Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Смерть ватажка донецьких бойовиків Олександра Захарченка викликала хвилю змін у владних квазідержавних структурах «ДНР». Після триденного трауру за колишнім лідером і хаотичних потуг знайти винних (шукали переважно серед українських ДРГ) павуки в банці перейшли до поїдання один одного. Варто наголосити, що все це стало можливим із благословення Кремля й особисто Суркова. Тож сумніви щодо московського контролю за переходом влади в «ДНР» від одного угрупування до іншого остаточно розвіялись.
Схожий сценарій був застосований у листопаді 2017 року в Луганську, аби змістити незручного Ігоря Плотницького. У Донецьку «зміщення» відбулося у більш відкритий та ефектний спосіб. За терактом в кафе «Сєпар» однозначно стоять російські спецслужби – жодні фінансові схеми в «республіці» неможливі без впливів «силовиків» та бенефіціарів зі столиці Росії. Тож версія про «слід Курченка», який прибрав конкурента за впливи, не може бути відділеною від політичних та геостратегічних інтересів Росії в регіоні. «Дерибан» ресурсів і того, що залишилося на Донбасі (тут це називають економічним інтересом), – невід’ємні від імперських амбіцій Путіна і його мети використати регіон для дестабілізації України та провокування Заходу.
7 вересня 2018 року послідовно сталися кілька знакових подій. Спочатку у відставку пішов увесь склад «кабінету міністрів» на чолі з «віце-прем’єром», правою рукою Захарченка Олександром Тимофєєвим («Ташкентом»). Останній дивом не загинув разом із босом 31 серпня і вже покинув Донецьк разом із чорною касою «Оплоту». Потім із посади «т.в.о.» був усунутий «халіф на годину» Дмитро Трапезніков. Незважаючи на всі спекуляції у ЗМІ, ймовірно, що ця людина жодних зв’язків з Рінатом Ахметовим не мала. Трапезніков – звичайний шахрай, який за протекцією друзів раптово потрапив у структури фан-клубу «Шахтаря» понад 15 років тому. Там він зарекомендував себе з найгіршого боку (розвів корупцію та непотизм), тож дуже швидко пішов із клубу. Від самого початку кризи, пов’язаної з убивством Захарченка, він виглядав на своїй посаді дуже невпевнено, не мав необхідної лідерської харизми. А головне – Сурков від початку ставив на іншого.
Денис Пушилін, голова парламенту «ДНР», якого Сурков призначив на цю посаду в 2015 році замість Пургіна, зарекомендував себе як вірний служака з обережною риторикою. Остання знадобилася для участі у ключовому проекті Суркова – Мінських угодах. Пушилін був головним дипломатом-переговорником «ДНР», демонструючи то гнучкість, то непоступливість – як того вимагали у Москві. Він не має самостійних амбіцій, які були у Захарченка, і є зручною лялькою в руках Росії. Пушилін – мало не останній аргумент Суркова у грі за Україну, тому він буде його основним кандидатом на виборах 11 листопада, про які було оголошено 7 вересня. Проте будуть й інші кандидати, на яких може зробити ставку войовничий клан Дмитра Козака. Результат виборів визначатиме саме боротьба кураторів у Кремлі, а не «воля виборців».
Сам факт синхронного призначення виборів у «ДНР» та «ЛНР» уже назвали спробою зірвати виконання Мінських угод. Про це заявляють як українські діячі (зокрема спецпредставник у Мінську Леонід Кучма), так і європейські та американські політики. Тут варто згадати, що перші вибори у квазідержавних утвореннях відбулися восени 2014 року (синхронно з парламентськими виборами в Україні), у проміжку між «Мінськом-1» та «Мінськом-2». Але якщо зміст перших Мінських угод зводився до припинення вогню після Іловайської трагедії, то другі Мінські угоди, підкріплені комплексом заходів, визначають порядок врегулювання конфлікту на Донбасі. Існує чимало спекуляцій стосовно послідовності виконання пунктів Мінських угод, проте місцеві вибори за українським законодавством на окупованих територіях закріплені в комплексі заходів. Наразі говоримо про інтригу, пов’язану з необхідністю продовження Верховною Радою України дії закону про особливий статус окупованих районів, чинність якого спливає 6 жовтня 2018 року. З огляду на симуляцію політичного процесу, спрямованого на зрив «Мінська-2» («вибори 11 листопада»), українські депутати можуть не проголосувати необхідний статус.
Подібний розвиток подій у Донецьку й Луганську сприймають як загрозу військового звільнення Україною окупованих територій. Вже зараз активно розганяється новина про планований наступ Збройних Сил України за трьома стратегічними напрямками (Докучаєвськ, Горлівка, Алчевськ), який розпочнеться 14 вересня. Для його стримування й попередження на лінію зіткнення відправлені резерви «народної міліції» та важка техніка. Варто додати, що Росія, майже не маскуючись, переганяла на Донбас важку техніку, зокрема танки, починаючи з липня 2018 року, після закінчення Чемпіонату світу з футболу. А 11 вересня починаються наймасштабніші навчання за всю історію Росії – «Схід-2018». Назва й акцент навчань на далекосхідний напрямок не мають збивати з пантелику, адже будуть задіяні підрозділи по всьому периметру російського кордону. Загалом у навчаннях візьмуть участь понад 300 тисяч військових. Говорячи про ескалацію, провоковану Україною, Москва готує свій аргумент для «замирення» на Донбасі, що уможливить російський політичний реванш у Києві в 2019 році.
Підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що від зміни обличчя в «ДНР» нічого не залежить. Хтось може зауважити, що у своїй першій промові в якості «т.в.о.» Денис Пушилін жодного разу не згадав Росію, і це має символічне значення, бо Москва, мовляв, погодилась на повернення окупованих територій до складу України й шукає компромісного політика для цієї справи. Проте не варто поспішати з висновками. Зміна верхівки «ДНР» і проголошення виборів може бути лише черговим замилюванням очей, грою Кремля в демократію, тоді як насправді Москва сповідує інші цінності. Глобальна гра Росії – розпалювання війни в Європі, підрив єдності західних союзників, зокрема й через Україну. Тому від зміни місць доданків сума не змінюється. Росія не буде виконувати «Мінськ», демонстративно дистанціюючись від «ДНР» та «ЛНР», але насправді інспіруючи військову ескалацію. Адже ніщо не переконує краще, ніж сила зброї й загроза чергового «котла» на фронті.
Валерій Кравченко
