Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Найбільш обговорюваною темою в січні стала обіцянка президента України повернути окуповані території до складу української держави вже в 2016 р. – «збереження миру і відновлення українського суверенітету над окупованою частиною Донецької та Луганської областей, боротьба за повернення Криму є пріоритетами нашої політики». Подібні речі президент наговорив протягом свої прес-конференції 14 січня 2016 р. Більш того, гарант анонсував створення спеціального державного органу, що має піклуватись проблемами деокупації, реінтеграції та національного примирення. Кому саме має підпорядковуватись цей орган та звідки візьмуться гроші на фінансування його діяльності Петро Порошенко не зазначив. Проте інформаційний мейнтсрім ідеї повернення окупованих територій був радо підхоплений численними осередками громадянського суспільства. Чи є деокупація можлива за сьогоднішніх умов або ми є свідками чергової нездійсненої обіцянки політика першого рангу, популістського блефу на збереження рейтингу?
Окуповані території – вони є різні. З однієї сторони є мирно анексований Крим, з яким де-факто діє митниця, встановлена лінія державного кордону, де активісти-волонтери та представники Меджлісу кримськотатарського народу час від часу підривають лінії електропередач та посилюють економічну блокаду півострова. Переважна більшість населення Криму за 2 роки без України, навіть за умов усіляких обмежень (від проблем зі світлом та водою до неможливості знімати гроші в банкоматах та розплачуватись в магазинах платіжною картою), повністю асимілювались до свого нового статусу регіону Росії. З іншого боку, є окуповані частини Донецької та Луганської областей, де немає чіткого кордону, натомість є лінія розмежування визначена Мінськими домовленостями. На окупованих територіях вибудовують прото-державні інститути невизнані республіки «ДНР» та «ЛНР», «зомбоване» російською пропагандою, залякане військовими реаліями населення, що не виїхало з окупації, виживає в умовах сюрреалістичної дійсності. На так званій «нульовці» щодня відбуваються обстріли та озброєні сутички між проросійськими найманцями та збройними силами України, не виконується найперша умова імплементації «Мінську-2» – припинення вогню. На відміну від мирного життя в Криму, такої розкоші не можуть собі дозволити ті, хто живе фактично на лінії фронту. Тим більше, коли ця лінія може завтра пройти через твій дім – зі сторони як сепаратистів, так й деяких українських політиків лунають постійні заклики «звільнити/визволити» всю адміністративну територію Донецької та Луганської областей «від сепаратистів/хунти». Подібна нестабільність провокує напруження між сторонами, які на переговорах в Мінську не можуть нормально погодити навіть обмін військовополоненими, не те щоб модальності проведення місцевих виборів.
Якщо говорити про Донбас, то успіхи деокупації прямо ставляться у залежність від виконання Мінських угод, які називають безальтернативними. Не виконає український парламент умову надання територіям особливого статусу через внесення змін до Конституції – не буде прогресу. Більш того, Україну обов’язково звинуватять у зриві мирного процесу. При цьому, яким би реакційним та відверто поганим не був «Мінськ-2» за змістом для України, наявність самого діалогу на вирішення конфлікту в Донбасі, зокрема із залученням міжнародних посередників у «нормандському форматі» вважається своєрідним досягненням. Питання територіальної приналежності Криму не досягло подібного роду зрілості. Тобто з одного боку майже всі країни світу засудили анексію Криму, що відображено в тексті резолюції Генеральної асамблеї ООН від 27 березня 2014 р. З іншої сторони, жодних зусиль не було зроблено за минулий час для створення міжнародної платформи діалогу, із залученням впливових посередників, для здійснення реальних кроків, вироблення планів повернення Криму. Більше того, в Україні за два роки склалося стійке враження зведення кримської риторики до проблеми кримських татар, таким чином дискримінуючи етнічних українців та, навіть, росіян, їх відібране право жити на свої землі у своїй державі, що називається Україна. Аби виправити такий дисбаланс, актуалізувати тематику повернення Криму до складу України, президент Порошенко запропонував започаткувати формат переговорів «Женева +» – «за участю наших партнерів з ЄС, із США і, можливо, країн-підписантів Будапештського меморандуму».
Назва походить від квітня 2014 року, коли в Женеві відбулися переговори за участю представників України, Росії, США та ЄС з врегулювання кризи на Донбасі (про вже анексований Крим, в основному, мова не йшла). Після цього формат подальших переговорів стали називати «Женевським». Проте пізніше в Мінську до переговорів приєдналися лідери так званих «ДНР-ЛНР» – відповідно процес став носити назву мінського. Що ховається за ідеєю «Женеви+» невідомо, як невідомі й конкретні алгоритми повернення Криму, що має запропонувати Україна («міжнародний механізм»). Якщо ця ініціатива обмежиться судовими позиками України до Росії, про що йде мова зараз, то це не буде кроком до деокупації. До того ж існують істотні сумніви щодо участі Росії в цьому форматі у питанні Криму, який Москва беззаперечно вважає своїм. Неучасть Росії перетворює формат з платформи в односторонній засіб (клуб) засудження російської агресії, що й так вже існує де-факто, та підкріплений міжнародними санкціями. Тоді неочевидним виглядає необхідність виокремлення проблематики Криму, її відділення від російської військової агресії на Сході України. Про включення кримського питання до порядку денного Мінських домовленостей мова не йде, через очевидну принципову різницю Кремля у цьому питанні, а також через реакційний, прив’язаний до місцевої кон’юнктури, характер самого документу.
Після трьох тижнів з моменту оголошення президентом ідеї «Женеви+», в тому числі після переговорів на економічному форумі в Давосі, жодна держава (крім Данії, яка 18 січня висловила підтримку формату) не виявила бажання активізувати роботу в цьому напрямку. Натомість 4 лютого 2016 р. Європарламент у своїй резолюції засудив «безпрецедентний рівень порушень прав людини, скоєних проти жителів Криму, і, перш за все, кримських татар – корінного населення, і жорсткі обмеження на свободу висловлення думок і мирних зібрань». Євродепутати також підтримали пропозицію України про створення міжнародного переговорного проекту по відновленню українського суверенітету над Кримом у форматі «Женева+», який повинен включати безпосередню взаємодію з ЄС: «Закликаємо Росію розпочати переговори з Україною та іншими сторонами з питання деокупації Криму, для відновлення торгівлі та скасування ембарго і надзвичайного стану в Криму». Ключове значення для ефективності роботи з імплементації запропонованого формату матиме позиція США. Звичайно, Україні перш за все необхідно чітко розмежувати напрямки «деокупації і реінтеграції територій»: зони відкритого конфлікту слабкої інтенсивності – Донбас (з малоефективним Мінським процесом), і мирний, але незаконно анексований Крим (з пропонованим форматом антиросійської платформи «Женева +»). Внутрішній інструментарій політики також повинен враховувати подібну специфіку. Від цього залежить успіх процесу.
На думку автора, «реінтеграція та деокупація» на сьогодні є не більше ніж політичними слоганами, якими влада намагається прикрити реальні проблеми в економіці та невдачу в боротьбі з корупцією (останній скандал з відставкою міністра економіки А. Абромавічуса – яскраве тому підтвердження). Має місце переорієнтація уваги аудиторії на зовнішню проблему, звичайний політичний піар. Натомість, якщо Київ насправді піклується про долі українців на Донбасі та в Криму, є домашній фронт робот, аби довести це. Мова йде про інформаційно-комунікативну стратегію України в східних та південних регіонах. Особливо проблематичною є присутність держави в інформаційному полі, як це не дивно, на неокупованих територіях Донецької та Луганської областей, де переважна частина населення впевнено продовжує дивитись російські канали через супутник, слухати сепаратистське радіо, яке з Донецька без проблем «добиває» до Краматорська. Є великий пласт роботи, пов’язаний з освітньою діяльністю, зокрема з патріотичним вихованням молоді в школах, та підтримкою функціонування університетів, що опинились в екзилі (окремі університети, що недалеко від’їхали від дому, взагалі знаходяться на межі свого існування). Цільової підтримки потребують й вимушені переселенці, яких влада вперто намагається не помічати, досі не запропонувавши жодної стратегії у відношенні до 1,5 млн. людей. Здається, коли Україна досягне успіхів в цьому своєму домашньому завданні (не втратити більше), тоді буде легше й переконувати міжнародних партнерів в реальності планів України відновити свій суверенітет та територіальну цілісність. До цього моменту – це лише декларація намірів, не підкріплена практично нічим.
Валерий Кравченко
