Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Історія кримського ресторатора, який після анексії півострова привчає львів’ян до кебабів та шурпи
Кафе з великою літньою терасою і не львівською назвою «Айше» розмістилось на одній з центральних і найдавніших вулиць Львова. Де саме на вулиці Лесі Українки можна скуштувати татарську кухню, знають багато місцевих. Навіть ті, що не знають самої назви кафе.
Друге вигнання
Сім’я тепер вже львівського ресторатора Шевкета Юзбашева – одна з тих, хто перші виїхали з окупованого Росією Криму.
– Ми поїхали 26 лютого 2014. Ще задовго до того знали, що таке буде. Все було просто: усі 20 років росіяни у Криму робили, що хотіли. Тому ми розуміли, що при найменшій слабинці Крим відіжмуть. І в останні дні все було передбачувано. Москалі намагались кілька днів зібрати мітинги на підтримку «руского міра». Учасникам пропонували великі гроші – денна зарплата доходила до 500 грн (на той час 50 дол США – ред.). Але результату не було. Тоді і вирішили захоплювати Верховну Раду Криму. Вони розуміли, якщо втратять ще день-два, нічого не вдасться.
Шевкет фактично вдруге за життя опинився у своєрідній депортації. Народився чоловік в Узбекистані, куди свого часу переселили його батьків. «Мій батько народився в Криму, а я вже в Азії. Але я її зовсім не пам’ятаю. Коли ми повернулись, мені було два роки. Це був грудень 1972 року – друга хвиля повернення татар. В Азії в батька було в управлінні 1800 людей. А ми повернулись в село, де було всього 1500 осіб. В Азії батькам жилось дуже добре. Але завжди хотілось додому», – згадує Шевкет Юзбашев.
До Львова родина їхала на запрошення друзів, які давно кликали в гості. Чоловік зізнається, у перші дні було ще сподівання, що, можливо, все вирішиться по-іншому.
«У нас був ресторан на набережній у Феодосії. Але працювати у перші дні окупації було неможливо. Ми закрили ресторан і поїхали провідати друзів до Львова. Спершу подзвонила адміністратор ресторану, що наразі немає потреби повертатись. А потім телефоном сказали, що почались переслідування політично активних кримських татарів. Тоді вже точно було зрозуміло, що їхати назад не можна», – згадує чоловік.
На початку травня вони відкрили свій невеликий ресторан кримсько-татарської кухні поблизу площі Ринок. Податись саме у цей бізнес спонукав попередній досвід.
«Навіть коли все добре, людина намагається займатись тим, що йому добре вдається. А в часи кризи тим більше. Не логічно було у такий складний час братись за те, що абсолютно не знаєш. А у ресторанному бізнесу у нас великий досвід: ми в ньому з 2003 року. Спершу мали великий ресторан на Ай-Петрі (найвідоміша гора Кримського півострова – ред.), а останні роки мали підприємство з закладом громадського харчування на набережній Феодосії. Цього року його знесли москалі», – розповідає чоловік.
Шевкет згадує, відразу після окупації нова влада почала засипати їх листами: підприємство наказували негайно ліквідувати, столики прибрати, бо жодних договорів оренди з попередньою владою нова, окупаційна, не визнавала. Остаточно знесли заклад наприкінці лютого цього року.
Сімейний бізнес
Поки розмовляємо за горнятком чорної кави з власником кнайпи, до столиків підходять нові клієнти. З цікавістю заглядають, що ж готується на мангалі. 14-річний Алім, залишаючи на стійці телефон, який щойно тримав у руках, поспішно несе їм меню.
Шевкет Юзбашев пояснює: привчати дітей до праці змалечку фактично національна традиція. Нині у кафе працює відразу уся родина. Шевкет з дружиною Айше, її двоюрідна сестра та троє синів. Наймолодшому лише 7, але і він намагається допомагати батькам.
«У нас так прийнято. Навіть якщо дитя не допомагає, жоден татарин у цьому не зізнається. Тоді вважається, що ти поганий батько, бо не привчив дитину до праці. А якщо завтра надумаєш женити сина, ніхто за нього дочку не видасть. Бо він не самостійний. Тому залучаємо до роботи рано. Допомагає навіть наймолодший, і це не важливо, що інколи він більше заважає, ніж допомагає, але він частина процесу», – з усмішкою говорить ресторатор.
У меню здебільшого кримсько-татарські страви. Власники кажуть, кухня незвична для Західної України і цікава. Більшість страв: кебаб, манти, плов, далма, – готують так, як і в Криму. «Але деякі страви виходять іншими. Тут наприклад, неможливо виростити кримські помідори. І довезти їх зараз немає жодної можливості. Так само з інжиром чи певними видами риби», – говорить Шевкет Юзбашев.
Серед клієнтів – багато львів’ян і туристів. Є ті, хто заходить постійно і з ким кримська сім’я встигла потоваришувати. Під час розмови на кілька хвилин власника кафе відволікає старший поважний пан. Як і сім’я Шевкета, сюди він приїхав з Криму після анексії. Чоловік перепрошує і швидко замовляє бенкет «на завтра».
Найближчим часом сім’я рестораторів планує влаштувати майстер-класи татарської кухні у Польщі. Кажуть, клієнтів серед польських туристів дуже багато, адже кухні суттєво різняться.
З набережної у середмістя
За трохи більше як рік сім’я вже змінила три різних приміщення під кнайпу. Кажуть, почати свій бізнес у Львові зовсім нелегко. Особливо «кусаються» ціни на оренду. Тож довгий час сім’я фактично жила на власні заощадження.
«Малому бізнесу в Україні зараз дуже важко. А ми – громадське харчування. У часи кризи ця сфера чи не першою страждає. У Львові, якщо займаєшся своїм бізнесом і ти не тутешній, доводиться платити велику оренду. У кращому випадку вистачає на їжу та базові потреби», – говорить Шевкет.
Сім’я Юзбашевих – одна з тих, хто отримали цього року грант від УВКБ ООН. Загалом таких грантів на підтримку вимушених переселенців у Львові було 10.
«Грант ми писали ще перед новим роком на ремонт попереднього приміщення, – розповідає Шевкет. – Вже на нього не сподівались, але на початку року сказали, що ми його отримаємо. Використати нам його вдалось вже на ремонт нового закладу. Грошей було не багато, 40 тисяч гривень (трохи менше 2 тис дол. США – ред), але вони підтримали нас, бо весною було дуже складно».
Холодний Львів
«Звикнути до львівської погоди неможливо. За все літо ми тричі вдягли футболки і почувались комфортно. Мабуть, тисячі років, які предки прожили в теплих краях, за одне покоління не змінити. А цього року у Львові ще особливо холодне літо», – розповідає ресторатор і жартує: шапку-вушанку не вдягали хіба з політичних міркувань, а от курточки на підхваті завжди.
Чоловік каже, обжитись у Львові було не складно, бо ментально кримські татари та українці з західних областей схожі: «І доля у нас схожа. Що у нас була депортація, що тут. Загалом тут такі самі люди як і у нас».
А от найважче, зізнаються Шевкет та Айше – жити так далеко від родичів. Вперше за весь цей час Шевкет був у Криму лише минулого місяця:
«Хто зміг прилаштуватись, той працює і живе там. Хто ні – їздить на заробітки, зокрема, і в Україну. Роботи у Криму все менше і менше. Ціни ростуть і співвідношення заробітків і цін не адекватні. Але багато не хоче нікуди їхати, бо це дім. І ми це розуміємо. Якщо завтра у нас буде можливість повернутись до Криму, ми навіть пішки туди підемо».
Мирослава Іваник
