Компроміси Пінчука – спасіння чи зрада?

Стаття українського олігарха Віктора Пінчука в популярному американському виданні «The Wall Street Journal» від 29 грудня 2016 року наробила галасу в українському суспільстві. З офіційним коментарем виступили представники МЗС України та Адміністрації Президента вже після Нового року. Керівництво Міжнародного фонду «Відродження» Сороса також відзначило категоричну незгоду з позицією олігарха, щоправда, зазначивши, що продовжить співробітництво з його фондами в Україні – Ялтинською ініціативою та фондом «Відкрий Україну», організатором Київського безпекового форуму. А втім, на традиційному українському ланчі в Давосі, який дає Пінчук, цього року гостей буде небагато (Давоський форум вже проігнорують канцлер Німеччини, президент Франції та прем’єр-міністр Канади). То що ж такого кримінального запропонував український олігарх, наближений до західних політиків?

Перша теза стосується Криму, де Пінчук зазначає, що «Крим не повинен бути повернутий Україні. Він сам зможе приєднатися до неї через 15-20 років, коли Україна стане стабільною і процвітаючою країною». На думку дніпровського олігарха, «Крим не повинен ставати на шляху угоди з Росією, яка призведе до встановлення миру». Позиція щодо Криму чітко збігається з західним сприйняттям проблеми, яке пропагують американські та європейські політологи-міжнародники останні півроку. Воно звучить як «Крим вже пішов» (Crimea has gone), пропонує сприймати реалії міжнародного життя, де жодна країна світу не буде ризикувати дратувати Росію активною позицією стосовно півострова. Мовляв, краще замиритись та торгувати з Москвою, де-юре не визнаючи окупацію, але де-факто погодившись з нинішнім статус-кво. На це заступник голови Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв у коментарі, опублікованому в тому ж «The Wall Street Journal» 4 січня, зауважив, що «ніякої торгівлі територіями України, чи це Донбас, чи Крим, бути не може».

Питання Криму пов’язане з кримськотатарським лобі: фактично всі резолюції ООН приймаються під тиском представників кримськотатарської меншини й концентруються навколо дотримання на півострові прав людини. Загальна кількість переселенців з Криму на континентальній частині України не перевищує 30 тис. – порівняно з півтора мільйонами донбаських переселенців це відносно невелике число. З них 23 тис. – кримські татари. Ще 200 тис. представників меншини продовжують жити в Криму під тиском російських правоохоронних органів.

На жаль, Україна за майже 3 роки від моменту окупації так і не виробила чіткої стратегії повернення окупованих територій ані на внутрішньому, ані на міжнародному рівні. У світі не вистачає лобістів та адвокатів територіальної цілісності України, натомість мантра «референдуму» (її обстоює російська пропаганда), на якому кримчани визначились на користь російського майбутнього, дістає все більше підтримки у європейських популістів.

Саме до цієї тези апелювала кандидат у президенти Франції Марін Ле Пен, заявивши про російський Крим та діставши попередження СБУ про заборону в’їзду в Україну. Власне, крім каральної роботи з європейськими популістами, Україна не зробила більше нічого, аби довести свою правоту в питанні. Передусім мала би бути контрпропаганда та інформаційна робота на Захід на рівні держави, а не лише потуги кримських татарів, вінцем яких стала перемога Джамали на «Євробаченні». Навіть з подібного тріумфу, на жаль, не вдалося витиснути максимум. Росія діє з позиції сили в питанні Криму.

Про це пише й Єлісєєв: «Страхи та слабкість – погані радники. Вони підігрівають апетити Росії, провокують ще сильнішу агресію і спричиняють ще більші людські страждання». Крім слів, хотілось би побачити конкретні справи сильної, рішучої та безстрашної української дипломатії. Натомість Пінчук пропонує повернутись до багатовекторності та балансування: «Щоб не турбувати Росію, потрібно відкласти спроби стати членом ЄС і НАТО в найближчій або середньостроковій перспективі». Український олігарх пропонує прагматичний та реалістичний підхід, який ґрунтується на ставленні передусім Заходу до України. Так, ми можемо багато чого бажати. Проте ЄС, вочевидь, не бажає приймати Київ до себе в члени – проблемою є навіть ратифікація торговельної частини Угоди про асоціацію, а в світлі міграційної кризи – й надання безвізового режиму, яке постійно відкладається з ініціативи Брюсселя, коли всі формальні умови Україна виконала.

НАТО вже невдовзі зіштовхнеться з кризою своєї спроможності досягнути консенсусу щодо Росії. В цьому можна лише погодитись з Пінчуком: «Пропозиція про членство України в НАТО призвела би до міжнародної кризи безпрецедентного масштабу». НАТО боїться реакції Москви – це довела грузинська криза 2008 року та події на Донбасі в 2014 році. Тож Пінчук просто озвучує позицію Заходу та пропонує виходити з того, що маємо.

Натомість реакція Єлісєєва була набагато яскравішою та популістською: «ніякої відмови від європейської та євроатлантичної інтеграції України. Це буде рівнозначно відмові від незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Підняти подібні тези рівнозначно політичному самогубству, особливо після подій Революції Гідності». Українське суспільство наразі є настільки заангажованим через війну з Росією, корупціонерів у політиці та неспроможність реформувати країну, що навіть декларативна відмова від ідеалів європейського розвитку може спричинити руйнівні наслідки, аж до третього Майдану та силового захоплення влади. Тому українські політики загнані в пастку: вони змушені говорити одне, а на практиці зіштовхуються з іншим ставленням щодо європейської та євроатлантичної інтеграції. На Заході на Україну дивляться виключно через призму Росії.

Ще одна вагома теза Пінчука: «вибори на Донбасі потрібно проводити, навіть за умови, що Україна не отримає повного контролю над цими територіями та кордоном». На це Єлісєєв однозначно відповідає: «ніяких виборів на Донбасі, поки російський чобіт перебуває на українській землі». І тут знову бачимо дисбаланс. Адже це позиція Заходу – будь-що організувати вибори на Сході України, просто перегляньте новинні стрічки за березень-квітень 2016 року. Це була основна лінія поведінки Олланда та, інколи, Меркель – примусити Україну до невигідних для неї виборів. Втім, Україні реально треба уникати тієї ситуації, яку окреслив Єлісєєв, коли «Кремлю хотілося б легітимізувати свою гібридну окупацію та її маріонетковий режим на Донбасі руками самої України. Однак ніхто не має потрапити в цю пастку».

У своїй статті Пінчук озвучив зовсім не московські компроміси, як йому закидають в Україні. Це надумані компроміси на умовах Заходу від американських та європейських політологів-міжнародників, які вважають, що розуміють ситуацію. Але усі рекомендації ґрунтуються на національних інтересах їхніх країн, великої геополітичної гри, де Україна лише пішак, а головна мета гри – уникнути великої війни в Європі.

Задля цього європейці з легкістю пожертвують найслабшою з фігур. Пінчук же був знайдений, аби легітимізувати подібні думки та підходи голосом з України. Його план – це не спасіння, але й не зрада. Це сигнал, чого очікують від України на Заході. І якщо Київ не запропонує власний дієвий план врегулювання, йому доведеться погодитись на подібні плани Пінчуків-Філіпчуків. Часу на демонстрацію своєї активної позиції залишилось небагато – Трамп заїжджає в адміністрацію вже наприкінці січня 2017 року.

Валерій Кравченко