Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Президент України у своєму виступі на Генеральній Асамблеї ООН 20 вересня 2017 року був переконливим у доведенні російської провини за хаос у світі. Зокрема, через війну на Донбасі, коли гібридна стратегія Москви вийшла за межі воєнного та інформаційного поля. На нас чекає ера гібридної дипломатії – коли під одними дипломатичними кроками ховається досягнення зовсім інших цілей.
Такою є гібридна миротворча стратегія Росії. Однак, здається, багато цивілізованих країн вже навчилися розрізняти подібну гру Кремля – саме тому миротворча ініціатива Путіна щодо врегулювання війни на Донбасі не мала одностайної підтримки. Всі розуміють: президент Росії задумав нову аферу під вуаллю конструктиву. То в чому полягають проблеми з направленням миротворців на Донбас?
Передусім з мандатом місії, а також із особовим складом, взаємодією з ОБСЄ та фінансуванням. Але це все потім, коли буде досягнуто принципової згоди на відправлення «блакитних касок». Проте цього, найімовірніше, не станеться через просте нерозуміння – які сторони конфлікту мають розводити миротворці на лінії розмежування. З одного боку є українські військові та українські добровольчі підрозділи. А ось хто з іншого боку? Україна наполягає на тому, що на Донбасі веде бойові дії Росія. Остання це вперто заперечує, висуваючи поперед себе «ЛНР» та «ДНР». Де-факто зазначені проксі-створення Росії насправді діють у напівавтономному форматі від Росії. Але треба визнати й те, що 1-й та 2-й корпус армії «Новоросії» не були б здатними вести бойові дії без російської зброї, інструкторів та командирів на передовій. Для Києва неприпустимо визнавати те, що вони ведуть війну з «ДНР» та «ЛНР». Це узаконить наявність громадянського конфлікту в Україні, частково легітимізує незаконні проросійські утворення. Здається, саме такого ефекту й домагається Москва, провокуючи дискусію про миротворців сьогодні.
Якщо Київ буде наполягати на своєму – доводити, що стороною конфлікту є Росія (хоча навіть Мінські угоди цьому протирічать), – рішення про формат місії не буде ухвалене. Адже Росія скористається своїм право вето щодо такої резолюції в Раді Безпеки ООН. А якщо Москву усунуть від голосування щодо положення про відповідальну сторону, це спричинить ще глибший конфлікт в ООН, який загрожуватиме самому існуванню організації. Про реформування ООН на 72-й Генеральній Асамблеї не говорив лише лінивий. Всім очевидно, що агонія нинішнього міжнародного порядку призведе до якоїсь катастрофи. Проте ніхто не прогнозує ні коли це станеться, ні її масштабів. Якщо Росію образити настільки, аби забрати в неї право вето або усунути від голосування стосовно місії на Донбасі, вона може вжити радикальних кроків. Наприклад, вийти зі складу ООН, що призведе до ланцюгової реакції – з організації вийдуть всі невдоволені (Іран, Сирія, Північна Корея). Подібна історія вже відбувалась з Лігою Націй в 1930-х роках – тоді подібно вчинили імперська Японія та нацистська Німеччина. Не треба нагадувати, куди це привело людство.
При цьому відповідальність за зрив миротворчих зусиль буде на Україні як на стороні, що не погоджується на компроміси. Це розумний провокативний крок від кремлівських дипломатів. Сьогодні Україна не пропонує власного проекту резолюції щодо миротворців через побоювання того, що за наявності двох проектів – російського та українського – Рада Безпеки ООН буде шукати компроміс. Тоді як для України є декілька принципових позицій, з якими Київ не погодиться за будь-яких умов. Передусім мова йде про необхідність розширення мандату місії для розміщення контингенту миротворців на неконтрольованій ділянці українсько-російського кордону. Москва принципово відкидає це положення. Інша принципова позиція Києва – неможливість участі російських миротворців (а також миротворців російських держав-сателітів – Білорусі, Вірменії, Казахстану) в місії як сторони-агресора. Очевидно, що подібна постановка питання заблокує рішення. Проте це не означає, що не варто спробувати внести українську пропозицію. Але потрібно робити це руками французів, які представлені як в Раді Безпеки, так і в Нормандському форматі. До того ж Франція бажає активно брати участь у посередницьких зусиллях, а Макрон послідовно позиціонує себе як своєрідний «анти-Трамп».
Для Києва, який за процедурою має звернутись до ООН з пропозицією запросити миротворців, подібна поведінка є великою загрозою. Крім вже згаданої небезпеки легітимізації «ЛНР» та «ДНР», зазначене звернення даватиме чіткий сигнал світовому співтовариству про наявність внутрішньополітичних проблем. На тлі дестабілізаційних зусиль Росії, направлення миротворців в Україну може стати додатковим інструментом переконання російської пропаганди на Заході. З часом Москва може посилити диверсійну підривну діяльність в Києві, Харкові, Одесі, а отже, мандат миротворчої місії може бути розширений на всю країну, а Росія дістане дозвіл на введення стабілізаційного миротворчого корпусу для наведення порядку у європейській «failed state». Очевидно, що подібний сценарій проробляється російськими стратегами.
Доцільність миротворчої місії на Донбасі беззаперечна – лише миротворці здатні ефективно виконати пункт №1 Мінської угоди («Припинення вогню») й дати поштовх виконанню інших положень. Проте різниця у підходах Росії та України до направлення миротворців унеможливлює фінальний результат. Щось подібне було минулої осені з «Дорожньою картою» та коридорами безпеки. За відсутності прогресу, небажання просуватись до компромісу (для Порошенка це буде рівнозначним поразці на президентських виборах 2019 р.) доцільно було б зосередитись на абсолютно новому форматі регулювання конфлікту на Донбасі, який замінив би «Мінськ» та не копіював балканські кліше 20-річної давності. Але перед цим треба якось завершити «Мінськ», і Києву принципово та дуже бажано вийти з нього з високо піднятою головою, аби Захід не вагався ні хвилини стосовно ролі та намірів Росії, які полягають у підриві звичного світопорядку. Події в Європі – навколо референдуму за незалежність в Каталонії – є унаочненням того, що може трапитись, якщо пливти за течією та не відповідати на російську гібридну політику.
Валерій Кравченко
