Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Коли говорять про гібридну війну в Європі, найчастіше згадують російську пропаганду на RT, Північний потік-2 чи вправність російських хакерів. Однак не варто забувати, що гібридна війна неможлива без військової компоненти, адже де-факто це продовження звичайної війни шляхом залучення інших компонентів, які посилюють мілітарну складову. Інструментарій гібридної агресії «заточений» переважно на випробування міцності суспільства, економіки або політикумів, а не армії чи правоохоронних структур. Проте, за словами спікера українського парламенту Андрія Парубія, «для України мілітарна складова є основною – кожного дня гинуть хлопці на лінії фронту, захищаючи не лише Україну, а весь вільний світ».
Назагал гібридну війну трактують як воєнні дії, що поєднують мілітарні, квазімілітарні, дипломатичні, інформаційні, економічні та інші засоби з метою досягнення стратегічних політичних цілей. Специфіка такого поєднання в тому, що кожен військовий і невійськовий спосіб ведення гібридного конфлікту може бути використаний як зброя та у воєнних цілях. Гібридна війна зачіпає й інші дихотомії, зокрема статуси учасників (державні й недержавні актори), конвенційні та іррегулярні бойові дії.
Очевидно, що армії країн НАТО сьогодні не готові до протидії гібридній війні. Але вони вчаться. Проблема не лише у військових доктринах, а передусім у політиках та політичних рішеннях. Що є достатньою формою агресії для застосування статті 5 Договору НАТО? Чи реально досягнути консенсусного рішення у випадку неочевидного факту нападу (наприклад, кібератаки або агресії за українським сценарієм)?
Російська агресія виявила слабкі місця в системі оборони Альянсу на Сході Європи, зокрема на її південно-східному фланзі. Анексія Криму й подальша військова активність РФ в акваторії Чорного моря створили у цьому регіоні додаткові безпекові загрози для країн-членів і країн-партнерів НАТО, сформувавши плацдарм для поширення впливу Росії на Середземномор’я і Близький Схід. Особливі побоювання пов’язані з країнами Балтії, що мають у своєму складі російські меншини, до яких Москва може застосувати сумнозвісне «право на захист співвітчизників».
Власне й самі армії країн-членів Альянсу мають різний рівень підготовки. Східний фланг набагато потужніший, ніж південний, тож необхідно долати цей дисбаланс. Але для цього слід розуміти, як це робити, – стратегічний концепт із врахуванням когнітивної безпеки.
Схожі виклики постають і перед Збройними Силами України. Для захисту держави потрібне поєднання цивільного та військового потенціалів. Крім того, зважаючи на здобутий військовий досвід, Україна має різко нарощувати потенціал ВМС, приймати на озброєння ракетні комплекси, розбудовувати інфраструктуру на Лівобережній та Південній Україні.
До форсованого нарощування оборонного потенціалу Україну спонукають 29 батальйонно-тактичних груп збройних сил Російської Федерації, розташованих уздовж спільного кордону й готових до наступу. І якщо мілітаризований Крим є центром впливу РФ далеко за межами регіону, то агресія на Азові – інструмент тиску, проекція такого впливу.
Серйозний виклик для України – цикл оборонного стратегічного планування: від Стратегії національної безпеки в 2019 році – до огляду сектору безпеки та оборони в 2020 році. Піраміда стратегій, прописана в ухваленому у червні 2018 року Законі про національну безпеку, вибудовується на американський манер і прив’язана до президентських виборів (протягом шести місяців після обрання Президент має представити свою Стратегію національної безпеки, відповідно до якої будуть формуватися всі інші документи стратегічного планування). Тож діалог у рамках взаємодії Україна-НАТО має практичну цінність. Адже де-факто Україна є країною східного флангу Альянсу, що відбиває військову агресію.
Оскільки політика останніх років привчала до думки про відсутність загрози великої війни, здатність країн-членів НАТО вести повномасштабну конвенціональну війну з високою інтенсивністю бойових дій зменшилася. Йдеться не лише про зниження військового потенціалу і втрату навичок ведення відповідних бойових дій, але й про брак усвідомлення повного спектру наслідків такої війни з боку громадськості та політичних еліт країн НАТО.
У НАТО дійшли висновку, що дії Москви потребують багатовимірних відповідей і в царині міжнародного права, і на оперативно-тактичному рівні, і в площині пошуку нових концептуальних підходів до підтримки трансатлантичної безпеки. Формуються стратегічні засади діяльності НАТО, спрямовані на активне стримування агресивної політики Кремля. В умовах протистояння новим «жорстким» загрозам НАТО прагне підвищувати свою роль основи європейської безпеки. Якщо донедавна Альянс більше зосереджувався на діяльності за межами Європи, то зростання російської військової загрози зміщує зону ризиків на європейський континент. США, як ключова країна Альянсу, змушені повернути зовнішньополітичну увагу до Європи і поступово відновлюють свою традиційну роль важливого чинника європейської безпеки.
У зв’язку з російською агресією Альянс, як базовий елемент європейської та євроатлантичної безпеки, змушений переосмислювати свою стратегію й адаптуватися до змін у безпековому довкіллі. НАТО модифікує стратегічні принципи своєї діяльності у напрямку стримування Москви. Масштаби новітніх ризиків і загроз вражають. Усвідомлення необхідності розробки комплексу заходів щодо стримування агресора життєво важливе для того, щоб не допустити реалізації сценарію повномасштабної війни в Європі.
Наразі Альянс готується до оборони, прораховуючи варіанти потенційного військового або гібридного нападу РФ на країни Балтійського регіону. Однак поступово зростає усвідомлення, що поряд із викликами й загрозами для країн Балтії та Північної Європи, виникли і продовжують множитися ризики й загрози для Чорноморського регіону. Якщо донедавна можна було говорити про Чорне море як переважно внутрішній простір НАТО, включений у зону його відповідальності, то сьогодні парадигма сприйняття мусить змінитися, аби не допустити перетворення Чорного моря на «російське внутрішнє море».
Актуальні стратегічні пріоритети НАТО – стримування й оборона, а також поширення стабільності та зміцнення безпеки за межами території Альянсу. Це передбачає підвищення значення відносин НАТО з країнами-партнерами на східному та південному флангах. Альянс продовжує реалізовувати програму заходів, спрямованих на допомогу цим країнам у зміцненні оборонних інститутів та підготовці власних спроможних збройних сил. Адже скільки вимірів не мала б гібридна війна, останнім її аргументом завжди є збройна агресія.
Валерій Кравченко
