Українська православна церква Московського патріархату має відобразити у своїй повній статутній назві приналежність до Російської православної церкви. Про це йдеться в законі, що його ухвалила сьогодні, 20 грудня, Верховна Рада України, – інформує парламентський портал.

За Закон «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» проголосували 240 народних депутатів.

Ухвалений закон зобов’язує «релігійну організацію (об’єднання), яка входить до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та тимчасово окупувала територію України, відображати її приналежність до релігійної організації (об’єднання) за межами України шляхом обов’язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об’єднання) з можливим додаванням слів «в Україні» та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації» та вносить доповнення у відповідний розділ Закону «Про свободу совісті та релігійні організації».

Релігійна організація, що має ознаки входження до таких релігійних організацій чи об’єднань, протягом чотирьох місяців має внести передбачені законом зміни до своєї офіційної назви та до свого статуту чи положення.

Окрім того, ухвалений закон обмежує доступ священнослужителів таких релігійних організацій та об’єднань у частини і з’єднання Збройних сил та інших військових формувань України.

Як зазначили в пояснювальній записці ініціатори закону, ці зміни мають сприяти «забезпеченню державної безпеки та суверенітету України» та «створюватимуть додаткові гарантії щодо запобігання підбурювання та розколу суспільства за релігійною ознакою».

Автори законопроекту нагадали, що Україна є полірелігійною державою, безпосередня релігійна мережа якої станом на початок 2015 р. представлена 55 віросповідними напрямами (в їх межах діє понад 35 тисяч релігійних організацій). Зокрема, в Україні діють і релігійні організації, центри яких розташовані в країні, визнаній Верховною Радою України державою-агресором.

На переконання ініціаторів закону, це «створює потенційний ризик, адже за останніми даними соціологічних опитувань релігійний фактор має вагомий вплив на формування суспільної думки. Крім того існує пряма загроза поширення деструктивної пропаганди з використанням релігійного чинника з боку держави-агресора, що нестиме реальні наслідки для національних інтересів, територіальній цілісності та національній безпеці України».

Джерело: rada.gov.ua

Коли говорять про гібридну війну в Європі, найчастіше згадують російську пропаганду на RT, Північний потік-2 чи вправність російських хакерів. Однак не варто забувати, що гібридна війна неможлива без військової компоненти, адже де-факто це продовження звичайної війни шляхом залучення інших компонентів, які посилюють мілітарну складову. Інструментарій гібридної агресії «заточений» переважно на випробування міцності суспільства, економіки або політикумів, а не армії чи правоохоронних структур. Проте, за словами спікера українського парламенту Андрія Парубія, «для України мілітарна складова є основною – кожного дня гинуть хлопці на лінії фронту, захищаючи не лише Україну, а весь вільний світ».

Назагал гібридну війну трактують як воєнні дії, що поєднують мілітарні, квазімілітарні, дипломатичні, інформаційні, економічні та інші засоби з метою досягнення стратегічних політичних цілей. Специфіка такого поєднання в тому, що кожен військовий і невійськовий спосіб ведення гібридного конфлікту може бути використаний як зброя та у воєнних цілях. Гібридна війна зачіпає й інші дихотомії, зокрема статуси учасників (державні й недержавні актори), конвенційні та іррегулярні бойові дії.

Очевидно, що армії країн НАТО сьогодні не готові до протидії гібридній війні. Але вони вчаться. Проблема не лише у військових доктринах, а передусім у політиках та політичних рішеннях. Що є достатньою формою агресії для застосування статті 5 Договору НАТО? Чи реально досягнути консенсусного рішення у випадку неочевидного факту нападу (наприклад, кібератаки або агресії за українським сценарієм)?

Російська агресія виявила слабкі місця в системі оборони Альянсу на Сході Європи, зокрема на її південно-східному фланзі. Анексія Криму й подальша військова активність РФ в акваторії Чорного моря створили у цьому регіоні додаткові безпекові загрози для країн-членів і країн-партнерів НАТО, сформувавши плацдарм для поширення впливу Росії на Середземномор’я і Близький Схід. Особливі побоювання пов’язані з країнами Балтії, що мають у своєму складі російські меншини, до яких Москва може застосувати сумнозвісне «право на захист співвітчизників».

Власне й самі армії країн-членів Альянсу мають різний рівень підготовки. Східний фланг набагато потужніший, ніж південний, тож необхідно долати цей дисбаланс. Але для цього слід розуміти, як це робити, – стратегічний концепт із врахуванням когнітивної безпеки.

Схожі виклики постають і перед Збройними Силами України. Для захисту держави потрібне поєднання цивільного та військового потенціалів. Крім того, зважаючи на здобутий військовий досвід, Україна має різко нарощувати потенціал ВМС, приймати на озброєння ракетні комплекси, розбудовувати інфраструктуру на Лівобережній та Південній Україні.

До форсованого нарощування оборонного потенціалу Україну спонукають 29 батальйонно-тактичних груп збройних сил Російської Федерації, розташованих уздовж спільного кордону й готових до наступу. І якщо мілітаризований Крим є центром впливу РФ далеко за межами регіону, то агресія на Азові – інструмент тиску, проекція такого впливу.

Серйозний виклик для України – цикл оборонного стратегічного планування: від Стратегії національної безпеки в 2019 році – до огляду сектору безпеки та оборони в 2020 році. Піраміда стратегій, прописана в ухваленому у червні 2018 року Законі про національну безпеку, вибудовується на американський манер і прив’язана до президентських виборів (протягом шести місяців після обрання Президент має представити свою Стратегію національної безпеки, відповідно до якої будуть формуватися всі інші документи стратегічного планування). Тож діалог у рамках взаємодії Україна-НАТО має практичну цінність. Адже де-факто Україна є країною східного флангу Альянсу, що відбиває військову агресію.

Оскільки політика останніх років привчала до думки про відсутність загрози великої війни, здатність країн-членів НАТО вести повномасштабну конвенціональну війну з високою інтенсивністю бойових дій зменшилася. Йдеться не лише про зниження військового потенціалу і втрату навичок ведення відповідних бойових дій, але й про брак усвідомлення повного спектру наслідків такої війни з боку громадськості та політичних еліт країн НАТО.

У НАТО дійшли висновку, що дії Москви потребують багатовимірних відповідей і в царині міжнародного права, і на оперативно-тактичному рівні, і в площині пошуку нових концептуальних підходів до підтримки трансатлантичної безпеки. Формуються стратегічні засади діяльності НАТО, спрямовані на активне стримування агресивної політики Кремля. В умовах протистояння новим «жорстким» загрозам НАТО прагне підвищувати свою роль основи європейської безпеки. Якщо донедавна Альянс більше зосереджувався на діяльності за межами Європи, то зростання російської військової загрози зміщує зону ризиків на європейський континент. США, як ключова країна Альянсу, змушені повернути зовнішньополітичну увагу до Європи і поступово відновлюють свою традиційну роль важливого чинника європейської безпеки.

У зв’язку з російською агресією Альянс, як базовий елемент європейської та євроатлантичної безпеки, змушений переосмислювати свою стратегію й адаптуватися до змін у безпековому довкіллі. НАТО модифікує стратегічні принципи своєї діяльності у напрямку стримування Москви. Масштаби новітніх ризиків і загроз вражають. Усвідомлення необхідності розробки комплексу заходів щодо стримування агресора життєво важливе для того, щоб не допустити реалізації сценарію повномасштабної війни в Європі.

Наразі Альянс готується до оборони, прораховуючи варіанти потенційного військового або гібридного нападу РФ на країни Балтійського регіону. Однак поступово зростає усвідомлення, що поряд із викликами й загрозами для країн Балтії та Північної Європи, виникли і продовжують множитися ризики й загрози для Чорноморського регіону. Якщо донедавна можна було говорити про Чорне море як переважно внутрішній простір НАТО, включений у зону його відповідальності, то сьогодні парадигма сприйняття мусить змінитися, аби не допустити перетворення Чорного моря на «російське внутрішнє море».

Актуальні стратегічні пріоритети НАТО – стримування й оборона, а також поширення стабільності та зміцнення безпеки за межами території Альянсу. Це передбачає підвищення значення відносин НАТО з країнами-партнерами на східному та південному флангах. Альянс продовжує реалізовувати програму заходів, спрямованих на допомогу цим країнам у зміцненні оборонних інститутів та підготовці власних спроможних збройних сил. Адже скільки вимірів не мала б гібридна війна, останнім її аргументом завжди є збройна агресія.

Валерій Кравченко

Сьогодні, 20 грудня, у Львові відбулося офіційне відкриття інформаційної дошки, присвяченої професорові Мечиславу Гембаровичу, історику мистецтва, останньому львівському директору Національного закладу ім. Оссолінських. 

Дошку розмістили на вул. Стецька, 9 – на будинку, в якому професор Гембарович прожив більш ніж півстоліття.

Мечислав Гембарович – польський (львівський) мистецтвознавець, багаторічний керівник найбільшої книгозбірні Львова – Національної бібліотеки імені Оссолінських (пол. Zakład Narodowy im. Ossolińskich, або Оссолінеум (пол. Ossolineum).

Народився 17 грудня 1893 року в м. Ярославі, нині Польща (тоді Австро-Угорщина). Жив із батьками спочатку в Ярославі, потім у Станіславові, Бучачі й у Львові.

1912 року почав навчатися на факультеті філософії Львівського університету на двох відділах: загальна історія та історія мистецтва.

Після розпаду Австро-Угорщини брав участь на польському боці в боях за Львів з УГА (листопад 1918).

1920 року став асистентом на кафедрі польської історії Львівського університету. 1922-го перейшов на роботу в Національну установу імені Оссолінських, де з 1923 року був хранителем Музею Любомирських. Вів наукову роботу, брав участь у дослідженнях і навчальних поїздках в Італію, Францію, Бельгію, Іспанію, Німеччину, Австрію та Чехословаччину.

У 1923-1938 роках викладав історію мистецтв на факультеті архітектури Львівської політехніки.

1928 року захистив дисертацію у Львівському університеті, отримавши ступінь ад’юнкт-професора історії мистецтв. 1936 року призначений професором гуманітарного факультету Львівського університету.

Після початку Другої світової війни і смерті директора Оссолінеума Людвіка Бернацького (18 вересня 1939), був, разом з Казимиром Тішковським і Владиславом Вислоцьким, одним із трьох директорів ZNiO (пол. Zakładu Narodowego im. Ossolińskich). У грудні 1939-го новим директором було призначено польського комуніста Єжи Борейшу.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Після заняття Львова німцями 1941 року й убивства Владислава Віслоцького Мечислав Гембарович став керівником Оссолінеума, об’єднаного з бібліотекою Баворовських (нині відділ мистецтв ЛНБ ім. В. Стефаника) у Державну бібліотеку Львова. За період до повторного заняття Львова радянськими військами в липні 1944 років намагався вберегти від знищення збірники Оссолінеума. Щоправда, передав гітлерівцям 24 малюнки Альбрехта Дюрера, навічно подарованих князем Генриком Оссолінським, за умови, що вони за жодних обставин не можуть бути вилучені.

1946 року, в умовах масової репатріації поляків зі Львова до Польщі, Гембарович свідомо залишився у Львові. Своєю присутністю прагнув маніфестувати «історично польський» характер Львова й Галичини. Для галицьких українців така постава була неприйнятною. Не відкидаючи наукового доробку Гембаровича як авторитетного мистецтвознавця, українські інтелігенти Львова прагнули дистанціюватися від людини, яка, на їхню думку, позбавила Львів частини його культурних надбань і сповідувала реваншистські погляди стосовно Галичини. Саме тому директор та інші давні польські працівники бібліотеки Оссолінських відчували після 1946-го соціальну ізоляцію.

Упродовж 1946-1949 років виконував керівні функції як в Осолінеумі (ЛНБ ім. В.Стефаника), так і у Львівському університеті. У лютому 1950 року разом з іншими старими працівниками бібліотеки був звільнений з посади як «небажаний елемент». Пізніше працював бібліотекарем у різних установах Львова як молодший науковий співробітник.

1961 року йому присвоїли ступінь кандидата наук (як виняток, без захисту дисертації, на основі наявного наукового доробку) та перевели на посаду старшого наукового працівника.

1962 року вийшов на пенсію. Помер 2 вересня 1984 року. Похований на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці Клямутів.

Президент Польщі Анджей Дуда відкликає посла Яна Пєкла з України. Відповідну постанову опублікував у середу, 19 грудня, Monitor Polski – офіційне видання органів влади Польщі.

У постанові, датованій 4 грудня, зазначено: «На підставі ст. 133 уст. 1 пункту 2 Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 року, я звільняю пана Яна Пєкла 31 січня 2019 року з посади Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Польща в Україні».

Як зазначив глава кабінету президента Кшиштоф Щерский, якого цитує RMF24, звільнення, яке відбулося на прохання міністра закордонних справ, «не має нічого спільного з оцінкою польсько-українських відносин». «Заплановано підвищити ранг представництва Польщі в Києві. Я сподіваюся, що українська сторона швидко прийме наступника, і ці зміни пройдуть плавно», – додав він.

Ян Пєкло призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Польщі в Україні 3 серпня 2016 року. 26 жовтня 2016 року він вручив вірчі грамоти Президенту України Петрові Порошенку.

Ян Пєкло народився 20 листопада 1952 року в Кракові. Закінчив Ягеллонський університет, факультет польської філології. У 1978-1981 рр. – репортер видання «Gazeta Krakowska».

У 1982-1988 роках брав участь у підпільних виданнях солідарності. 1989-1991 рр. – репортер у румунській газеті Tygodnik Powszechny, а згодом редактор видання.

Упродовж 1991-1997 років працював як репортер-фрілансер у Югославії.

З 2000 року – редактор журналу FORUM, присвяченого єврейсько-християнським відносинам і співпраці. У 2001-2002 роках – координатор у польсько-американському проекті «Мости толерантності».

Ян Пєкло протягом останніх років є директором Фонду польсько-української співпраці PAUCI, метою якого є розвиток спроможності України інтегруватися до європейських та євроатлантичних структур через запровадження європейського та, зокрема, польського досвіду в Україні. Також фонд налагоджує інтенсивний транскордонний обмін знаннями та досвідом у сферах, що впливають на розвиток людського капіталу та формування громадянського суспільства. Діяльність Фундації спрямована й на залучення України до підтримки демократичних процесів у сусідніх державах – Білорусі, Молдові, Росії та інших.

У 2015 році вийшов український переклад книги Яна Пєкла «Запах ангела» (історія любові на тлі акцій польської «Солідарності», війни на Балканах, терактів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, Помаранчевої революції). Одружений, дружина працює психологом. Донька Кася – фотограф. Захоплюється поїздками на велосипеді, походами в гори, фотографією, плаванням, художньою літературою та фантастичними фільмами.

Джерела: monitorpolski.gov.pl, rmf24.pl

Наприкінці року закінчиться реалізація пілотного проекту, згідно з яким у пункті пропуску «Угринів-Долгобичув» на українсько-польському кордоні здійснювали оформлення осіб, що перетинали кордон пішки. З такою пропозицією виступила польська сторона, – повідомила прес-служба Львівського прикордонного загону.

Цей проект в автомобільному пункті пропуску «Угринів – Долгобичув» запровадили 1 липня 2015 року. Для оформлення осіб, котрі перетинали кордон пішки, на польській стороні облаштували одну з будівель, яка була призначена для перевірки автобусів. Прикордонний контроль у ній здійснюють польські й українські прикордонні служби. Метою проекту було оцінити попит і передбачуваний масштаб прикордонного руху для пішоходів. Дані, отримані під час його дії, врахують під час створення в майбутньому адекватної інфраструктури в пунктах пропуску, щоб забезпечити належні умови та безпеку для людей, що оберуть таку форму подорожі.

Як інформують у Надбужанському відділі Прикордонної служби Польщі, нині впродовж доби кордон у Долгобичуві перетинає понад 3,5 тисячі. мандрівників, з яких пішки або на велосипеді – близько 850 осіб.

Польська сторона ініціює з 1 січня припинення цього пілотного проекту, оскільки інфраструктура в пункті пропуску, тимчасово облаштована для пішохідного руху, створює загрози й не дозволяє продовжити його в нинішньому вигляді. Крім того, до уваги беруть збільшення часу очікування на перетин державного кордону для осіб, які подорожують автобусами. Відтак інфраструктуру автомобільного пункту пропуску вирішили використовувати відповідно до призначення.

Джерела: facebook.com/zahidnuy.kordon, nadbuzanski.strazgraniczna.pl

Сьогодні Верховна Рада України ухвалила в першому читанні проект Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо військових стандартів». Про це інформує офіційний портал ВРУ.

Законопроект, за який проголосували 236 народних депутатів, вводить у Закон України «Про оборону України» нові терміни – «військова стандартизація», «військовий стандарт», «стандарт НАТО» та «стандарт у сфері оборони держави-члена НАТО».

Цей закон надає Міністерству оборони України повноваження щодо забезпечення нормативно-правового регулювання у сфері військової стандартизації та визначення органу військової стандартизації. Основна функція останнього полягатиме в розробленні, прийнятті, скасуванні, відновленні дії, розповсюдженні та застосуванні військових стандартів, зокрема тих, які прийматимуть на основі стандартів НАТО та стандартів у сфері оборони держав-членів НАТО.

Окрім того, ухвалених законом до Закону України «Про стандартизацію» має бути внесено зміни, які забезпечать непоширення сфери його дії на військові стандарти.

Як зазначено в пояснювальній записці, НАТО розглядає стандартизацію як один із ключових факторів, що сприяє досягненню, підтриманню й удосконаленню взаємосумісності між військами/силами НАТО та країнами-партнерами, зміцнює оборонні спроможності Альянсу та посилює його боєздатність та ефективність. Окрім того, політикою НАТО зі стандартизації визначено, що всі союзники забезпечуватимуть ефективну здатність їхніх збройних сил діяти разом, у тому числі, шляхом впровадження узгоджених стандартів/процедур НАТО. При цьому країнам-партнерам наполегливо рекомендовано застосовувати Політику НАТО зі стандартизації.

Джерело: iportal.rada.gov.ua

У Львові 14 грудня під час конференції презентували транскордонний проект «Доступне українсько-польське прикордоння: спільні дії щодо модернізації дорожньої інфраструктури» за фінансової підтримки Європейського Союзу в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна 2014-2020 ЄІС. Про це інформує прес-служба Львівської облради.

Проект передбачає модернізацію транспортної інфраструктури. Зокрема, в підсумку його реалізації буде відремонтовано 19,1 км дороги Мостиська – Краковець, яка сполучає пункти пропуску через державний кордон між Україною та Республікою Польща, а саме «Шегині – Медика» і «Краковець – Корчова».

Як повідомив голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, бюджет проекту – 2 473 443,55 євро, зокрема грант ЄС становить 2 226 099,20 євро. Грант ЄС для України – 2 091 069,00 євро.

За словами Ганущина, під час конференції тривала доволі гостра дискусія, а для реалізації проекту доведеться докласти чималих зусиль. Адже «йдеться не тільки про фінансовий ресурс, а й про процедури, їх спрощення, а також про управлінські рішення». «Зауважу, що це обговорення є корисним не тільки для Львівщини, а й для наших колег, які приїхали з інших областей. Наголошу, що для нас дуже важливою є підтримка органів центральної виконавчої влади й парламенту. І ми цю підтримку сьогодні відчули», – додав голова облради.

Мета проекту – підтримка транскордонних процесів розвитку в українсько-польському прикордонні шляхом підвищення транспортної доступності до регіону та дорожньої інфраструктури. Цієї мети хочуть досягти шляхом поліпшення безпеки дорожнього руху на модернізованих ділянках доріг (О141003 та № 867). У планах – реконструкція дорожнього полотна, посилення узбіч, дорожньої розмітки, покращення дренажу та посилення поверхні, скорочення часу проїзду на ділянках модернізованих доріг (О141003 та № 867) на 10%, а також встановлення сталих спільних підходів до використання екологічно приязних рішень у модернізації дорожньої інфраструктури.

Ключовими заходами проекту є:

• будівельні роботи – дорога O141003 (проведення поточного середнього ремонту 19,1 км дороги місцевого значення О141003 Мостиська – Краковець, Львівська обл.);
• будівельні роботи – дорога №867 (Розбудова регіональної дороги №. 867 Сенява – Гребенне від км 37 + 142 до км 37 + 810 (вулиця Вишинських у Любачеві);
• стратегічне планування: розробка концепції екологічно приязних рішень у модернізації дорожньої інфраструктури;
• транскордонні обміни кращими практиками у сфері модернізації дорожньої інфраструктури.

Державний секретар Міністерства інфраструктури України Андрій Галущак зазначив, що презентований проект є вкрай важливим для громадян і держави загалом: «Він є одним із прикладів вирішення проблем утримання доріг на місцевому рівні, залучаючи в процес місцеві влади, громадськість. А залучення не тільки державних, а й грантових коштів для України є вкрай важливим у контексті співпраці з ЄС, який є нашим стратегічним партнером».

Довідково. Проект «Доступне українсько-польське прикордоння: спільні дії щодо модернізації дорожньої інфраструктури» реалізується в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020 Європейського Інструменту Сусідства за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Термін реалізації проекту: 01.12.2018 – 30.11.2020

Проект спільно реалізують:

Служба автомобільних доріг у Львівській області (UA) – головний партнер
Підкарпатське управління воєводських доріг в Ряшеві (PL)
Асоціація органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна» (UA).

Джерело: new.oblrada.lviv.ua

Під час польсько-української конференції в Києві представники обох країн обговорили можливості економічної співпраці, особливості процесів децентралізації, європейський досвід в управлінні комунально-житловим сектором та інші дотичні теми. Про це інформує UPMP Platforma.

Тема польсько-української конференції, що відбулася у столиці України, – «Міська економіка та територіальний розвиток. Європейські моделі управління муніципальної інфраструктури. Презентація європейського досвіду в організації та управлінні комунальними та житловими секторами». На неї зібралися представники міського господарства, менеджмент муніципальної інфраструктури. Під час зустрічі обговорили актуальні для України проблеми модернізації технічної інфраструктури, презентували європейський досвід в управлінні комунально-житловим сектором. Ще однією темою стала енергоощадність та енергоефективність – завдання, які стоять перед кожною економікою, і також мають важливе значення в Польщі й Україні.

Окрему увагу під час конференції приділили представленню спільного комплексного плану дій організаторів конференції та інших польських учасників на 2019-2020рр. щодо підтримки і розвитку співпраці з відповідними українськими партнерами в сфері діяльності органів місцевого самоврядування, житлово-комунальної та муніципальної економіки і територіального розвитку України, – інформує upmp.news. Зокрема, йшлося про створення і функціонування спільної інформаційно-координаційної та навчальної платформи відповідних польських проектів, партнерів і можливостей для України, яка була б інтегрована з іншими національними, закордонними і міжнародними ресурсами, проектами і програмами, які реалізують в Україні.

Президент ВГО «Клуб мерів» Володимир Удовиченко зазначив, що конференція є певним синтезом того, що пройдено, величезної співпраці між країнами. Польський досвід реформ важливий і вигідний для українців, щоб не доводилося вигадувати велосипеда на шляху реформування, а ще – щоб урахувати всі нюанси та зробити якнайменше помилок з урахуванням змін у всіх сферах життєдіяльності.

«Польський бізнес структурований, він готовий іти до України, і має підтримку польського уряду в усіх напрямках, чого бракує українським підприємцям. Ця конференція дуже важлива, адже несе нові меседжі до суспільних відносин, розвитку всіх сфер життєдіяльності, а головне – базового рівня територіальної організації влади – місцевого самоврядування», – додав Удовиченко.

Посол Польщі в Україні Ян Пєкло вважає такі зустрічі дуже потрібними, адже вони дозволяють знайти платформу, дорогу для передачі польського досвіду українським партнерам. В Україні ж нині саме триває процес децентралізації, який, на переконання пана Пекла, є важливим і навіть ключовим процесом на шляху до інтеграції до Європейського Союзу. Саме з децентралізацією пов’язана інфраструктура міста, громад. Потрібно реформувати цілу систему, і це той напрямок, в якому українцям і поляками варто йти спільно.

Організаторами конференції виступили Фонд Європейського інституту нерухомості, Польсько-українська господарча палата (ПУГП) та Міжнародне Товариство польських підприємців в Україні.

Метою конференції є налагодження співпраці між представниками адміністрації польських і українських міст, у здійсненні демократичних процесів в управлінні громадським і муніципальним майном.

Презентація польських досвідів і можливостей для модернізації технічної інфраструктури в міському господарстві, промоції польських рішень в оптимізації споживання енергії, промоції польського експорту в цій галузі дозволяють налагодити пряму співпрацю між польськими та українськими підприємцями за допомогою досвіду Міжнародного Товариства Польських Підприємців в Україні, а почесний патронат над заходом узяло Посольство Республіки Польща в Україні.

Джерела: upmp.news, msz.gov.pl

Предстоятелем Української церкви став Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній. Його обрали сьогодні, 15 грудня, під час Об’єднавчого Собору у соборі святої Софії – Премудрості Божої в Києві.

Новообраний предстоятель 6 січня в Константинополі має отримати від рук Вселенського патріарха Варфоломія Томос про автокефалію, про законність утворення української православної церкви.

На цьому етапі титул патріарха очільник нової Української Церкви не отримає, хоча сама церква стане автокефальною, тобто незалежною і рівноправною з іншими помісними церквами, – зазначила «Українська правда» з посиланням на проект статуту цієї церкви, який видання отримало у своє розпорядження.

Попередньо, Синод нової Церкви має складатися з 12 архієреїв. Кожні півроку половина Синоду проходитиме ротацію, а термін повноважень члена Синоду становитиме рік.

Предстоятеля автокефальної Церкви постійно обиратимуть на помісному Соборі.

Миро для нової Церкви наразі варитимуть у Константинопольській церкві, але всі інші атрибути церковної незалежності Українська Церква отримає вже.

Епіфаній (в миру Думенко Сергій Петрович) народився 3 лютого 1979 року в село Вовкове Іванівського району Одеської області. Доктор наук з богослов’я, професор, Патріарший намісник, митрополит Переяславський і Білоцерківський Української Православної Церкви Київського патріархату, ректор і професор кафедри біблійних і філологічних дисциплін Київської православної богословської академії, постійний член Священного синоду та голова Синодального управління у справах духовної освіти УПЦ КП, член Вищої церковної ради УПЦ КП, намісник Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря міста Києва, член Національної спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів.

Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський є патріаршим намісником з правами єпархіального архієрея глави УПЦ КП Філарета.

Перед черговими виборами в українському суспільстві спостерігається жорстка конкуренція «двох правд», яка є небезпечною для державності. Невдоволення народу темпами реформ і невиконанням обіцянок Майдану набуває форми тотального заперечення авторитету української влади, відтак бачимо наростання безнадії та панічних настроїв. Тим часом, підхопивши риторику ворогів, українці несвідомо працюють на самознищення. Про це йдеться у зверненні Ініціативної групи «Першого грудня», оприлюдненому  на сайті Ініціативи.

«Дві правди» – це два основні напрями сприйняття та ставлення до дійсності, поширені в українському суспільстві. Прихильники «першої правди», яка звучить як «ми вистояли», наголошують на тому, яких небезпек за ці пʼять років українцям вдалося уникнути, попри те, що 2014 року Україна була на межі катастрофи: вдалося локалізувати військову агресію, відродити армію, забезпечити міжнародну підтримку, зберегти та утвердити незалежність; реструктуризувати державний борг, переорієнтувати економіку країни на Захід, припинити газову залежність від Росії, не допустити колапсу бюджетної й банківської системи, зупинити дезінтеграційні процеси в регіонах.

«Країна змінюється і в гуманітарному плані: нація стирає видимі ідеологічні плями свого комуністичного минулого (хоч комуністичні рудименти все ще закорінені в управлінській психології і загалом у ментальності людей). Суспільство формує свою новітню ідентичність; демократія, хай і недосконала, все ж функціонує, договір про асоціацію з ЄС підписано, безвізовий режим встановлено, томос про автокефалію українського Православʼя, що є необхідною передумовою духовної безпеки та незалежності, узгоджено», – йдеться у зверненні.

Зазначаючи, що цими здобутками Україна завдячує передусім «духовній енергії Революції гідності», автори звернення також зауважують, що вдячності суспільства, «попри найрізноманітніші критичні застереження незгодних», заслуговують і ті, «кому випало стати біля керма України: Петрові Порошенку, Олександрові Турчинову, Арсенію Яценюку, Володимирові Гройсману, Андрієві Парубію, Арсенові Авакову, а також тим підприємцям і доброчинцям, які матеріально підтримали наш спротив агресору».

«Уміймо бути вдячними за добрі діла – й тоді матимемо моральне право критично відзначати незроблене», – наголошено у зверненні.

Прихильники другої правди – «ми пробуксовуємо і часом відступаємо назад» – акцентують на тому, чого за ці роки досягти не вдалося: мандат Революції Гідності у сфері верховенства права виконаний владою лише частково: відповідальних за злочини перед народом і жертви Небесної Сотні, не покарано; судова реформа буксує, і як наслідок – «справедливість, якої так прагнуть люди, все ще є фата морґаною, яка манить на обрії, але так і залишається недосяжною. Країна не перейшла від олігархічного ладу до ефективної, справді ринкової, конкурентної економіки, відтак корупція видозмінюється, мімікрує, але не зникає. Сам спосіб функціонування держави змінюється надто повільно: «регулятивні процедури в більшості секторів державного управління є застарілими: у цьому сенсі ми все ще живемо в квазірадянській державі, громіздкій і неефективній, а головне: схильній, коли зручно, вдаватися до давніх радянських практик».

Не виконано й низку положень Коаліційної угоди 2014 року: не змінено виборче законодавство, немає ефективних запобіжників щодо використання адміністративного ресурсу та маніпуляцій голосами виборців, пробуксовує низка необхідних реформ тощо.

Перелік негараздів є доволі довгим, проте, як наголошують автори звернення, «загроза для держави полягає не в тому, що чогось не зроблено, – у світі ми не знайдемо країни, в якій задоволені всі потреби людей. Тривожним є те, що логічне й почасти виправдане невдоволення народу невпинно набуває саме тієї форми, яку для нього відлив кремлівський режим: тотального заперечення авторитету української влади, скептичного відкидання самої думки про можливість прогресу, наростання безнадії, а то й панічних настроїв. Люди заражають одне одного негативом, навіть не усвідомлюючи, що самі наближають те, чого бояться».

«Одне слово, схоже, що програму саморуйнації Української держави, коли ми, легковажно підхоплюючи риторику наших ворогів, спочатку знищуємо свою владу, а потім коримось чужій, уже запущено, і цей невидимий фронт навіть страшніший за російський напад на Азові», – наголошують учасники ініціативної групи «Першого грудня».

Відтак вони закликають усе суспільство до «мобілізації духу»: «Слід визнати справедливість обох перелічених вище правд і усвідомити, чому небезпечно ставати лише на одну з них. У тій затятості, з якою ми схрещуємо ці правди, проявляється інерція нашої тривалої бездержавності. Натомість державний народ уміє відрізнити головне від другорядного і стати на захист першого».

Учасників Революції Гідності вони закликають згадати часи Майдану й мобілізувати захисні сили, відкинути незадоволення й роздратування, припинити скаржитися самим і не дозволяти іншим довкола сіяти відчай і паніку.

Звертаючись до журналістів, автори звернення просять зменшити рівень негативу, «що його щодня вихлюпують на людей телебачення й інші ЗМІ», та припинити нагнітання безнадії. «Ідеться не про згортання свободи слова – вона доконечно потрібна, коли народ має вибрати правильний шлях самозахисту. Не закликаємо ми й приховувати загрози, бо це було б смертельно небезпечно. Йдеться про неприйнятну, навіть цинічну стилістику журналістської мови, якою ці загрози артикулюють», – йдеться у зверненні.

Політичних і партійних діячів, які «напередодні виборів у пориві популізму й демагогії не гребують ставити свої особисті та партійні інтереси вище за національні інтереси країни», автори звернення закликають згадати «тривалу історію української отаманщини» і те, чим вона закінчується. «Зімкніть свої шеренги і солідарно витворіть таку атмосферу політичної роботи, коли азартні шулери викриватимуть самі себе», – закликають автори звернення.

Керівництво держави автори закликають утриматися від використання адмінресурсу під час підготовки до майбутніх виборів під претекстом «рятування держави в умовах війни», усвідомити, що це зрада цінностей обох українських революцій і «наступання на граблі», і вжити законодавчих та управлінських запобіжників, щоб не допустити цієї загрози.

«Революція Гідності за означенням була Революцією Цінностей, а тому ми виграємо цивілізаційне протиборство з Росією лише тоді, коли довіримося цінностям Майдану й зіпремося на них», – переконані учасники Ініціативної групи «Першого грудня». Відтак просять кожного українського громадянина «виконати важливу місію – не уподібнитися агресору. А це означає дотримуватися верховенства права, шанувати гідність і права людини як творіння Божого, плекати етику діалогу і твердо памʼятати, що ефективність насильства є позірною, а перемоги агресорів – пірровими».

«У такі цінності мало вірити – ними треба жити. Тому особливу свою надію ми покладаємо на ту молодь, яка здебільшого вже до цього готова. Ми не є суддями тим із вас, друзі, хто в пошуках самореалізації виїжджає за кордон – врешті-решт, набутий вами досвід може колись пригодитися Україні. Проте є одна важлива закономірність: з країни емігрують зневірені «одні-у-полі-не-воїни» – країну модернізують здружені солідарні спільноти. Тому доля країни залежить передусім від того, чи вдасться вам, молодшим поколінням, скоординувати свої дії й почати творити країну своєї мрії тут, на нашій землі», – йдеться у зверненні.

«І нарешті – останнє. І знову спрямоване до учасників Революції Гідності.

Де ми розсіялись? Чому так багато з-посеред нас згасли серцем? На Майдані ми виявляли дива взаємної довіри й беззастережно покладалися одне одного. Чому зараз настовбурчилися взаємними підозрами й ранимо серця одне одного гострими словами? Сьогодні найвищий час струсити з себе навіяне ворогом очманіння, щоб струмінь духовної мобілізації знову обʼєднав розпорошених і влив енергію в душі знесилених.

Настав час збирати каміння. 2019-й рік буде складним тестом для української нації, і ми мусимо гідно зустріти виклики історії», – підсумовують автори звернення.

Нагадаємо, групу «Першого грудня» створили у двадцяту річницю референдуму, вона має на меті поширювати моральні цінності та сприяти встановлення в країні нових правил. Сьогодні до неї належать: В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Всеволод Речицький, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків.

Джерело: 1-12.org.ua