понеділок, 14 Червень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Відносини України з Польщею та Угорщиною: в пошуках загубленого компромісу
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Відносини України з Польщею та Угорщиною: в пошуках загубленого компромісу

Share Button

2017 рік став кризовим для відносин України з багатьма сусідніми державами, крім, хіба, Словаччини та Молдови. Втім, коли дипломатично-шпигунські скандали спалахували на північно-східному напрямку – з Росією, яка веде з Україною неоголошену війну, та з її найближчим союзником Білоруссю, – це не викликало жодних неоднозначних емоцій та нарікань. Натомість погіршення відносин із Польщею, Румунією та (особливо!) Угорщиною має більш негативну симптоматику. Західні сусіди нашої держави, традиційні захисники її інтересів в ЄС та НАТО, після Революції Гідності та остаточного закріплення євроінтеграційного курсу мали б стати найближчими партнерами для України. Однак на практиці вийшло інакше.

Залишаючись під прицілом російської агресії, Україна й досі викликає співчуття в європейських столицях. Але не всі усвідомлюють масштаби і справжні цілі гібридної війни Росії проти європейської цивілізації. Якщо Варшава навіть зі зміною уряду правих консерваторів (що має, скоріше, технічний характер) послідовно дотримується відверто антагоністичного курсу щодо Російської Федерації («Польща буде наступною жертвою»), то Будапешт дозволяє собі дипломатичні маніпуляції та загравання з Москвою. Парадокс, але угорці, як і поляки, мають правоконсервативний уряд Віктора Орбана, який напередодні парламентських виборів у квітні 2018 року лише збільшив свій рейтинг довіри (феноменальні для Європи постпопулістської доби понад 50%). При цьому Угорщина сьогодні є найближчим союзником Польщі як євроскептичний полюс протидії Брюсселю всередині ЄС. Перший телефонний дзвінок новопризначеного міністра закордонних справ Польщі Яцека Чапаутовича був угорському колезі Петеру Сіярто – головному антиукраїнському «яструбу» європейської політики.

Крім внутрішнього електорального профайлу («Фідес» та «ПіС» є правоцентристськими силами), спільної нелюбові до ініціатив Брюсселя та до мігрантів, останнім часом обидві країни відзначились низкою конфліктних ситуацій з Україною. Питання історичної пам’яті у відносинах України та Польщі й угорської меншини на Закарпатті у відносинах України та Угорщини зумовили різке охолодження міжнародних стосунків, незважаючи на досягнення візової лібералізації. Самі причини конфліктів – об’єктивні й давні, проте не треба відкидати той факт, що їх інспірували зовнішні дестабілізаційні зусилля третьої сторони. Москва відчуває здоровий азарт у намаганні посварити всіх з усіма в Центральній та Південно-Східній Європі на підґрунті історії та супутнього сепаратизму. І вже досягла у цьому певних успіхів. Проте помилковою стратегію є й намагання Києва у всіх своїх внутрішніх та зовнішніх проблемах розгледіти «руку Кремля». Адже націоналістична політика правих консерваторів Варшави та Будапешта (хай навіть і антиукраїнська) ще не свідчить про їхню проросійську позицію. А намагання Києва трактувати її саме таким чином лише спонукає до подальшого розбрату й унеможливлює продуктивний двосторонній діалог.

З одного боку, «антимосковський» дискурс в українському суспільстві, що перманентно перебуває в умовах агресії з боку РФ, є зрозумілим. З іншого – він відображає низький рівень професійної підготовки української сторони. Києву не вистачає фахових і неупереджених експертів-істориків, етнологів, аби повноцінно й неемоційно розібратися в ситуації. Там, де є спільна історія та кордон двох національних держав, – проблеми завжди будуть. Внутрішня ситуація накладається на зовнішні помилки України, й проблема еволюціонує. Не виключено, що саме відсутність спільного кордону зробила найбільшими друзями України Литву і Грузію, з якими нема чого ділити?

Однак не лише історія є сьогодні об’єктом спекуляцій. Скажімо, новий прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моровецький розповів главі Єврокомісії Жан-Клоду Юнкеру про «кількадесят тисяч утікачів від війни з України». Загалом у Польщі нарахували понад 1 млн українських трудових мігрантів і кількадесят тисяч – утікачів з Донбасу. І саме цим Варшава пояснює своє небажання приймати мігрантів з Півдня. Насправді ж ситуація інакша, про що застеріг Міністр закордонних справ України Павло Клімкін. У 2015-2016 роках у Польщі офіційно отримали притулок лише 88 українців. Решта – трудові мігранти, які рятують польську економіку, в той час як поляки працюють на заробітках у країнах Західної Європи. Тож антиукраїнський дискурс Варшави обумовлений відвертим небажанням Польщі приймати мігрантів з арабських країн та Африки, які, на відміну від українців, дуже погано асимілюються. Загалом Польща має квоту від ЄС на 12 000 біженців, тоді як деякі країни, що безпосередньо стикаються з проблемою, взагалі не мають квот (наприклад, Італія). Антимігрантська тематика буде лейтмотивом головування Італії в ОБСЄ у 2018 році, що відверне увагу від української проблематики. Боротьба з напливом мігрантів – основний внутрішньополітичний козир правих консерваторів у Центральній Європі. Угорщину навіть погрожували виключити з ЄС за відверту протидію європейській міграційній політиці (ця країна є важливим транзитним вузлом для мігрантів з Півдня). В Україну, найбіднішу країну Європи (ВВП на душу населення за показниками 2016 року складає 2185 дол., у Польщі – 12 373 дол.), сирійські біженці не їдуть з об’єктивних причин. Проте коли поляки ставлять знак рівності між мігрантами з Близького Сходу та України, це лунає образою для Києва.

Іншим виміром проблеми є стан справ з меншинами в Україні. Великий резонанс та розгляд Венеціанської комісії викликав новий український закон про освіту, зокрема стаття 7 цього закону. Вона забороняє отримання державної повної середньої освіти іншою мовою, окрім української. Освіта мовою меншин можлива лише у початковій школі, далі всі мають вчити державну. Такі трактовки закону стали причиною безпрецедентного тиску на Україну з боку західних сусідів. Своє занепокоєння висловили Румунія, Болгарія та Польща, а Угорщина пішла ще далі, заявивши про блокування інтересів України в ЄС та НАТО.

Захист угорської діаспори – один із пріоритетів Угорщини після 1991 року. Це прописано в Конституції цієї країни, населення якої становить менше 10 млн осіб. Натомість угорська діаспора компактно мешкає в Румунії (близько 1,3 млн), Словаччині (до 500 тис.), Сербії (Воєводина – понад 250 тис.), Україні (Закарпаття – 150 тис.). Загалом угорська автохтонна та іммігрантська діаспора налічує до 5 млн осіб – половина населення сучасної Угорщини. Будапешт запровадив мовні та історичні програми, спрямовані на підтримку закордонних угорців. Найбільше від них потерпає Румунія, де в березні 2018 року відбудеться референдум щодо автономії Секуйського краю у складі Румунії. Угорщина інвестує в програми історичної пам’яті, спрямовані проти запланованого на 2020 рік святкування сторіччя Тріанонського договору й утворення Великої Румунії. Знаходяться кошти й на фінансування регіональних інфраструктурних проектів для Закарпаття (загалом для області, а не лише для регіонів компактного проживання меншин у Берегівському та Виноградівському районах) – понад 60 млн євро цільової фінансової допомоги на рік. Активно фінансують мовні програми, створюють приватні угорські школи (на ці потреби в 2017 році було виділено понад 15 млн євро).

Будапешт може собі це дозволити, адже за рівнем економічного розвитку Угорщина в 2017 році є одним із лідерів ЄС – 3,7% зростання ВВП. Щоправда, регіональні сусіди Угорщини мають ще вищі показники: Польща – 4,2%, Румунія – 5,7%. Натомість Україна й далі біднішає через неефективну модель управління. Українці масово їдуть на заробітки за кордон, часто з метою «осісти» в Європі. І, звісно ж, вчать мову країни перебування. Польща не будує школи в Україні через те, що в більшості західних регіонів діти змалку вивчають її від батьків. Угорська та румунська мови складніші для українців – саме тому в Ужгороді та Чернівцях запроваджують безкоштовні мовні курси як для дітей, так і для дорослих. А що в цей час робить Україна для захисту українців за кордоном, аби вони зберігали свою ідентичність?

Україна майже не взаємодіє зі старою (1950-1970 роки імміграції) діаспорою за кордоном, що має гроші та впливи. В МЗС є департамент, якому бракує фінансування для ефективної роботи. Плани зі створення міністерства у справах світового українства залишаються на папері. А між тим справжні демографічні показники в Україні нікому не відомі. Досі не зрозуміло, скільки населення сьогодні мешкає на національній території – останній перепис населення був у 2001 році. Не відомі й точні цифри українських мігрантів за кордоном, оскільки багато хто працює нелегально. Повсякденною стала практика русифікації українських мігрантів, яким бракує підтримки своєї держави за кордоном. Росія не шкодує коштів на формування негативного іміджу України в європейських державах. Натомість Київ не може ефективно боротися з російською пропагандою в Європі, тож українці легко піддаються впливам російськомовного (пострадянського) середовища.

Нинішня ситуація у відносинах з Польщею та Угорщиною несе додаткову загрозу через наближення електорального циклу в Україні. Незважаючи на відому асиметрію у ставленні до питань історичної пам’яті, релігії, мови та культури, що існує в Україні та в її сусідів (питома вага цих чинників для українців незначна – на першому місці економічна мотивація), влада не може дозволити собі повну деполітизацію процесу. Мова, зокрема, про виборців Західної України, на яких спрямована популістська риторика відстоювання символів націоналістичного спротиву, мовна тема. Фактично, виборчий популізм в Україні такий самий, як і в Центральній та Східній Європі. Для Порошенка та його політтехнологів немає потреби працювати з економічно орієнтованим електоратом східних регіонів – їх не приваблюють візові чи національно-культурні здобутки Києва. Натомість 1,5 млн переселенців з Донбасу та Криму (насправді – менше) досі не мають права голосу, а загалом Україна втратила близько 5 млн виборців після 2014 року (із 30 мільйонів). Відтак чекати на суттєві зрушення в позиції Києва у 2018 році не доводиться.

Системні проблеми у відносинах України з Варшавою та Будапештом наштовхуються на дефіцит політичної волі, відсутність концептуальних підходів та стратегії. На законодавчому рівні в Україні продовжує діяти Закон про засади внутрішньої та зовнішньої політики часів президенства Віктора Януковича (від 1 липня 2010 року). І додавання в його текст згадки про членство в НАТО не рятує його від морального старіння. Україні потрібна нова концепція зовнішньої політики, де пріоритетом буде регіональне партнерство. Досить торгувати географічним положенням – треба пропонувати Варшаві та Будапешту спільні сфери інтересів. А вони є! Від енергетики – до військово-промислового комплексу, де укладення PESCO (Permanent Structured Cooperation – Постійна структурна співпраця з питань безпеки та оборони. – polukr.net) надає нові стимули й для України. Київ має перейти від політики конфронтації з сусідами до конструктивного діалогу, зокрема на базисі модернізованої Вишеградської четвірки, де з липня 2018 року головуватиме Словаччина. Йдеться, зокрема, про реанімацію ідеї субрегіональних проектів Міжмор’я чи Балто-Чорноморського союзу. Це дасть Москві прозорий сигнал про політичне єднання регіону напередодні нових випробувань та російських провокацій, які неодмінно очікують Європу після президентських виборів у Росії. Дипломатія – це мистецтво компромісу, де всі сторони мають бути задоволені наслідками. Вибудовуючи політику двосторонніх відносин з Варшавою та Будапештом, Києву варто про це пам’ятати.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. unn.com.ua

Чи буде велика війна з московитами у 2021 році???

Останні 2 тижні українську спільноту активно цікавить дане питання чи не найбільше з поміж інших. …