Нова Надія Савченко: ризики перемоги Зеленського

Великий відрив Зеленського у першому турі і соціологічні опитуванням перед другим показують нам: вірогідність того, що наступним президентом України стане Володимир Зеленський – досить висока. Потенційний новий президент непрозоро формує свою команду при великому впливі великих олігархів. Він – некомпетентний у безпекових та економічних питаннях. Він – необізнаний та байдужий до української історії та культури та пов’язаний з Москвою та проросійськими силами.

Та ми не є в унікальній ситуації. Ще два роки тому гриміла рейтингами Надія Савченко. Боєць волонтерських батальйонів, полонянка Кремля, чиє ім’я гучно звучало у Вашингтоні і Брюсселі. По поверенню- найпопулярніший політик України, вона закінчила контрабандою зброї з окупованих територій і змовою для знищення Верховної Ради. Віртуальна Надія і реальна Савченко виявилися різними людьми. Погляньмо на ці загрози детальніше. Що саме загрожує Українській державі, якщо Володимир Зеленський стане її Президентом?

Короткотермінові загрози: демократія і реформи

«Звертаюся до Петра Порошенко. Ви кличете мене на дебати. Ви мріяли, що я втечу, відморожусь, заховаюсь? Ні, я – це не Ви у 2014 році». Володимир Зеленський, звернення з закликом про дебати на стадіоні, 3 квітня 2019 року.

«Новий» Зеленський – це міф. Людина, надійно включена в орбіту Коломойського та з серйозним досвідом роботи на Льовочкіна-Фірташа (шеф-редакторство на каналі «Інтер» у 2010-2012 роках), не є «новою». Майже десятиліття в ролі «головних гумористів країни», які збирали політичний бомонд у палаці «Україна», роки корпоративів для тих самих політиків і крупного бізнесу – не є «новим». Багатство, інвестоване в закордонну нерухомість курортів і пропущене крізь офшори, – теж не ознака «нового».

Він і залишався б медіабізнесменом середнього рівня заможності, що заробив на російському ринку й олігархічних медіа, якби не пішов у політику. А тут його кінообраз живе окремим життям. Те, як Зеленського захищають від «Голобородька», вже тяжко назвати демократією. Віртуальна особистість, яка не має нічого спільного з реальною людиною, але яку підтримує дуже багато українців, потребуватиме зусиль для підтримання. І кампанія вже показує, як це буде: комунікація заготовленими роликами або через радників, уникання дискусій і прямих ефірів, тотальний контроль меседжу й ігнорування або дискредитація опонентів. Це дуже нагадує стиль кампанії раннього Путіна, створеного олігархічними медіа «з нічого».

Команда Зеленського – ще одна загадка. Ті, хто балотуються на президентську посаду, зазвичай, проходять довгий шлях і мають можливість напрацювати як програму, так і середовище. Відбір ключових політичних партнерів відбувається відкрито і досить конкурентно. Але зараз навколо Зеленського – самі репутаційні «нулі», без впізнаваності й підтримки. Відома теза про те, що партія є настільки демократичною, наскільки у ній існує внутрішньопартійна демократія. Чи «боротьба бульдогів під килимом» – правильний механізм відбору для майбутньої правлячої еліти, чи це тільки питання олігархічного консенсусу? Якщо так, то як довго цей консенсус Коломойського-Фірташа-Льовочкіна протримається?

Крім того, як цей союз олігархів планує воювати з іншими (у першу чергу – з Ахметовим) і як це відіб’ється на конкуренції в українській політиці та в українських медіа? Чи згадає Коломойський свої рейдерські авантюри з Корбаном, і чи існує межа його авантюризму?

Зеленський – недосвідчений у політиці. Йому бракує як адміністративних компетенцій, так і навиків переговорника високого рівня. Хто буде його джерелом сили? Яку якість матиме ця людина чи група людей? Це буде регент чи двір потенційного намісника? Сценарист-режисер актора на сцені Адміністрації Президента? Правління директорів, де він працюватиме на посаді речника з правом дорадчого голосу? Все водночас?

Окреме велике питання – наступні парламентські вибори. «Команда Зе» не приховує свого бажання розігнати нинішній старий і непідконтрольний парламент і ввійти туди своєю поки що неіснуючою партією, яка лідирує в опитуваннях. Чи ламатимуть Раду зсередини, чи просто «орли Авакова» заблокують її ззовні? Нетерплячість має своє логічне пояснення: «медовий місяць» новообраного, без «своєї» Ради і прем’єра, може закінчитися швидше, ніж за шість місяців. Згадаймо популярність Надії Савченко – де вона сьогодні? Фракція «Слуги народу» зараз претендує на 70-80 депутатів, але у грудні-2019 з двома десятками депутатів виглядатиме кумедною. А за Конституцією, Україна – парламентсько-президентська держава…

Як переконсолідує свій політичний табір Порошенко? Як знайдуть себе у новій реальності Тимошенко, Ляшко, Садовий? Як зіграє троянський кінь Смешка? Наскільки вагомим буде представництво новорегіоналів Медведчука-Бойка (Льовочкіна-Фірташа)? Що критично важливо: на чий бік схиляться мажоритарники, які здебільшого представляють регіональних «баронів» (таких, як Балога чи брати Дубневичі), і магнати із «Сили народу»?

Чи йдемо ми в «молдавський варіант» з паралізованим парламентом і відірваним президентом? Чи нас чекає «грузинський» варіант із контролем політикуму великим олігархом і маргіналізованою роздробленою опозицією, зі стагнацією у суспільному житті? Чи можливий порядок денний продовження реформ економіки, освіти, медицини?

Середньотермінові загрози: національна безпека

«Ну и конечно есть место и для здорового авантюризма. Вот я сейчас спонтанно подумал, сидя тут за столом, что следующий президент на волне популярности мог бы посетить оккупированные территории. Вот это был бы ход, это был бы сигнал!», – Сергій Лещенко, інтерв’ю «Новой Газете», 25 березня 2019 року.

Україна воює з Росією. І в той же час може обрати Президентом людину, яка під час Майдану і на початку російської агресії комфортно жартувала з агресії, ведучи корпоративи в Москві і знімаючи відео на Красній площі. Яка ще кілька років вела бізнес у Росії й продовжує отримувати роялті з цього ринку.

Серіал «Слуга народу» знятий про альтернативну Україну, яка не воює з Росією. Де не окуповано Крим і Донбас, немає тисяч загиблих і десятків тисяч поранених, немає півтора мільйона біженців, бандитів на «віджатих» автомобілях і підприємствах, немає релігійних утисків і національного приниження українців і кримських татар. Немає політичних убивств українських спецслужбовців і російських опозиціонерів, гібридної війни, інформаційної агресії, втручання у вибори і газової блокади – зате є сценарій розпаду України, МВФ, що хоче задушити Україну, і «велика сімка», котра прагне не випустити Україну з села у космос.

Боротьба з корупцією є питанням національної безпеки з двох причин. По-перше, корупція руйнує конкуренцію і дає змогу паразитувати на державі, а відтак – висмоктує ресурси, призначені на розвиток і оборону. По-друге, вона руйнує справедливість, а це – питання легітимності держави для її громадян. Та навіть сценарій «Слуги народу» не передбачає арешту корупціонерів, а тільки їх співпрацю, з акуратною модерацією колишнього прем’єра.

Одна із найважливіших речей для України – це дух її армії. Чи той, хто чотири рази ухилився від призову, здатний наказати людям іти на смерть?

Що буде з реформою сектора безпеки, з нашою потенційною інтеграцією в НАТО, якщо в оточенні Зеленського банально відсутні люди з цього сектора?Чи буде він зацікавлений у парламентському контролі над розвідкою? Прозорості в оборонній промисловості та в закупівлях у сфері оборони? Знятті конфлікту між Міністерством оборони і Генштабом? Збереженні ролі РНБО як центру підготовки стратегічних рішень, і НІСД як банку стратегічного мислення? Розвитку розробок власного ракетного озброєння і розбудови оборони нашого морського узбережжя?

Тяжко навіть думати про те, що може колективний Зеленський натворити з Кримом і Донбасом, з уже висловленими креативними ідеями його соратників про візит до Донецька (між іншим, чи голосуватиме Донбас на наступних парламентських виборах?). При всьому шаленому тиску щодо «стабілізації» та зняття санкцій – чи буде він здатний принаймні втримати ту нещасну конструкцію Мінських угод, чи піддасться бажанню «миру» за будь-яку ціну?

Яка його чорноморська стратегія, як бути з Туреччиною, яка закуповує в Росії системи С-400? Питання про центральноазійську, кавказьку, балтійську чи балканську стратегії України – чи є кому їх поставити?

Економіка – це теж національна безпека. Це здатність генерувати достатньо коштів, щоб утримати фронт, і щоб тилу було що їсти. Зовнішні позики під час війни – історичний стандарт: так було і дві тисячі років тому, і 100, і 50, і зараз. Війна «спалює» забагато ресурсу, тому, щоб вижити, треба позичати. Обрубати позики МВФ – це покінчити з нашою обороноздатністю, обвалити курс гривні, а враховуючи мільярди доларів зовнішнього боргу, які нам доведеться віддавати, – і потенційний дефолт. Як вплине на нашу економіку потенційний олігархічний перерозподіл?

І ще один тихий, але не менш тяжкий безпековий виклик: як Зеленський планує дати раду угорській атаці на питання національних меншин, що паралізує нам напрямок НАТО, і польській «історичній офензиві»?

Довготермінові загрози: національна ідентичність

«Ви серйозно, чи по-українському?». Пантелеймон Куліш, «Мина Мазайло», 1928

«Все, що може роз’єднувати українців, – віра, мова, територія, якісь історичні лідери, – потрібно винести за дужки, принаймні доти, доки ми не закінчимо війну». Дмитро Разумков, політтехнолог і речник Зеленського, коментар сайту «Український Тиждень», 31 березня 2019.

Володимир Зеленський – людина російської культури. Він – дитина сучасного російського шоу-бізнесу, гумористичний стандарт якого він успішно нав’язав Україні.

Він виграв не тільки телевізор, але й смартфон: уже ціле покоління виросло на жартах «95-го кварталу». Тому феномен його політичного успіху – культурний феномен. І цінності, які він транслює, – це системне висміювання української культури, ідентичності, історії. Чого варті лише «містер Голодомор» і «Томос – ето термос». Таке висміювання – важлива частина російської гібридної війни проти України: знецінення аборигенів, щоб їхні діти обирали для себе справжнє, сильне, конкурентне.

А тепер даймо собі відповідь на запитання: чи відновить Зеленський прокат «Сватів» в Україні? А якщо «Сватам» можна, то чому «Ментам» – ні? А чому тоді забороняти гастролі російських музикантів? А чим завинив російський балет? А російський театр, який до війни збирав у нашій провінції касу?

Зараз, коли квоти на українську музику і кіно вперше (можливо, за сотні років!) випускають нашу масову культуру з андерграунду, повернення старих правил «свободи культурного ринку» будуть ударом по новому, вже зрусифікованому поколінні. У перспективі наступні п’ять років, після 20-річчя русифікації в незалежній Україні, 70-річчя русифікації в СРСР і 300-річчя русифікації в Російській імперії, можуть стати критичними. Не дай Боже колись відновлювати свою мову з абсолютного нуля, як етнографічну ознаку, якою неможливо бути ні інженером, ні навіть добрим письменником.

Декомунізація – також під ударом. Кому вони потрібні, оті Горішні Плавні? І невтямки їм, що це – як повертати кримськотатарські назви гірським селам Криму: закінчити безпам’ятство про попередній геноцид і заміну-асиміляцію корінного населення «радянськими людьми». А запит на рекомунізацію – є. І для цього банально треба передати право переназвання на місця, створити «двочитання» з чинними декомунізаційними законами. Чи буде побудовано другу чергу Меморіалу Голодомору? Чи вдягне він «георгіївську стрічку»? Що робитиме він із контроверсійною історією з меморіалом у Бабиному Яру, в яку залучені російські олігархи, а отже і Путін, якому потрібен монумент українського колабораціонізму з нацистами, а не пам’яті сотень тисяч закатованих євреїв, українців, поляків?

Набагато складніше питання – глибша історична деколонізація, яка тільки розпочинається. Погляньте на Полтаву з її абсолютно російським трактуванням Полтавської битви. Дніпро, Одеса, Миколаїв, Херсон, Мелітополь – засновані зовсім не російськими царями, там культурний шар – на півтори тисячі років глибший. Теперішня влада упустила сторіччя новітньої української державності у 1918-1921 роках – очікуймо на ігнорування чи повернення суголосної сучасній російській агресії радянської концепції «громадянської війни»?

Як Зеленський, якому чужі і Майдан, і війна з Росією, буде впливати на відновлення пам’яті про ці два національні шоки? Чи буде побудовано Музей Революції Гідності?

Росія воює з Україною у першу чергу за культуру, а не за територію: погляньмо, як системно викорчовується окупантом все українське в Криму і на Донбасі. Тому перша ж спроба «винести за дужки» буде капітуляцією на фронті ідентичності, здачею психологічного фронту.

Післямова: після Зеленського?

Коли до влади у 1994-му приходив Кучма – на обрії завиднів новий союзний договір, двомовність і мало не союзна держава, а закінчилося все встановленням олігархії і висуненням Януковича. Коли у 2010-му переміг Янукович – Харківські угоди принесли Україні війну з втратою Криму і Донбасу. Що принесе нам некомпетентність і гуманітарна сліпота Зеленського, якщо він переможе? Як ми це подолаємо?

Народ уже двічі – в 2004-му і 2013-му – повставав. І не тільки проти корупції, бандитизму і некомпетентності, але й проти російського реваншу. Та в умовах війни і слабкої держави новий протест може призвести до інтервенції і втрати державності. Тому маємо думати на перспективу, будувати сильні структури, здатні генерувати, брати й утримувати владу.

Національне відродження і творення української держави триває. Час кожному задати собі питання – де наше місце у ньому? Що можемо ми зробити, щоб запобігти цим загрозам і сконсолідувати український табір, – сьогодні, в жовтні, наступного року, наступні 5 і 20 років? Як кувати майбутню українську перемогу?

Остап Кривдик, політолог, активіст