Portal polsko-ukraiński Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Related Articles
Через травму ноги доброволець донецького прикордонного загону Андрій Васильчук потрапив до Центрального шпиталю Києва для прикордонників. На концерті, влаштованому волонтерами, Андрій співав козацьких пісень під подаровану гітару. І розповідав, що от саме зараз і народжується українська держава.
Андрій Васильчук працював керівником гуртка Центру туризму і краєзнавства в місті Енергодар Запорізької області. Раніше обіймав посаду заступника директора Центру дитячої творчості, але звільнився, коли поїхав на Майдан. А наприкінці березня пішов добровольцем в армію. Говорить:
„Кожен рід військ і прикордонники зокрема потребують специфіки. Наприклад, у нас на 30 осіб був один чи два прикордонники. Були танкісти, командири мотострелків і обслуговуючий технічний персонал. Погано спрацювали воєнкомати. Треба ж було підіймати особові справи всіх мобілізованих, а це – велика робота. Тим більше, мало хто думав, що війна так затягнеться. Нам так пояснили: два тижні побігаємо, а тоді додому. Потім сказали, що 45 днів. Ну тепер бачимо, що кінця-краю нема.
Правду, що служитимемо до року, нам сказали тільки після присяги. До присяги ми мали можливість просто розвернутися й піти. А коли вже підписали документ, то поставили себе в ситуацію «або в труну, або в тюрму».
Було велике розчарування, коли минули перші 45 днів. Все-таки, так не можна з людьми чинити. Ми ж не хотіли скласти зброю і кинути кордон. Ми хотіли лише, щоб нас нормально навчили і чітко сказали, скільки нам бути на пункті.
На «учебці» ми повторили лише те, що знали в школі. Не було нормальної ані стрілкової, ані фізичної, ані рукопашної підготовки. Спочатку з нас лише 30 % готові були йти у бій, а решта або злякалася б, або, у кращому випадку, годна була тільки набої заряджати.
Дали нам 10 днів на вивчення наказів: як поводитися при затриманні, при перевірці документів, про використання зброї… А от бойова підготовка тривала тільки один день.
Потім направили на прикордонний пункт Кузнєцово-Михайлівка, який відносився до Новоазовська. Він знаходився між двох ділянок, на яких відбувалися обстріли. Ми охороняли 27 кілометрів кордону з боку Ростова. Мене поставили командиром взводу.
На нашій ділянці були тільки спроби прориву, які ми намагалися локалізувати виїздами. На наші плечі лягали і обов’язки міліції, бо та боялася виїжджати. Тому з будь-якого приводу зверталися тільки до прикордонників.
Був випадок, коли серед ночі виїхали по тривозі, бо прорвалися три машини зі зброєю. Ми в полі їх поклали, обшукали. Виявилося, то просто на дискотеці підлітки так «жартували»: кричали, що вони з Донецька і всіх постріляють. Вони справді були з Донецька, осіб 25. Зараз як такого кордону немає, весь розбомблений. Є окремі ділянки, які ми контролюємо.
– Як загалом оцінюєте забезпечення прикордонних військ?
– Бронежилетами нас забезпечила армія. Два тижні тому нам також видали кевларові каски, тактичні окуляри, які Україні передала Канада. Все було нове. Мені здається, що забезпечення прикордонників краще, ніж інших частин. Практично все нове. Намети, хоч і старого зразка, але також нові. Матраци, подушки, спальники – все нове. Єдине, що ковдри старі.
– А озброєння вистачало?
– Забезпечені стрілецькою зброєю майже повністю. Є ручні гранатомети і кулемети. Мій кулемет старший за мене на три роки: мені – 42, йому – 45. Та я привів його до тями, і він нормально працює.
Найстрашніше те, що якби з моря прийшов російський десант, нам нічого протиставити їхнім катерам. Прикордонники за своїм розкладом не можуть мати важкої техніки. У добровольчих батальйонах аналогічна ситуація: не мають ані танків, ані БТР. Зараз ці стереотипи ламаються і прикордонним військам поволі дають техніку. Та наразі ми маємо лише два БТР. Один «віджатий», а інший дали волонтери.
– Чому спершу українські прикордонники не хотіли стріляти у ворога?
– Тому що важко воювати з росіянами, і взагалі стріляти важко. Я – мирна людина. Пару ночей провів у роздумах, як стрілятиму в людину. Тим більше важко стріляти у слов’ян. У багатьох в Росії є родичі. Знаю, що у батальйоні «Восток» є чеченці, але багато і росіян. Не готові були воювати зі слов’янським народом. Від кого, а від Росії ми цього не чекали. Ми воюємо з Путіним і його шайкою. Через нього гинуть люди з обох сторін.
– Як вважаєте, скільки ще триватиме війна?
– Кажуть, щонайменше рік. І це ще дуже оптимістичний прогноз. Поки при владі буде Путін, доти й буде війна. Бо йому треба втримати Крим. Є небезпека заходу російських військ з Криму та Придністров’я. Не кажучи про так званих «ополченців». Сама Росія не може їх контролювати. Тільки на Луганщині діє 25 банд.
– Та ж зараз воюють не лише банди…
– Російська армія воює… як би це сказати… злагоджено. Вони просто виконують наказ. Коли я сам вдягнув погони і збагнув, що за невиконання наказу загрожує тюрма, я зрозумів це.
– Місцеве населення як до вас ставиться?
– До нас ставлення з боку населення краще, ніж до Нацгвардії та добровольчих батальйонів. Справжня проблема була при заїзді 31 березня. Нас тоді блокували чоловік 30 п’яних місцевих. Та потім все налагодилося. Нам несли молоко, мед та одяг. Молоді хлопці до дівчат бігали, почали навіть сім’ї утворюватися. Дозволили навіть тренуватися в школі.
Natalia Seliukova
