Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Наталія Булах – єдина жінка командир взводу батальйону «Айдар». У мирному житті вона працювала начальником Управління медичного страхування. І виховувала онуків. Наталія пройшла «Іловайський котел», врятувала багато життів, їй доводилося навіть оперувати в польових умовах. За фахом вона – розвідник і лікар. Воювати почала з травня 2014 року – її запросили військовим лікарем. З жовтня перевелася в батальйон «Айдар» на посаду психолога. Після смерті командира взводу стала на його місце. Спочатку в підпорядкуванні було 25 осіб, з часом – 107 осіб.
«Я – майор головного розвідувального управління у відставці, закінчила службу в Росії, починала в СРСР з 1983 року, а закінчила в 1996 році вже в Росії, – розповідає Наталія. – Я сама українка і не можу дивитися на те, що відбувається, осторонь. Після Іловайська, коли я витягла з поля бою понад 20 українських бійців, у мене забрали пенсію, яку я отримувала в Росії».
Говорить із сумом про це, і одразу розповідає про найближчі плани: «Я зараз у відпустці. Мені запропонували відкрити психологічну клініку для допомоги хлопцям, які йдуть з зони АТО. Може бути, це буде правильно, тому що жінці з 4 онуками бігати з автоматом начебто вже непристойно, а як лікар я, напевно, зможу допомогти. І мені цього дуже хочеться, це зараз актуально. Хлопці приходять з порушеною психікою, вони не знають, де себе застосувати. Переживати стільки смертей і горя, скільки вони бачать, і прийти у світ, де все, слава Богу, добре … Їм дуже важко адаптуватися. Багато хто приходить з АТО і кажуть, що я 2-3 дні – і все, я вже не можу, мені рве дах, я їду назад. Потрібно надавати допомогу, щоб вони могли не силою, а розумом заробляти гроші. Вони повинні жити нормальним повноцінним життям, як вони жили до війни».
Для бійців вона – не просто командир роти, але й матір. «У нас наймолодшому – 18 років. Коли він потрапив до нас на передову, нас тоді обстрілювали танками, – дрижачим голосом говорить Наталія. – Ця дитина плаче і заряджає снаряди в пушку. Я йому потім кажу: «Синку, йди їсти», – він бере ложку і не може, його всього трясе. Ми його в першу ніч відправили спати в підвал, він вранці вийшов: чому я один повинен спати в підвалі, коли всі тут і йде обстріл. Наступного дня навушники всунув і спить, а потім його не розбудиш, хоч і снаряди. Але дитина вже воює».
Про саму війну жінка говорить мало, як і більшість чоловіків. Проте про деякі речі, які її найбільше зачепили, не може змовчати. «Ми витягли з полону 14 кастрованих хлопців, і одні хлопчик не витримав і повісився вже на території України. Як можна таке допускати».
І дуже тепло і з вдячністю розповідає про волонтерів: «Якби не волонтери, ми б там не вижили. Волонтери – це все! Це одяг, харчування, домашня їжа, за якою хлопці нудьгують, озброєння. Велике спасибі волонтерам. Я прекрасно розумію, що у нас є Міністерство оборони, але цього всього не вистачає. Ми живемо, завдяки волонтерам. Нам передавали малюнки – у кожного солдата є свій. До того ж волонтери їздять в дитячі будинки в Луганську і Донецьку – ми передаємо деякі малюнки дітям. Вони не повинні страждати через те, що дорослі грають у війну», – у жінки, яка бачила стільки смертей, на очі навертаються сльози. У неї – чотири рідних онуки, однак вона вирішили всиновити ще шістьох дітей, які залишилися без батьків на Донбасі. І чекає, поки все вийде. «Ці діти там вже 4 місяці голодують», – каже.
Щодо подальшого перебігу подій в Україні, Наталія переконана: «Якщо люди не об’єднаються, буде військовий переворот, який розділить Україну на три частини. Якщо ми будемо всі разом, то переможемо. Журналісти, політики, всі повинні об’єднатися, щоб тиснути на людей, які ведуть цю війну».
