Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
За часів Віктора Януковича Сергій Льовочкін був практично всесильним. Як очільник Адміністрації президента, він мав не лише безпосередній «доступ до тіла» тодішнього глави держави, а й міцні позиції в середовищі провладної Партії регіонів, які не ослаблялися навіть посиленням ролі у владній вертикалі так званої «Сім’ї» – родичів та друзів старшого президентського сина Олександра. Втім саме Сергія Льовочкіна пов’язують із так званим «Майданом без політиків», який виник у день відмови Києва від підписання Угоди про асоціацію з ЄС і перестав існувати в ніч розгону студентів, поступившись місцем справжньому Майдану. А цей уже власне і призвів до втечі Януковича, а також – до відставки глави його адміністрації. І хоча його позиції суттєво ослабли, йти з політики Льовочкін не збирається. Нині він – чинний народний депутат «Опозиційного блоку» і, подейкують, навіть зібрався стати новим прем’єр-міністром України. І хоча такі плани нині лише викликають іронічну посмішку, особу Сергія Льовочкіна і його роль в українському політикумі не можна недооцінювати.
Золота доба
У політику Сергій Льовочкін увійшов ще за часів Леоніда Кучми, але і за Віктора Ющенка чув себе зовсім непогано. Саме у 2004 році була створена компанія RosUkrEnergo, яка до 2009 року була посередником при постачанні газу з Росії в Україну та Європу. З компанією пов’язують прізвища трьох відомих українців – Дмитра Фірташа, Юрія Бойка і власне Сергія Льовочкіна. Цю трійцю так і називають – група RosUkrEnergo. У 2009 році силами тодішньої прем’єрки Юлії Тимошенко компанію усунули від посередництва при постачанні газу, а в 2014 році вона була ліквідована.
Перемога у 2010 році на президентських виборах Віктора Януковича стала «золотою добою» для Сергія Льовочкіна та його соратників. Юрій Бойко займав посаду віце-прем’єр-міністра, сам Льовочкін очолював президентську адміністрацію. Причому його не торкнулися жодні пертурбації всередині Партії регіонів, в якій через рік-два почалася дуже жорстка внутрівидова боротьба за виживання. Річ в тім, що в Партії регіонів уживалися різноманітні бізнесові та олігархічні угрупування, кожне з яких хотіло максимально скористатися перебуванням при владі. Боротьба стала особливо жорсткою після появи так званої «Сім’ї» – друзів і соратників старшого сина Віктора Януковича Олександра. Так звані «молоді реформатори» увірвалися на ключові посади у виконавчій владі і почали активно тіснити старожилів Партії регіонів з насиджених місць – як в політиці, так бізнесі. Після кількамісячних переформатувань вплив в середовищі регіоналів розділили між собою троє: «Сім’я», Ринат Ахметов і Сергій Льовочкін.
Але подейкують, що «Сім’я» керувати «на трьох» не хотіла, і активно розширювалася. Зростаючі апетити «молодих реформаторів» рано чи пізно призвели б до того, що комусь довелося б поділитися. Власне Сергій Льовочкін це чудово розумів, і саме тому його вважають причетним до подій на Майдані. Причому мова йде не лише про пряму причетність, хоча власне Льовочкіна називають ініціатором виникнення так званого «Майдану без політиків», а Віктор Янукович прямо звинуватив його у кривавому розгоні студентів. Але є й інша версія – мовляв, Сергій Льовочкін з самого початку задумав переворот з тим, аби позбавити Януковича влади і тим самим захиститися від «Сім’ї».
У ролі ляльковода
Але якщо задум був саме таким, то зреалізувався він однозначно не так, як планувалося. Нині група RosUkrEnergo вперше з 2006 року не контролює ключові посади у владі, а один із трійці – Дмитро Фірташ – узагалі перебуває у Вені під підпискою про невиїзд і чекає екстрадиції у Штати, де його обіцяють судити.
Ослабленням позицій групи миттєво скористалися інші олігархи, особливо Ігор Коломойський. Зокрема уся Україна була свідком економічної війни, яку транслювали два найпопулярніші телеканали країни – «1+1» Коломойського та «Інтер» Льовочкіна. Але не бізнесом єдиним.
Сергій Льовочкін славиться своїм вмінням «розкладати яйця в різні кошики» і вмінням мислити стратегічно. Перша спроба повернути собі політичні впливи відбулася на позачергових парламентських виборах, на яких група «газовиків» фінансували одразу кілька політичних проектів. Перший і найбільш очевидний – «Опозиційний блок», під крилом якого депутатською недоторканністю обзавелися кілька десятків найбільш одіозних екс-регіоналів з Сергієм Льовочкіним та Юрієм Бойком включно. Але одноосібного впливу на фракцію вони не мають – тут присутні також люди Ахметова, Новинського тощо. Та навіть якби й мали – фракція налічує 40 нардепів, перебуває в глухій опозиції і жодного впливу на прийняття тих чи інших рішень не має.
Ще один проект групи – «Сильна Україна» на чолі з Сергієм Тігіпком на виборах зазнав нищівної поразки. Не краща ситуація також з «Громадянською позицією» Анатолія Гриценка: силу теж прив’язують до Льовочкіна (правда, як Гриценко, так Льовочкін це заперечують), але вона також не зуміла подолати 5-відсотковий бар’єр і в парламент не потрапила.
А от «Радикальна партія Ляшка», яку уже відкрито називають проектом Льовочкіна-Фірташа, – потрапила. Правда, зі значно меншим результатом, аніж очікувалося. Тут можна «подякувати» Ігорю Коломойському, який з допомогою підконтрольних медіаресурсів буквально за пару місяців передвиборної кампанії зумів поділити рейтинг «радикалів» на три. Очевидно, що це було частиною не стільки політичної, скільки економічної війни – присутність кишенькових партій дала б можливість Сергію Льовочкіну значно посилити позиції у владі, а відтак – у бізнесі, що Ігорю Коломойському однозначно було не на руку.
Але фінансуванням цілих партій група RosUkrEnergo не обмежилася – її креатури не лише повигравали вибори на мажоритарних округах, а й увійшли в список «Блоку Петра Порошенка» – кажуть, за квотою партії «УДАР», у якої багаторічна співпраця з Фірташем (а відтак і Льовочкіним). Загалом у президентській фракції близько десятка нардепів, так чи інакше пов’язаних із Льовочкіним. Втім джерела зазначають, що вплив самого Льовочкіна на них суттєво зменшився – нардепи переорієнтувалися на президента, не бажаючи компрометувати себе зв’язками із одіозними екс-регіоналами.
Плани на прем’єрське крісло
Згрубша можна говорити про те, що певні впливи у Льовочкіна зберігаються, але явно не у тих масштабах, які відповідають його амбіціям. А зараз і взагалі можуть зменшитися – нещодавно група депутатів із фракції «Народний фронт» звернулася до Генеральної прокуратури із проханням з’ясувати, яким чином Фірташ-Льовочкін придбали контрольний пакет акцій телеканалу «Інтер» і особливо – звідки взяли на це гроші (мова йде про 2,5 млрд дол.). Наразі занадто рано говорити про перспективи даної справи, але якщо припустити, що «газовиків» позбавлять контролю над одним із найрентиговіших телеканалів, то його ставки у політичній боротьбі стануть ще мізернішими.
Але здаватися Льовочкін не планує. Цього тижня представники «Опозиційного блоку» вкупі з кількома колишніми членами Партії регіонів оголосили про створення так званого опозиційного уряду. Сам Льовочкін в «уряд» не увійшов, але заявив, що займатиметься його ідеологією.
Відверто кажучи, якихось конкретних результатів від діяльності «тіньового Кабміну» очікувати не доводиться. Але план власне в іншому: напередодні місцевих виборів бурхлива імітація опозиційної діяльності дозволяє провести активну передвиборну кампанію, створювати нові інформаційні приводи тощо. Експерти відкрито називають створення опозиційного уряду піар-технологією, орієнтованою на вибори. А ще – на західних партнерів: така собі спроба показати цивілізованість до краю скомпрометованих колишніх членів Партії регіонів. А також – продемонструвати, що вони здатні замінити нинішню владу, якщо виникне така потреба. Принаймні нещодавно з’явилася інформація, що Сергій Льовочкін розпочав в американських ЗМІ піар-кампанію, в якій подає себе в якості потенційного прем’єр-міністра, політична програма якого здатна покласти край кризі та війні.
Нині така амбіція виглядає доволі кумедною – за нинішньої ситуації сподівання на реванш колишніх регіоналів можна назвати або дуже наївними, або дуже цинічними. І в даному випадку мова радше йде про другий варіант. Очевидно, що нинішнє пожвавлення політичної діяльності орієнтоване на пристойний результат на місцевих виборах. Крім того, Льовочкін не приховує свого бажання повести ще одні позачергові парламентські вибори – особливо після того, як було оприлюднено останні дані соціологічних досліджень, які свідчать, що рейтинг «Народного фронту» катастрофічно впав і складає нині 4%. Очевидно, що такі показники є наслідком недовіри до лідера партії Арсенія Яценюка на посаді прем’єр-міністра України. Нові парламентські вибори дають теоретичну можливість провести більше кишенькових проектів і значно посилити вплив Сергія Льовочкіна на парламент. А там і до прем’єрства недалеко…
Ірина Гамрищак
Fot. en.wikipedia.org
