Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
З кожним наступним тижнем, який наближає Україну до місцевих виборів 2015 р., посилюється тиск на Україну зі сторони європейців. Останні, далекі від розуміння коріння проблем конфлікту на Донбасі, тиснуть на президента України та уряд з метою закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції України на виконання Мінських домовленостей. Автор вже вказував на велику стратегічну поразку українських дипломатів у Мінську в лютому 2015 р., зокрема коли під формулювання «переговорів про модальності» були завуальовані підводні камені визнання на рівні українського законодавства ДНР та ЛНР юридичними суб’єктами, закріплення їх особливого статусу в Конституції.
Так на підтримку цієї ідеї на цьому тижні висказався Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Ягланд. Він пов’язує до купи військові аспекти протистояння та адміністративне реформування країни, зокрема у питанні децентралізації. “Щоб повною мірою реалізувати мінські домовленості, необхідно згадати про це в Конституції, тоді Верховна Рада зможе ухвалити спеціальний закон, який би надавав особливий статус Донбасу” – заявив високопосадовець. Невідомо, наскільки глибоко ознайомлений пан Ягланд з Україною, її особливостями адміністративного устрою та настроями у суспільстві, проте те що він пропонує це зовсім не дорога до миру – це сценарій Кремля на розкол України.
Україна, навіть за часів Кучми чи Януковича, ніколи не використовувала цілковито вертикально орієнтовану модель управління. На відміну від Росії, де суб’єкти федерації мають свободу виключно на папері, унітарний характер держави залишав достатньо простору на місцях. Звичайно, державна політика розроблювалась в Києві, проте місцевий бізнес наповнював місцеві бюджети, регіональні еліти мали простір для експериментів та впровадження інновацій. Так особливо відмітилась міська влада Вінниці, де ще в 2008 р. були впровадженні прозорі офіси, налагоджена система комунального транспорту. Хто хотів працювати ефективно – той працював. Натомість хто цього не робив – той займався корупцією та розводив бюрократію. На Донбасі, регіоні, що давав країні найбільше експорту, жили за консервативною радянською моделлю без особливих змін, з армією чиновників-бюрократів, як мали кіпами паперу блокувати будь-які зміни, та тіньовими схемами збагачення, в тому числі за рахунок бюджетних коштів.
На хвилі пост-майданного популізму до влади на Донбасі у квітні-травні 2015 р., замість ситих регіоналів прийшли деграданти та асоціальні елементи, криміналітет, який ті самі регіонали у попередні роки використовували у власних цілях для залякування місцевого населення та створення ворожого іміджу для Києва. Їх очолювали в різні часи різні ставленики Москви, експерти по створенню нестабільності, що мали досвід створення маріонеткових режимів в Придністров’ї, Південній Осетії та Абхазії, на кшталт Стрелкова-Гіркіна, Бородая, Антюфєєва тощо. Зараз, після 15 місяців війни, псевдо республіки очолюють формально місцеві Захарченко (ДНР) та Плотницький (ЛНР), проте вже не залишилось навіть жодних ілюзій з приводу того, хто в Москві насправді керує «республіками». Власне особливо статусу для такого типового “puppet state” й вимагає від України пан Ягланд.
Історія вже знала багато прикладів наслідків втілення подібної недалекоглядної політики. Знову виникає асоціація з Другою світовою війною та існуванням державних утворень-клієнтів, залежних від держав агресорів. СРСР, готуючи очікувану перемогу над Маннергеймом у 1939 р. створила Фінляндську демократичну республіку, що мала свій уряд. Японія, після військової інтервенції в 1932 р., утворила в Китаї псевдодержаву Манчжоу-Го, що проіснувала до 1945 р. та була визнана 23 державами світу (з 80 які існували на той час). Це найбільш відомий історичний приклад, проте, оскільки ми порівнюємо поведінку сучасної Росії та Нацистської Німеччини, нам набагато ближчий інший приклад створення німцями напередодні Другої світової війни клієнтських державних утворень на уламках демократичних держав в Європі. 10 жовтня 1938 р., за Мюнхенською угодою Судетська область Чехословаччини, населена етнічними німцями, увійшла до складу нацистської Німеччини. Через п’ять місяців після цього Словаччина, під тиском Берліна, проголосила незалежність. Нову державу очолив теолог Йозеф Тисо, лідер клерікально-націоналістичної Глинкової словацької народної партії, який був середньої руки антисемітом у порівнянні з відвертим фашистом Войтехом Тукою, що очолив уряд. Після цього Гітлер викликав чехословацького президента Еміля Гаху в Берлін і запропонував йому прийняти німецьку окупацію Чехії. 15 березня 1939 особистим указом Гітлера Богемія і Моравія були оголошені протекторатом Німеччини.
На Путінській карті Україна є Чехословаччиною 1938 р., де «Судетами» є Крим, який Росія безповоротно анексувала у березні 2014 р. З ЛНР та ДНР Кремль робить «Словаччину», втім, розуміючи що словаки були окремим народом, а на Донбасі все ж таки живуть, переважно такі самі етнічні українці (росіяни складають меншість), що й в Україні. Тож шлях з проголошенням незалежності є запасним (через політичну неадекватність подібних вимог), а за краще вважається інкорпорувати псевдореспубліки назад в Україну. Що сталось би з однією з найбільш демократичних та розвинутих держав в Європі, якою була Чехословаччина за президенства Томаша Масарика, якби з неї спочатку вичленили Словаччину, а потім інкорпорували її назад разом з фашистами? Мета Кремля одна – зробити з України свій протекторат «Богемії та Моравії», аби не залишилось більше демократичної «Чехословаччини» під боком великого агресора на шляху до нових військових звитяг.
Якщо деякі європейці вважають, що виконання Мінських домовленостей завадить великій війні в Європі, нехай ще раз перечитають історію. То що ж робити за цих умов Україні, невже відмовитись від територій Донбасу або заморозити конфлікт? З умовних ДНР та ЛНР на сьогодні виїхало в Україну понад 2 млн. чол.. Зважаючи на той факт, що до війни на окупованих нині територіях проживало близько 3,5 млн. чол.. (ДНР – 2,3 млн. чол., ЛНР – 1,2 млн. чол..), рівень еміграції з окупованих внутрішніх регіонів складає понад 50%. То кого насправді нині представляють, чиї інтереси відстоюють Захарченко та Плотницький – бойовиків за «Руський мир», що понаїхали зі всієї Росії, чи зомбованих російською пропагандою залишків автентичного населення (як правило найбіднішого люмпен-пролетаріату, що не мали коштів аби виїхати). Псевдореспубліки не мають сталого плану розвитку – там процвітає рекет, війни банд та грабіжництво, що вуалюється під націоналізацію та привласнення майна на користь держави. Кількість зброї на руках абсолютно перевищує будь-які норми, а зброя вирішує всі питання. За цих умов ДНР та ЛНР, що стали центром світового туризму для головорізів зі всіх країн світу, де відкритий регулярний транзит зброї через російський кордон, мають провести вибори за українським законодавством й отримати закріплений Конституцією особливий статус? Оскільки не існує справжніх ґрунтовних засад для утримання тривалої життєдіяльності псевдореспублік, окрім популізму та волі Кремля, то дуже вірогідно, що якщо Росія не візьме ці депресивні та зруйновані регіони на баланс (як це сталось з Придністров’ям та Кримом), вже за деякий час сепаратистські та проросійські погляди зійдуть нанівець перед загрозою гуманітарної катастрофи. Це дуже чітко розуміють й кремлівські планувальники – на одній ідеї «Руського миру» без хліба далеко не заїдеш. Тому у Москви часу немає, треба вже зараз підштовхувати правильне вирішення проблеми у дусі підписаних в Мінську домовленостей, програшних для України. А Європу, з її пацифістсько-ліберально-демократичними переконаннями дуже вдало можна використати для створення тиску на Україну. Так, пане Ягланд?
Valeriy Kravchenko
