими деталями, що їх виготовляють в країнах ЄС?

Україна не могла цього синхронізувати за такий короткий проміжок часу. Перебудувати всю енергетичну систему такої великої країни в умовах війни практично неможливо. Більшу частину запчастин завезли за рік зі складів країн колишнього СРСР та Варшавського блоку – країн Балтії, Польщі. Ці запчастини ми змогли застосувати. Деякі завезли з колишніх радянських республік Центральної Азії.

Нове західне обладнання теж використовують, але його нам виготовляють за індивідуальним замовленням – дуже повільна справа.

Чи Україна на державному рівні або на приватному як то компанія ДТЕК закупила або законтрактувала підстанції, генератори, дизельне паливо, вугілля та інші елементи енергетики, щоб їх заздалегідь більше виготовили?

Приватна компанія ДТЕК значно краще підготувалася до осінньо-зимового періоду, ніж державні. У них значно більші проблеми. Їм бракує грошей на ремонти, про що вже згадував.

А ці деталі радянського зразка, чи їх десь ще виготовляють за межами Росії, щоб Україна могла їх при потребі купити?

У країнах ЄС їх ніде не виготовляють, бо там перейшли на інші стандарти. Можливо, якусь частину сумісних деталей можна використати – перемикачі, системи автоматичного захисту. Але високовольтні трансформатори неможливо виготовляти в країнах Євросоюзу, бо для цього немає необхідного обладнання. Трансформатори на 750 кіловольт там ніколи не застосовували.

Де ці трансформатори виготовляють, і де Україна їх може брати, та бере?

Таких ніде не бере. Їх привозили зі складів країн Балтії та Центральної Азії, а також країн колишнього Варшавського блоку – Польщі, Чехії, Словаччини. Їх складають із деталей, які збирають звідусіль. Точні цифри таких запасів невідомі, бо це зі зрозумілих причин непублічна інформація.

Як Польща та інші країни ЄС за рік допомогли Україні підготувати нашу енергетичну інфраструктуру до можливого російського терору дронами та ракетами?

Не можу говорити конкретно про Польщу, бо не маю інформації. Але країни ЄС направили нам фінанси на цільові програми відновлення енергетичної інфраструктури, присилали обладнання та запчастини.

Нам дали різні системи ППО, Gepard (німецька зенітна самохідна артилерійська установка, використовує модифіковане шасі від танка Leopard-1 і артилерійську частину на основі двох 35-мм гармат. – PolUkr.net) від Німеччини. Допомога йде дуже суттєва. Але яка б не була ППО, не може вона на 100% захистити інфраструктуру. Ніхто не здатний. Навіть Ізраїль, хоча це маленька країна. Україна – дуже велика, її значно важче захистити.

Єдиний варіант, як захистити інфраструктуру – дати Україні балістичні ракети середньої дальності, на 1000-5500 км. Це ракети стримування, щоб чітко Росія розуміла, що у відповідь на її удар буде такий самий удар у відповідь. Більше нічого росіян не стримає.

На жаль, наші партнери, передусім американці, поки що дуже бояться так званої ескалації зі сторони Росії, тому такої зброї у нас досі немає. Україні забороняють наносити удари по території РФ західною зброєю. Це лише заохочує росіян бити по українській інфраструктурі, бо знають, що не буде адекватної відповіді зі сторони України.

Це одна з причин, чому росіяни так нахабно поводяться, бо знають, що західні партнери стримують Україну від нанесення ударів по РФ. Маємо величезний дисбаланс щодо рекет із росіянами. Москва цим поки що користається.

Чи зможе Україна закуповувати електрику в сусідніх країнах ЄС в разі критичної ситуації, і в яких об’ємах, відносно того, що нам може бути потрібно?

Може закуповувати, бо відбулася синхронізація нашої енергосистеми з європейською саме напередодні вторгнення. Технічних перешкод для цього немає. Маємо дозвіл нашого оператора систем передачі електроенергії на її імпорт на 1,2 гігавата. Проте цього може виявитися замало – маємо технічні можливості для закупівлі більших об’ємів у разі потреби. Хотілося б збільшити цей ліміт, як мінімум, до 2 гігават. Поки що ведуться перемовини щодо цього.

Тут існують фінансові та комерційні проблеми, бо український регулятор встановив прайс-кепи (граничні максимальні та мінімальні ціни, встановлені державною комісією на ринку електроенергії для клієнтів. – PolUkr.net) на рівні 7200 грн або 180 євро за 1 мегават. Це менше, ніж ціна на ринку ЄС. А очікується, що взимку ціна ця ще зросте, й буде більшою, ніж 180 євро. Особливо в пікові години навантаження. Тож буде технічна змога, але теж економічна перешкода для імпорту.

Українському регулятору слід переглянути ці прайс-кепи. Поки він цього не зробив. Якщо вони залишаться незмінними, то дефіцит електрики може бути достатньо великим.

Чи варто українцям чекати масових та тривалих відключень електрики, та запастись додатково павербанками, генераторами, свічками, теплими речима?

Це питання ймовірності. Україна воює з країною, в якої досі великі запаси ракет, зокрема, балістичних та ударних дронів. Вона постійно обстрілює та загрожує знищити нашу енергетику. Безумовно, ризики – колосальні. Росія робить усе, що може, щоб зруйнувати нашу енергетичну систему.

Це відповідно ризики нових хвиль, тисяч додаткових українських біженців, які можуть хлинути в країни ЄС, якщо умови життя взимку стануть в Україні нестерпними – без електрики, газу, тепла. Ймовірність такого сценарію існує.

Я вважаю, що рівень ймовірності такого розвитку подій досить високий – більше 15%. Яка б не була система ППО, важко протистояти тисячам ракет і дронів за умов, якщо будуть націлені на енергетичні об’єкти.

Чи Україна нині краще готова до можливого терору проти нашої енергетичної інфраструктури, ніж рік тому?

Із точки зору сил ППО – краще. Із точки зору того, що енергетична система в аварійному стані – гірше. Енергетичні потужності країни – підірвані. Відновити ці величезні руйнування за рік не було ні фінансової, ні часової змоги. Це неможливо було зробити в повному об’ємі.

Який позитивний та негативний сценарій для енергетики країни на цю зиму могли б дати?

Позитивний – країна пройде осінньо-зимовий період з мінімальним дефіцитом електричної енергії. Цей дефіцит буде не більшим, ніж 2 гігавата в пікові години навантаження. Ситуація буде прогнозована й будуть лише невеликі планові стабілізаційні відключення електрики, які триватимуть в окремі дні не більше, ніж 4 год.

Негативний – будуть зруйновані основні енергетичні об’єкти інфраструктури. Передусім генеруючі потужності, систем розподілу та передачі електроенергії. Ймовірність такого сценарію не надто висока – не більше 15%. Тоді велика кількість людей буде не в змозі себе забезпечити теплом, водою, електрикою. Й люди масово будуть вимушені знову виїздити з країни. Зокрема, можливо до Польщі.

Біографія

Володимир Омельченко – народився в 1967 році в Києві. У 1992 році закінчив, факультет хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту. У 1992-1996 роках працював на різних посадах в галузі машинобудування. У 1997-1998 роках був головним фахівцем відділу нафтової, газової та нафтопереробної промисловості міністерства економіки України. У 1998-2003 роках очолював напрям транспортування нафти НАК «Нафтогаз України». У 2004-2007 роках був головним консультантом Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України. Із 2007 року – експерт Центру Разумкова, а з 2013 року – директор енергетичних програм. Автор понад 50 наукових і публіцистичних праць. Брав участь у розробці та здійсненні міжнародних енергетичних проєктів та наукових досліджень міжнародної енергетичної політики.

Український фонд допомоги для ЗСУ «Повернись живим» передав українській армії дві майстерні технічного обслуговування, сумарною вартістю 740 тис. євро. Таким чином фонд завершив проєкт, профінансований на близько $1,8 млн із коштів, які минулого року народ Польщі зібрав на безпілотник Bayraktar для ЗСУ.

У липні 2022 року в Польщі зібрали понад 22,5 млн злотих на Bayraktar TB2 для української армії. До ініціативи долучилися понад 200 тис. осіб. Тоді турецька компанія Baykar вирішила безкоштовно передати такий безпілотник для ЗСУ, а кошти попросила передати українським благодійним організаціям. Ініціатор збору, журналіст Славомір Сєраковський, передав кошти «Повернись живим» – 5,13 млн злотих і $600 тис.

«Нам треба робити все, щоб зупиняти разом з українцями російську навалу. Кожен поляк відчуває це й хоче допомогти. Пишаюся, що не тільки наш уряд виділяє кошти на підтримку України, а й люди дають свої. Польща буде з Україною до перемоги», – заявила під час передачі майстерень генеральний консул Польщі у Львові Еліза Дзвонкєвіч.

За 5,13 млн злотих, або близько $1,2 млн, фонд придбав у польського підприємства мобільний модульний табір – 31 житловий і навчальний намети, системи освітлення та живлення, обігрівачі та меблі, маскувальні покриття, намет-пральня і медичний модуль, генератори та кондиціонери, контейнери та стелажі для зброї. Його передали ЗСУ наприкінці липня.

Ще $600 тис. польських коштів і $140 тис., які доклав «Повернись живим», пішли на майстерні технічного обслуговування, що їх зараз передали командуванню морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ і командуванню Десантно-штурмових військ ЗСУ.

«Ми вдячні народу Польщі, який об’єднався у допомозі Україні, і корпорації Baykar, яка показує приклад підтримки нашої країни у війні. Завдяки довірі міжнародних партнерів, їхній впевненості у нашій спроможності компетентно та прозоро використати кошти, ми реалізували цей проєкт і суттєво зміцнили українське військо», – сказав під час передачі майстерень директор «Повернись живим» Тарас Чмут.

Майстерні технічного обслуговування розробили спеціалісти «Повернись живим». Їх роблять на замовлення військових. Такі комплекси будуть надалі виготовляти на замовлення фонду, адже вони – інтелектуальна розробка «Повернись живим».

Кожна майстерня оснащена стандартними засобами для технічного обслуговування машин та додатковим обладнанням – генератором, компресором та мобільним шиномонтажем. Це робить їх універсальними та незамінними для швидкої та ефективної підтримки військової техніки в полі.

Торік «Повернись живим» придбав для ЗСУ шість таких майстерень. Відтоді їх екіпажі провели понад 1100 ремонтів західної військової автомобільної техніки – американських машин HMMWV, Cougar, MaxxPro, Oshkosh, турецьких Kirpi, австралійських Bushmaster, британських Mastiff і Husky. Завдяки ним військові фахівці повертають позашляховики і бронетранспортери в стрій безпосередньо на передовій, не чекаючи, поки їх доставлять до стаціонарних майстерень.

«Ми отримали мобільну майстерню для технічного обслуговування машин, їх ремонту, оперативного відновлення. Завдяки обладнанню такі роботи можна проводити за лічені години біля лінії фронту. Така МТО вкрай необхідна нам. Вона збільшує можливості для відновлення техніки, яку передають Україні партнери, та пошкодженої української й трофейної російської техніки. Це дозволить ЗСУ продовжувати контрнаступ», – каже офіцер командування морської піхоти ВМС ЗСУ, майор Олег Сотнік.

«Майстерні можуть виконувати зварювальні роботи, різати метал, замінювати специфічні деталі. Вони ідеальні для відновлення та обслуговування американських машин Humvee. Зараз такі автомобілі є у кожній військовій частині десантників, бо надійні, легкі в експлуатації, невибагливі в польових умовах. Мають хороший захист від мін і стрілецької зброї», – каже офіцер командування Десантно-штурмових військ ЗСУ, полковник Іван Дубовський.

Причина загострення відносин між Польщею та Україною в провалі публічної комунікації. Варшаві та Києву слід тихо вирішувати спірні моменти, не доводячи до публічності. Для цього слід налагодити комунікацію і зустрічі між урядами двох країн. Україні не варто розраховувати на польську допомогу як на даність, та вибудовувати стратегічну співпрацю через голову поляків. Якщо б Київ залучав Польщу і країни Балтії до безпекових гарантій з країнами «Великої сімки» чи мирних ініціатив, як то в Копенгагені й Джидді, український голос звучав би голосніше. Про це PolUkr.net розповіла аналітикиня Марія Золкіна.

Які причини загострення відносин між Україною та Польщею, що дійшло до взаємних викликів послів?

По-перше, загальні помилки в публічній комунікації. По-друге, політичні та економічні інтереси країн.

З українського боку, були меседжі, які чутливо сприйняли в Польщі. Наприклад, позиція прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля, який напряму звернувся в Єврокомісію з проханням вплинути на позицію Варшави. В українській публічній комунікації допустилися цієї помилки, не розуміючи, що Варшава категорично не сприймає натяків, щоб хтось вплинув на неї, при ухваленні чутливих для поляків рішень. Особливо, якщо це публічно.

З польського боку, так само була жорстка як для України риторика по зерну. Сама проблема з економічними суперечками двох країн, експорт і транзит українського зерна, та бажання Варшави захистити свого фермера, все це було запаковано в невдалі політичні меседжі на публічному рівні. Це додало гостроти сприйняттю в Києві, і призвело до асиметричних реакцій – виклику послів.

Чи можна було ситуацію не доводити до точки публічного протистояння, й чи в Києві та Варшаві зробили відповідні висновки?

Не доводити можна та слід було. Для того, щоб зараз врегулювати ситуацію, потрібне відверте внутрішнє визнання, що обидві сторони допустилися помилок у комунікації. Наразі не впевнена, що Варшава і Київ до цього готові.

15 вересня буде чергова важлива точка, коли п’ять країн ЄС будуть вирішувати, зокрема, Польща, що робити далі – чи продовжувати заборону на імпорт українського зерна. Тоді Варшава і Київ будуть знову вирішувати, чи продовжувати публічну ескалацію, чи перейти до робочого вирішення питань.

Сподіваюся, ряд оцінок, які лунали в Україні та Польщі, будуть спонукати адміністрації президентів та уряди обох країн, вирішувати спірні питання на робочому рівні. Вирішити їх у владних кабінетах можливо. Для цього, навзаєм слід визнати та зрозуміти інтереси обох сторін.

Польщі варто визнати, що Україні вкрай потрібний безперебійний транзит через польську територію. Щоби не виникало додаткових спекуляцій на цю тему.

Україні важливо на публічному рівні не отримувати меседжів, які б підривали партнерські відносини, що нам слід задовольнятися тим, що маємо. Або висловлювань, що Варшава може призупинити той рівень допомоги, який надає Києву. В Україні такі натяки будуть сприйматися як спекуляції щодо польської допомоги, яка насправді є неоціненною, зважаючи скільки українців живе в Польщі.

Для Польщі важливо, щоб українська сторона дотримувалася певних орієнтирів у робочому діалозі. По-перше, не зверталася до третіх сторін. Наприклад, до Брюсселю. А пробувала вирішити все на двосторонньому рівні. Тоді залучення Єврокомісії було б уже кроком номер два. А не так як було зараз, що українська сторона намагається одразу говорити з Єврокомісією. На політичному рівні у Варшаві це сприймається болісно. Як щось неприйнятне.

Другий момент, Києву в публічній комунікації слід відмовитися від асоціацій, що те, що робить Польща з забороною імпорту, можна порівнювати з блокадою зернового коридору Росією. Це неприйнятне порівняння. У Польщі до такого завжди будуть ставитися чутливо. Тому українській стороні, щоб перейти в робочий діалог, варто від такого відмовитися.

Чи вдалося главам держав, Володимиру Зеленському і Анджею Дуді, загасити конфлікт, чи радше пригасити до пори до часу?

Відповідь побачимо у вересні. З одного боку, відносини між країнами є дуже жвавими. Вони не будуються винятково за одним треком. Політичні системи України та Польщі такі, що президенти та уряди обох країн відіграють важливу роль. Якщо роль урядів зараз в тому, щоб на робочому рівні вирішувати економічні питання, як то транзит товарів, то президентів в тому, щоб задавати політичний тон двостороннім відносинам.

Сподіваюсь, достатньо теплі й дружні політичні відносини двох президентів, які тривалий час підтримували відповідні відносини на рівні держав, зараз стануть «подушкою безпеки» для початку робочого діалогу.

За кілька тижнів до 15 вересня, до закінчення теперішньої заборони на імпорт українського збіжжя до п’яти країн, визначать, чи ми нарешті переходимо до робочого діалогу на двосторонньому рівні, чи продовжимо політичну ескалацію.

Що варто зробити, аби поправити комунікацію між політиками Києва та Варшави, щоб  суперечливі питання обговорювати в кабінетах, а не в ЗМІ?

Слід почати говорити про насущні проблеми між собою в робочому порядку. Замість писати довгі пости в соцмережах чи коментувати позицію через ЗМІ, організувати телефонні лінії та робочі зустрічі.

Наскільки розумію, та напруга, яка виникла в липні, і обернулася викликом послів, їй не передували спокійні робочі розмови в кабінетах. Був ряд швидких рішень із обох сторін. Один, другий коментар, бурхлива реакція в соцмережах обох країн, різкий виклик польського посла, потім дзеркальна обіцянка виклику українського. В результаті, маємо публічний скандал. Повноцінного діалогу між сторонами не було. Не було, щоб одна сторона пробувала зв’язатись з іншою, та все тихо владнати.

Другий момент – мають між собою співпрацювати більш інтенсивно два міністерства закордонних справ. У цьому політичному конфлікті було не безпідставне враження, що першу скрипку грають офіси президентів. Принаймні, так було з українського боку. А не МЗС, яке мало б цим займатися. Попри те, що виклик посла відбувається в МЗС.

Для повноцінного діалогу треба, щоб МЗС грало провідну роль, враховуючи що обидва президенти мають достатньо хороші взаємовідносини. Слід позбутися різких кардинальних коментарів для преси з обох сторін. Для Польщі це буде складніше, бо частково на процес впливають вибори. Але можна обмежитися адекватними меседжами, які б не викликали бурхливих занепокоєнь у Києві.

По-друге, вирішити інші робочі питання. Бо напруга навколо зерна лише верхівка айсберга. У польсько-українських відносинах багато речей, які слід вирішити, і які наразі не відомі публічно. На щастя, через них немає скандалів.

Скандал завжди створює негативне тло для інших питань, які для нас важливі – гарантії безпеки для України, налагодження логістичної співпраці по іншим товарам на багато років вперед, розвиток відповідної інфраструктури.

Зараз є питання, як Польща і Україна мають закріпити стратегічне партнерство, яке виникло після повномасштабного вторгнення Росії, та було дуже логічним. Варшава досі не була пріоритетним стратегічним партнером для України. Зовнішня політика Києва між 2014 і 2022 роками орієнтувалася на Західну Європу. Коли Польща стільки зробила для підтримки України гуманітарно, дипломатично, військово, коли в нас спільні безпекові інтереси, Варшава і Київ мали б перезавантажити свої зовнішні політики на довгу перспективу. Цей діалог створив би позитивний фон на роки вперед, що дозволило б вирішувати менш важливі ситуативні питання без скандалів.

Наскільки конфлікт спричинений парламентськими виборами у Польщі, які мають відбутися 15 жовтня, і чи він може тривати після виборів?

Підживлюється виборами, бо риторика про захист національного виробника, про захист фермера, означає боротьбу за виборця. Особливо, якщо врахувати політичну напругу та змагальність у польські передвиборній кампанії. Нинішня правляча партія відчуває високу конкуренцію.

Багато українських оглядачів і політиків вважають, що польські вибори стали причиною політичної напруги. Але це не так. Вибори грають роль. Роблять меседжі більш гострими і радикальними з боку польської сторони. Але казати, що це першопричина напруги – неправильно.

Першопричина – білі плями в двосторонніх відносинах, які не вирішені. Історичні суперечки після 24 лютого 2022 року відсунуті на задній план, щоб вирішувати питання безпекової співпраці.

Але напруга в відносинах не зникне після виборів. Бо пов’язана не з виборами, а з ширшим колом питань. Чим швидше обидві сторони це зрозуміють та перейдуть в робочий діалог, тим більше шансів, що незалежно від результатів виборів у жовтні, відносини не будуть мінятися.

Маємо розуміння, що польське суспільство підтримувало нас на неочікувано високому рівні. Що польська влада та опозиція робили та роблять максимум із можливого, щоб нас підтримати. Але з Польщею маємо дуже чутливі питання, які треба вирішити через робочий діалог.

Нам слід налагодити двосторонній трек, щоб українська сторона у чутливий для Варшави відносинах не покладалася на треті сторони – Брюссель, Берлін чи Вашингтон. Не домовлялася з ними про щось, що передбачатиме роль Польщі, а Варшава не була б залучена до діалогу.

Польща – наш логістичний тил. Це означає, що будь-які збройні чи логістичні домовленості з третіми державами обов’язково мають передбачати не просто повідомлення Варшаві, що вона мала б для нас зробити, а щоб вона була частиною цих домовленостей. Це додає взаємної політичної поваги та зв’язків, коли ваша спільна справа організувати логістику. А не справа України та третього партнера, а поляки виступають лише як виконавець, який з доброї волі все робить, бо добра воля в певний момент може закінчитися. Якщо, наприклад, не будуть вирішені питання, що створюють політичну напругу.

У нас є конкретний приклад із взаємодією, із транзитом. Очевидно, проблема не зникне восени, ані на початку наступного року. Україні варто уникати діалогу напряму з Єврокомісією. Вона має включати Брюссель лише тоді, коли є розуміння, що на двосторонньому рівні не працюють жодні аргументи.

У чому суть конфлікту через зерно між Україною та Польщею, що саме забороняє Варшава, і в чому є рація кожної зі сторін?

Польща, Болгарія, Угорщина, Румунія і Словаччина заборонили імпорт українського зерна. Але лише зі сторони Варшави тема виглядає максимально публічною. Вона частково підігрівається виборами. Але в Польщі рівень публічності цієї теми набагато вищий, ніж в інших чотирьох країнах.

Польща ніколи не забороняла транзит українського збіжжя в інші країни. Цю помилкову тезу часто можна чути у коментарях та соцмережах в Україні. Варшава заборонила імпорт українського зерна на польський ринок. Тобто воно спокійно йде транзитом у польські порти, порти країн Балтії та інших країн ЄС.

Транзит через Польщу уповільнений через митні перевірки, але ніколи не був заборонений. Сам польський ринок зерна ніколи не був ключовим для нашого експорту зерна. Заборона імпорту в Польщі почала діяти навесні.

Якщо українське зерно масово почало осідати на польському ринку, це не була проблема двох країн, а окремих бізнесів двох країн. Якщо наше зерно виявилося дешевшим, ніж польське, польським підприємцям було вигідно його купити і залишити в Польщі, щоб потім перепродати дорожче.

Польський ринок ніколи не був головним для українського зерна. Тому його втрата не є критичною для українських агрохолдингів. Для фермерів ключовим був безперебійний транзит зерна в європейські порти. Саме транзит через польську територію гарантує безперешкодний експорт українського зерна до основних країн-імпортерів. До топ-10 основних імпортерів нашого зерна у 2022 році входили Румунія (13,6%), Китай (12,1%), Іспанія (10,8%), Туреччина (9,6%), Польща (7%), Єгипет (5,9%), Італія (4,4%), Угорщина (4,4%), Нідерланди (3,7%), Південна Корея (2,1%).

Коли в нас говорять про польську блокаду українського зерна, це неправда та маніпуляція. Бо тоді в українців виникає перед очима картинка про закриті кордони. Цього не було і немає. Із нашої сторони є надмірний політичний супровід цієї теми.

Якщо раніше українське зерно їхало в Польщу для транзиту, то не мало за жодних обставин залишатися на польських складах. Зараз це контролюють і будуть контролювати далі. Відтак градус політичної дискусії піде на спад.

У Варшави свої аргументи про небезпеку для свого виробника, відтак має право застосовувати додаткові методи захисту. Спочатку слід спробувати вирішити все на двосторонньому рівні. Якщо не виходить, тоді за взаємною згодою долучати арбітра – Єврокомісію.

А не спочатку закликати Єврокомісію тиснути на Польщу, а потім пробувати лагодити двосторонні відносини.

Наскільки ця заборона суперечить Угоді про асоціацію між Україною та ЄС, і як Брюссель може вплинути на Варшаву, та інші країни щодо експорту українського зерна?

В Угоді про асоціацію багато обмежень на наш експорт, на кількість української продукції, яка може транспортуватися на ринки ЄС. В Угоді немає дозволу експортувати без обмежень будь-яку продукцію в будь-яку країну ЄС. На більшість товарів є квоти. Це створює складнощі для української економіки. Тож коли накладаються додаткові обмеження, це сприймається болісно в Києві.

Чи є ризики втрати або зменшення допомоги Україні від Польщі щодо питань співпраці по зброї, логістиці?

У нинішній кризі – ні. Але це передвісник. Ми повинні чути один одного. Не бачу підстав вважати, що логістична і безпекова допомога Польщі для України за будь-яких обставин, і за будь-яких взаємних дій буде безумовною.

В Україні є помилкове уявлення в суспільстві та серед багатьох політиків, що Польща завжди буде давати Україні той рівень підтримки, який маємо зараз. Конфлікт з зерном уже затяжний. Це на фоні війни з Росією, яка затягується, і переростає у тривалу війну на виснаження. У цій ситуації рано чи пізно будуть питання у наших відносинах із Польщею – як оформити взаємні інтереси, щоб співпадали. Буде великою ілюзією вважати, що підтримка Варшави буде безумовною, незалежно від того, що робитиме українська сторона. У кризі, що була в липні, не побачила цього розуміння в Києві.

Виглядає, що був розрахунок, що Польща все рівно зробить те, що потрібно Україні, бо ми партнери, і Україна в складній ситуації. На жаль, в середньостроковій перспективі така логіка гарантованої підтримки не може працювати. Щоб підтримка продовжувалася, дипломатична, логістична, безпекова, Києву та Варшаві слід сісти і вирішити, яке місце займатиме Польща в зовнішній політиці України на наступні, скажімо, 15 років. Така сама історія з польського боку – слід вирішити, яке місце України в польській зовнішній політиці на наступні 15 років.

Очікування обох сторін можуть дещо відрізнятися, але для Польщі було би важливо почути, що вона умовно з партнерів другого ешелону, перетвориться на стратегічного партнера на рівні документів і політичних рішень. Це означає, що ми у максимально тісній співпраці з Польщею та країнами Балтії обговорюємо гарантії безпеки для України з державами «Великої сімки», формулу миру на самітах в Копенгагені та Джидді.

Усі ці країни мають теж кордон із Росією та Білорусією, у нас спільні безпекові загрози. За останні 18 місяців ми налагодили максимально тісний рівень логістичної та військової співпраці. Й головне, наші потреби в такій співпраці будуть залишатися на наступні кілька десятків років.

Щоб було розуміння в Україні, що Польща не ухвалюватиме рішень, які будуть бити по нашій національній безпеці. Навзаєм, українська сторона має чітко дати зрозуміти Польщі, що Варшава буде нашим стратегічним партнером. Слід врахувати, що Польща – великий центр впливу в ЄС та НАТО, серед східного флангу Альянсу вона грає важливу роль. Для неї неприйнятно, що розмови про стратегічне партнерство з нами залишаться лише розмовами. А насправді стратегічне партнерство Київ будує з Західною Європою, а не з близькими безпосередніми сусідами.

Яка роль Польщі зараз для України та нашої безпеки з-поміж інших країн?

Визначальна – гарантування відкритих дверей в плані прихистку людей, логістики зброї, відкритих аеропортів і доріг для транзиту, центрів по ремонту техніки. Польща для України – ключ для отримання західної зброї. У Києві повинні це краще розуміти. Бо сприймається як даність. Без польської території жодна збройна допомога від інших держав не була б для нас доступна. Жодна інша країна не може гарантувати нам такі логістичні можливості по доставці зброї та її обслуговуванню. Польща – ключ до складу збройної допомоги Україні.

Що Україна мала б зрозуміти про нинішню польську владу та суспільство?

Українській владі треба зрозуміти перше – з польською стороною не можна говорити через їхню голову з кимось іншим, домовляючись про щось, що важливо для поляків. Якщо домовляємось про новий центр логістики для української зброї на польській території, польська сторона має бути не просто повідомлена, а бути учасником цих робочих діалогів. Те саме щодо питань, які стосуються Єврокомісії. Те саме щодо безпекових гарантій для України.

Якщо зараз Україна підписала документ про початок діалогу про безпекові гарантії з «Великою сімкою», маємо пам’ятати, що будь-яка збройна і безпекова підтримка буде йти через Польщу. Навіть після завершення війни. Тому Варшава має бути залучена до цих діалогів. Це б підсилило позицію України, якби ми про безпекові гарантії виступали єдиним фронтом з Польщею та країнами Балтії, звертаючись разом до держав, які мають можливості дати збройну підтримку та безпекові запевнення на майбутні роки.

В Україні не розуміють, що говорити з кимось третім, маючи на увазі, що поляки апріорі підтримають результат, неправильно. Другий момент, у нас не розуміють, що не можна за жодних обставин порівнювати рішення Варшави з діями росіян. Це образливо для поляків, і викликає запитання про українську вдячність.

У пропорційному сенсі стільки, скільки Польща мала та дала нам зброї, то вона з країнами Балтії в авангарді. Ці країни іноді віддавали ледь не останнє зі своїх складів. Цю роль слід цінувати.

Останній приклад про безумовну підтримку, який мене вразив. Польща оплатила 508 потужних генераторів, які закупила в компанії Tesla для української соціальної інфраструктури – шкіл і лікарень. Цю партію доставили в Україну. Такі генератори під час зимової кризи рятували нашу соціальну інфраструктуру. Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров пише в себе в Telegram розлогий пост, в якому дякує всім причетним. Там пeрераховує державного секретаря з цифровізації в польському уряді, компанію Tesla. По-перше, пише українською мовою. Тобто поляки не будуть цього читати, й це для українців. Саме міністерство робить красивий ролик, який постить на Twitter. У ролику жодного слова про Польщу. Там основний меседж «Дякуємо Tesla й тобі, Ілон Маск». Це шириться в Twitter і викликає вибухову реакцію, бо Tesla і Маск не дарували генераторів. Їх оплатили поляки. Дуже ілюстративний кейс провалу публічної комунікації.

Біографія

Марія Золкіна – аналіткиня Фонду «Демократичні ініціативи ім Ілька Кучеріва», голова напряму «Регіональна безпека і дослідження конфліктів», дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук.

Фото Facebook Марії Золкіної

Бунт Євгена Пригожина показав, що путінський режим – слабкий, і його нікому захищати. Пригожин зупинився, бо могли викрити змову тих, хто чекав його в Кремлі або пригрозили його родині та сім’ям командирів «вагнерівців». У Білорусі «вагнерівці» можуть тренувати білоруську армію чи стати преторіанською гвардією для диктатора Олександра Лукашенка. У Росії тривають репресії проти вищих офіцерів армії, яких підозрюють в браку лояльності. Якщо знайдеться харизматичний лідер, який має авторитет серед військових, він може провести бунт, який не вдався Пригожину. Наразі такого немає. Про це PolUkr.net розповів військовий експерт Іван Ступак.

Які висновки США та провідні країни НАТО мали б зробити, і зробили з бунту Євгена Пригожина та його ПВК «Вагнер» 24 червня?

Росія – слабка. Здавалося, там багато силових структур – армія, ФСБ, «Росгвардія». А коли виникла ситуація загрози перевороту, виявилося, що немає тих, хто може захистити Володимира Путіна та його режим, який висів на волосині.

На Заході переоцінили розуміння, що Путін здатен тримати усіх у Росії в жорсткому кулаці. Влада на очах почала розсипатися в тривожну хвилину. Зараз США і союзники суттєво переглянули аналізи та прогнози щодо майбутнього путінського режиму.

І до яких висновків дійшли?

По-перше, ніхто в Росії не буде захищати владу Путіна. Ніхто не збирається за нього вмирати. Усі слова лояльності та відданості – не щирі. Радше внутрішня пропаганда для плебсу.

Коли виникла ситуація кризи, усі моментально почали розбігатися від Путіна в різні сторони. Було два евакуаційні напрямки літаків еліти – менша частина летіла в Санкт-Петербург, а більшість – на Близький схід.

Чому Пригожин зупинився за 200 км від Москви, а не пішов на російську столицю?

Це велике запитання, на яке зараз немає однозначної відповіді. Він готувався до бунту десь із травня – прес-служба розвивала Telegram-канал Пригожина, який швидко приростав підписниками. Із 300 тис. до 1,3 млн на момент бунту. Росіяни йому вірили, бачили певну альтернативу режиму, свіжий ковток повітря. Тим паче, казав речі, які подобалися масам. Як популіст говорив таке, що сприймали всі одночасно – ті, хто за війну, і ті, хто проти.

Те, що могло змусити зупинитися, викриття людей, які чекали його в Москві. У Кремлі, мабуть, сказали, що викрили змову, і зірвали план перевороту. Тому Пригожину передали, що слід зупинитися. Командувача військами Росії в Україні Сергія Суровікіна, симпатика Пригожина, могли на той момент уже затримати. Глава ПВК «Вагнер» зрозумів, що його ніхто там не чекає, тож слід зупинятися.

По-друге, й більш реально – погроза фізичною розправою родині Пригожина та сім’ям командирів. Їм пригрозили в онлайн-режимі – так як сам глава ПВК «Вагнер» любить спілкуватися. Це єдине пояснення, яким можу пояснити моментальну зупинку, та розворот «вагнерівців» на 180 градусів. Такі старі методи роботи КДБ.

До речі, тоді ФСБ активно шукали всіх родичів керівників ПВК «Вагнер». Як варіант, могли заарештувати дочку когось із лідерів ПВК, і по онлайн-трансляції сказати: «Ось твоя донька, а ось кувалда» (у листопаді 2022 року «вагнерівці» кувалдою на камеру розтрощили голову колишньому зеку і бійцю ПВК «Вагнер» Євгену Нужину, який після відправки на війну в Україну здався в полон ЗСУ. – PolUkr.net). Зараз ми їй розмажемо голову. Мовляв, можеш іти на Москву, але твоїх рідних закатуємо і стратимо.

Не думаю, що Пригожина переконали грошима чи обіцянками, а ось можлива страта рідні – вагомий аргумент.

Яка зараз доля Пригожина та його ПВК «Вагнер» у Білорусі?

Не вирішена. Російська система на цьому зламалася. Правильно мала б реагувати так як імунна система на виклик, який треба якомога швидше локалізувати та здолати. Мала знищити ворожі віруси. Путінський режим натомість ніяк не покарав «вагнерівців», а почав нищити російських армійських офіцерів, запідозрених у нелояльності. Невідома доля Суровікіна, першого заступника глави ГРУ Володимира Алєксєєва. Вони та інші вищі офіцери на загадковій ізоляції чи десь у російських СІЗО. Майже місяць про їхні долі нічого не відомо.

Пригожин дозволяє собі літати між Мінськом, Санкт-Петербургом і Москвою. Його «вагнерівці» сидять під білоруською столицею – десь до 2,5 тис. осіб, кістяк ПВК. А його доля досі не вирішена. Путін не знає, що з ним робити.

Через тиждень після невдалого бунту Путін із Пригожиним зустрічався, підтвердив речник Кремля Дмитро Пєсков. З тим, хто міг зруйнувати режим чи навіть вбити Путіна.

Виглядає, що білоруський диктатор Олександр Лукашенко втратив обережність, бо тримає «вагнерівців» біля себе. Привів собі під столицю добре підготовлених головорізів, які отримали шалений досвід, вбиваючи українців.

Я спілкувався з білоруськими опозиціонерами-емігрантами. Кажу, Лукашенко, мабуть, може не боятися «вагнерівців», бо в нього армія – 40-45 тис. Вони у відповідь сміються: «Які 45 тис. Якщо є 27-30 тис., дуже добре». Тобто «вагнерівці» – близько 10% від білоруської армії. Але загартовані у боях і злагоджені сили. Цілком можуть зламати режим Лукашенка й очолити країну. «Бацька», вочевидь, не бачить цієї загрози.

Що будуть робити «вагнерівці» в Білорусі?

Перша причина, чому Лукашенко вирішив забрати їх собі – як інструкторів для його війська. Щоб білоруську армію навчали ті, хто вміє воювати, знає тактику, стратегію, координацію різних родів військ на полі бою – артилерії, авіації, штурмових підрозділів, вміння штурмувати та обороняти позиції в містах, та в окопах в полі. Важливий досвід. Тим паче, білоруси зараз приступили до навчання сил територіальної оборони.

Друга можлива причина – особиста охорона для Лукашенка, преторіанська гвардія «бацьки» для захисту від білоруських патріотів. 24 червня, коли Пригожин ішов на Москву, було декілька повідомлень у мас-медіа від Валерія Сахащика, глави силового блоку лідерки білоруської опозиції в еміграції Світлани Тихановської. Він від імені білоруських патріотів казав: «Ми – йдемо, Мінськ чекай нас». Лукашенка, вочевидь, зачепило. Був спантеличений і вирішив подбати про свій захист.

Але виникає запитання – хто платитиме за бенкет. Не думаю, що Путін погодить оплачувати роботу «вагнерівців» у Білорусі. Лукашенко каже, що в нього на це немає грошей. Нехай потрібно $100 млн на рік. Але де їх взяти? Білоруська економіка в руїнах. Вона цілком залежна від Росії. Не знаю, як будуть це вирішувати.

Чи існують ризики від «вагнерівців» в Білорусі для України?

Ризик вище нуля для України існує. Не говоримо про повномасштабне вторгнення з Білорусі на територію Рівненської чи Житомирської областей. По-перше, для масштабного штурму замало сил. По-друге, в Бахмуті штурмували зеки. Їх не шкода. За ними заходили професіонали. По-третє, «вагнерівці» мали в Бахмуті необмежені постачання амуніції, різної важкої зброї, грошей. Частину білоруської зброї давно передали Росії. Чим Лукашенко буде забезпечувати цю армію, не зрозуміло.

Тому єдиний варіант, що можуть зробити в Україні – диверсії. Невеликими групами, по кілька десятків осіб, можуть заходити до нас, робити засідки, вбивати прикордонників, знищувати автомобілі чи іншу техніку, проводити розвідку, мінувати територію, брати в полон.

Але якщо проти України будуть такі дії, це розв’яже нашим військовим руки, і прикордонна інфраструктура Білорусі буде знищена. Також білоруські нафто-переробні заводи, аеродроми. Це буде серйозна відповідь ЗСУ. Ніхто не буде панькатися з відмазками «то не ми».

Такою самою буде відповідь щодо ворожих дій проти сусідніх країн НАТО – Польщі, Литви чи Латвії? 

Думаю, країни НАТО не наважаться атакувати Білорусь. Але може бути історія, що білоруські патріоти тоді скористаються нагодою, й спробують за підтримки країн Альянсу зайти в Білорусь з України. Подібно до того, що робив «Російський добровольчий корпус» в прикордонні Росії.

Російський терорист Ігор Гіркін сказав, що говорити про повну лояльність російської армії її керівництву більше не можна. Чи можуть військові очолити бунт в Росії, і які можливі наслідки?

Теоретично все можливо. Але наразі не видно того яскравого генерала, який міг би його очолити. Єдиний вищий офіцер, який зараз блиснув, генерал-майор Іван Попов, який зробив аудіозвернення (депутат Думи Андрій Гурулєв 12 липня опублікував у Telegram аудіозвернення Попова до підлеглих, у якому той повідомив про своє звільнення; Попов сказав, що його позбулися після того, як «назвав речі своїми іменами», і розповів командуванню про «головну трагедію війни» – відсутність в російської армії засобів контрбатарейної боротьби, масової гибелі російських солдат від української артилерії; Попова звільнили після доповіді главі генштабу збройних сил РФ Валерію Герасимову, в якому генерал пропонував провести ротацію підрозділів на першій лінії; у відповідь Герасимов сказав, що Попов «займається дезінформацією та панікерством», і звільнив. – PolUkr.net). Він звернувся до Герасимова дуже лояльно, обережно, без лайки. Але це його не врятувало.

Якщо Попов вибере собі кар’єру бунтівника, за ним підуть солдати. Якщо буде говорити «буду добиватися справедливості й вимагаю звільнення Герасимова». Його підтримають. Зараз російське суспільство чекає на когось, подібного на Пригожина, хто провів би бунт. Росіяни чекають на людину, яка скаже їм, що робити. Якщо така особа з’явиться, за нею підуть як військові, так і цивільні.

Як може виглядати справжня військова хунта в Росії, якби їй вдався бунт?

Усе буде залежати від людини, яка візьме владу, й того, що буде робити далі. Якщо просто Путіна заарештують, а решта оточення залишиться на своїх місцях, одна справа. Якщо замкнуть всіх – Путіна, секретар «Ради безпеки» Миколу Патрушева, заступника голови «Ради безпеки» Дмитра Медведєва, така хунта швидко вийде з війни в Україні. Бо війна – нав’язлива ідея Путіна та ще кількох його соратників. Будуть бачити, що її продовження не має для них сенсу. Навряд чи хунта погодяться на демократію чи вибори. Можливо, будуть торгуватися з Україною і США за території, окуповані до 24 лютого 2022 року.

Також у такому сценарії не виключаю великі внутрішні розбірки між різними кланами. Люди в системі почнуть відчувати силу, будуть пробувати увірвати якомога більший шмат пирога влади. Будь-яка проблема в російській владі – плюс для України.

Суровікін фактично позбавлений повноважень, його долю вирішують, заявив 18 липня речник ГУР України Андрій Юсов. Що відбувається всередині російського військового керівництва?

Суровікін на ізоляції. Можливо, в Лефортовському СІЗО. Він не присутній на останніх нарадах. Така ж невідома доля у заступника глави ГРУ Володимира Алєксєєва. Теж зник. Заступник міністра оборони Юнус-Бек Єнкуров пропав. Кажуть, сидить у СІЗО. Тобто триває пошук і арешти нелояльних. Відбувається «полювання на відьом».

Якщо маєш свою думку й не погоджуєшся з керівництвом РФ та міноборони, то вже не лояльний, й тебе слід усувати з посади. Інакше можеш стати великою проблемою в майбутньому.

Розвідка США теж доповідала про затримання Суровікіна за підозрою в причетності до заколоту ПВК «Вагнер». За інформацією розвідки, він міг наперед знати про плани Пригожина. Які є клани у так званій російській еліті, і які військові сили в кожної зі сторін?

Вежі Кремля відкидають довгі тіні. Є «силовики» – Патрушев та його оточення, директор ФСБ Олексанр Бортников, глава «Росігвардії» Віктор Золотов, глава адміністрації президента Росії Антон Вайно, який близький з генпрокурором РФ Ігорем Красновим. Є ще перший заступник глави адміністрації президента Росії Сергій Кірієнко, який вважає себе технократом і політично підкованим. Є Медведєв, якого вважають близьким до «силовиків», але він радше папуга. Важко сказати, хто в якому клані, бо Путін клани не любить і слідкує за всіма.

Декілька років тому була історія, коли генпрокурор Володимир Устинов, глава «Роснафти» Ігор Сєчін, і Медведєв десь збиралися на дачі, пиячили, говорили про політику, хто б які посади міг зайняти. Історію доповіли Путіну. Звільнив Устинова, хоча той був надзвичайно лояльний, виконував всі брудні завдання глави РФ. Усім заборонили більше збиратися на неформальні зустрічі. Уважно стежать, щоб вищі чиновники не об’єднувалися.

Федеральна служба охорони Росії – не просто охороняє вищих чиновників. Ці люди слідкують за тим, з ким хто зустрічається, про що говорять ті, кого охороняють. Потім пишуть рапорти, які потрапляють на стіл Путіну. Наприклад, «особа така зустрічалася з тим, увечері поїхали в казино таке, і там  зустрічався з олігархом Н – про що говорили не знаю, бо мені наказали відійти на 15 кроків».

Як Україна могла б підлити олії у вогонь, щоб спровокувати битву між різними російськими кланами?

У нас є такі можливості, але дуже обережні й обмежені. Можемо робити вкиди інформації, що про щось із кимось домовлялися в російській так званій еліті, щоб їх параноя ще більше зашкалювала, чинили репресії проти своїх. Але Україні нічого запропонувати цим найвищим чиновникам. Їм щось можуть дати лише західні розвідки. Нам нічого – український паспорт не підійде.

Наприклад, російський олігарх Олег Дерипаска хоче вискочити з російської вертикалі, хоче жити на Заході, користуватися грошима. Здається американцям. Каже, що готовий розказати все, що знає про режим, його слабкі місця. Готовий віддати половину статків на відбудову України, але просить амністії. Тоді Володимир Зеленський каже, що ми згодні на такі умови. Якщо США теж погодяться, така угода цілком можлива.

Чи може в Росії розпочатися громадянська війна, й що потрібно, щоб до цього підштовхнути?

Звісно, може. Бачимо постійні пости про зраду від терориста Гіркіна. У суспільстві багато запитань і претензій до влади. Потрібна іскра, щоб усе запалало. Потрібні лідери, які можуть кинути виклик. Був Пригожин, але він здувся. Гіркін радше пугало. Йому дозволяють говорити до пори до часу. Для бунту повинні з’явитися люди з авторитетом серед військових або «силовиків», які готові до ризику та боротьби. Наразі таких не бачу.

Wall Street Journal пише, що Кремль намагається позбутися вищих офіцерів, запідозрених у нелояльності. За словами джерел газети, «зачистка» серед вищого керівництва російської армії є ширшою, ніж відомо громадськості, «як мінімум 13 старших офіцерів затримали для допиту, деяких пізніше відпустили, а близько 15 відсторонили від служби чи звільнили». Які основні претензії в російської армії до Кремля, і що військові можуть зробити особисто проти Путіна?

У військових претензії щодо забезпечення технікою, її якість. Друга проблема – гроші. Із грошима «кидають». Обіцяють одне, дають значно менше. Третя  проблема – відсутність чіткої і зрозумілої цілі у війні. Не розуміють, що й навіщо роблять в Україні. Приводи «вступ в НАТО, демілітаризація, денацифікація» – фікція навіть для них. Це збиває мотивацію. Воюють поки що, бо інакше їх репресують, посадять, позбавлять грошей, або навіть розстріляють. Їм сказали воювати – воюють.

Якщо з’явиться хтось, хто дасть чітку та зрозумілу ціль, і буде в змозі повести за собою, підуть. Наприклад, скаже, що потрібно змінити керівництво міністерства оборони, щоб налагодити постачання.

Яка бажана для США зміна чи крах режиму в Росії, і чи щось для цього роблять?

Для Америки найкращий варіант – смерть Путіна, коли замість нього до влади приходить умовне «політб’юро», яке хоче відновити відносини з Заходом. Американці кажуть їм покинути всі окуповані українські території, включаючи Крим і Донбас, заплатити за руйнування України, провести вибори, люстрацію представників путінського режиму, й тоді зніматимуть санкції та відновлять відносини. Росія виводить війська, Захід знімає частину санкцій. Платять репарації чи проводять вибори в Думу, знімають ще частину.

Американці не хочуть неконтрольованих процесів у Росії, бо ядерна зброя РФ – великий головний біль. Хочуть контрольованого руйнування путінського режиму. Щоб ядерна зброя залишалася на місці й не було великої «сірої зони» від Калінінграду до Владивостоку, де зникають люди, торгують зброєю, наркотиками, радіоактивними матеріалами. Навіть зараз у Новосибірську можна купити радіоактивний уран. Ціна питання – $10 тис. за грам. Це дуже хвилює США.

Які можуть бути сценарії краху путінського режиму, і які тоді варіанти розвитку подій у Росії?

Гучна поразка у війні, яка призведе до внутрішніх конфліктів. Із кожним днем шансів для них завершити війну та зберегти лице все менше.

Інший сценарій – повна втрата мотивації та дезорганізація російської армії за аналогіями з 1917 роком. Армія покидає позиції, чи втрачає мотивацію через чистки серед військового командування. Командири йдуть на Москву, щоб відбити своїх генералів. ЗСУ користуються цим, звільняють окуповані землі, проходячи по російських позиція, як ніж крізь масло.

Ще один – аналог В’єтнаму для США. Втома ветеранів і суспільства від втрат і безглуздості продовження бойових дій. Війну у В’єтнамі зупинили американські військові, коли виходили на мітинги, і казали, що ми – проти війни, публічно ламали ордени й викидали медалі. Як варіант – такі самі події у Москві.

Ще один – Путін здох, у Росії почалися сумбурні процеси та боротьба за владу. Усі починають ділити між собою все, відбувається боротьба кланів. Це ламає їх мотивацію продовжувати війну в Україні.

Біографія

Іван Ступак народився 24 квітня 1982 року в Дніпропетровській області. З 1999 року живе в Києві. Батько, Іван Іванович, випускник Школи КДБ, колишній військовий та працівник МВС і СБУ, заступник голови Дніпропетровської ОДА (2008-2012 роки) Олександра Вілкула, депутат Верховної Ради (2012-2014 роки) від Партії регіонів. Іван Ступак-молодший у 2004 році закінчив Національну академію СБУ. Протягом дев’яти років служив у Головному управлінні СБУ в Києві та Київській області. Займався протидією економічним злочинам та шпигунській діяльності. У 2015 році залишив службу у званні майора. У 2015-2019 роках – виконавчий директор у ТОВ «Мисливське господарство «Форест», яке займалося мисливством і рибальством. У 2017-2020 роках – засновник і виконавчий директор ТОВ «Агентство безпеки 1901», яке спеціалізується на виявленні прослушки в офісах. У 2015-2020 роках – депутат Київської обласної ради від БПП «Солідарність». У 2020-2022 роках – керівник і власник NXT-Analytics – консалтингової компанії, що займається аналітичними дослідженнями національної безпеки. З 2019 року експерт «Українського інституту майбутнього» і консультант комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки.

Фото Facebook Івана Ступака