Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
У Львові Освітній центр із прав людини організував лекцію викладачки Українського католицького університету Оксани Дащаківської «Моя прекрасна політична партія». Політологиня розповіла про еволюцію партій в країнах розвиненої демократії, їх відносини з виборцями, вплив партій на зміни та побіжно заторкнула особливості ситуації в Україні. Polukr.net зібрав найцікавіші тези з лекції.
«У природі партій закладена брехня – партії вдають, що задовольнять інтереси виборців, а виборці – що вірять цьому»
– Від початку існування західного парламентаризму виявилося, що в діяльності партій закладена криза: мій інтерес може бути задоволений лише, коли ваш обмежать. Від початку партії говорили, що будуть задовольняти інтереси всіх виборців, розуміючи, що водночас чиїсь інтереси змушені будуть обмежувати. Від початку партії мали обдурювати – обіцяти щось, що наперед не зможуть виконати. Виборці теж знали, що їх обдурять. Кожна сторона будувала відносини на певній брехні.
– Ми усі хочемо, щоб політики приймали правильні рішення, але проти того, щоб ці рішення обмежували наші інтереси. Так не буває. Від початку закладено, що партії будуть брехати і не дотримуватись обіцянок. Це називається подвійна легітимність партій.
– Ви можете обіцяти дуже прогресивні речі, коли йдете в політику. Але якщо потрапляєте в середовище, де у вас тільки 2 місця зі 100, то свої прогресивні ідеї мусите тримати при собі, й шукати компромісів, домовленостей. Вас має визнати середовище, в яке ви потрапили, щоб якоюсь мірою ви колись змогли втілити свої задуми.
Оксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
– Коли виникає потужна партія, то вона творить свою організацію. У неї виникає партійний інтерес. Тобто потреба допомогти тим, хто в партії. А особливо тим, хто вкладає в неї найбільше ресурсів. Це ще більше ускладнює представницьку демократію, бо ми тепер маємо інтерес виборця, інтерес партії, інтерес суспільства. І між ними всіма – великі розбіжності.
– Існує «залізний закон олігархії» – у будь-якій, навіть найбільш демократичній, партії у певний період влада опиняється в руках вузької групи осіб, які приймають головні рішення щодо діяльності партії. Це характерно не тільки для партій, а для всіх великих структур.
«Вибори – великі рекламні кампанії»
– Протягом ХХ століття в розвинутих демократіях виборчі кампанії ставали дедалі більш схожі на великі маркетологічні операції, рекламні кампанії.
– Протягом ХХ-ХХІ століття в розвинутих демократіях весь час росла кількість разів, коли люди ходять голосувати. Від 1980 до 2012 років виборець ішов на дільницю в 4 рази частіше, ніж до цього. Зросла кількість референдумів, петицій, виборів різного рівня. Виникає нова закономірність – що більше виборів, то менше часу на одну кампанію. Тож кожній партії потрібно дуже швидко сформувати позицію. Це означає, що бракує часу, щоб думати, бракує часу на стратегію. А отже, партії ведуться на теми, які є відверто маніпулятивними, або пропонують теми, які, на їхню думку, для виборців будуть важливими. Приклад українських реалій – мова. Коли не можна говорити про насущні проблеми, виникають питання мови. Це призводить до викривлення порядку денного.
– Попри те, що кількість виборів у всіх країнах зростає, зменшується кількість виборців кожної партії. Також зменшується кількість виборців, які готові взяти участь у голосуванні. Тож партії мусять щораз більше працювати, щоб мобілізувати свій електорат.
– Є кілька теорій, чому люди зараз дедалі більше відмовляються від свого права голосу. Одна – виборці не розуміють, чим одна партія відрізняється від іншої. Друга – зменшується взаємозалежність між голосуванням та рішеннями, які приймають депутати у парламенті. Тож виборець не відчуває, що його голос впливає на політику держави, на зміни. Це зменшує потребу виборця вибирати.
– Водночас у західних демократіях росте кількість партій. І на кожну припадає дедалі менше виборців. Якщо раніше в парламентах західних країн в середньому було 2-3 партії, то тепер 7-9. Відбувається невпинна фрагментація партійного середовища. Це призводить до неможливості формувати одноосібні уряди. У 2014 році в країнах Заходу було тільки 4 уряди, де правила одна партія. Це означає, що всюди формуються коаліції і партії мусять домовлятися.
«73% українців не знають, кого з-поміж партій вибирати»
– Від 2000-х років у західних країнах почали виникати партії нового типу – першою такою стала «Партія піратів» у Швеції. Згодом виникло багато аналогічних. Політики зрозуміли, які інтереси зачіпають їхніх виборців. Щоб знати ці інтереси, слід піти працювати з офісів «в поля». Перейти в нішу, яка зайнята громадськими організаціями, суспільством, опинитися на короткій дистанції до виборця.
– Багато людей у західному світі розуміє, що їм більше не потрібна влада. Цінність влади зменшується. Громадянське суспільство перебирає на себе повноваження держави. Партії в Україні теж сильно конкурують з громадськими організаціями за «роботу в полі». Державі залишають простір там, де вона може виконувати обов’язки ефективніше, ніж громадяни.
– Рівень довіри до партій в світі постійно падає. В Україні 53% громадян не проголосували б за жодну партію. 20% не знають, за кого голосувати. 73% українців не знають, кого вибрати в нинішній системі, яка є в Україні.
– В Україні сильне громадянське суспільство. Поки що воно не реалізувалося в політичних проектах. Також в Україні партії не мають можливості мобілізувати виборців. А молодих і поготів. Тому старше покоління досі обирає, як житиме молодь.
«Моя прекрасна партія буде працювати «в полі»
– Світ змінюється від представницької демократії до демократії участі. Тобто такої, яка гарантує участь у виборах не раз на чотири роки, а щодня. Це дозволяють нам інструменти самоорганізації – петиції в інтернеті, «розумне місто», різні референдуми. Цих можливостей з року в рік стає більше. Проте партії – єдині структури, які офіційно прагнуть влади і можуть до неї приходити. Нові партії в світі досі виникають в дуже великих кількостях. Тож все більше буде поставати питання коаліцій, вміння домовлятися. Результати будуть все більш мінливими і нетривкими.
– Моя прекрасна партія – та, яка буде працювати «в полі», буде використовувати інноваційні механізми роботи з усіма категоріями населення, допоки не знайде свій електорат, не розраховуючи на тривалі та довгі «шлюби» з виборцями. Потрібна постійна праця. У «Талмуді» написано, що ми бачимо речі не такими, якими вони є, а такими, якими ми є. Якщо самі не будемо працювати над зміненням рамок світу, то будемо жити так, як це визначають замість нас інші.
– Мій вихід такий – якщо маєте проблему, яка потребує політичних рішень, то йдіть самі, шукайте союзників, творіть свою партію, і вирішуйте проблему.
– У мене є друг, відомий громадський діяч. У нього був рейтинг довіри 73%. Він заявив, що йде на вибори у списку однієї непоганої партії. У нього рейтинг відразу впав до -49%. Він ще навіть нічого не зробив. У наших громадян є уявлення, що політик всім винен. Якщо тільки сказав, що хоче щось зробити, то відразу всім винен. Єдиний спосіб подолати цю ілюзію – самому стати політиком і взяти на себе відповідальність.
– Хороші партії повинні допомогти зробити щось, що громадянин не може сам. Не зробити замість нього, а допомогти зробити, підказати процедуру. Наприклад, у Данії є уповноважений при міських радах, який допомагає людям зробити щось в місті. Влаштовує зустрічі, слухає ідеї. Не робить замість, але допомагає реалізувати те, що люди хочуть.
Оксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
– Одного разу вибори в містечку Львівської області виграв технічний кандидат. Він був дуже молодий. Він не готувався до цієї роботи, але йому треба було тягнути тягар, який він вибрав. 70% часу він витрачав на те, що спілкувався з бабусями. Ці бабці насправді не хотіли від нього ніяких рішень. Але хотіли пояснень. У такому форматі він працював майже рік. Не розумію, коли він мав приймати рішення чи займатися господарськими питаннями.
– Для становлення розвиненої демократії в Україні насамперед потрібен освічений громадянин, який вміє мислити, аналізувати, критично оцінювати. Завдання для нас – виховати такого громадянина, який має пропонувати рішення та працювати над вирішенням проблем. У Британії та Канаді, наприклад, існують програми активного громадянства. Йдеться тут про освіченість людей і здатність брати на себе відповідальність.
– Криза демократії показує одну річ – люди не довіряють тим, кого обирають. У країнах Заходу громадяни найменше довіряють депутатам, яких обирають, а найбільше – суддям, яких не обирають. Тобто не вірять тим, на вибір кого впливають. Це пов’язано з тим, що люди розуміють – свої інтереси найкраще можуть представляти лише вони. Кожен раз, коли чуємо, що хтось говорить від нашого імені, то це робить ту особу нашим найлютішим ворогом. Бо нашу думку можемо найкраще висловити лише ми.
– В Україні є серйозний виклик, що таксисти чи кухарки начебто знають, як керувати країною. На початку ХХ століття соціолог Макс Вебер писав, що політика це професія, що її повинні робити люди, які мають відповідні якості. Але вже з 1980-х цю тезу повністю нівельовано, бо до парламентів йдуть різні люди з різними минулим і досвідом. Мені здається, що професією стає бути громадянином. Викликом є те, що люди, які отримують інформацію з телевізора, вважають, що все знають і розуміють.
Записав Ігор Тимоць.
