понеділок, 20 Вересень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Коментарі / Який «Мінськ» потрібен Україні?
Фото: bundeskanzlerin.de
Фото: bundeskanzlerin.de

Який «Мінськ» потрібен Україні?

Share Button

Безальтернативність виконання Мінських домовленостей давно стала аксіомою, базовим трендом і мантрою західного світу у ставленні до російсько-українського конфлікту на Донбасі. У багатьох європейських столицях, зокрема в Парижі та Берліні, які є сторонами Нормандського посередницького формату, останніх півроку дедалі частіше лунають запитання, чому Україна не хоче виконувати свою частину «Мінська».

Замість організації місцевих виборів Київ чомусь переймається питаннями безпеки, звільненням полонених – чим завгодно, лише не виборами. А ще українська армія, декларуючи вустами політиків повагу до «Мінська» та його положень (перше з яких – припинення вогню), йде у наступ на Світлодарській дузі! Таким чином Київ втягується у подвійну гру, яку вже давно провадить Кремль щодо Заходу.

Очевидно, що «Мінськ» таки став для України своєрідним «Мюнхеном», хоча й відстроченим у часі. Недарма Олексій Мельник, експерт Центру Разумкова, наприкінці грудня під час чергової прес-конференції зауважив: якщо «Мінськ» буде виконано – свято буде; проте воно буде зовсім не на Майдані в Києві, а на Красній площі в Москві.

Найкращим варіантом для України є денонсація «Мінська» «чужими руками» терористів з проросійських псевдореспублік. Проте Росія, звичайно ж, втримає їх від цього кроку, націлившись на те, що українське суспільство «через зраду з’їсть саме себе», розхитає ситуацію й дозволить патерналістам прийти до влади і налагодити компроміс. Читайте про це статті українських олігархів у «Wall Street Journal»…

Ясна річ, треба раціонально оцінювати реальність. Україна та український народ уже не ті, якими були ще чотири роки тому. Крим надійно «зім’ятий» Росією, Донбас став полігоном абсурду, місцем соціальних та економічних експериментів Москви. Наскільки можна замінити гідність та потреби людини зомбі-телевізором і загальним суспільним психозом? За цих умов, вочевидь, Київ не має часу на зволікання. Проте військовий вихід із ситуації створить сприятливі передумови для масштабної російської агресії, що Москва вже навіть не намагається приховувати. Мета Росії та її великодержавної місії – «вилікувати» українське суспільство від екстремізму та націоналізму, а Київ – «мать городов русских». У питаннях, що зачіпають інтереси великих держав у добу самодержців (у цій ролі до Путіна приєднуються Трамп та європейські популісти), будь-які міжнародні домовленості, їхнє раціональне зерно, базоване на міжнародному праві, ризикують бути остаточно втраченими. Тож поки не пізно, варто розповісти європейцям, який «Мінськ» задовольнить Київ.

Далі розглянемо положення комплексу заходів від 12 лютого 2015 року.

  1. «Негайне і всеосяжне припинення вогню». Пункт, який найважче виконати. Російська сторона систематично порушує його, Україна відкриває вогонь у відповідь. Вочевидь, ефективному дотриманню режиму тиші сприятиме розміщення безпосередньо на лінії зіткнення військової місії ООН або ОБСЄ за прикладом місії KFOR НАТО в Косово.

  2. «Відведення всього важкого озброєння обома сторонами, створення зони безпеки». Виконання контролювали представники спостереженої місії ОБСЄ, для якої проросійські бойовики показово влаштовували спектаклі з відведення озброєння. При цьому, за даними тої ж таки місії, в 2016 році понад 70% невиконання відведення припадає на українські збройні сили. Створення зони безпеки можливе лише після виконання пункту 1, тож рекомендації аналогічні.

  3. «Забезпечити ефективний моніторинг і верифікацію режиму припинення вогню та відведення важкого озброєння». Технічний пункт для спостерігачів ОБСЄ.

  4. «У перший день після відводу почати діалог про модальності проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства і Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», а також про майбутній режим цих районів на підставі зазначеного закону». Діалог тривав у політичній підгрупі в Мінську протягом 2015-2016 років і завершився, фактично, нічим. Цікаво, що тристороння контактна група – це Україна, Росія та ОБСЄ. Насправді Росія дуже часто замість ОБСЄ лобіювала легітимізацію представників «ДНР» та «ЛНР», які розповідали про неприпустимість будь-яких виборів за українським законодавством на цих територіях, інколи, щоправда, сповзаючи до торгів щодо коштів на відновлення. На сьогодні Київ задовольнить лише варіант проведення місцевих виборів в українському правовому та електоральному полі, що унеможливлює участь у них «політичних рухів» псевдореспублік. При цьому безпеку проведення виборів має гарантувати міжнародна поліцейська місія.

  5. «Забезпечити помилування й амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України». У такому трактуванні Київ ніколи не мав би підписувати це положення. Амністія потрібна, проте вона не має бути абсолютною, а лише вибірковою за категоріями населення. Колабораціонізм має бути покараний, адже безкарність – прямий шлях до вседозволеності, анархії та руйнування держави як такої.

  6. «Забезпечити звільнення й обмін усіх заручників». Пункт найбільш реалістичний, проте досі не виконаний. Україна готова обміняти всіх заручників, хоча проросійських сепаратистів у списках аж 228 осіб, а українців – лише 42. Життя патріотів навіть у форматі «1 до 5,5» цього варте.

  7. «Забезпечити безпечний доступ, доставку, зберігання і розподіл гуманітарної допомоги нужденним на основі міжнародного механізму». Механізму за два роки так і не виробили. Гуманітарну допомогу на окуповані території доставляють фонди українських олігархів та одіозні російські «фонди підтримки». У той же час з великими труднощами зіштовхнулись такі міжнародні фундації, як «Червоний Хрест» та «Лікарі без кордонів». Україна готова долучитись до розробки ефективного механізму лише після виконання пункту 1.

  8. «Визначення модальностей повного відновлення соціально-економічних зв’язків, включаючи соціальні перекази, такі як виплата пенсій та інші виплати (надходження і доходи, своєчасна оплата всіх комунальних рахунків, відновлення оподаткування в рамках правового поля України). З цією метою Україна відновить управління сегментом своєї банківської системи в районах, де є конфлікт, і, можливо, буде створений міжнародний механізм для полегшення таких переказів». Питання грошей для Києва не на часі через повний контроль банківської системи на окупованих територіях органами «ДНР» та «ЛНР». Україна не готова фінансувати тероризм проти себе самої. Проте сама постановка питання – «платити пенсії чи ні?» – не мала б викликати особливих дискусій у Києві. Справа в тому, що на окупованих територіях Росія виплачує мінімальні пенсії – 1890 рублів (при «середній» пенсії 4200 рублів). За місячної вартості продовольчого кошика в 3500 рублів Україна просто не може дозволити собі відмовитися від такого важеля впливу на людей, як українські гроші. Тим більше, що 70% пенсіонерів витрачають ці гроші на українських територіях, вирушаючи на закупи. Що ж до бізнесу, то Україна продовжує закуповувати вугілля для ТЕС на окупованих територіях. Заклики блокади лунають в українському суспільстві, проте державна політика за цим напрямком має бути більш раціональною та виваженою.

  9. «Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке має розпочатися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання». Ключовий пункт для Києва. Через неконтрольовану ділянку кордону бойовики отримують людський ресурс та техніку для військового протистояння. Позиція Києва – надати можливість всеосяжного моніторингу та контролю кордону представникам спостережної місії ОБСЄ.

  10. «Виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під спостереженням ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп». Виконання можливе лише за посередництва третьої сторони – військової місії ООН чи ОБСЄ.

  11. «Проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей відповідно до заходів, зазначених у примітці, до кінця 2015 року». Строки виконання давно минули. Питання потребує політичної незаангажованості від української сторони, яка потерпає від популізму та спекуляцій. При цьому «представниками окремих районів» мають бути не російські маріонетки Плотницький та Захарченко, а представники громадянського суспільства, бізнесу, інтелектуали, зокрема – переселенці з окупованих районів. Київ потребує реалізації широкого діалогу з питань деокупації та примирення саме в середовищі ВПО.

  12. «На підставі Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» питання, що стосуються місцевих виборів, будуть обговорюватися і узгоджуватися з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках Тристоронньої контактної групи. Вибори будуть проведені з дотриманням відповідних стандартів ОБСЄ при моніторингу з боку БДІПЛ ОБСЄ». Дивіться пункт 4. При цьому необхідно розуміти, що для України вибори не є панацеєю від «хвороби Донбасу». Навіть обравши того, з ким можна легітимно говорити на окупованих територіях, слід усвідомлювати, що це будуть патерналісти і ставленики великого бізнесу, прихильники компромісу. А отже – знову «зрада».

  13. «Інтенсифікувати діяльність Тристоронньої контактної групи, у тому числі шляхом створення робочих груп щодо виконання відповідних аспектів Мінських угод». Інтенсифікували з різним ступенем успішності, але з малою ефективністю.

Відтак, ключовим питанням імплементації Мінських домовленостей для Києва залишається запровадження військової місії ООН чи поліцейської місії ОБСЄ. З огляду на низьку вірогідність другого варіанту (через відсутність політичної волі країн-учасниць), єдиним можливим інструментом є запрошення в Україну «Блакитних касок». Україна має використати своє місце в Раді Безпеки ООН та трибуну організації для запрошення військової місії на лінію зіткнення з нейтральним формулюванням «відновлення миру та стабільності». Україна має піти на хитрощі й симулювати бажання діалогу для того, аби Росія утрималася від ветування рішення позитивної резолюції. Перспектива розміщення російських миротворців на лінії зіткнення буде нівелюватися американськими (німецькими, польськими, голландськими тощо) миротворцями, розміщеними поруч. Військова місія ООН – це не запрошення росіян до себе в дім, це створення такого механізму, який унеможливить їх входження в Київ без запрошення, в тому числі через внутрішні чвари. Військова місія ООН – це гра на випередження; при цьому Україна має продовжувати спиратись на підтримку вірних союзників, підписуючи оборонні угоди з Польщею, країнами Балтії, Румунією, створюючи пояс безпеки. Мінська угода – це інструмент тактичної гри Кремля, але хто сказав, що його не можна використати проти Москви?

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Володимир Зеленський. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

Аналіз щодо пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі.

У даній статті розглянеться аналіз пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Аналіз буде здійснюватися …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.