Після інавгурації «переобраного» президента Путіна Росія дедалі відвертіше перетворюється на пряму загрозу для Європи і всього західного світу. І хоч насправді Кремль перейшов «рубікон» набагато раніше – у 2014-му, анексувавши територію свого суверенного сусіда (а перші «червоні лінії» були порушені ще в 2008 році, в Грузії), – саме сьогодні Москва висловлює цілковиту готовність порушити вже не свободу «нейтральних країн», які вона вважає своєю природною сферою впливу, а зазіхнути, наприклад, на одну з країн-членів Північноатлантичного Альянсу.
Кандидатів декілька, проте «перевагу» має Латвія з її численною російськомовною меншиною та русофобською (на думку Росії) позицією влади та еліт. А є ще подібна до Латвії Естонія, націоналістична Литва, що закриває стратегічний коридор до Калінінградської області, Польща з її консервативним урядом та російськими комплексами. Зрештою, є Швеція та Фінляндія – країни Скандинавії, що не є членами НАТО, проте мають історичні прецеденти російської окупації, а сьогодні активно підтримують Україні.
Можна знайти передумови для конфлікту й на іншому театрі – чорноморському, де Болгарія з Румунією дедалі частіше проводять морські військові навчання із залученням ВМС США. Крім того, ці країни є ключем до балканського вузла, який Росія історично використовує в якості спойлера. Сьогодні мова про Сербську Країну в Боснії, Македонію, Чорногорію, Косово. Однак на Балканах Росія частіше діє опосередковано, через союзну Сербію, яка на бенефіціях свого становища балансує між Москвою та Брюсселем. Не забуваємо й про сепаратистські тенденції на етнічному підґрунті, уособлені міждержавними непорозуміннями (Угорщина та Румунія через Секейський край) та підмиванням національного суверенітету (Іспанія через Каталонію). І це лише безпосередні загрози, що підживлюють ескалацію в Європі.
А є ще вибухонебезпечний Близький Схід, Південний Кавказ із його «тліючими» конфліктами, Середня Азія, де мілітаризація Ірану після виходу США з ядерної угоди виглядає неминучою, Арктика, де Росія планомірно розбудовує військові спроможності (питання, що найбільше турбує США, Канаду та країни Північної Європи). Єдине позитивне явище (але дуже маніпулятивне) – деескалація на Корейському півострові. Проте й тут ми не знаємо справжніх мотивів північнокорейського режиму.
Таким чином у світі стрімко зростає рівень військових конвенційних загроз, які накладаються на старі асиметричні виклики – тероризм, міграція, наркотрафік тощо. Картина справді переконлива: війну в Європі, про яку 10 років тому ніхто навіть не думав, сьогодні не так уже й важко уявити. Росія почувається впевнено й цілком природно в якості головного дестабілізуючого чинника сучасного міжнародного порядку. Складний безпековий клімат на європейському континенті, глибока криза у відносинах між країнами впливає на контакти між військовими. Зруйновану довіру неможливо відновити, а без довіри шлях до деескалації закритий.
До цього колапсу, окрім іншого, призвела й ліберальна політика Заходу, що десятиліттями ігнорував маленькі порушення порядку з боку Росії, доки вони не стали більш масштабними. Проблемним епізодом була й дезінтеграція Югославії, з якою західний світ не впорався економічними примусами та євроінтеграційними обіцянками. Незалежність Косово стала прямим прецедентом, предтечею подій в Грузії та в Україні. Росія отримала вагомий дипломатичний інструмент для звинувачень західних держав у порушенні суверенітету, який продовжує використовувати й сьогодні щодо Сирії та підтримуваного нею диктатора Башара Асада. Масив міжнародного права, що існує сьогодні, дозволяє Росії уникати відповідальності й ігнорувати рішення міжнародних інстанцій. Рада Безпеки ООН (як і вся організація, зрештою) не в змозі виконувати основні покладені на неї функції збереження миру за умов можливості застосування права вето одним із дестабілізуючих елементів. Правила гри на міжнародній арені – і це доведено історією! – змінювались лише після глобальних катастроф, до яких призводила неспроможність чинного порядку втримати мир. Ми є свідками схожого процесу. Світ потребує встановлення простого і зрозумілого кодексу поведінки держав – головних акторів системи, – з червоними лініями та жорстким покаранням за їх порушення, а не нагромадження непродуктивних конвенцій та недієвих бюрократичних структур.
Країни Заходу (принаймні на рівні військових) потроху приходять до розуміння та єднання на тлі загроз і зухвалої поведінки Росії. Замість догм «уникнення конфронтації» та «збереження миру» приходить «право втручатися». Замість первинної базової цінності західних лібералів – прав людини, – на перший план виходить безпека міжнародного порядку, дотримання кордонів та збереження суверенітету держав. На тлі зусиль Росії роз’єднати країни Заходу, використовуючи гібридний інструментарій, зростає військова готовність країн НАТО, а США повертаються до захисту Європи, відновлюючи Другий Атлантичний флот, дислокуючи військові контингенти в Європі та вибудовуючи систему протиракетної оборони на її периметрі. Росія докладає значних зусиль для створення атмосфери страху та, відповідно, непередбачуваності, використовуючи для цього тактику ядерного залякування й апокаліптичну риторику. Відповіддю Заходу має бути максимальне політичне єднання та військова допомога Україні, що перебуває на передовій російської агресії в Європі. А також – політична гнучкість та готовність жертвувати національними інтересами окремих держав заради загальної безпеки і встановлення нових правил гри для світу. Коли в автомобілі зламаний двигун, перефарбовування його в інший колір не допоможе поїхати. Міжнародний порядок, заснований на універсальних організаціях та їх регіональних філіях (ООН, ОБСЄ), відживає себе. Нездатність визнати це лише наближає війну в Європі, якої ніхто не хоче.
Валерій Кравченко