субота, 25 Вересень, 2021
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Що буде з «Мінськом» в 2016 р.?
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

Що буде з «Мінськом» в 2016 р.?

Share Button
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

В середу 13 січня 2016 р. відбулось перше в поточному році засідання контактної групи з врегулювання конфлікту на Сході України. Його результатом стали чергові домовленості про припинення вогню, обмін військовополоненими. Проте в конкретику досягнених результатів та ефективність всього того, що відбувається за зачиненими дверми в Мінську, здається вже ніхто не вірить. Мінські домовленості, як перші, так й другі, не стали ефективним інструментом врегулювання конфлікту, або хоча б його «заморозки». Натомість вони стали тим лакмусовим папірцем, на якому чітко відбилась різниця у підходах та задачах сторін до вирішення ситуації на Донбасі, коли одні західні переговорники (французи та німці) в рамках нормандського формату, прив’язаного до мінських переговорів, вигадуючи різні «плани Мореля» хочуть дістати легкий мир для Європи, враховуючи головним чином свої інтереси, інші – росіяни – через мінський процес досягають тиску на Київ, збуджуючи реакційні маси на «третій Майдан». Питання одне – де інтереси України?

Сама ідея переговорного процесу в Мінську, із врегулюванням конфлікту, де його стороною  де-факто є Росія, історично запрограмована на провал. Понад 20 років тому (в 1992 р.)  у столиці Білорусі Організацією з безпеки і співробітництва в Європі була створена так звана Мінська група з метою заохочення мирного переговорного процесу між Азербайджаном, Вірменією та Нагірно-Карабською Республікою. Посередниками процесу (співголовами «Мінської конференції») стали Росія, США та Франція. «Заморозка» конфлікту в регіоні не стала досягненням переговорників, а скоріш збігом обставин на фронті. Найгучнішим досягненням групи було укладення так званих Мадридських принципів 2007 р., за якими Нагірному Карабаху надавався проміжний статус до проведення референдуму. Але через принципову позицію Азербайджану дійти згоди в питанні не вдалося. Жодних істотних результатів Мінська група ОБСЄ за понад 20 років свого існування не досягла, їй вдалося виконати лише одну зі своїх функцій, а саме забезпечення постійного форуму для переговорів з мирного вирішення кризи.

Напевно, те саме чекає й на питання Донбасу. Позиції сторін настільки принципові, особливо коли однією зі сторін-посередників є де-факто сторона-агресор, яку такою всі інші (включно з Україною, інакше Київ мав би розірвати всі відносини та оголосити війну) на переговорах не називають вголос. За цих умов Москва має змогу скільки завгодно маніпулювати свої маріонетками з невизнаних республік, та будувати багатоходові стратегії розраховані на утворення нестабільності в Україні. Натомість всі декларації припинення вогню та відновленню миру на Донбасі, підписані переговорниками, не вартують навіть паперу, на якому вони написані. Обстріли продовжуються та навіть збільшуються, терористи не виконують «волю» своїх «політиків», які представляють їх «інтереси» (ЛНР та ДНР) в Мінську.

Для України є два питання стосовно наповнення змістом Мінського діалогу. Перше  стосується тексту Мінську-2, де позиція України є завідомо програшною, успіх мирного врегулювання поставлений у повну залежність від конституційних змін, що надають окупованим територіям особливий статус та гарантують проведення виборів (зрозуміло, що жодних виборів за українських законодавством на окупованих територіях в найближчий час не буде). Лише після цього виконується найголовніша для України умова – контроль кордонів. Друге питання ресурсне – стосується людей, що опікуються переговорами, формують порядок денний для України та обирають тактику. З одного боку до процесу включені такі одіозні персоналії, як Кучма та Медведчук. З іншого боку сторона сепаратистів висловила невдоволеність учасниками політичної та гуманітарної підгрупи від України – Романом Безсмертним та Іриною Геращенко. За рівнем одіозності вони, звичайно, не дотягують до перших двох, проте на Сході України мають реноме типових політиків націоналістичної спрямованості (що не є правдою) ще від часів Ющенка. Отже з іміджем команди переговорників від України в Мінську є серйозні проблеми –  «продажні політики» та скомпрометовані постаті, абсолютно далекі від розуміння проблеми (так як її розуміють на Донбасі – окупованому та неокупованому). Дехто з них (Геращенко) здатні відстояти принципову українську позицію, проте жодного мирного врегулювання не відбудеться без врахування місцевої специфіки, яка диктується не лише присутністю російських військових на Донбасі, але й автентичними донецькими та луганськими комплексами неповноцінності, психологічними особливостями характеру. Зрештою інтереси донецьких та луганських переселенців (тимчасових, як визначено у статусі внутрішньо переміщених осіб), як такі повністю проігноровані в Мінську, й це – найвизначніший недолік України. Говорити з «донецькими» (сепаратистами) мають в тому числі «донецькі» (українці), лише у цьому діалозі може бути досягнутий прогрес. Тут так само може проявитись й слабкість позиції кремлівських маріонеток, які за гроші відстоюють псевдоінтереси псевдо-республік. Натомість у відсутності представників переселенської громади на Мінських переговорах у складі України проглядається вже український комплекс – недовіри «донецьким» як таким, сформований роками незалежності та посилений під час президенства Януковича. Недарма «донецьким» в Києві не хочуть здавати в оренду житло та приймати на роботу.

Відповідаючи на питання, винесене в заголовок статті, варто розуміти, що Мінськ-1 та Мінськ-2 були реакційними угодами, де Україна була змушена йти на переговори аби отримати час на відпочинок на фронті після Іловайського котла в першому випадку, та після Донецького аеропорту в другому. Мінськ-2 як проактивний інструмент політики мирного врегулювання абсолютно неефективний, через російський фактор та небажання сторін знаходити компроміси. Тож за умови збереження статус-кво, затухання обстрілів на фронті (в чому автор має істотні сумніви), максимальні перспективи цих домовленостей – перетворення на «Мінську групу ОБСЄ» по Донбасу з дуже розмитими перспективами. Більш реалістичний сценарій – Мінськ-3 (сподіваюсь, в нього буде інша назва), здається, буде можливий лише у разі чергової ескалації конфлікту, коли треба буде вчергове зафіксувати змінений баланс сил.

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Джерело: dt.ua

Вплив пандемії COVID-19 на міжнародні відносини: ключові тенденції

Пандемія СOVID-19 та жорсткі карантинні обмеження у світі змінюють міжнародні відносини. Реакція на коронавірус меншою …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.