середа, 30 Вересень, 2020
pluken
Головна / Інтерв’ю / Святослав Шеремета: нинішня молодь стане тим поколінням, яке залишить у минулому історичні конфлікти України та Польщі
szeremeta

Святослав Шеремета: нинішня молодь стане тим поколінням, яке залишить у минулому історичні конфлікти України та Польщі

Share Button

szeremetaДепутат Львівської обласної ради, заступник голови постійної комісії з питань євроінтеграції, транскордонного співробітництва та зв’язків з українцями за кордоном, відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії з увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв воєн та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України Святослав Шеремета розповідає про складний процес пошуку історичного порозуміння та примирення навколо дражливих та болісних історичних питань українського та польського народів.

Cтосунки України та Польщі, мабуть, як стосунки будь-яких двох сусідніх держав, мають спільні дражливі питання, особливо, якщо мова йде про спільну історію. Чи є сьогодні, в 21-му столітті потреба докладати зусилля на державному рівні, щоб шукати якусь «спільну правду» в історії взаємин?

Безумовно, існує потреба в спільній роботі між двома сусідніми країнами. Тим більше між такими народами, в яких є дуже багато позитивних моментів у спільній історії. Інша річ – я б поставив під сумнів можливість єдиного погляду на історію. Адже, в будь-якому випадку, між двома сусідніми державами, завжди є конфлікти, в кожної сторони є своя точка зору і говорити про спільне бачення проблеми є доволі складно. Особливо, коли це стосується такого делікатного питання, як історія. На сьогодні у нас виникають складнощі щодо трактування певних моментів нашої спільної історії.
Хочу підкреслити, що в 21-му столітті ми дозріли до того, щоб мати мужність говорити про складні сторінки історії. Звичайно, як і під час діалогу будь-яких країн, в нашій історії є моменти, коли одна сторона вважає що її позиція є єдиновірною і не бажає чути жодних аргументів. Тобто, для того, щоб почати розмовляти і про щось домовлятись, потрібно мати бажання чути іншу сторону. Виходячи з досвіду моєї роботи в ці й сфері я можу стверджувати, що і в України і в Польщі таке бажання справді є.

Чи бачите ви намагання двох держав дійти компромісу у дражливих моментах нашої спільної історії ?

І в Україні і в Польщі є інститути, які відповідають за питання історичної пам’яті. В Польщі – це уже названа мною Рада Охорони Пам’яті Боротьби і Мучеництва та Інститут Національної пам’яті. З українського боку це – Державна міжвідомча комісія з увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв воєн та політичних репресій при Кабінеті Міністрів і Український інститут національної пам’яті.
Щоб охарактеризувати стан співробітництва цих інституцій, хочу навести такий приклад: лише в минулому, 2014 році було два візити української сторони до Польського Інституту Національної пам’яті, зокрема, до архіву Інституту національної пам’яті. Відбулись тижневі семінари, під час яких українські фахівці мали змогу вивчити досвід польських колег в провадженні політики розсекречення архівів спецслужб.

Ви обіймали цю посаду (відповідального секретаря комісії, – авт. ) вперше ще в 2008 році. З того часу в нашій державі двічі змінились президенти. Чи змінилось ставлення держави до цієї проблеми при різних Президентах України?

При президентстві Ющенка цій проблемі приділялась надзвичайно велика увага, так само як і відновленню української культурної спадщини загалом, в тому числі – і на території Польщі. Адже ми маємо масу місць поховань, місць, які пов’язані з українською культурою, історією, які перебувають на території Польщі.
Під час правління Януковича такої уваги до цієї проблеми, звичайно ж, не було. Можна сказати, що в цей час – від 2010 до 2014 року справа рухалась завдяки ентузіазму та професіоналізму фахівців, які працювали в профільних відомствах та установах, зокрема МЗС.
Сьогодні, я переконаний, цій проблематиці буде приділятись більше уваги. Адже Президент Порошенко певний час працював міністром зовнішніх справ, тож добре знає це питання. Зрештою, навіть минулого та позаминулого року, коли відбувались пошуки останків Короля Данила у Холмі тоді ще народний депутат Петро Порошенко через свій фонд підтримував проведення цієї експедиції. Думаю, це також багато про що говорить.

З ставленням держави, як інституції, усе більш-менш все зрозуміло. Але якщо говорити про інші, політичні чинники – як вони впливають на вашу роботу?

Тут я хочу навести конкретні приклади. Звичайно, ми маємо складні сторінки у спільній історії. Передовсім це стосується трагічних подій 30-40-х років, українсько-польського протистояння і на території Закерзоння, і на території Волині. Дійсно, під час протистояння двох мілітарних сил – Армії Крайової та Української Повстанської Армії, гинуло й мирне населення. І ми маємо таку ситуацію , що й зараз частина польського суспільства не мириться з трактуванням українцями цих подій. Мабуть, в таких випадках неможливим є спільний погляд на історичні події. Але я бачу, що з року в рік і польське суспільство і урядовці починають «дозрівати» до того, щоб поважати українську позицію. Ми розуміємо, що воїни УПА ніколи не будуть героями для поляків, так само, як Армія Крайова ніколи не буде героїчною для українців. Але ми визнаємо право польської сторони шанувати і вшановувати своїх героїв, відповідно польська сторона повинна поважати та визнавати наше право вшановувати своїх героїв.
Однак, на жаль, ситуація щодо цього справді є проблемною. Конкретний приклад: на території Республіки Польща, в селі Грушовичі (за декілька кілометрів від українсько-польського кордону) протягом кількох років повторюються випадки вандалізму, коли невідомі обписують пам’ятники воякам УПА.
Щоправда, ми маємо підозри, що тут не обійшлось і без впливу якогось іншого чинника. Передостанній інцидент – це коли відома польська праворадикальна організація «Фаланга» обмалювала українські пам’ятники, написавши на них красномовний напис: «Катам Волині і Донбасу». До речі, лідер цієї організації виставляє на своїх сторінках в соцмережах фотографії, в тому числі й щ лідерами проросійських сепаратистів – Пушиліним, Бородаєм..
Однак, ще більш показовим був останній факт. В кінці минулого року відбувся черговий акт вандалізму, коли були не лише обписані в черговий раз пам’ятники, але й були розкидані вінки, покладені до могил українцями. За неофіційною інформацією, яку нам надали представники української діаспори в Польщі, було визначено номери машин, на якій приїхали вандали. З’ясовано, що машина була орендована в Варшаві, і, найцікавіше – ті, хто її орендував між собою розмовляли російською мовою. Тому у нас і виникають підозри, що багато таких питань можуть спеціально інспіруватись третьою стороною. Думаю, також, що й подібні конфлікти в Україні також відбуваються не без участі таких провокаторів.
Загалом же, ми фіксуємо, що дійсно, офіційні органи двох країн активно працюють та намагаються знайти точки дотику та порозуміння. Натомість, простежуються постійні намагання якоїсь третьої сторони (назвемо її так) дестабілізувати ситуацію та зруйнувати досягнуті компроміси. Хоча, не можна відкидати також і деструктивну роботу певних політичних сил як України так і Польщі. Приміром, той самий пам’ятник в селі Грушовичі був встановлений всередині дев’яностих років. В Польщі відбулось багато слухань, відбувались суди, цим займалася поліція, інші державні органи, зрештою пам’ятник був зведений і нікому до останнього часу не заважав. Поки не втрутилась політика.
Зокрема, депутат Європарламенту від партії Право і Справедливість Томаш Поремба перед виборами до європейського парламенту, очевидно, для того, щоб підняти рейтинг, написав і оприлюднив звернення до Ради Охорони Пам’яті Боротьби і Мучеництва з вимогою провести демонтаж пам’ятника. Ми зустрілись з нашими польськими колегами і представили документи, які доводили, що там справді знаходяться не лише символічні пам’ятні знаки, а справді похоронені 12 вояків УПА, питання на деякий час було знято. Однак ми не можемо виключати, що перед наступними виборами, це питання знову не буде педалюватись окремими політиками чи партіями.

В будь-якому випадку, з ваших слів, Вам все ж вдається знаходити порозуміння з польською стороною ?

В більшості випадків –так. Звичайно, вони мають свою позицію, вони мусять враховувати позицію депутатів польського Сейму. Часто ми доволі гостро дискутуємо, інколи – навіть після таких зустрічей кожен залишається при своїй думці. Однак нам вдається знаходити компроміси.

Чи є подібні випадки вандалізму чи неповаги до історії сусідньої держави в Україні?

За останні роки я не можу пригадати аналогічних випадків на території України. Звичайно, свого часу у нас були гострі дискусії, наприклад, з приводу військових поховань у Львові на Личаківському кладовищі. Однак, тоді, таки був досягнутий компроміс, хоч дискусії були дуже гарячі. Також, можна загадати випадок в Луцьку, коли в Президента Польщі Комаровського пробували кинути яйцем. Однак, й тоді, коли особу яке це вчинила, затримали, з’ясувалось, що це мешканець Запорізької області та член проросійської організації. Відтак, про справжні мотиви такого вчинку судити доволі важко.
Безумовно, є гострі оцінки певних історичних подій окремими політиками, однак загалом хочу сказати, що українці зараз дуже толерантно відносяться до таких питань. В тому числі, й через те, що ми розуміємо, наскільки сьогодні для нас є важливою підтримка Польщі у цій складній ситуації.

У ЗМІ неодноразово з’являлась інформація про фінансування Росією окремих радикальних партій чи політиків в Європі для того, аби впливати на політику цих країн, в тому, числі й щодо українського питання. Чи зустрічались ви з наслідками такого впливу?

Ми пам’ятаємо весь шквал різких провокаційних заяв навколо подій дворічної давності, коли відбувалось вшанування річниці волинської трагедії. Тоді були і виступи радикальних польських політиків, і пікети. Була, наприклад, незрозуміла і недолуга з історичної точки зору реконструкція цих подій в Радимно. Думаю, частина цих подій була інспірована зовні, адже в цей час уже існував і активно впроваджувався план по ізоляції та розколу України. Якщо пригадати, то ані на 60-ту річницю, ані 65-ту річницю такого ажіотажу навколо цих подій не було. Відтак, хтось був дуже зацікавлений в тому, щоб посварити поляків та українців з однієї сторони, і виставати українців кровожерними фашистами. З української сторони, в цих провокаціях брали активну участь депутати ВРУ від комуністичної партії та Партії Регіонів. Як бачимо, відгукувались на ці провокації і в Польщі.
Я розумію, що дуже багато поляків має свою точку зору, яка трактується відмінно, аніж в українців. Однак в цьому випадку, на мою думку, штучність походження та проведення таких заходів є очевидною.
Також, на мою точку зору, події навколо Волинської трагедії, зокрема, щодо співвідношення жертв обох сторін висвітлювались однобоко. Було надто мало інформації про численні українські жертви. Натомість, акцентувалась увага саме на польських жертвах. Причому дуже часто подається відверто перебільшені цифри. Ми ще й до сьогодні не можемо дійти узгодження що кількості жертв і з української і з польської сторони. Для того щоб це зробити, необхідна величезна спільна робота істориків, працівників архівів. Дуже мало сьогодні говориться про українців, які загинули на Закерзонні. Коли ж і говориться, то подається так, що вбивства українців були, так званими, акціями відповіді, тобто як відповідь на Волинські події.
На мою точку зору, будь-яка жертва є перш за все жертвою. І кожен злочин проти людини завжди повинен бути відповідно трактований. Тому коли ми говоримо про українські жертви на Закерзонні – це перш за все жертви, і тут неприпустимі жодні виправдання про акції відповіді чи помсту.
Відтак, сьогодні я вважаю нам необхідно по-перше, проводити більш активну роз’яснювальну роботу і серед українців і на міжнародній арені, по-друге – проводити відповідні семінари і навчання для журналістів, які висвітлюють ці надзвичайно чутливі та складні питання.
Однак, як на мене, найбільш дієвим у справі історичного компромісу та порозуміння між двома народами є спільні заходи молоді двох держав. Маю на увазі різноманітні спільні табори, які б займались дослідженнями та впорядкуваннями історичних об’єктів на території двох держав, наукові конференції, різноманітні практичні заходи, фестивалі по обидва боки кордону. Я розумію, що це є довгий шлях, але
він є найбільш оптимальний і принесе найбільший ефект у справі історичного порозуміння двох народів.

Які на Вашу думку, найбільші досягнення в процесі пошуку порозуміння та намаганні знайти компроміс у дражливих історичних питаннях?

Перш за все це відкриття Президентами України та Польщі Віктором Ющенком та Лехом Качинським меморіалу 366-тьом загиблим українцям у Павлокомі, спільна участь двох Президентів у заходах вшанування пам’яті загиблих поляків у Гуті Пеняцькій, відкриття Президентами польських військових поховань на Личаківському кладовищі у Львові, відновлення кладовища загиблих вояків Української Народної Армії та Української Галицької Армії в Ланцуті (Підкарпатське воєводство, республіка Польща). Вже є збудована перша черга меморіального комплексу. Цього року плануємо добудувати другу чергу.
По-друге – це порозуміння навколо впорядкування поховань на кладовищі у Биківні. Також – це відновлення військового кладовища в Пикуличах (Польща), однак, цей процес ще продовжується, йдуть перемовини. Також, історична подія порозуміння двох президентів – Кучми та Кваснєвського, коли у травні 1997 року вони підписали Спільну заяву «До порозуміння і єднання», а в липні 2003 р. – спільну заяву«Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині». Однак, головне досягнення – у тому, що молоді українці та поляки спільно дивляться в спільне європейське майбутнє, організовують спільні заходи, семінари, табори,конференції.

Які плани у вас в найближчому майбутньому?

Серед найбільш вагомих проектів, запланованих на цей рік – це створення кладовища загиблих у вересні 1939 році під Львовом солдатів війська польського. Воно має бути збудоване в селі Малехів під Львовом. За архівними даними, таких солдатів могло бути до півтори тисячі. Якщо нам вдасться реалізувати цей проект, я буду вважати це надзвичайно великим успіхом. Також ми очікуємо відкриття президентами України та Польщі монумента загиблим українцям у Сагрині, який чекає уже понад п’ять років на цю подію. Також, хотілося б щоби було добудоване та відкрите кладовище у Ланцуті. Також, будемо намагатись розширити українське військове кладовище у Пикуличах. Окрім цього, нам необхідно проводити різноманітні представницькі спільні заходи для українців та поляків по обидва боки кордонів, особливо для молоді. Адже я сподіваюсь, що уже нинішня молодь стане тим поколінням, яке залишить у минулому спільні конфлікти та непорозуміння двох братніх народів – українців та поляків.

Дякую за розмову!

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Крайній блокпост українського війська в Пісках під Донецьком і волонтери / Фото Ігоря Тимоця.

«У Кремля є три стратегії для Донбасу – конфедерація, федерація і війна різного роду інтенсивності», – експерт Центру Разумкова

Помічник президента РФ Владислав Сурков, який відповідав у Кремлі за політику щодо України, йде у …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.