Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Історичні політики сучасних України та Польщі залишаються частиною світової тенденції інтерпретації історії в політичних цілях з певним тиском на істориків, а також підпадають під характеристики східноєвропейської моделі політики щодо історії. Ще на початку 1990-х рр. Україна та Польща, подібно до інших пострадянських держав, отримали право здійснювати власну історичну політику. Ріст популярності та авторитету історичних досліджень, поява міжнародних фахових дискусійних майданчиків свідчили про політичну волю еліт відновлювати історичну пам’ять в європейських ціннісних координатах. тоді ж розвинуто національні наративи, засновані на етноцентричних версіях історії. з плином часу почала проявлятися взаємовиключність польського/українського наративів (дискусії щодо Цвинтаря Орлят, волинської трагедії 1943 року) конфліктність української та польської політик пам’яті особливо посилилася після 2015 року, й була виражена руйнуванням українських місць пам’яті у польщі та забороною на польські ексґумаційні роботи в Україні.
Зміна українського політичного істеблішменту влітку 2019 р. у багатьох аналітиків зародила сподівання на зміну тактик у польсько-українських відносинах у сфері історичної пам’яті. Шостий закордонний візит Володимира Зеленського до Польщі 31 серпня – 1 вересня 2019 р., та його участь в урочистостях з приводу 80-річниці від початку Другої світової війни увінчалися підписанням декларації намірів про налагодження історичного діалогу між Києвом і Варшавою, ліквідацію мораторію на пошуково-ексгумаційні роботи (запроваджені в квітні 2017 р.) та впорядкування українських місць пам’яті в Польщі. У Варшаві В. Зеленський оголосив про перезавантаження Двосторонньої робочої групи з вирішення історичних питань під патронатом Президентів України та Республіки Польща. Оптимістичні заяви українського лідера про те, що в українців і поляків немає таких питань, які б неможливо було вирішити через діалог дещо конкретизував Президент Польщі Анджей Дуда, заявивши про необхідність нормалізації відносин у сфері історичної пам’яті.
У 2020 р. частина українських й польських наукових та політичних еліт пропагувала тезу про необхідність належного відзначення столітньої річниці українсько-польського військово-політичного союзу 1920 р., історичної події, яка б змогла узгодити частину українських та польських історичних наративів. У мас-медіа і соціальних мережах поширювалися ідеї проведення спільного українсько-польського військового маршу в Києві на Хрещатику. Проте офіційна українська влада делегувала лише урядовця, який разом з Надзвичайним і Повноважним посол Польщі в Україні Бартошем Ціхоцьким поклав квіти до меморіальної дошки Симонові Петлюрі. На думку варшавського аналітика Лукаша Адамського, незважаючи на низку наукових заходів, криза українсько-польських відносин мала структурне підґрунтя і не так залежала від конкретної особи Президента (довгий час поляки вважали, що українсько-польськи конфлікт пам’яті спричинений позицією й діями Президента України Петра Порошенка): «У Варшаві помітили також, що президент Зеленський та його найближчі соратники самі не займаються відносинами із Польщею, а поручають завдання урядовцям, які відповідали за це також в часи правління попереднього президента i обтяжені багажем нагромаджених тоді емоцій».
Разом з тим в Україні щоразу частіше лунали голоси про неможливість існування історії поза політикою, а «історія в тій частині, яка суттєво впливає на сучасні відносини, є надто серйозною справою, щоб довіряти її виключно історикам». Польський досвід функціонування Інституту національної пам’яті з 2500 співробітниками та 18 регіональними філіями для українських істориків також залишався взірцем. В жовтні 2020 року візит Президента Польщі А. Дуди до україни увінчався підписанням спільного звернення президентів обох країн, де мали місце і історичні ноти.
Вразливість поляків до минулого, виражена внутрішніми історичними дискусіями (трагедія в Єдвабне, участь польського антикомуністичного підпілля у вбивствах мирного населення в Литві, Білорусі, Україні та ін.), спробами розрахунку із своїм хвалебним і не надто минулим, знайшла вираз й в польсько-українських історичних дискусіях, зокрема щодо Волині. Причини загострення українсько-польських відносин у сфері історичної пам’яті полягали не в антиукраїнськості польського консервативного уряду, а в тому, що «волинський злочин залишається останньою нез’ясованою і невирішеною справою».
Найбільш видимою частиною спільної українсько-польської історії було культурне надбання виражене поняттям «спільна спадщина». Багата культурна спадщина, яку Польща, Україна, Білорусь, Росія відносили до свого національного надбання стала результатом багатосотлітнього співіснування народів у Речі Посполитій, Австро-Угорщині, міжвоєнній Польщі. Саме тоді постали такі місця пам’яті як архітектури об’єкти, твори мистецтва, архіви, бібліотеки, кладовища. У справах спільної культури найчастіше дискусії викликало питання власності. Польські аналітики Войцех Кононьчук та Пйотр Косєвський не ототожнювали ці два явища, вважаючи, що «власність народів чітко визначена кордонами, міжнародним правом та договорами, тому й не підлягає сумніву. А спільна спадщина пов’язана зі значенням таких об’єктів і надбань для історії, культури й духовного розвитку конкретного народу». Для польських дослідників та громадських діячів важливою підставою належного піклування про пам’ятки спільної спадщини мало б бути усвідомлення українцями, білорусами, литовцями й самими поляками, що вони всі є спадкоємцями Речі Посполитої. Адже багато історіографічних і політичних міфів заперечують приналежність до спільного добра.
Польська культурна політика спрямована й на збереження архітектурної чи мистецької спадщини. Так у 1993–2014 рр. за сприяння польських інституції – Центру в справах польської культурної спадщини за кордоном (Краків) та Центру збереження польської спадщини за кордоном (Варшава) –відновлено понад 150 сакральних та світських пам’яток в 57 українських містах. польські офіційні дані свідчать про те, що в Білорусі відремонтували близько 20 % історичних будівель. В Україні майже 60 % пам’яток архітектури національного значення знаходяться в поганому стані, а 10 % – в трагічному. Упродовж останніх 12 років із польського бюджету виділено майже 100 млн злотих (тобто близько 23 млн доларів) на реставрацію пам’яток в Україні та Білорусі.
Таким чином, інформаційна ера принесла нову форму конфліктів – війн пам’яті. У польсько-українських відносинах конкуренція пам’ятей мала місце ще у 1990-х рр. – та на початку 2000-х (наприклад, дискусії щодо «Цвинтаря Орлят» у Львові). Після 2014 р. та руйнації українських місць пам’яті у Польщі розпочалося відкрите протистояння, а з української сторони видано заборону на проведення ексгумаційно-пошукових робіт. Не слід виключати, що українсько-польський конфлікт щодо інтерпретації історії ХХ ст. – частина гібридної війни, інспірованої Російською Федерацією. Тому Україна повинна вдосконалювати технології популяризації українського бачення історії, сприяти підготовці науково-популярних видань із історії України та поширенню їх серед поляків (напр., підготовка польськомовної історії України у популярному форматі). Українська культурна дипломатія, яка лише зараз активно розвивається, спрямована на вироблення та послідовну реалізацію інформаційно-комунікативної стратегії, яка б передбачала налагодження українсько-польських відносин та покращення образу українців серед поляків. У цьому контексті щоразу популярнішим стає український історичний наратив, зокрема про ті сторінки спільної історії, які мають позитивний сучасний відголос (спільні союзи, культурна спадщина, історія).
Любомир ХАХУЛА, кандидат історичних наук, старший дослідник, заступник директора з музейного розвитку Львівського історичного музею; старший науковий співробітник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України / доцент кафедри міжнародної інформації НУ “Львівська політехніка”
