вівторок, 11 Лютий, 2025
pluken
Головна / Думки та коментарі / Хотят ли русские войны?
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

Хотят ли русские войны?

Share Button
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

Напередодні ювілейної Генеральної асамблеї ООН, присвяченої 70-й річниці заснування цієї організації, Росія все активніше робить кроки для перегляду теперішнього балансу сил у світі. Володимир Путін, який через ветування створення міжнародного трибуналу з розслідування катастрофи літака MH-17 матиме, вочевидь, вкрай негативний імідж «вбивці», поставив російській дипломатії амбітну мету – відбілювати історію Росії, підносити її сучасну роль у геополітиці. Лишаючи за рамками важливі геополітичні «торги» з питань Сирії та України, необхідно розглянути небезпечні глобальні тенденції поведінки Росії на міжнародній арені, актуалізовані за останній місяць.

Особливо варто звернути увагу на скандал, розв’язаний Москвою проти Польщі, що стосується ревізіонізму історії періоду Другої світової війни. Російські дипломати, коментуючи історичні події, відкрито повторили відому та досить популярну в Росії тезу Ніколая Старікова, кремлівського «придворного» історика-політолога, що Радянський союз не вторгався у Польщу 17 вересня 1939 р., виконуючи положення секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Натомість Варшава була найближчою союзницею Гітлера протягом усього передвоєнного періоду, починаючи з 1934 р., ледь не фашистською державою. Показний «антифашизм» Путіна, пов’язаний зі спотворенням історії, розрахований, насамперед, на внутрішню аудиторію. В умовах зростання антизахідної істерії, такі кроки створюють ілюзію справедливості та легітимності московської агресивної риторики, підкріпленої реальними військовими діями на сході України.

Варто сказати, що такі заходи вживаються Росією й щодо інших країн. Так популярною тезою російської пропаганди є пошуки доказів колабораціонізму українських націоналістів (або краще взагалі – українців), зокрема у найкривавіших епізодах Другої світової війни. Російська пропаганда спростовує розстріли українських націоналістів, зокрема поетеси Олени Теліги у Бабиному Яру в Києві. Натомість наводить безліч сфабрикованих свідчень участі українців як поліцаїв-посібників у розстрілах тисяч євреїв. Схожий внутрішній конфліктний потенціал існує і в країнах Прибалтики, де проти радянської армії діяли повстанці – «лісові брати», а також у Фінляндії, – оскільки після поразки у Зимовій війні 1940 р. радянська пропаганда звела Маннергейма на рівень союзника нацистської Німеччини. Проте лише Польща, де останні 25 років популяризується на рівні державної політики культура історичної пам’яті, найбільш чутливо реагує на такі випади. Безумовно, російські дипломати знають це, й свідомо, за вказівкою Кремля, грають на емоціях. Стосовно колись братської України, кремлівські планувальники йдуть на свідомий історико-культурний розрив, адже навіть за умов брехні близько 25 відсотків населення країни, так звані homo soveticus, в будь-якому випадку залишаться лояльними до Росії, прихильниками її імперської політики. Саме на них і робить ставку Москва. Росії потрібна «ватна» Україна – вірний сателіт в орбіті кремлівських планів на світову гегемонію.

Ще однією новітньою особливістю російської «м’якої сили» є аналітична інтервенція, побудована через діяльність мережі лояльних think tanks в Європі. На відміну від популярної інформаційної пропаганди через мас-медіа – як російські (Russia Today), так і місцеві (популярні іноземні канали – BBC, TV 5 та друкована преса), – спрямованої на широкі верстви населення, аналітична інтервенція є засобом боротьби за уми представників інтелігенції, наукових еліт у країнах Західної Європи та Північної Америки. Таке наукове лобі вкрай необхідне Путіну. Воно подає Росію як державу, що очолює справедливу боротьбу прогресивного людства проти американської гегемонії. Важливою сферою діяльності є публікація – як російськими експертами, так і «завербованими» західними спеціалістами – друкованих російських англомовних праць. Гарно оформлена, якісно структурована, написана фаховою англійською мовою, видана у відомому західному видавництві – це та книга, яку будуть читати західні політологи, і добре, якщо у них розвинуте критичне мислення. А якщо ні? Україна не видала на Заході жодної подібної книги й поступово програє боротьбу за уми.

Поруч із засобами опосередкованого впливу, Москва активно застосовує такі важкі примуси, як ядерний шантаж. Тактична ядерна зброя, розташована в Криму або Калінінграді, котру важко вирахувати та на яку не розповсюджуються міжнародні обмеження, вже сьогодні є істотним елементом залякування Європи з боку Путіна. Низько оцінюючи поріг можливого застосування ядерної зброї, в цілому вона є засобом тиску для невтручання Європи, або принаймні демонстративного не-реагування на агресію Росії стосовно своїх сусідів. Ще однією характерною ознакою, що змальовує немирні обрії російської перспективи, є посилена мілітаризація кордону з Україною у вересні 2015 р., зокрема будівництво двох великих військових баз за напрямком удару на північ Луганської області – у Воронезькій області (м. Богучар) та в Бєлгородській області (Валуйський район) Російської Федерації, за 25 км від нашого кордону та за 100 км від Харкова. Росія продовжує посилено готуватися до війни з Україною.

Таким чином, зараз Росія використовує різноспрямовані інструменти «soft power» та «hard power», підпорядковані єдиній меті – провокування Заходу на військовий конфлікт. Території колишньої Російської імперії – Польща, країни Прибалтики, Фінляндія – перебувають під загрозою стати наступними жертвами агресії Москви. Особливо це стосується Фінляндії, яка не має гарантій членства у Північноатлантичному Альянсі. Проте найближча перспектива – наступна ситуативна військова ескалація в Україні після ювілейної Генеральної асамблеї ООН.

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. naszvybir.pl

Не сприймаймо злочинців як жертв

Перш, ніж розпочати широкомасштабну війну проти України, Росія вкладала величезні кошти в інформаційну війну проти …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.