четвер, 5 Серпень, 2021
pluken
Головна / Інтерв’ю / Переселенка з Луганщини Юлія Старостіна: «Не одну ніч довелося провести в підвалі швейної фабрики, ховаючись від снарядів»
Фото: EPA/IVAN BOBERSKYY
Фото: EPA/IVAN BOBERSKYY

Переселенка з Луганщини Юлія Старостіна: «Не одну ніч довелося провести в підвалі швейної фабрики, ховаючись від снарядів»

Share Button

Ще рік тому ця дівчина вивчала менеджмент організацій у Луганському національному університеті ім. Т. Шевченка, але згодом змушена була покинути свій дім, рятуючи власне життя. Війна впливає на долю кожного, хто зустрінеться на її шляху. Вона змінила життя і нашої героїні. Історію війни у власному житті та житті рідного міста розповіла POLUKR.net’у  двадцятирічна Юлія Старостіна – вимушена переселенка з Первомайська Луганської області, яка сьогодні живе і працює в Києві.

4 (1)
Фото: архів Юлії Старостіної

 

– Юліє, якою ситуація в Первомайську була ще до Майдану? Проросійські чи проукраїнські погляди переважали серед місцевих жителів?

– Первомайськ – це маленьке шахтарське містечко, яке завжди було Україною. Діти від народження знають, що народилися на українській землі, знають історію і традиції свого народу, і завжди їх дотримувалися. Так, у місті переважає російськомовне населення, але ні в кого й на думці не було сказати, що Первомайськ – не частина України.

Після Майдану, в принципі, нічого не змінилося. У частини населення почали проявлятися проросійські погляди тільки після того, як у місті та за його межами почали проводитися мітинги. Простіше кажучи, коли людей почали налаштовувати проти української влади і України в цілому, тоді думки жителів і розділилися.

У березні 2014 року в Первомайську проводилися мітинги проти нової української влади, 11 травня там відбувся референдум. А як під час Майдану поводили себе ті, хто підтримував Україну? Як вони висловлювали свою позицію?

– У 2014 році про те, яку сторону ти підтримуєш, говорили переважно у вузьких колах рідних і знайомих. Адже думки розділилися, і ніхто не хотів іти проти свого ж брата, який мав іншу думку з приводу цієї ситуації. Ті, хто продовжували підтримувати Україну, просто не пішли на референдум, намагаючись саме так висловитися проти.

А коли первомайці зрозуміли, що скоро буде війна?

– Ми живемо у 21 столітті. Суть слова «війна» ніхто не усвідомлював до того моменту, поки в місті не стали помічати озброєних людей і техніку, про яку раніше тільки чули і яку бачили по телевізору. У місті розпочався хаос, люди просто перестали розуміти, що вони роблять.

У який момент ви вирішили, що залишатися у Первомайську небезпечно і краще переїхати?

– Моя сім’я перебувала в місті ще два тижні після того як почалися обстріли. Через деякий час усвідомили, що краще не стане, цей весь жах так швидко не закінчиться. Тоді ми і вирішили будь-яким способом покинути місто.

«Розбиті обгорілі будинки, порожні безлюдні вулиці, вирви від снарядів на дорогах – все це не просто викликало страх, а наводило жах»

У якому стані був Первомайськ, коли ви покидали його?

– Коли я, моя мама і сестра виїжджали з міста, його вже важко було впізнати. Розбиті обгорілі будинки, порожні безлюдні вулиці (адже жителі ховалися у підвалах), вирви від снарядів на дорогах – все це не просто викликало страх, а наводило жах.

Ви бачили війну на власні очі. А що для вас є обличчям війни, чим саме вона вам запам’яталася?

– Так, я бачила війну на власні очі… Не одну ніч нам довелося провести в підвалі швейної фабрики, ховаючись від снарядів. Хоч це і було свого роду бомбосховище, але воно було зовсім не підготовлене до такої ситуації. Величезне складське приміщення, велика кількість людей різного віку. Люди спали просто на підлозі, підмощуючи під себе картонні коробки. В підвалі не було ні світла, ні води – нічого. Я постійно чула плач дітей і їх батьків, які не знали, як пояснити дитині усе, що відбувається. Це мене морально вбивало.

Наскільки довгим був ваш шлях із Первомайська до Києва? Що ви пережили за цей час?

– Із Первомайська нам вдалося виїхати у Золоте. Там нас на ніч прихистила одна хороша жінка. Наступного ранку ми направилися у Лисичанськ. Коли від’їжджали, то ще чули постріли і вибухи вдалині. З Лисичанська наш шлях продовжувався у Харків. Звідти, не спавши дві доби, ми поїхали у Полонне Хмельницької області, де нас зустріли друзі, з якими ми не бачилися 15 років. Саме у них ми нарешті змогли відпочити, набратися сил для поїздки у Київ. Після такої «подорожі» я зрозуміла суть фрази «світ не без добрих людей». Я дуже вдячна усім, хто допомагав нам у цій нелегкій ситуації.

Як швидко ви адаптувалися до нового міста і чи зверталися по допомогу до влади?

– На новому місці було, звичайно, складно. Не приховую – і зараз складно. Ми зверталися в різні служби, буквально кричали про допомогу. Але єдине, що змогла зробити влада – видати довідки переселенців і виплачувати щомісячну соціальну допомогу упродовж 6 місяців.

Наскільки важко було попрощатися зі своїм минулим життям і починати все з нуля?

– Прощатися завжди складно, особливо якщо ти робиш це не за власним бажанням. Яка б ситуація не була зараз у Первомайську, мені дуже хочеться додому. Як-не-як, а Київ нам чужий. Рідне ж завжди залишається рідним.

Як змінилися ваші погляди на війну, на ситуацію в Україні загалом після переїзду у Київ?

– Де б ми не знаходилися, я все одно знатиму, що у моєму місті війна. Судити, хто у цьому винен, я не маю права. Але те, що винна людська бездушність, гонитва за владою і грошима, я можу сказати точно.

Чи слідкуєте ви за ситуацією у рідному місті? Що там відбувається зараз і в яких умовах живуть люди?

– Так, весь цей час я стежу за ситуацією в Первомайську. Зараз там, як прийнято говорити у місцевих, «тихо», але умови жахливі. Люди живуть у розбитих квартирах без світла, води, газу та опалення. Заробити практично немає можливості. Ті, хто там залишилися, в основному живуть за рахунок пенсій, які отримують на території України.

Ви вже більше року живете у Києві. А якби у Первомайську закінчилися воєнні дії, чи хотіли б ви туди повернутися?

– Я, звичайно, хотіла б повернутися у Первомайськ. Але це швидше була б поїздка в гості, сумніваюсь, що тепер там є хоч якісь умови для нормального життя.

«Окуповані території вже не стануть такими, як раніше»

Яким ви бачите майбутнє окупованих територій?

– Я вважаю, що окуповані території вже не стануть такими, як раніше. Війна, звісно, закінчиться, але вони так і залишаться територіями, де влада буде робити що завгодно, аби лише збагатитися. А на народ їй буде абсолютно наплювати, втім, як і зараз.

Як, на вашу думку, війна вплине на свідомість українців? Який урок кожен із нас повинен винести з подій, що сьогодні відбуваються в Україні?

– Війна для України – справжній урок життя. І я хочу звернутися до кожної людини: у будь-якій ситуації залишайтеся людьми.

Розмовляла Олена Воробйова

Share Button

Також перегляньте

Експерт політико-правових програм Центру Разумкова Олексій Розумний / Фото з facebook-сторінки Олексія Розумного

«Заміна глави Офісу президента – спроба Зеленського відновити контроль над оточенням», – політолог Олексій Розумний

Президент Володимир Зеленський звільнив керівника Офісу президента Андрія Богдана, а іншим указом призначив на цю …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.