Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника відбулася 82-га Оссолінська зустріч. Її тема – «Українсько-польська війна за Львів». Уроки минулого обговорювали історики Ярослав Грицак і Мацей Козловський з Collegium Civitas у Варшаві. Грицак розповів про взаємозалежність подій в історії – як битва за Львів вплинула на поширення більшовизму в Європі та якою могла стати Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Козловський аналізував уроки 100-річної давнини, про які нині майже не знають.
Уривки з лекції доктора Мацея Козловського:

– 100 років тому українці й поляки вперше за століття отримали шанс відновити свою незалежність. 1 листопада 1918 року вибухнула польсько-українська війна за Галичину. Це сталося тоді, коли ще не було ні Польщі, ні України, а тільки-но закінчилася І світова війна. Зараз ті люди, які одне проти одного воювали, лежать поруч на Личаківському цвинтарі.
– Це була братовбивча війна в тому сенсі, що українці й поляки жили поруч на Галичині протягом сотень років. Однак вона була неминучою. Українці хотіли збудувати власну державу на теренах, які поляки вважали своїми. А поляки на землях, які своїми вважали українці. В морі українського населення Галичини міста були польськими островами.
– Братня кров, яка пішла тоді в землю, зародила за кілька десятиліть зерна братерської любові. Ще тривали бої за Галичину, з обох боків українсько-польського фронту гинули вояки, а деякі люди вже казали, що це трагічна війна й обидві сторони тільки втратять. Польща виграла війну. Але ця перемога для неї коштувала більше, ніж багато програних війн. По-перше, вона унеможливила виникнення української держави. По-друге, зробила внесок у перетворення Росії на світову потугу. Хтось із розумних діячів того часу казав: якщо українці будуть далі воювати проти поляків, то рано чи пізно територією обох націй буде правити Росія. Так і сталося. Спочатку впала Україна, потім Польща. Знадобилося кілька десятиліть, щоб здійснилася мрія українців 1918 року.
– Для Польщі існування незалежної України іноді важливіше, ніж для деяких українців. Без незалежної України немає незалежної Польщі. Кілька разів в історії ми у цьому переконувалися. Росія була і залишається, завдяки території і ресурсам, світовою потугою. Вона весь час загрожувала й Україні, і Польщі. Та буде надалі загрожувати. Багато розумних людей висловлювали цю думку ще в 1919 році, коли тривали бої між українцями і поляками. Багато видатних людей тоді говорили, що це трагедія, яка неминуче закінчиться драмою. На жаль, так і сталося.
– Тепер, коли здається, що в минуле канули всі страшні події, повʼязані з польсько-українською ненавистю, коли думали, що польсько-українські відносини вийшли на добру пряму, виявилося, що досі є багато сил з обох боків, які вважають, що підживлення ненависті служить для національної справи. Як і 100 років тому, так і тепер, є багато тих, хто вважає, що національним інтересам служить накручування ненависті проти сусіда.
– Зміцнення незалежності України якнайкраще впливатиме на польсько-українські відносини. А Польща надалі має бути адвокатом України щодо вступу в НАТО та ЄС. Проте є ті, хто підтримують ненависть і вважають, що в інтересах Польщі «відіграватися» на українцях. Хто з цих груп переможе, не знаю. Але добре, що є люди в обох країнах, які стараються протидіяти цій ненависті. Уроки історії не вивчені досі.
– Військова перемога Польщі 100 років тому призвела до політичного провалу. Він спричинив тероризм українців у Польщі, а згодом репресії Польської держави проти них, призвів до створення польського (ізоляційного) табору «Береза Картузька» після вбивства українським терористом Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Країна, яка бореться проти тероризму, як тодішня Польща, часто забуває про базові права людини. Військово тоді Польща виграла, але політично програла, залишивши для українців єдину дорогу для втілення своїх прагнень про державу – тероризм. Якби був діалог, то не було б тієї потреби в терорі. Не завжди перемога призводить до однозначно добрих наслідків. Іноді домовлятися з переможеним краще, ніж перемогти і упокорити його.
– Щеплення історією триває лише три покоління – потім націоналізм і популізм знову повертаються. Зараз бачимо у Європі відродження крайніх правих. Вони ще не мають влади, але з року в рік набирають сил. Про наслідки, до чого може призводити велика війна, памʼятають лише її учасники, їхні діти і внуки. Бачимо, що історія нас нічого не вчить. У Європі триває підживлення ненависті й сентиментів до величі минулого. Це завше веде до трагедії. Наше завдання – звертати на це увагу, говорити про можливі небезпеки. Історичні суперечки мають вирішуватись за столом дебатів, а не на вулицях міст.
Цитати з лекції професора Ярослава Грицака

/ Фото Катажини Лоза.
– Так чи інакше в польсько-українському протистоянні Львів був би, врешті, український. Це питання демократії. У Галичині більшість становили українці. Польські міста-острови жили в українському морі. А демократія – це право більшості.
– У війні за Галичину українці і поляки вибрали найгірший сценарій подій з усіх можливих.
– ЗУНР цікава тим, що тоді не мала аналогів у нашій частині Європи. Вона є поза контекстом української революції. У ЗУНР не було масового захоплення селянами польської поміщицької землі та власності, що було притаманне у 1917-1919 роках по всій Україні. Навіть коли у ЗУНР щось подібне було, то українці вибирали радше купити землі, ніж захоплювати їх. Бо тоді мали на них більше прав. Коли захоплення та грабунки й були, то влада ЗУНР компенсувала збитки постраждалим. Селяни хотіли мати законне право на землю, а не просто її взяти. Це була правова свідомість, якої не було на решті українських земель. По-друге, в ЗУНР практично не було єврейських погромів. Поодинокі були з боку найбідніших верств, але всі без жертв, тільки грабунок. В УНР тоді відбувалася величезна кількість погромів.
– Формування кордонів УНР, ЗУНР, Другої Речі Посполитої залежало не лише від цих національних сил, а більшою мірою від тодішнього геополітичного розподілу сил. Долю кордонів у нашій частині Європи вирішували переважно в Парижі переможці І світової війни. Рішення про Східну Галичину приймали в Парижі протягом 1919-1923 років. У той час Галичина вважалася під окупацією Польщі. Переможці ухвалили, що Польща на 25 років матиме протекторат над Галичиною, після чого її долю мав вирішувати плебісцит місцевого населення.
– Різниця між тим, що було 100 років тому і тепер, – консенсус провідних світових гравців, що має бути Українська держава. На щастя, Польща теж погоджується на цей консенсус. Зазначу, що для нас геополітика дуже важлива, однак наші люди часто про це забувають. Коли наші політики промовляють до своїх виборців, це одні слова, а коли вони виходять на високу трибуну, це зовсім інша геополітична мова.
– Якби 100 років тому ЗУНР стала більшовицькою, то радянською могла б стати й Угорщина. Головною ціллю комуністів тоді була Німеччина. Для них Росія була першою, але не основною. Це була теорія доміно – якщо впаде одна держава, то впаде інша. Червона загроза зупинилися на Збручі. Одна з причин – ЗУНР була однією з небагатьох держав регіону, яка не піддалася на більшовицьку пропаганду. Це важливо.
– ЗУНР не вписувалася в жодну концепцію сусідніх держав, навіть в польську. Коли польська армія Галлера захопила Галичину, то перше, що зробила – це єврейські погроми. Це був найбільший єврейський погром у Львові того часу. Він став вирішальним для трикутника відносин між поляками, українцями та євреями. Поляки тоді з усіх сил старалися втримати Львів, українці прагнули реваншу, а євреї боялися польського націоналізму. ЗУНР 1918-1919 – те, чим ми можемо гордитися.
– ЗУНР охоплювала невелику територію, яка дала військо, що за чисельністю дорівнювало військові УНР, а своєю організованістю і дисципліною в рази його перевищувало. Трагедія в тому, що українці та поляки воювали за Львів, коли для української державності вирішальні бої були за Київ між УНР і більшовиками. Уявіть, що було б, якби українці не воювали у Львові, а захищали Київ. Більшовики не мали б тоді шансів.
– За статистикою, у 1919 році на території сучасної України воювало 7 армій: дві російські – біла і червона, три українські – УНР, ЗУНР і армія Махна, найбільша селянська армія в Європі та французький десант в Одесі. Якщо дивитися на рівновагу сил, то ні одна з них не мала вирішальної переваги. Різниця в чисельності була невеликою – 10-15%. Найбільшу перевагу мали більшовики – 30%. Але якщо обʼєднати армії ЗУНР і УНР, то чисельна перевага над більшовиками складала 35%. Врахуйте теж добру організованість і дисциплінованість ядра Української галицької армії (УГА). «Антанта» вимагала, щоб у 1919 році армія Денікіна увійшла в союз з Петлюрою як дві найбільші сили, які протистоять більшовикам. Але це було апріорі неможливо, бо для «білих» українці були сепаратистами, які відкололися від Російської імперії.
– Сталося те, що сталося – УГА увійшла на територію УНР, коли війна за Україну вже була програна. Щоправда, весною 1920 року армії Польщі та УНР вдалося відвоювати Київ. Ціною було те, що Петлюра віддав Галичину полякам. Ця перемога так само швидко минула, як і настала. Уже влітку 1920 року більшовики відкинули армії Пілсудського і Петлюри до Варшави. Постало питання майбутнього Польщі. Якби не було «Чуда на Віслі», перемоги Польщі над більшовиками під Варшавою, то не знаємо, яке було б майбутнє Європи. Більшовики не бачили ні незалежної України, ні Польщі. Ленін прагнув світової революції і вважав, що революція мала початися в Росії, але головною ціллю в Європі була Німеччина з найбільшим капіталом і пролетаріатом. Україна і Польща відділяли більшовиків від неї. Якби не було війни за Львів, то не потрібно було б «Чуда на Віслі». Очевидно, що тоді більшовики були б зупинені десь на Дніпрі, а не на Віслі.
– Проте війни за Львів неможливо було уникнути. Для обох народів це місто було місцем перетину їхньої уявної і реальної державності. Ця локальна війна за Львів виявилася важливою для геополітичного розкладу сил в усій Європі і для світової історії.
– ЗУНР була б схожою на Другу Річ Посполиту – слабка держава зі скандалами та корупцією. Це могла бути держава подібна до тодішньої Литви чи Румунії. Але питання в іншому – чи втрималися б більшовики тоді при владі в Росії, якщо б не мали контролю над Україною з її величезними ресурсами. Сумнівно. Можливо, тоді ХХ століття було б врятоване від більшовицького кривавого експерименту. Те, що українці і поляки зійшлися в цій війні, стало трагедією не тільки для цих двох народів, але й для світу. Якби не війна за Львів, то, може, не було б Голодомору, Другої світової війни, Бандери і Волинської трагедії. А ми б рахували незалежність не від 1991 року, а від 1918. Історія вчить нас, що наші нібито локальні рішення мають куди важливішу ціну і наслідки. Ця історія важлива, бо наша територія далі залишається лінією розлому. Урок історії такий, що немає локальних воєн.
– За два роки будемо мати 75 років від закінчення ІІ світової війни. Це один з найдовших періодів європейської історії, коли в цій частині світу був мир, не було великих воєн. Найдовший рекорд після наполеонівських воєн – від 1815 до 1914 років, 100 років без війни. Це пояснює величезний прогрес Європи в ХІХ столітті. Донедавна війни були нормою, а мир – винятком. Ми маємо особливу ситуацію, коли велика війна була давно. Все менше людей памʼятає про її жахи. Що довше немає війни і відходять покоління, які дійсно про неї знають, то все більше виникає відчуття, що війна це щось легке і приємне. Що можна розв’язати будь-які конфлікти воєнним шляхом, що це швидко і красиво. Ми бачимо прекрасні голлівудські фільми про війну, телевізійні програми, з яких складається враження, що війна ніколи не закінчувалася. Це хибне враження. Наша пам’ять коротка. Що більше ми забуваємо, що таке війна, то більший ризик впасти у прірву. Це не патетика.
– Ми зараз живемо ще не в 1939 році, і навіть не в 1918, але все більше сповзаємо у логіку 1918-1939 років. Не випадково уряд у Варшаві посилається на риторику міжвоєнної Польщі. Це небезпечно. Наступним кроком у цій логіці може бути питання ревізії кордонів. Не кажу, що так має бути, але ризики високі. Ми повинні розуміти, що межа між миром і війною дуже крихка і примарна. Врешті, бачимо це по російсько-українські війні, яку мало хто передбачав.
Записав Ігор Тимоць.
Довідка
Оссолінські зустрічі – обговорення, зокрема, різних аспектів польсько-українських відносин. Відбуваються під патронатом Генерального консульства Польщі у Львові. Ці зустрічі – наслідок співпраці Національної бібліотеки імені Оссолінських у Вроцлаві та Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника у Львові.
«Оссолінеум», або Національний заклад імені Оссолінських – культурно-освітня установа, заснована 1817 року у Львові польським просвітником, бібліографом, істориком, літературознавцем Юзефом Оссолінським (1748–1826). В «Оссолінеумі» було три відділи – бібліотека, музей і видавництво. У XIX столітті фонди бібліотеки налічували близько 27 тисяч цінних книг, 715 рукописів, 133 географічні карти, понад 2 тисячі гравюр. У музейному відділі зберігалася велика колекція археологічних памʼяток, нумізматичних експонатів, давньої зброї, картин, скульптур. У 1940 році «Оссолінеум» увійшов до складу Львівського відділення АН УРСР. У 1946 році основні фонди «Оссолінеуму» (понад 150 тисяч томів книг) було передано соціалістичній Польщі. Частина перейшла до Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника, картинний фонд – до картинної галереї, експонати – до історичного музею та музею етрографії та художнього промислу у Львові.
Мацей Козловський – 75 років, польський історик, журналіст, дипломат. Закінчив філософсько-історичний факультет Ягеллонського університету і післядипломні студії з журналістики Варшавського університету. У 1968 році виїхав до Норвегії. Співпрацював із журналом «Культура» Єжи Гедройця в Парижі. 1969 року за передачу нелегальної літератури арештований у Чехословаччині, переданий в Польщу і засуджений до 4,5 років тюрми. Був звільнений після амністії у 1971 році. На початку 1980-х дописував до польських видань і працював на «Солідарність». У 1980-х викладав історію в Ягеллонському університеті. У 1986–1988 роках за стипендією Фулбрайта вчився у США. У 1989 році – член Громадянського комітету при Лехові Валенсі. У 1990 році пішов у дипломатію, працював у посольстві Польщі в США. Згодом почав працювати в МЗС Польщі. У 1999–2003 роках – посол Польщі в Ізраїлі. Автор книжок «Польські духи» (1983), «Пейзажі перед битвою» (1985), «Альманах краси» (1988), про ЗУНР і східні терени Другої Речі Посполитої «Між Сяном і Збручем» (1990), «Польща – історія» (2003), «Справа премʼєра Леона Козловського» (2005), «Важкі питання в польсько-єврейському діалозі» (2006), «Вибраний народ – пани Кракова» (2015). Зараз на пенсії.
Ярослав Грицак – 58 років, український історик, публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету. Має понад 500 наукових публікацій на історичні теми. Відомий своїми публіцистичними матеріалами та публічними лекціями на теми історії і суспільних процесів. Учасник неформального обʼєднання інтелектуалів «Несторівська група». У 2014–2015 роках – член Конкурсної комісії, до повноважень якої входило висунення кандидатур на посаду директора Національного антикорупційного бюро України. Призначений за квотою Президента України.