Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
З Наталкою та Мар’яною ми домовились зустрітись в центрі Львова. Ще два роки тому це було би дивно і лякало б – на вулицях мирного міста, в кнайпі за кавою, говорити… про війну. Про кульові поранення, джгути, кровоспинні та порятунок життя того, хто поруч з тобою. Зараз цим не здивуєш. Але якщо для більшості це загальні розмови, то для цих дівчат – безперервні навчання: вчитись самим та вчити інших. Обоє – волонтерки ініціативи T-helpers.
T-helpers зараз – це 20 медиків та ще 5 не медиків (серед них, наприклад, викладачка Львівської політехніки та інженер), завдяки яким за останні місяці стало можливим базове медичне навчання львівських учасників АТО за світовими зразками. Волонтерська група розпочинала свою роботу у травні минулого року. Досі через їхні навчання пройшли майже 20 тисяч осіб. Учасники групи, яка працює на волонтерських засадах, спершу самі детально вивчили основи тактичної медицини за натівськими стандартами, а тепер передають хлопцям знання, що на практиці рятують життя.
- Все почалось з Майдану, – згадує волонтерка і медик Наталка Іжицька. – Я з друзями у грудні 2013 року поїхала на Майдан як лікар. Там працювала до середини січня 2014. Поранення змусило повернутись до Львова. Але почались гарячі події на Майдані і ми вирішили зробити львівську філію медичної служби Штабу національного спротиву. Базовими були дві львівські лікарні, де приймали евакуйованих з Майдану, опікувались ними і при потребі переправляли поранених за кордон. Ми запустили і телемедицину – інтернетом контактували з колегами з-за кордону, найбільше – з Польщі. Тоді до нас доєднались і інші люди – психологи, Мар’яна як економіст і багато інших. Так ми працювали до травня 2014 року. А потім почалась інша робота…
– Як сталось так, що Ви, цивільний медик, і Мар’яна, яка є економістом, взялись за військову медицину?
Наталія Іжицька: У травні 2014 року до мене звернулись знайомі з батальйону «Львів». Хлопців відправляли на Схід, але вони не мали медичного забезпечення, у їх підрозділі не було медика і їх ніхто не навчив азів медичної допомоги. Наша розмова відбулась ввечері. На ранок команда ініціативи «Е-Плюс» з Києва вже везла їм медикаменти, а ми думали, як організувати навчання. У нас на той час були добрі напрацювання щодо екстреної допомоги. Серед нас є лікарі-методисти, які вчать працівників швидкої допомоги. Але річ у тім, що тактична медицина – це зовсім інша річ.
Мар’яна. Жураковська: Ми зіштовхнулись з тим, що хлопцям треба було розказувати про ази власне військової медицини. Тоді почали самі вчитись і їх вчити.
У вересні були тижневі навчання українських медиків, які проводили американські інструктори з військової медицини. Координатори навчань знали нас ще з часів Майдану, тому і запросили взяти участь. Опісля були зустрічі з ізраїльськими медиками, з польськими військовими медиками і постійна робота над собою. Якщо ми починали з 5 осіб, то зараз нас 25. З них 20 медики різних спеціальностей.
Чому я вирішила залишитись після часів Майдану? Було розуміння, що я потрібна і можу допомагати.
– Наскільки цивільна і військова медицина відрізняються між собою? І чи потрібні навчання цивільним лікарям, які їдуть в зону АТО чи вони і так все знають?
Н. І. Вони категорично відрізняються принципами надання допомоги. У цивільній – все для пацієнта і ми рятуємо його здоров’я. А у військовій – рятуємо життя. Засаднича річ військової медицини – виконання завдання, а вже потім надання допомоги і то лише з дозволу командування. Не можна підставляти себе на вірну смерть. Для рятівника і в бойових умовах має бути відносно безпечно. Адже живий рятівник – це рятівник, а мертвий – ніякий. У цивільній медицині зазвичай медики не переживають за безпеку і думають про надання допомоги.
Тактична медицина дуже жорстока. Часто стоїть вибір – або життя, або здоров’я. Якщо є можливість зберегти життя людини, ми не будемо дивитись, чи врятуємо їй руку чи ногу.
– Чи до подій на Сході в Україні готували військових медиків?
Н. І. У нас є військово-медична академія в Києві і військові госпіталі. Але там готують військових лікарів для роботи в лікарнях. Вони вміють надавати допомогу при вогнепальних пораненнях, інших бойових травмах, але в умовах госпіталю. Саме ці лікарі керують госпіталями у зоні ведення військових дій.
Треба сказати, що за рік наші лікарі дуже суттєво покращили свій рівень. Вони багато вчились у колег з-за кордону і здобували власний досвід. Тепер навіть до нас приїздять лікарі з інших країн, які не мають такого досвіду і вже наші лікарі можуть їх навчити.
Проблема в тому, що наша військово-медична освіта досі суттєво відрізнялась від тієї, що є в країнах НАТО. У Радянському Союзі допомога на полі бою не була скерована на збереження життя. Там часто перемагали противника просто кількістю і жертви не мали значення. Зараз тактична медицина скерована на збереження життя та забезпечення безпеки людей, які рятують.
Ми вчимо учасників АТО, що допомога ділиться на три частини: допомога під вогнем, допомога в тимчасовій зоні укриття і спеціалізована допомога у військово-польових шпиталях. Наше завдання навчити бійця дати раду на перших двох етапах, коли біля нього немає професійного медика. Хлопці мусять вміти накласти джгут, зупинити кровотечу, витягнути колегу з-під обстрілу, відновити дихання.
Коли ми починали працювати, намагались навчити принаймні санінструкторів, які їхали туди. Дуже часто на ці посади у роті брали людину, яка не мала нічого спільного з медициною. Тепер мі намагаємось підготувати кожного воїна, який їде в АТО.
– Ви навчаєте хлопців надавати допомогу за стандартами НАТО. А чи завжди вони мають відповідне матеріальне забезпечення для цього? Знаю, що багато забезпечують волонтери. Скільки це коштує?
М. Ж. Спершу хлопці були скептичні і казали: «Ми і так не будемо мати цих препаратів». Звісно, відразу постало питання, що треба їх забезпечувати препаратами, про які ми розповідаємо. Ми не можемо, на жаль, на 100% забезпечити усіх, хто проходить навчання, натівськими аптечками, але за більше як рік роботи багато навчились і вже багато можемо.
Стартували з мінімальної медичної аптечки з обезболюючим, джутом, і усім лише найнеобхіднішим. Вони коштували в районі 350-400 грн (приблизно 20-25 доларів). Поступово почали переходити на натівські стандарти. Але це складно і дорого насправді. 70% складників не виробляють в Україні і не продають. Але якщо ми вчимо за цими стандартами, то такими аптечками маємо і забезпечувати. Там є такі речі, як турнікети, ефективні кровоспинні як Целокс, спеціалізовані бинти та наліпки при пораненнях у груди, декомпресійні голки тощо. Середня ціна такої аптечки – 2000 грн (орієнтовно 80-90 доларів).
З їхніми закупами та формуваннями нам дуже допомагають з-за кордону. Особливо з Польщі та Америки. В основному це українці, які живуть там: вони збирають кошти, купують все необхідне і відсилають нам. Це зазвичай не великі кількості, але нам це дуже допомагає. Аналоги певних препаратів шукаємо у Китаї. Якщо вони належної якості, замовляємо великими партіями.
Цікава історія була з тим, як ми налагодили доставку травматичних ножиць. У Києві вдалось познайомитись з хлопцем, який колись служив в ізраїльській армії. Саме завдяки його знайомствам, які залишилась там, налагодили доставку ножиць сюди.
Зараз. Звісно, грошей суттєво бракує, бо українці фінансово виснажились постійно допомагати. Але якось даємо раду, хоча, на жаль, усіх забезпечити не можемо.
– Скільки часу здебільшого тривають навчання і як хлопці їх сприймають?
Н. І. Ми відпрацьовуємо базові вміння, такі як накладання джгута, до автоматизму. Руки бійця повинні самі вміти це робити. Тому вони повторюють вправи по 100 разів. Вчимо різних методів евакуації. Вчимо також, як відновити дихання, надати першу допомогу при пораненні в грудну клітку, зокрема провести декомпресію. Що ще важливо – вчимо давати собі раду підручними засобами: коли немає спеціальних засобів, а треба рятувати життя. Зазвичай такий курс займає 2 дні. Але часто доводиться вчити хлопців за день, бо більше просто немає часу. Ми з командою шести інструкторів займаємось з групою в середньому 100 осіб увесь день. На закінчення симулюємо ситуації наближені до бойових і хлопці повинні в них надати правильно медичну допомогу.
М. Ж. На таких симуляціях хлопці вперше починають розуміти, що не все так просто. Бо коли заняття проводять на травичці, світить сонечко і все довкола спокійно, не завжди навчання сприймають серйозно. Але коли під ноги починають кидати димовухи, кричати і стріляти, настрій відразу змінюється. У них з’являється мотивація і багато запитань.
З досвіду також можемо говорити, що багато хлопців набагато серйозніше сприймають медичні навчання вже після того як побувають у зоні АТО. У нас часто було таке, що ті, хто приїздив на ротацію чи у відпустки, дзвонили і просили ще раз провести їм тренінг. Тепер допомагає те, що попередні хвилі мобілізації говорять наступним про важливість наших навчань.
– Зараз більше до вас звертаються з проханням про навчання, чи ви пропонуєте?
М. Ж. Ми вже не шукаємо підопічних. Спершу відстежували, кого відправляють на Схід і намагались провести їм навчання. Все починалось з підрозділів Міністерства внутрішніх справ України. Далі була Національна гвардія. Добре пам’ятаю перший випадок масової підготовки. Тоді їхало в зону АТО відразу два батальйони Нацгвардії. А це 700 осіб. До того ми вчили і забезпечували аптечками від 10 до 50 осіб. А тоді почались шалені обсяги і шалені витрати.
Н. І. Сьогодні ми маємо підписану угоду з Академією сухопутних військ про співпрацю. Нас порекомендували власне американські інструктори, які проводили тут навчання у вересні минулого року. За нею працюємо вже кілька місяців. За цей час були періоди, коли читали тренінги щодня включно з вихідними. Одночасно на полігон виїздить 12-15 інструкторів. За весь цей час наші навчання пройшли більше 18 тисяч учасників АТО.
– З чим було найскладніше за весь цей час?
М. Ж. Таки з мотивацією бійців. Вони розуміли, чому мають вчитись добре стріляти, але зовсім не розуміли, нащо їм медична підготовка. Були випадки, коли військові приходили на заняття п’яні. Потім ми змусили до цього ставитись серйозніше. Ще було складно, коли нас було дуже мало. Тоді працювали 4-5 людей і майже цілодобово
– За цей рік у різних сферах українські волонтери почали багато чого робити самі. Чи є такі приклади в медицині?
М. Ж. Волонтери вже давно шиють підсумки для аптечок. Ми принесли натівську аптечку, розібрали її і замовили таке саме. Швейний цех нам це зробив. Так само зробили з медичними наплічниками. В результаті наші аналоги виходять у 4-5 разів дешевшими за іноземні. Навчились робити також евакуаційні стропи. Щодо безпосередньо медичних препаратів, волонтери їх виготовляти не можуть. Вони повинні пройти дослідження та сертифікацію. Фізичні особи це не можуть робити. Цим вже повинна займатись держава і великі підприємства. Наразі у нас почали робити турнікети. Це вже щось.
Розмовляла Мирослава Іваник
